21. Іляш-потурнак і Самійло Кішка

Данило Мордовець

Ми знов у Чорному морі.

По темно-бірюзовій поверхні його, яку колише тихий південний вітерець, уже четвертий день плавно, рухається багата галера, що вийшла з Трапезонта й прямує до Козлова, основного невольничого ринку на всьому тодішньому чорноморському узбережжі. Галера прикрашена розкішно – у стилі вражаючої азіатської барвистості: різнокольорові прапори й найрізноманітніші яскраві стрічки то купаються у прозорому повітрі, коли зовсім вщухає вітерець, то тріпочуть і звиваються, як змії, при найменшому подуві леготу. Чердаки й сидіння оббиті білим кашеміром з золоченими китицями, що так і яскріють на сонці.

З люків величезної галери виглядають чорні пащі гармат, – галера озброєна добре і може постояти за себе.

Великі палуби, чердаки й підчердаччя галери вміщують до семисот розкішно вбраних і добре озброєних турецьких моряків і спагів та до чотирьохсот пихатих і свавільних яничарів, які не дадуть скривдити багато прикрашену галеру й того, кому вона належить.

Нарешті, близько трьохсот п’ятдесяти козаків-невольників, прикутих ланцюгами до галерних опачин, поперемінно день і ніч працюють на веслах, рухаючи це прикрашене чудисько по морю.

На галері сам славний Алкан-паша, «трапезонтське княжа»: його трапезонтська вельможність побажав їхати в Козлов на побачення з своєю гарненькою нареченою, дочкою козловського санджака, або губернатора. Його простора каюта, устелена багатими килимами, з низенькими попід стінами турецькими канапами, прибрана з усією східною розкішшю – сріблом, золотом і бірюзою, блискучими кубками із золота й срібним посудом.

Паша сидить на низенькій канапі, підібгавши калачиком ноги, і машинально тягне синій димок з довгого чубука, байдужісінько поглядаючи на море з виглядом людини, якій надокучили будь-які життєві втіхи. У тупому виразі його застиглих, нерухомих очей є щось таке, що нагадує олов’яні холодні очі Ієремії Вишневецького, вони ніби кажуть: «Все вже відомо, все надокучило…»

Перед ним у шанобливій позі, кліпаючи сірими, ледве видними з-під сивих брів очицями, стоїть сивоусий, згорблений старий і мовчки, за старечою звичкою, жує губами. Він дуже старий, але обличчя його й досі ще зберегло вираз лукавства й рішучості. Це – довірена особа Алкана-паші, його головноуправитель Іляш-потурнак, ренегат, колишній козацький переяславський сотник, родом поляк. Тридцять років він був у турецькій неволі, а тепер ось уже двадцять чотири роки вільний і з власного бажання потурчився «для панства великого, для лакомства нещасного», як і Маруся Богуславка.

– А що, мій вірний рабе, далеко ще до Козлова? – не підводячи очей, запитав паша.

– Далеко ще, о тінь падишаха! – відповів Іляш-потурнак, низько вклоняючись.

– Сьогодні не доїдемо?

– Воля аллаха!

– А де ми зараз?

– Проти Чорного каменя, недалеко від Сари-Кермена.

Щоб підтвердити свої слова, Іляш-потурнак розсунув білу запону чердака, і перед сонними очима Алкана-паші відкрилася чудова картина.

З темно-синьої глибини, праворуч од галери, здавалося, виповзали якісь страховиська й пнулися до неба. То були похмурі базальтові скелі, що стирчали з моря, берегові урвища з химерними зломами. То були грізні і водночас привабливо-чарівні обриси мису Фіолента, де колись стояв храм Іфігенії Таврійської, – храм, з яким пов’язано у всі віки стільки поетичних легенд…

Навкруги панувала незвичайна тиша, і тільки чути було, як морські хвилі, наче живі, раз у раз розбивалися об прибережні скелі й десь на камені чи в повітрі плакала чайка…

Ліворуч синіло безкрає море; воно посилало свої хвилі до чудового берега, і хвилі, плачучи розміреним гекзаметром, розсипалися коло берега білими як сніг сльозами…

Нічого цього не бачили бездумні очі паші; тільки старі очі Іляша-потурнака немов сльозою блиснули під насупленими сивими бровами… Дивлячись на цей берег і на прекрасні скелі, він згадав молодість, зелений пагористий берег Дніпра, печерські гори й церкви з золотими хрестами… Він тихо зітхнув…

Сонце вже половиною свого диска поринуло в море і посилало багрове світло і хмарам, і Криму.

– Де ж ми зупинимось ночувати? – знов запитав паша.

– Коли накаже мій володар, захист і щит невинних, коли накаже мій великий пан, то проти Сари-Кермена, – відповів Іляш-потурнак, приховуючи мимовільне зітхання.

– У морі?

– У морі, о тінь падишаха: так легше наглядати за проклятими собаками, за невольниками.

– А ти їх міцніше приковуй.

– Міцно приковую, мій володарю.

Південна ніч швидко впала на море, 1 галера мусила зупинитися. Іляш-потурнак, узявши з собою двох яничарів і наказавши їм засвітити ліхтаря, з величезною низкою ключів на руці пішов між рядами невольників, щоб оглянути ланцюги й замки, якими вони були прикуті до опачин. Хоч він і звик протягом багатьох років до свого суворого ремесла галерного ключника, проти кожного разу, коли він ставав віч-на-віч з нещасними каторжниками, в ньому закипало щось проймаюче, пекуче – чи то сором, що гризе серце, кидає кров до старих щік, чи то тупа злість на цих невольників, на самого себе, на пашу, на всю свою прокляту долю. Коли світло ліхтаря падало на іржаве залізо, яке обхоплювало ноги й стан нещасного козака коло опачини, на руб’я, що прикривало тільки нижню частину його тіла, на це посічене червоною таволгою тіло чи виснажене козацьке обличчя, обросле волоссям та пооране зморшками туги, голоду й холоду, – Іляш-потурнак мимоволі відвертавсь од цього обличчя або ховав свої очі під сивими бровам, а в душі його сам собою бринів сумний приспів думи:

Потурчився, побусурманився

Для панства великого,

Для лакомства нещасного,

Для розкоші турецької…

Довго ходив Іляш-потурнак серед невольників, де го брязкали в темряві ключі його й невольницькі кайдани. Та ось хтось покликав його на ймення.

– Пане Іляшку! Схили вухо до моління мого! – і чувся старечий голос.

– Хто мене кличе? – запитав Іляш, зупиняючись.

– Я, пане, Кішка Самійло, старець божий і бідний невольник, а колись гетьман славного війська запорозького.

Наче ножем різонуло Іляша-потурнака по серцю. Він здригнувся й поточився, коли яничари навели світло ліхтаря на невольника, який заговорив до нього. Це був старезний дід, хоч ні роки душевних страждань, ні турецькі нагаї, ні червона таволга не зігнали з його обличчя ні енергії молодості, ні колишньої величності козака, «яких на світі мало». Це був, справді, Кішка Самійло, колись гетьман славного Запорожжя, а тепер, от уже п’ятдесят чотири роки, бідний невольник.

– Про що твоє моління, Кішко Самійле? – з тремтінням у голосі запитав Іляш-потурнак.

– Моє моління таке, пане Іляшу, – відповів Кішка Самійло, намагаючись говорити по-письменному, – зело старий єсмь аз, пане, смерть моя за плечима моїми стоїть і в очі мої зазирає, аки орел-сизокрилець, хотяй очі мої з лоба виклювати… То благаю тебе, пане Іляшу, – коли я помру в краю турецькім, у неволі бусурманській, не дозволяй тіло моє козацьке ні в землі турецькій ховати, чужим піском мої очі козацькі засипати, ні кидати турецьким собакам, щоб шматували, ні турецьким птахам, щоб клювали, а звели тіло моє в Чорне море з каменем на шиї ввергнути! Може, допливе воно до Дніпра, а Дніпром до славного Запорожжя…

Кішка Самійло замовк. Іляш-потурнак стояв блідий і безмовний.

– То виконаєш мою волю, пане Іляшу? – помовчавши, спитав Кішка.

– Виконаю, – глухо відповів потурнак.

– А мою? – пролунав у темряві інший голос.

Іляш-потурнак обернувся на голос. Яничари посвітили на того, хто озвався: це був теж старенький, сивий невольник.

– Хто ти такий? – запитав Іляш.

– Я Марко Рудий, колишній суддя військовий.

– А про що просиш?

– Не просьба моя до тебе, потурначе, а позов, – я позиваю тебе на страшний суд перед самого господа бога… Як помиратимеш – згадай мої слова: на тому світі ми з тобою побачимось.

Потурнак насупився й мовчки вийшов, побрязкуючи ключами.

Тим часом Алкан-паша, викуривши на ніч люльку гашиша, спав у своїй розкішній каюті; та сон його був неспокійний: замість солодких мрій і чарівних видінь, сонний мозок його гнітили страшні картини. Він бачив себе на морі, на цій же багатій, розкішній галері, мальованій і цвіткованій. Та що сталося з цією галерою! Вона вся обідрана, закривавлена, пограбована; дорогі тканини її пошматовано, кольорові стрічки зірвано, дорогі речі розкрадено. Всіх його яничарів упень порубано, поколото, в море викинуто, а всі невольники розкуті й захопили галеру. Мало того: старий невольник Кішка Самійло його самого, Алкана-пашу, розрубав на три частини й кинув у море…

Але ні тоді, коли Алкан-паша бачив загибель своєї галери та яничарів, ні тоді, коли Кішка Самійло рубав його шаблею на три частини, Алкан-паша не прокинувся, – він прокинувся лише тоді, коли голова його, відділившись від тулуба й скотившись з чердака, упала в море і почала занурюватися в холодну воду…

Шалено калатало його серце, коли він прокинувся; але свідомість і радісне заспокоєння повернулися до нього, коли в каютне віконце він побачив, що галера тихо стоїть у морі, а на сході небо рожевіє від перших променів сонця.

– Слава аллаху! Це був сон! – мимоволі вирвалося в нього. – Але ж який страшний сон!

Він замислився… Сон непокоїв його…

Паша тричі ляснув у долоні. На цей поклик розсунулася запона на дверях каюти, і перед каламутними й тривожними очима паші з’явився Іляш-потурнак і низько вклонився, приклавши обидві руки до серця.

– Хай буде благословенне ім’я аллаха, що посла сон і пробудження тіні падишаха! – сказав він, не підводячи голови.

– Ля-іллях іль аллах Мухамед расул аллах, – пробелькотав паша.

– Чи спокійний був священний сон захисту й щита пригноблених?

– Ні, не спокійний.

– Що ж тривожило вмістилище мудрості й милості?

– Бачив я страшний сон і не знаю, як зрозуміти його… Я хотів би, щоб хто-небудь розгадав його мені… Хто це зробить, тому я – коли він яничар – подарую три міста, а коли невольник – дам фірман на волю, й ніхто його пальцем не зачепить.

Іляш-потурнак стояв і ніяково переступав з ноги на ногу.

– Який же сон бачило світле око падишаха? – запитав він. – Може, і я вгадаю, що він значить.

– Бачив я, – почав паша, втупившись кудись своїми чорними, але якимись безбарвними очима й ніби роздивляючись те, що йому примарилося вві сні, – бачив я, що моя галера обідрана, пограбована, залита кров’ю, моїх яничарів упень порубано і в морі потоплено, а невольники всі. розкуті й на галері хазяйнують… Мене ж – о, борони, аллах! – мене Кішка Самійло, старший невольник, розрубав шаблею на три частини й кинув у море… От який страшний сон мені наснився!

– О сонце правди, місяць доброчесності, – вигукнув потурнак, – аллах збереже тебе… А цей твій сон нічого не значить, накажи тільки суворіше наглядати за невольниками і міцніше закувати їх у кайдани, та щоб і не думали про волю, звели яничарам узяти по дві лозини червоної таволги й бити нею кожного невольника, щоб кров християнська залила твою галеру, тоді нічого не буде.

Паша махнув рукою.

– Гаразд, роби, як знаєш: я тобі вірю.

Незабаром галера прибула до Козлова і, ще не підходячи до пристані, вистрелила кілька разів з гармат. З козловської цитаделі їй відповіли такою ж кількістю пострілів.

З гірким почуттям страху та якогось німого докору дивилися невольники на це жахливе місто, в якому їх, полоняників, наче худобу, татари колись на ринку продавали. Фортечні башти й тонкі шпилі мінаретів виразно окреслювалися на голубому фоні південного неба, Коло пристані стояло багато турецьких галер та кораблів інших європейських націй. їхні строкаті прапори, немов різнобарвні птахи, маяли в повітрі. І над пристанню, і над усім містом стояв людський гомін, гуркіт коліс по бруку – той невловимий, схожий на бурхливе дихання гамір, яким дає про себе знати велике кипуче місто. Невольникам здавалося, що вони здалеку чують невольницький плач на ринку.

На березі Алкана-пашу зустрічали з великою шаною. Сам санджак, оточений пишним почтом з яничарів і кримських татар, виїхав на берег, щоб якомога привітніше прийняти дорогого гостя й зятя. Алкану-паші підвели білого арабського коня, на якому було гаптоване золотом і шовком сідло. Весь час, коли їхали від пристані до санджакового будинку, грала музика.

За Алканом-пашею ввійшли у місто і його яничари, для яких вже було приготовано частування на ринку, на тому самому ринку, де завжди в Козлові торгували невольниками.

Алкан-паша бенкетував у самого санджака. Та й під час бенкету в нього з голови не виходив страшний сон, що снився йому цієї ночі. А що, коли Іляш-потурнак зрадить? Що, коли він, користуючись тим, що всі яничари бенкетують у місті, віддасть галеру невольникам і вийде з галерою та невольниками в море?

Він наказав покликати до себе двох вірних євнухів-шептунів, що виконували у нього в Трапезонті роль гаремних наглядачів та донощиків і для цього були навчені черкеській, вірменській, грецькій, польській та українській мовам. Євнухам він наказав зараз же йти на галеру й стежити за Іляшем-потурнаком і за невольниками, особливо за Кішкою Самійлом. .

Прокравшись тихенько на галеру, яка стояла біля берега, євнухи побачили, що Іляш-потурнак розмовляє про щось із Кішкою Самійлом. Вони почали прислухатися до розмови, сховавшись за линвами.

– Іляше-потурначе, брате старесенький! – мовив Кішка Самійло. – Колись і ти, пане-брате, був у такій неволі, як ми тепер… Брате! Учини нам добро – хоч нас, старшину, одімкни, хай би і ми у місті побували, панське весілля добре знали.

Потурнакові очі спалахнули чи то радістю, чи то злістю і вмить знову погасли.

– Ой Кішко Самійле, гетьмане запорозький, батьку козацький! – відказав Іляш, намагаючись сховати свою лукаву посмішку. – Добро ти вчини, віру християнську під нозі підтопчи, хрест на собі поламни… Аще будеш віру християнську під нозі топтати, будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати.

– Ляше-потурначе, сотнику переяславський, недовірку християнський! – з жалем гукнув Кішка Самійло. – Бодай же ти того не діждав, щоб я віру християнську потоптав! Хоч буду до смерті біду та неволю приймати, а буду віру вашу погану проклинати: віра ваша погана, і земля проклята!

Тепер, у свою чергу, потурнак випростався й схопився був за шаблю, але стримався.

– Проклята! Проклята! – брязкаючи кайданами, повторював старий гетьман-невольник.

– Так ось тобі, собако! І потурнак з усієї сили вдарив по щоці сивого гетьмана. Всі невольники враз схопилися, брязкаючи кайданами, але опачини, до яких вони були прикуті, міцно тримали їх.

– Се тобі за віру християнську, Кішко Самійле, гетьмане запорозький! – сказав потурнак, похмуро глянувши на невольників. – Якщо ти будеш мене вірою християнською докоряти, то я тебе буду паче всіх невольників доглядати, старими й новими кайданами кувати, ланцюгами за поперек брати.

Наглядачі-євнухи бачили всю цю сцену й не промовили жодного слова. Після цього вони так само тихенько пішли з галери, як і прийшли на неї.

– Ну що? – запитав Алкан-паша, коли вони повернулися до нього.

– Будь спокійний, могутній володарю! – відповів один з них, низько вклоняючись. – Твій раб вірний тобі, як собака.

– Розважайся собі, джерело наших веселощів! – додав другий. – Твій ключник Кішку Самійла ляпасами годує, собаку до правовірності схиляє.

Заспокоєний цією звісткою, Алкан-паша наказав віднести на галеру своєму вірному ключникові всяких наїдків і напитків, щоб він пив за здоров’я паші та його нареченої.

Все було зроблено так, як наказав паша.

Поласувавши принесеними йому наїдками та напитками, Іляш-потурнак тяжко замислився. Він одразу відчув страшенну самотність, хоч на галері було повно людей і всі вони були йому рідні, близькі, з тої землі, де колись безтурботно бігали його маленькі ніжки, а невинна дитяча голівка загадувала бути козаком… Він і був потім козаком, мало того – козацьким сотником… Що то за час був, що то за пора золота, неповторна!.. Потім він потрапив у полон: саме в цьому Козлові півстоліття тому його продали на ринку в Трапезонт батькові оцього Алкана-паші… Тридцять років він був у неволі… А там – розум його потьмарився: він кинув свою віру, якій, проте, в глибині душі ще співчував… Він побусурманився, став потурнаком… Соромно було йому дивитись у вічі іншим невольникам, і він зненавидів їх. Став лютим ключником, тираном невольників… І самотність, сирітство його стало ще страшнішим…

Тепер, коли він так жорстоко повівся із старим гетьманом-невольником, йому стало ще тяжче. В цьому відчуженні од усього рідного він тепер з болем пригадував усе минуле, далеке, миле, навіки втрачене. Дивлячись на не чуже місто, з чужим навіть сонцем на небі, з цими високими мінаретами, він згадував рідні дзвіниці, рідне сонце, знайомий спів у церквах…

Раптом йому страшенно захотілося поговорити з ким-небудь про цю милу далеку батьківщину, про рідну віру, яку він проміняв на чужу, згадати молоді роки, перенестися думкою у той край, що був втрачений давно-давно, але лишився у нього в серці, ніби тільки вчора він пив дніпровську воду, ніби вчора чув, як мати співає за прядкою.

Збуджений і вином, і своїми думками, він підвівся й пішов до старого гетьмана-невольника. Той сидів прикутий до борту й мовчки дивився, як на високих баштах і мінаретах поволі згасало багряне світло сонця, що спускалося в море… Скільки вже років він дивиться на цей захід сонця в чужій стороні ї кожного разу згадує, як воно заходило там, далеко, в рідному краї, якого звідси й не видко…

– Прости мене, батьку! – засмученим голосом заговорив потурнак, наближаючись до гетьмана.

Той підвів голову і сумно подивився на потурнака.

– Прости, батьку! – повторив потурнак.

– Бог простить, і я прощаю…

Через хвилину потурнак, ставши на коліна, тремтячими руками розмикав кайдани на руках і ногах гетьмана.

– Ходімо, батьку, до мене… Я тебе почастую… та про віру християнську побалакаємо…

У старого гетьмана спалахнув в очах якийсь таємничий вогник, але він силою волі згасив його і мовчки пішов за потурнаком, супроводжуваний здивованими поглядами невольників.

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 198 – 206.