17. Напад татар на Переволочну
Данило Мордовець
Поки запорожці гуляють по морю й завдають, страху татарам і туркам, полинемо думкою на «тихі води, на ясні зорі» й подивимося, що діється на Вкраїні.
Ми в Переволочній, на крайньому рубежі мирної України, там, де з одного боку кінчаються «тихі води» і «ясні зорі», а з другого, на південь, починаються й тягнуться, скільки оком сягнути, неозорі степи.
Душна літня ніч, немов перед грозою. На обрії часто спалахують зірниці й на коротку мить освітлюють заснуле село. За селом, на вигоні, інколи задзвенить самотній дівочий голос і одразу ж затихне. Не співається, мабуть, душної ночі навіть молодості.
Відблиск зірниці відбивається іноді й на лужку коло берега Ворскли, і на темній, майже зовсім чорній зелені розлогої верби, і на білій сорочці чоловіка, що нерухомо сидить під вербою. Голова його низько схилена і часом падає на груди. Що це він – плаче, здається?
Відблиск зірниці лягає інколи й на білі спини корів – недбала господиня не загнала їх, і вони досі пасуться собі. Одна з них підходить до чоловіка під вербою, нюхає його голову й шумно віддихує.
– Та ну тебе, кумо, не цілуй мене, – бурмоче він і хитає головою, – тепер піст.
Корова скубе біля нього траву. Чоловік підводить голову.
– Хоч я і п’яненький, а знаю, що тепер петрівка, скоромного ні-ні, кумо, – бубонить він знову.
Корова знов дихнула на нього.
– Та не лізь, кумо, яка ж бо ти!
П’яний побачив нарешті, що перед ним не кума, а корова.
– От гаспидська тварина! Тпр-руськи! Гей додому!
Він підводиться і, похитуючись, намагається вдарити корову шапкою, але не влучає.
– Гей-гей, бісова душа!.. А де ж кума?
Заточуючись і спотикаючись нетвердими ногами, іде він лужком і сам з собою розмовляє:
– Еге! Дурний… Коли жінка битиме – піду в козаки, їй же богу!.. Чим я гірший за Олексія Поповича або Карпа? Он вони тепер на морі… Кефу, кажуть, зруйнували…
Він спотикається й падає на копицю сіна.
– Цур тобі, чортова відьмо!.. Так під ноги копицею й підкотилася… Ой!
Насилу відбиваючись від уявної відьми й силкуючись перелізти через копицю, він тільки тикався в неї носом, дряпав собі обличчя, лаявся й знову ліз на копицю:
– Ой! Рятуйте, хто в бога вірує… Задушить проклята баба…
Він зробив ще зусилля й перекотився через копицю. . – Ох, убила, проклятуща! Ой!
Насилу він піднявся на коліна й порачкував, відпльовуючись і повторюючи:
– Цур-цур тобі.
Недалеко в нічній тиші задзвенів самотній жіночий голос; йому відповів чоловічий – і обидва замовкли.
– Се, мабуть, вулиця йде… Співають… Сяйнула зірниця, друга… Десь затьохкав соловей.
– Соловейко щебече… От дурень – не спить… Та, може, він трошечки п’яненький…
Знову хтось заспівав. І соловейко затьохкав ще завзятіше…
– Піду на вулицю до дівчат… А до куми не піду – піст…
Він пішов на голос, але знов об щось спіткнувся, вилаявся і впав на землю… Зарохкала сердито свиня, закувікали поросята, – виявилось, що він спіткнувся об свиню, що спала на дорозі з своїми поросятами.
– Ой матінко! – загорлав він. – Ще відьма… Свинею обернулася… Цур-цур тобі!.. От прокляте місце! Відьма на відьмі…
Наш герой кинувся бігти й опам’ятався лише тоді, коли наскочив на якусь людину.
– Тю! От скажений! – зупинив його чийсь голос. – Чи ти здурів? Чого біжиш на людей?
– Та я… се я той… од відьми…
– Од якої відьми?
– Та тут відьма на відьмі…
Почувся чоловічий та жіночий регіт: герой якраз натрапив на вулицю.
– Та се Харко, хлопці.
– Се Макітра п’яненький.
– Звідки ви, дядьку?
– Та від проклятих відьом!
Аж тут наш герой трохи отямився. Він побачив, що йому не загрожують відьми, і. до нього повернулася не тільки звичайна хоробрість, але навіть до певної міри геройство.
– Ну, та й відьом же в нас тут, хлопці! Сила! – почав він хвалитися. – Як напали на мене, то насилу відбився – справжня татарва!
– Та де ви їх бачили, дядьку?
– Ет! Де бачив! Там їх сила-силенна… І я вже бився-бився з ними, аж кістки болять!
Усі слухали п’яного героя з надзвичайною цікавістю, бо всі вірили розповідям про відьом та в те, що вони можуть обертатися, в кого схочуть.
У цей час за Ворсклою далеко в степу щось спалахнуло на обрії. Це вже була не зірниця – видно було, як щось вогненною змійкою піднялося до неба. Потім такий же вогник, тільки вже ясніший, з’явився ближче і, наче живий, здіймався вище й вище… Всі злякано повернули голови в той бік…
– Ох, лишечко! Та се татари!
– Мати божа! Татари йдуть.
– Татари, татари… Се варта знак подає…
– Господи! Покрово! Що ж з нами буде?
– Тікаймо, дівчатонька, додому!
– Треба бити на сполох – людей будити!
З криками й відчайдушними зойками вулиця розбіглася.
Через кілька хвилин тривожний дзвін стогнав над всієї Переволочною й глухо линув по Дніпру, за Дніпром і сонним степом…
Вогні, які спалахнули в різних місцях степу за Ворсклою і за Дніпром, справді означали, що на Україну йшли татари.
Сусідство таких хижаків, як кримці й ногайці, які майже щоліта робили наскоки на Україну, змусило українців винайти дуже своєрідний спосіб убезпечення своїх кордонів від неспокійних сусідів. На всіх кордонах України і так званих Запорозьких Вольностей, на кордонах, що тяглися на сотні й тисячі верст, на височинах у степу, здебільшого на могилах, вони ставили своєрідні «фігури», щось подібне до сухопутних маяків, біля яких завжди стояла козацька варта, під орудою котрої були ці оригінальні телеграфи, або, точніше, «піроскопи».
Тільки-но якась варта чи просто якийсь козак, що блукав степом або ловив десь у пониззі Дніпра та інших рік рибу чи звіра, – тільки-но хтось дізнавався якимсь чином, що татари вийшли з Криму, щоб таємно напасти на Україну, як одразу ж поспішав до найближчої варти й повідомляв, що йдуть татари. Варта негайно приводила в Дію свій «піроскоп», який складався з високої «фігури», або дерев’яної указки, націленої в небо й обкрученої соломою чи сухою травою, – солому підпалювали, полум’я й дим здіймалися вгору й тим давали знати найближчій варті, що йдуть татари. Спалахувала друга «фігура», за нею третя, четверта, десята – і таким чином за кілька годин всю Україну облітала звістка про наїзд хижаків.
Коли за Ворсклою і за Дніпром спалахували вогні в описувану нами ніч, вся Україна прокинулася, встали всі до одного.
Татари обрали на цей раз слушну годину для нападу. Коли Кафа була взята козаками й спалена, звістка про це швидко облетіла весь Крим. Козаки в морі – отже, Україна відкрита для нападу, її нема кому захищати. Треба помститися Україні за Кафу, – і татари ринули на північ кількома загонами.
Переволочняни під тривожне калатання дзвона поквапливо збиралися на майдані, де стояла церква, – то було місце для громадських сходин. Незабаром на майдані ніде було голці впасти, а дзвін іще гув і гув; це робилося для того, щоб сповістити про небезпеку й тих земляків, які в цей час перебували не вдома, не в Переволочні, а десь у степу, в полі, на полюванні чи на риболовлі. У нічній темряві й бовкання дзвонів, і людський гомін, і загальний тривожний гамір, і дитячий плач, валування сколошканих собак, ревіння сполоханої худоби – все це здавалося страшнішим, ніж могло б бути при сонячному світлі. Десь голосила молодиця, побиваючись, що чоловік її поїхав у далеку дорогу і тепер його спіймають татари.
– Панове громадо! – сказав голосно один дід, спираючись на ціпок. – Чуєте, татари йдуть.
– Так, ідуть прокляті! Бачимо, що йдуть, – відгукнулися деякі з громади.
– Що ж робитимемо, панове? – вів далі старий. – Козаки тепер у морі, війська в нас немає, нема кому боронити нас.
– А ми нащо? – виступили з натовпу парубки. – Ми їм дамо чосу!
– У нас є й коні, й шаблі, й мушкети.
– Воно-то так, дітки, – відповів старий, – та мало вас, а їх ціла орда.
– Ні, нам з татарами битися несила, – подавали свій голос інші громадяни.
– Нам треба ховатися, й добро ховати, й самим втікати.
– А куди втечеш? А хазяйство? А худоба?
– А наші хати, а наш хліб? Вони все попалять.
– Що ж нам робити? Доведеться, мабуть, помирати. Знявся неймовірний гамір. Один казав одне, другий
інше. Жіночі голоси й плач ставали дедалі голосніші й розпачливіші, безутішніші. Діти, дивлячись на матерів, плакали ще дужче.
– Та, може, вони не на нас ідуть, а на той бік, – казали деякі розрадники.
Але ця розрада здавалася надто слабенькою.
– І на той бік підуть, і до нас прийдуть, – відказували інші.
– У них не один загін.
– Вони, можливо, йдуть на три шляхи, а може, й на чотири.
Тоді насередину пропхався Харко Макітра. Хоч хміль з нього ще не зовсім вивітрився, проте він дивився тверезо й сміливо.
– Стривайте, панове громадо, що я скажу, – промовив він голосно, відкашлявшись.
– Кажи, пане Харко, послухаємо.
– От що, панове, – почав Харко, крекнувши, наче з порожнього барила, – нам битися з татарами нема як – мало нас.
– Та мало ж, мало…
– Харко до діла каже…
– А все ж таки, панове, ховатися нам не слід, – він далі промовець.
– Не слід, не слід, се правда! – підтверджували громадяни.
Харко ще крекнув, глянув навколо і схилив голову, ніби щось дуже хитре й дуже складне обмірковував своєю мудрою головою.
– Так от що, панове, – знову почав він, – ми їм, поганцям, у вічі плюнемо.
Він зупинився, мабуть, розраховуючи на більший ефект своєї промови.
– А знаєте, панове, чим плюнемо? – спитав він несподівано.
– А чим же? Не знаємо, – відповіли громадяни.
– Пожежею! – відрізав Харко. – Вогнем плюнемо в погані очі!
– Як пожежею? Яким вогнем?
– Степовим… Ми тепер запалимо за Ворсклою степ з усіх боків, то вогонь і піде назустріч татарам… Ми такого полум’я напустимо, що аж небо потріскається, як горщик.
– Так-так! От так Харко! Ото мудра голова! – залунали збуджені голоси.
Дід, що досі мовчав і сумно спирався на ціпок, тепер підвів голову. Старі очі його заіскрилися.
– Спасибі, синку, що нагадав мені про молоді літа мої, – сказав він, скинувши на Харка радісними очима, – а я, було, старий собака, забув про се… Ми й самі колись так відбивали татар від України; запалимо було степ та отак і викуримо всю татарву.
Майдан захвилювався. Вирішено було вранці ж виконати план Харка Макітри, який став загальним героєм.
Ледве почало розвиднятися, а вже вся Переволочна від малого до старого висипала за Ворсклу. І старі й молоді, жінки й діти, здорові й навіть недужі – все це тягло по оберемку соломи, сіна, клоччя, трута й різного горючого матеріалу. Попереду всіх гордо йшов Харко з підбитим оком – це його уже встигла почастувати люта жіночка за нічні мандри.
Відійшовши на значну відстань од Ворскли, переволочняни розтяглися низкою поперек степу на кілька верст, щоб на всьому цьому просторі разом, за сигналом з переволочнянської дзвіниці, запалити степ.
Принесені оберемки сіна й соломи було покладено на траву по всій лінії. Почали викрешувати вогонь. То там, то тут чиркне кресало об кремінь – чиркали по всьому степу. Закурився трут в сотнях рук. З переволочнянської дзвіниці долинув спочатку один удар дзвона, потім другий, третій.
– Скидайте шапки, панове! Моліться богу! – скомандував Харко.
Усі зняли шапки й перехрестилися. Хрестилися й жінки, і діти.
– Запалюй разом! Отак! Господи, благослови!
Оберемок сухого сіна, що лежав перед Харком, спалахнув, розгорівся полум’ям. Спалахнула вся лінія. Вітерець погнав полум’я на південь. Закорчилася висока, висохла від спеки, степова трава, тирса – спалахнула й вона… Полум’я, мов живе, поповзло далі й далі, і через кілька хвилин весь степ був схожий на вогненне море, що хвилювало од вітру й нестримно котило свої вогняні вали на південь.
Татари йшли на Україну трьома загонами. Вийшовши з Криму цілою ордою під проводом брата кримського хана, Калги-салтана, татари в Чорній долині розділилися на три партії: дві з них, переправившись через Дніпро біля Кизи-Кермена, рушили Чорним шляхом на Правобережну Україну, а одна – повз Молочні Води, через Кінську, Вовчу, через Самару та Орель – на Лівобережну.
Перейшовши Самару, перший загін розташувався на відпочинок, щоб добре нагодувати коней та верблюдів, а потім із свіжими силами сараною налетіти на беззахисний край.
Безладне, але страшне видовище являла собою багатотисячна орда, що розтяглася по степу. На кілька верст розбрелися табуни коней та верблюдів, скубучи розкішну, ніким не займану й не потолочену зелену траву, яка на березі Самари, поблизу води, була особливо розкішна. Гамір над степом стояв неймовірний: ревіння верблюдів, іржання коней, гавкіт собак, крики та сварка чередників, гомін кількох тисяч людей, співи, дике завивання рогів, дика музика, якою розважалися правовірні, – все це стогоном стогнало в повітрі й лунало в степу на багато верст навкруги.
Вечоріло. Розкладали вогнища, дим від яких північний вітер гнав за Самару. Біліли й рябіли намети, розкинуті там, де мали свої ставки різні начальні та заможні люди.
Раптом із степу долинули незрозумілі крики, іржання коней і ревіння верблюдів. У цьому новому шумі й галасі відчувалося щось тривожне: ясно, там скоїлося щось несподіване. Але чому? Як? Не козаки ж нападають – козаки далеко, в морі.
Сум’яття й галас наростали. Налякані чимось коні й верблюди мчали просто на вогнища, на людей, на намети. Що б це могло бути? Кожний схоплювався з місця й не знав, що йому робити, за що хапатися, куди й чого бігти. Оскаженілі коні топтали й гасили ногами вогнища, іржали й билися, звалювали намети, людей, кидалися в Самару. За ними бігли пастухи, відчайдушно горлаючи щось незрозуміле.
Але тут сталося щось іще незрозуміліше й страшніше. За кіньми й верблюдами мчали ревучи тури, цілі стада сайгаків, наче оскаженілі або кимсь гнані дикі кабани, лисиці, вовки, зайці. Це було щось незбагненне, жахливе. Все це мчало на татарський стан, перекидало геть усе в своєму нестримному русі, кидалося в Самару, ревло, стогнало. Здавалося, весь степ сколихнувся чи небо зірвалося на землю, чи пекло розкрило свої страшні брами й послало на землю всі свої руйнівні сили.
Так – це пекло. Он і полум’я – кривава заграва охопила половину обрію, весь північний край неба. Тепер тільки зрозуміли ошалілі від несподіванки й страху татари, що це таке. Це горів степ. Вогненне, безкрає море йшло просто на них.
– Алла! Алла! Алла!.. Аллах-керім! Аллах-керім! Треба було рятуватися, тікати від хвиль цього вогненного моря.
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 170 – 178.