23. Зустріч Кішки та Сагайдачного

Данило Мордовець

З островом, чи, вірніше, півостровом, Тендра, як і з усім кримським узбережжям, пов’язані історичні й поетичні спогади найдавнішої міфологічної давнини. Це була найдальша межа світу, куди сягала палка уява класичного грека або куди могли пробиратися тільки такі напівміфічні істоти, напівбоги й напівлюди, як Ахіллес чи Одіссей. На пагорбі, край Тендри, стояв колись храм серед священного гаю Гекати, а поблизу цього гаю знаходився іподром Ахіллесів – «дромос Ахіллеос», де цей герой давнини скакав на своїх диких конях, готуючись до нелюдських подвигів. Гай Гекати й досі зеленіє, шелестом листя навіваючи спогади про сиву, неповоротну давнину та її чарівну поезію.

Нічого цього не знали й ні про що подібне не думали козаки, підпливаючи до цього поетичного острова; вони згадували лише про свою поетичну Україну, про її гаї зелененькі.

Але що то темніє біля острова Тендри? Чи то гуси плавають, чи лебеді? Ні, то не гуси і не лебеді.

Недалеко від гаю Гекати, вздовж усього берега, наче поснулі на воді качки, чорніють козацькі чайки, а серед них, немов величезні птахи баби, або баклани, височать галери, захоплені козаками в турків як біля Кафи, так і в Синопі, і серед відкритого моря. Це флотилія Сагайдачного, що повертається з далекого . славного подвигами походу в землю християнську, «на тихі води, на ясні зорі».

На березі бігає кучерявенька чорноока татарочка й, весело лепечучи, збирає гарненькі камінці та черепашки. Тут же сидять козаки, палять люльки й милуються своєю дівчинкою. Олексій Попович не спускав її з очей побоюючись, щоб, вона не впала у воду. Хома, змайструвавши з очерету щось схоже на вітряк, дмухав на нього через порожню очеретину, широко роздуваючи свої червоні й без того роздуті щоки, і вітрячок крутився.

Трохи осторонь, на тому самому місці, де був колись відомий «дромос Ахіллеос», три острозькі товариші – веселий сіроокий Грицько й чорнявий Юхим, які не так давно возили на собі в чортопхайці патера Загайла і острозький друкар Хведір Безрідний – випробували добуті в поході самопали – стріляли в ціль. За мішень правила стара шапка, почеплена на встромлений у землю спис. Усі вони були одягнені в дороге турецьке вбрання й обвішені зброєю. Хведір Безрідний уже не був тим полохливим друкарем: він набрав тіла, загорів, перетворившись у сміливого козака, в лицаря, що й довів своє відчайдушною хоробрістю в поході, аж сам Сагайдачний звернув на нього увагу й відзначав серед інших козаків. У колишнього друкаря був тепер свій власний джура, яким охоче став один з молодих невольників, родом москаль, врятований друкарем у Синопі від турецької шаблі.

Джура стояв недалеко від мішені й стежив за пострілами. Перший вистрілив Грицько.

– Влучив? – спитав він, коли розвіявся димок.

– Ні, мимо, – відповів джура.

Вистрілив Юхим і схопився за щоку: рушниця, заряджена надміру, відбила.

– Ой, гаспидська!.. Влучив?

– Влучив, та не туди – пальцем у небо.

– Влучив собі в лоб, – посміхнувся Грицько.

Прицілився й Хведір Безрідний. Глухо вдарило. Шапка звалилася разом із списом.

– А що, джуро?

– Влучив, точнісінько, – радісно відповів джура, – в саму середину попав.

Тим часом біля самого миса півострова Тендри, у хвості козацької флотилії, стояла велика, захоплена козаками в морі турецька галера, яка на цей раз була на варті. На її верхньому чердаку стояв літній козак із засмаглим відкритим обличчям і, прикривши долонею очі, пильно дивився в далечінь. Це був один з курінних отаманів, веселий козак Семен, на прізвисько Скалозуб, названий так тому, що на його добродушному обличчі, тільки-но він усміхнеться, наче перламутр, поблискували з-під густих вусів білі зуби. Семен Скалозуб почухав у себе за вухом, оглянув море, знову прикрив очі долонею й тихенько свиснув.

На свист його озирнулись інші козаки, які, сидячи в холодку, під запоною, розважалися невинною грою – плювали в море: той, хто далі за всіх плював, скуб за чуба того, хто плював ближче за всіх.

– Гей, панове молодці! – гукнув на них Семен Скалозуб.

– Агов! – озвалися козаки.

– А погляньте, панове, чи не галера то?

Козаки посхоплювалися з місць і кинулись на чердак.

– Авжеж, галера, пане отамане, – одізвався незабаром той з них, який нещодавно скуб за чуба мало не кожного з своїх товаришів.

– Справді, галера, та ще й мальована, – ствердили інші.

– Я й сам бачу, що галера, – погодився Скалозуб, – а що воно таке єсть ся галера – чи вона блудить, чи світом нудить?

– А бог її знає, – відповіли козаки.

– То ви, хлопці, – вів далі Скалозуб, – заряджайте гармати та галеру грізно привітайте, гостинця їй дайте.

– От тобі маєш! – махнув рукою той, котрий всіх скуб за чуба.

– А що? – здивувався Скалозуб.

– Що! Мабуть, ти, батьку отамане, сам боїшся і нас, козаків, ганьбиш: ся галера не блудить і світом не нудить.

Скалозуб подивився на нього ще більш здивовано.

– То що ж се за галера?

– Та се, може, давній бідний невольник з неволі тікає.

– Невольник? На такій галері?

– Та невольник же.

– А звідки ти знаєш?

– Коли б не знав, то не казав.

– Овва!

– Турки б не полізли просто нам у вічі.

Та обережний Скалозуб не погодився з цим доказом і звелів зарядити гармати..

Козаки мусили послухатися, тим більше, що невідома галера швидко наближалася до сторожового судна. Пролунало одночасно кілька гарматних пострілів. Галера здригнулась усім корпусом і зупинилась: постріли з сторожової галери пробили три дошки біля самої води. Почулися крики з пробитої галери. Якийсь старий, з сивою до пояса бородою, в турецькому одязі, з’явився на чердаку. В руках у нього маяли червонії хрещатії давнії козацькії корогви. Старий махав ними у повітрі й кланявся. До сторожової галери виразно долинули слова, сказані чистою козацькою мовою.

– Ой козаки, панове молодці! – лунав старечий дужий голос. – Се єсть не турецька галера, а се єсть давній бідний невольник, Кішка Самійло, з неволі тікає.

– Кішка Самійло! – вигукнув Семен Скалозуб. – Господи!

– Він, панове, з козаками, – відповів старий, махаючи козацькою корогвою, – був п’ятдесят чотири роки в неволі, а тепер чи не дасть бог хоч годинку погуляти на волі!

– Потопаємо! Потопаємо! – залунали розпачливі голоси, перекривши слова Кішки.

– Спускайте човни! Рятуйте бідних невольників, дітки! – гукнув Скалозуб.

Козаки, поквапливо скидаючи шапки й хрестячись, кинулися стрімголов у човни і в кілька ударів весел встигли підплисти до потопаючої галери. Чутно було, як вода з клекотом вривалася в пробоїни, і галера, поскрипуючи і погойдуючись, осідала глибше й глибше.

Козаки зачепили її гаками, кинули на борт линви, за які вхопилися потопаючі невольники, і спільними зусиллями потягли галеру до берега.

Тим часом до цього місця на березі висипало усе козацтво, увагу якого привернули постріли й метушня коло сторожової галери. Дізнавшись, у чім річ, та побачивши, що це тікають з турецької неволі бідні невольники і що серед них є старий батько Кішка Самійло, який давно пропав безвісти, козаки радісно підкидали вгору шапки, а дехто й стріляв у повітря з мушкетів, салютуючи товаришам, що врятувалися з неволі.

Надійшов і Сагайдачний із старшиною. Побачивши Кішку Самійла, вони мимоволі зупинилися: сива голова старого гетьмана припала до землі, яку він цілував, обливаючи сльозами.

Коли він підвівся, Сагайдачний, підійшовши до нього, вклонився в ноги і схвильовано промовив:

– Здоров будь, здоров будь, Кішко Самійле, гетьмане запорозький! Не загинув єси в неволі, не загинеш з нами, козаками, по волі!

Тільки Іляш-потурнак стояв осторонь, самотній, всіма забутий, боячись наблизитися до колишніх своїх товаришів і земляків.

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 213 – 217.