19. Петро Могила в Лубнах у Вишневецького
Данило Мордовець
Могила був родом молдаванин. Щось римське, класичне було в його зовнішності і в характері. Хоч він був ще зовсім молодий – близько двадцяти років, – однак у нього виявлялися задатки майбутньої великої людини.
У минулому його рід був славний і знатний. Дядько його, Ієремія, був господарем молдавським, а коли маленькому Петронелло, – так звали майбутнього митрополита Петра Могилу, – було не більше шести років, батько його, Симеон, вступив на престол волоський.
Все усміхалося в майбутньому маленькому, чорноокому, смуглявому й задумливому Петронелло. Сім’ю його родичалася із знатними польськими магнатами з князями Вишневецькими, Корецькими й Потоцькими, бо чорноокі й горбоносі сестрички його, схожі на справжніх римлянок, подобалися цим вельможним панам ощасливлювали їхні доми.
Коли серйозному не по літах Петронелло минуло чотирнадцять-п’ятнадцять років, він уже був наслідник престолу Молдавії і Волощини.
Треба було подумати про більш широку освіту майбутнього господаря, і Петронелло послали в Париж д вивчення премудрості еллінської, римської та найновішої європейської. У молодого Могили виявились блискучі здібності, й успіхи його в науках перевершили всякі сподівання.
Але й серед паризького гамору, серед блиску, серед золотої польської молоді, яка теж вчилась у Парижі й набиралася там європейського лоску, Могила лишався таким же задумливим, зосередженим, тихим і скромним Петронелло. Коли його однолітки і майже земляки, польські юні магнати, розтрачували молоді сили в товаристві спритних парижанок, відлюдкуватий Могила у вільний від навчання час блукав по околицях Парижа, полями й лісами, милуючись розкішшю полів, зеленню гаїв і прислухаючись до різноманітного, чарівного голосу природи.
У цьому німому спогляданні поетичного життя природи думки його линули на далеку батьківщину, до інших, більш диких і незайманих і тому таких дорогих йому картин природи й життя, блукали похмурими й величними горами, безкраїми степами батьківщини, берегами величного синього Дунаю та звивистого Пруту. Він мріяв зробити цю любу батьківщину щасливою і могутньою. «В союзі з Польщею та Україною вона стане, – думав молодий мрійник, – охороною і фортецею християнського світу від всепоглинаючих хвиль мусульманського моря», яке навально сунуло на Європу.
Але молодим мріям його не судилося здійснитись: йому не довелося бачити не тільки корони своєї рідної землі на мрійливій чорнявій голові, але й самої рідної землі… Могили втратили престол Молдаво-Волощини, і юному вигнанцеві з вітчизни, мрійливому господаричеві дала притулок гостинна Польща.
Учений мрійник вступив до лав польського війська, під начало славнозвісного гетьмана Жолкевського.
Але ні військова слава, ні польське життя не задовольняли вимог молодого мрійника. «Не війна покликання людини, – думав він, – не мечем здобувається людське щастя».
Не викликав у нього симпатії й інший бік польського життя – аристократизм. В єзуїтах та ксьондзах він бачив не послідовників Христа, а тих самих нещирих панів, лише зброя в них прикривалася сутаною.
Він думав, було, зупинитися на лютеранстві; але воно, здавалося йому, висушило дух християнства; в ньому не було поезії. І він віддав перевагу православ’ю, в якому плекалося його золоте дитинство.
У цей період душевного розладу й боротьби з самим собою він зустрів людину, яка зачарувала його своєю невинною, цнотливою красою. Це була панна Людвіся, племінниця князя Острозького. Молодий мрійник бачив у ній ідеал чистоти й непорочності. І він покохав цю чистоту всіма силами свого могутнього духу. І дівчина покохала цього задумливого вигнанця, в глибоких, лагідних очах якого їй вбачалося щось таке, чого вона не помічала ні в кого з тих, кого знала на світі.
Та коли вони освідчилися одне одному, то побачили, що їх розділяє безодня. Могила аж тепер зрозумів, як безодня відокремлює Польщу від його батьківщини, котру він втратив, і від України, що стала його другою батьківщиною. Дівчина, яку він покохав усіма силами душі і яка його кохала, – ця дівчина раптом каже йому, що його віра хлопська…
«Хлопська… Ні, вона не повинна бути хлопською!.. Вона повинна бути такою ж високою й могутньою, як та, що нею пишається ця горда красуня…»
І Могила усе частіше замислювався над «хлопською» вірою. Він почав вивчати її, поставив це вивчення за мету всього життя. Він почав вивчати й її – «панську» – віру і все думав, думав, думав над істинами тої й другої.
І нарешті він надумав те велике, виконати яке була здатна лише його велика душа. І він виконав це: віддав хлопам, зневаженим панами, науку, і хлопи добрі таки розхитали ту будівлю, під захистом якої процвітала панська віра й панська неправда.
Але після панни Людвісі він нікого вже не люби своє гаряче серце він сховав під чернечою рясою, і ні хто не чув, як і чим воно там билося, страждало й р діло.
На другий день після балу Могила виїхав з Києва до лубенського маєтку князя Михайла Вишневецького, який був одружений з двоюрідною сестрою Могили – Раїною.
Але ні князя Михайла, ні княгині Раїни тоді вже н було в живих. Усіма незліченними багатствами й ч ленними маєтками князів Корибутів-Вишневецьких Волині, на Поділлі, в Галичині, Литві й на Лівобережній Україні володів їхній молодий син, князь Ієремія Вишневецький. Він недавно одружився з гарненькою панною Гризельдою із знатного й багатого роду Замойських і тепер, справляючи медові місяці й возячи свою молоденьку дружину по своїх численних маєтках, якийсь час відпочивав та бавився вловами у своїх українських маєтках, а саме – в розкішному замку під Лубнами.
З великою тугою в душі їхав Могила до свого знатного родича, щоб хоч у далеких, ще не бачених ним краях Лівобережжя розвіяти тугу, відігнати від себе милий образ, який став тепер для нього джерелом невимовних страждань.
Яка нудна дорога! Які похмурі ця зелень, цей ліс, це небо і ця хмаринка, що тихо плине по небу туди, туди, до Острога… Чи згадує вона про нього?.. Ні, вона танцює і сміється з старим Жолкевським, розмовляє з молодим Замойським, слухає ґречності князя Корецького, а про нього – забула…
А ще недавно цілувала в голову й плакала – «мій пане» казала… І це саме казатиме іншому, а він думатиме лише про неї, лише її пам’ятатиме, лише її одну любитиме…
А в душі все бринить та музика, яка грала тоді, коли він плакав у неї на плечі…
– Назад! – крикнув він своєму візникові, який, натягнувши віжки, стримував баский, вмилений четверик коней, що несли важку коляску рівним лубенським полем.
Візник здригнувся й обернув до нього своє вусате й засмагле обличчя.
– Що пан велить? – здивовано спитав він.
– Нічого, це я спросоння, – з досадою відповів Могила.
Вдалині, на горі, з-за темного, освітленого призахідним сонцем лісу показалися шпилі башт.
– То замок князя Вишневецького?
– Замок і є, пане, – була відповідь.
Дорога пішла вгору, рівна, уторована, широка, обсаджена високими, стрункими тополями, що стояли над нею, наче сторожа. Золоте проміння сонця грало на зелені тополь, від яких уздовж дороги лягали довгі, скісні тіні. Між тонкими стовбурами де-не-де видно було жінок і дітей, які поверталися з замку; вони вклонялися незнайомому чорнявому панові, що сидів у розкішній колясці. Коні, почувши близькість стійла, весело форкали й ще швидше бігли вгору.
Незабаром показалися темні дахи замку, похмурі стіни, ряди колон, що підтримували балкони. Вікна горіли промінням призахідного сонця, наче в замку було засвічено всі свічки й канделябри. Похмурість замкових стін ще збільшували кам’яні стояни, на які ніби спиралися підвалини стін і які, здавалося, були з’їдені та поточені часом. Видно було, що чимало століть прошуміло над цими стінами та їхніми кам’яними підвалинами.
Внутрішній фасад замку, звернений до Сули, виходив у парк, що розкинувся на березі цієї гарної ріки. Вихід із замку в парк був через криту галерею, яка мовби повисла над кручею, а з галереї вниз вели кам’яні сходи, заставлені тропічними рослинами та прекрасними мармуровими статуями. Звідси відкривався чудовий краєвид на Засулля та на широкі українські степи, що зливалися з обрієм.
Багато хлопських та всяких інших рук і голів попрацювало над парком. Величезні, нагромаджені один на один камені утворювали штучні скелі, і під цими титанічними спорудами чорніли штучні гроти, обвиті плющем та різною зеленню. З інших скель падали водоспади, виблискуючи на сірому камені та оповиваючи водяним пилом розкішні клумби з найрізноманітнішими квітами. Подекуди били фонтани… Усю воду, яка тільки була поблизу замку, зібрали в різні резервуари й підземними, а іноді й висячими трубами провели в парк і перетворили на шумливі каскади та чудові фонтани.
Нижче замку, у напрямі Лубен, йшли підзамкові будівлі, довгі, у кілька рядів курені-казарми на три тисячі грошового й кварцяного, а також палацового війська, яке оберігало сон вельможного пана, а часом служило його панським забавам – наїздам на сусідів, що чимось провинилися. Там же розкинувся цілий квартал різних офіцин – будівель для приїжджої або постійно проживаючої із милості дрібної шляхти, а також для численної двірської челяді. Осторонь від усього цього, в лісі, стояв осібний палац – собачий; це була князівська псарня з окремими відділеннями для різноманітних порід собак, багато з яких за вислугу літ діставало по-життєві пенсії та оренди, а решта вчилася в цьому собачому університеті, слухаючи лекції досвідчених собачих професорів – доїжджачих, псарів, довудців, дозорців та багатьох інших собачого рангу людей.
Коли коляска Могили, торохтячи колесами по щільно утрамбованому двору, під’їхала до головного ганку i лакеї доповіли про приїзд високого гостя, князь Ієремія, привітний хазяїн і знавець звичаїв вищого панського кола, сам вийшов на ганок у супроводі цілої юрби челяді й парадних гайдуків. Це був молодий, сухорлявий, високий на зріст чоловік, привітна усмішка якого зовсім не гармоніювала з сірими, наче олов’яними очима, що, мабуть, ніколи не світилися ні радістю, ні жалем.
Руда гостра борода обрамляла його гостре, наче лисяче підборіддя, а над високим білим чолом стирчав рудий чуб, немов говорячи про непохитну упертість голови, на якій він ріс. У виразі князевого обличчя, незважаючи на всю його вишукану чемність, помітна була втома, наче йому в житті, і вже дуже давно, все надокучило, все набридло й нічого вже не було для нього ні нового, ні цікавого; ні люди, ні багатство, ні добро, ні підлість, ні природа – ніщо не могло примусити забитись його серце, засвітитися теплотою його олов’яні очі, розчулитися, зрадіти чи засмутитися.
На князеві був багатий альтембасовий кунтуш з срібними ґудзиками й безліччю дивно переплетених шнурів, підперезаний широким темно-синього кольору поясом. На ногах жовті чоботи з срібними підківками й такими ж острогами. На боці брязкала карабеля, прикрашена по золотій та срібній оправі самоцвітами.
– Дуже радий дорогому гостеві… ціню велику честь, – розсипався гречностями господар.
– Дякую князівській милості… багато честі, – поквапливо відповів зніяковілий Могила.
– Пан з Острога?
– З Острога, князю.
Вони ввійшли у велику приймальну, підлога якої була устелена свіжоскошеною травою й польовими квітами, а по стінах, і особливо по кутках, на яскраво-червоних мисниках, блищало срібло й золото старовинного посуду, рогів і кубків.
– Що нового чув пан в Острозі?
– Пан гетьман збирається в похід.
– Авжеж, пора… Поганці вже палять Україну, а козацтво все вибралося в море, розбійничає…
На знак маршалка, що нечутно з’явився в приймальні, лакеї принесли срібну тацю з умивальником, і гість виконав обряд обмивання рук, якого суворо дотримувалися поляки.
– Прошу пана до княгині – вона з гостями на галереї…
– Дуже радий бачити прекрасну княгиню.
– І вона вам буде надзвичайно рада…
Господар повів гостя внутрішніми покоями замку, і незабаром вони вийшли на галерею, з якої відкривався чудовий краєвид на розкинутий внизу парк, на Засулля й на степи.
Побачивши молодого Могилу, княгиня Гризельда й інші гості гучно привітали його. Тут були й князі Четвертинські, і Сангушки, і Киселі та інші лівобережне й правобережне польське вельможне панство.
Княгиня Гризельда була ще зовсім молоденька, з круглими рожевими щічками, з ямочкою на пухлому підборідді, маленьким носиком та грайливими чорними очима під тонкими дугастими й такими ж чорними бровами.
– Як Людвіся? Така ж гарненька як і раніше? – запитала молода господиня після перших привітань.
Могила мимоволі опустив очі; щоки його спалахнули.
– Так, княгине, – пробурмотів він.
– А пан не забув полювання по першій пороші? – вела далі господиня.
– Про яке полювання княгиня мовить? – запитав Могила.
– А цієї зими в Острозі по першій пороші…
– Не пам’ятаю, княгине.
– О, лукавий! І лисичку забули?
– Яку лисичку, княгине?
– О, який же пан! Забув лисичку!.. Пригадайте, як лисичка вискочила з кущів, а ви за лисичкою, а за вами на вороному коні панна Людвіся… І, здається, там десь за лісом, пан спіймав лисичку з попелястим волоссям, – ви й панна Людвіся повернулися такі червоні…
Могила й тепер сидів весь червоний.
– Ах, коли б швидше зима, швидше пороша – та добре було б поїхати на влови по першому снігу! – провадила далі розмову княгиня.
– То ти хочеш снігу? – раптом запитав її князь Ієремія.
– Ах, ще й як хочу!.. Сніг, білі дерева – як це чудово.
– Влітку княгиня хоче снігу, а взимку захоче зелені – це звичайна річ, – усміхаючись, зауважив пан Кисіль.
– Звичайно, завжди хочеться того, чого немає, – відповіла розпещена княгиня.
– То княгиня бажає собі старості? – усміхнувся Кисіль.
– Ні, тільки снігу…
– То сніг завтра буде, – голосно сказав господар. – Панове, завтра прошу вас зі мною на влови по першій пороші.
– З радістю, з радістю! – загомоніли гості. Князь Ієремія значуще подивився на дружину, на гостей і, усміхаючись, сказав:
– Прошу пробачити, панове, я вийду на хвилинку, щоб віддати розпорядження на завтрашній день.
І він, уклонившись гостям, урочисто вийшов, покручуючи правого вуса.
Примітки
з князями Вишневецькими, Корецькими й Потоцькими – у виданні П. П. Сойкіна (див. російський текст), а за ним слідом і в українському перекладі помилково: «Борецькими». Князів Борецьких ніколи не бувало, були Корецькі. До речі, й и Потоцькі – ніякі не князі.
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 186 – 193.