13. Козацька розвідка у Кафі
Данило Мордовець
Уже кілька днів перебували козацькі чайки у відкритому морі. Після бурі погода встановилась чудова, тиха, і козаки встигли обігнути весь західний берег Криму, тримаючись від нього на такій віддалі, що земля здалеку уявлялася довгастою хмаркою край моря, і тепер опинилися проти південного берега. За весь цей час вони ніде не зустрічали в морі ні турецьких кораблів і галер, ні кримських суден, а коли й помічали здалека підозрілий предмет, то, визначивши своїми далекозорими очима, у якому напрямку рухався цей предмет, брали вбік і зникали в туманній далечині.
Тепер вони вже другий день, тримаючись на такій відстані, щоб їх не помітили з берега, із здивуванням, змішаним із забобонним страхом, оглядали величні красоти південного берега, цього казкового царства, про яке стільки таємничого, страшного й захоплюючого вони наслухалися від своїх же старших козаків, які пливли з ними й побували в цьому казковому краї волею і неволею – під час морських наскоків на Крим або як кримські невольники, полоняники.
Перед ними серед сірих камінних громадь, накиданих безладно то тут, то там, та зелених глибоких долин у туманній далечині височіли вершини й шпилі велетенських скель, що іноді ніби загрожували впасти в море або злітали на недосяжну висоту. Здавалося, підземні духи, якісь могутні дияволи боролися тут з морем і вивернули з його безодні ці грізні шпилі кам’яних гір, ці гранітні пасма, що піднімалися в блакитне небо й прикривали його своїми вершинами від північних країн для того, щоб і вітер не дмухнув з півночі на це казкове царство, на його чарівну природу, на це чудове темно-голубе море.
Колишні невольники козаки здалеку показували своїм товаришам, які не бували в цьому казковому царстві, на всі ці дива природи, від чого не бачена ними чужа, бусурманська сторона здавалася ще загадковішою, ще страшнішою. Ці гострі, шпилясті скелі Ай-Тодора, Ай-Петрі, Ай-Буруна, Аю-Дага, цей вузький у скелях проріз Шайтан-Мердевен, який бувалі козаки називали Чортовою Драбиною, ця звіроподібна гора Бабуган-Яйли, а там велетенський Чатир-Даг – кам’яне шатро, що підпирало небо, – все це наганяло священний страх на дітей степів чи прекрасних рівнин України…
– То се той Крим, – шепотіли вони, – то се та земля невірна, бусурманська, розлука християнська, господи!..
– Де ж тут живуть татари? Де їхні міста? – запитували інші.
– Ось заждіть, побачите: і татар побачите, і Кафу, а може, і Козлов, а може, і бідних невольників побачите, – відповів старий Небаба, який багато чого бачив на своїм віку.
Нарешті вони справді здаля побачили й Кафу – цей знаменитий пам’ятник панування генуезців у Криму, цей всесвітній невольницький ринок XVI і особливо XVII століття, коли на базарних майданах його й на пристанях величезними гуртами сиділи або вешталися невольники всіх країн, побризкуючи кайданами, або ж, прикуті до кочетів і сидінь, веслували на турецьких галерах – каторгах, з назвою, яких і досі поєднується уявлення про неволю, про тяжку роботу далеко від батьківщини…
Оповите серпанком далечини, постало перед здивованими очима козаків це страшне місто – місто неволі, ця юдоль плачу й прокльонів усього тодішнього християнського світу. У туманній далечині височіли над голубим морем його сірі башти й зубчасті стіни, пнулися до неба білі мінарети з золотими півмісяцями. За ними – сірі гори, вкриті темною зеленню. На пристанях чорнів ліс щогл найрізноманітніших кораблів, каторг і галер, суден італійських, іспанських, голандських, яким вдавалося пробиратися, в голубий басейн Понта Евксінського…
Важко було розгледіти щось докладно, бо козацькі чайки зупинилися в морі дуже далеко, щоб їх не помітили з міста, і через це козакам ще таємнішим і казковішим здавалося це незнане місто, що ніби виринуло з моря разом із сірими горами, ніби з’явилося з того світу, звідки, як і з неволі, нема вороття на цей світ, туди, далеко, на любу Україну, в землю християнську.
– То се і є Кафа проклята – неволя турецька?! – і мовили козаки, задумливо похитуючи головами.
– Вона ж, вона, іродова! – відказав Небаба, копирсаючись у згаслій люльці й згадуючи свої сто копанок.
Сонце, освітивши вранішнім золотим промінням Кафу й весь південний берег Криму, дивилося в тил козакам і дозволяло їм милуватися чарівною й страшною для них панорамою цього завороженого царства, таємничі межі якого вони збиралися переступити, може, для того, щоб навіки лишитися тут із смертельною раною в грудях або з кайданами на руках і ногах, без надії знову повернутися на батьківщину, «на тихі води, в край веселий, в мир хрещений»…
Раптом Небаба, що стояв на чердаку поруч з Сагайдачним та писарем Мазепою, почав пильно до чогось придивлятися.
– Ану, пане писарю, – звернувся він до Мазепи, – в тебе очі молоді, дрібне письмо читають, поглянь-но туди, що воно там таке мигтить.
– Де, пане Хвилоне? – запитав Мазепа.
– А ондечки… чорніє щось на морі.
Небаба показав на щось чорне в морі, лівіше від Кафи. Мазепа приставив долоню дашком до очей.
– Бачу, бачу: або татарські рибалки їдуть, або що інше.
– А не галера?
– Ні, не галера.
– Та то, дядьку, каїк татарський, – одізвався знизу Олексій Попович, який знову почав нудитися без горілки, хоч недавно й каявся у своїх гріхах, і який уже бачив Крим і зазнав кримської неволі.
– Справді каїк, я й сам бачу, – потвердив Сагайдачний.
В чорних задуманих очах його раптом майнула якась думка. Він приклав руку до лоба, ніби щось обмірковував, пригадував або не знав, на що зважитись. Та раптом він випростався й швидко оглянув свою флотилію, що тихо погойдувалася на бірюзовій поверхні моря.
– А нуте, хлопці, на весла! – гучно мовив він, ляснувши в долоні.
Загальне пожвавлення й здивування було відповіддю на цей покрик. Веслярі кинулися до весел. На всіх чайках стрепенулось товариство.
– Панове отамани й усе військове товариство! – виразно промовив старий гетьман. – Стійте ви тут на сторожі, дожидайтесь мене, а я хочу «язика» добути.
– Добре, добре, батьку! – загомоніли з усіх чайок.
– Мочи весла, хлопці! Гайда! – дав наказ гетьман. – Доганяйте чорну муху, що отам, на морі, сіла! пояснив він, показуючи в той бік, де віддалеки чорнів, мабуть, татарський каїк – невеличкий весловий човен.
Веслярі «вмочили» весла в море, і чайка полинула птахом. Незабаром чорна цятка почала вирізнятися ясніше й ясніше. Вона, певно, пливла до Кафи. Ліниво, ледь-ледь помітно поблискували на сонці два весла, і разом з ними так само ліниво похитувалася людська постать. Це справді був каїк.
Чайка доганяла його. На каїку помітили це, але не прискорили ходу, очевидно, вважаючи, що це пливла до Кафи турецька кочерма або фелука, а може, й інший який-небудь великий морський човен.
Та от чайка вже наздоганяє каїк. Хома, веслуючи з усієї сили, розшарівся, розстебнув сорочку до самого пупа і, поглядаючи на каїк, лукаво усміхався й підморгував веселому Грицькові, з яким встиг уже заприязнитися.
– Ото дурень! – бурчав він з хитрим виразом на обличчі. – Ну й злякається, як мене побачить.
– Де вже такого не злякатися! – потвердив вусатий Карпо Колокузні, що сидів біля нього. – Ти такий страшний, що тебе й мати злякалася та дурнем народила.
Коли чайка була вже поряд з каїком, на ньому злякано закричали.
– Алла! Алла! – зарепетував татарин, впустивши весла й кидаючись по каїку. – Козак, козак!
З дна каїка злякано схопилися ще дві постаті, очевидно, поснулі татари.
– Алла! Алла! Алла-акбер! – знову відчайдушно зарепетували татари.
Та козацький гак уже зачепив каїк за борт, і жилаві Карпові руки підтягали його до чайки.
– Не кричіть! Не вийте, гаспидові цуцики! – гримнув він на полонених.
За мить кілька козаків, серед них і Хома, перескочили з борту чайки в каїк і зразу ж пов’язали своїми поясами полонених – двох старих татар і одного молодого.
– Добре, дітки! – похвалив Сагайдак. – У чайку їх!
Здоровенний Хома, схопивши на оберемок разом двох татар, підняв їх до борту чайки. Ті відчайдушно пручалися й бились у його засуканих, волохатих, як собачі лапи, руках.
– Та не крутіться, гаспидові душі, а то потонете, – умовляв він своїх полонених.
Їх підхопили інші козаки з борту чайки і втягли до себе. Хома якось втратив рівновагу і, мов колода, шубовснув у море.
– Ой лишечко! Хома потонув! – залунали злякані голоси.
Та козарлюга Хома не потонув. Його величезна з русявим чубом голова з’явилась на поверхні, а він, увесь червоний, форкав, мов викупаний козаком жеребець.
– Отож я казав, щоб вони, гаспидові душі, не крутилися! – бурчав він, хапаючись за весло.
Весло притримали, і він почав дертися на чайку, весь час відпльовуючись.
– А яка ж вода погана в морі… солона та гірка. Полонені татари, яких перетягли на чайку, злякано озирались на всі боки, як загнані собаки. Молодший з них у розпачі впав на коліна й шепотів молитву, часто, навіть дуже часто повторюючи ім’я аллаха й безнадійно поглядаючи на рідні гори та зелень, осяяні палючим промінням сонця: він, здавалося, в думці прощався з ними. Старі татари теж шепотіли щось – звичайно, прощалися з життям і з своєю прекрасною стороною, гадаючи, що ці вусаті й засмаглі шайтани зараз їх уб’ють.
У каїку були кошики з огірками, вишнями, морквою та іншою зеленню. Видно було, що татари везли усе це в Кафу на базар, та далеко відбились од берега й потрапили в руки страшних гостей.
Сагайдачний, Небаба, Олексій Попович і дехто з козаків заговорили з полоненими по-татарськи, і хоч говорили вони сяк-так, все ж татари їх розуміли. їх допитували, хто тепер править Кафою – хто там «санджакує», скільки у фортеці турецького й татарського війська, чи е на пристані царградські військові й купецькі галери і скільки їх. На все це полонені здебільшого відповідали, що не знають, або повторювали тільки «алла» та «алла-акбер».
Тоді Сагайдачний наказав прибуксувати каїк до своєї чайки і плисти до флотилії. Там дуже зраділи привезеній здобичі й кинулись до каїка, щоб одразу ж поласувати величезними зеленими й жовтими огірками, вишнями та морквою, але Сагайдачний наказав нічого не чіпати.
– Я сам повезу це добро на базар, – пояснив він. – Хочу сам у Кафі розвідати, почім там продають ківш лиха.
Небаба на ці слова тільки моргнув вусом, а Мазепа докинув:
– Та воно, батьку отамане, лихо – товар дешевий…
– А щоб бути хоч на годину купцем, треба купцем і вдягнутися, – додав Сагайдачний і, звернувшись до козаків, що стояли біля полонених татар, сказав: – А нуте, дітки, роздягніть їх до самого татарського тіла, щоб було нам у що одягнутися, коли торгувати задумали.
Козаки кинулися роздягати татар. Нещасні, думаючи, що настала їхня остання хвилина, що їх або в море кинуть, або голови постинають, відчайдушно захищалися, марно волаючи до свого бородатого аллаха і його пророка. Та козаки були невблаганні: схопивши їх за руки й за ноги, вони обдерли нещасних, як липку, й лишили голими.
– Накиньте запинала на татарське тіло! – наказав Сагайдачний.
Нещасним кинули старі запинала, які правили і за кінські попони, а в татарський одяг вбралися сам Сагайдачний, Небаба та Олексій Попович, бо він уже побував у турецькій неволі і добре розумів, а при потребі й говорив сяк-так по-татарськи.
Козаки аж заходилися од сміху, дивлячись на це переодягання.
– Оце татари, так татари! – хвалив Хома.
– Такі татари, що Хома злякався, б, коли б побачив їх у себе на печі, – піддрочував його Карпо.
– Еге! Злякаюсь я чорта лисого! – огризнувся Хома, обсихаючи на сонечку.
Одягнувшись зовсім по-татарськи й сховавши під татарську шапку свою сиву чуприну, Сагайдачний на хвилю задумався, а тоді звернувся до свого джури, що стояв коло нього:
– Ану, джуро, подай мою булаву.
Джура метнувся з чердака і незабаром вернув з гетьманською булавою в руках. Сагайдачний, узявши з його рук знак своєї гетьманської достойності, високо підняв його над головою.
– Панове отамани і все славне військо запорозьке! – гучно, виразно промовив він до всієї флотилії, – Якщо завтра вранці не повернуся до вас, чого борони боже то добувайте без мене славне місто Кафу і самі обирайте собі батька, а тепер без мене нехай гетьманує пан писар.
І він передав свою булаву Мазепі.
Через кілька хвилин татарський каїк під рівні помахи весел швидко помчав від козацької флотилії. В каїку сиділи Сагайдачний, Небаба та Олексій Попович.
Козаки довго проводжали очима цей невеличкий човен, поки він не перетворився на муху, а тоді на ледь помітну чорну цятку і нарешті зовсім зник з очей у туманній далечині.
Каїк тим часом поволі наближався до Кафи. Все виразніше й виразніше вимальовувалися на блакитному небі та на гірських схилах похмурі шпилясті башти фортеці, що півколом спускалися до моря, з їх чорними, наче роззявлена паща звіра, віконцями й бійницями. Нижче тяглися, звиваючись гадюкою і роблячи круті заломи до гори, такі ж похмурі зубчасті міські мури із залізними гаками, на яких часто вішали за ребра християнських полонених за якусь провину; кості їхні часом цілими скелетами, об’їдені червою й птахами, довго висіли й торохтіли од вітру. З-за цих похмурих стін виглядали мечеті з їх круглими, ніби окатими, банями, тонкі, наче голки, мінарети з позолоченими півмісяцями вгорі й вузькими чорними довгастими віконцями внизу. Звідти ж, з-за стін, визирали розташовані по схилу гори у вигляді амфітеатру будиночки з пласкими дахами, обплетені густими гірляндами в’юнкої зелені і часом сховані в затінку темних, іконоподібних, ніби вічно задуманих кипарисів.
Для українця це було справді казкове видовище, що лякало своєю новизною… Серце в козаків чомусь так і стискалося, коли вони гляділи на це диво…
А стискалося воно ось чому… Біля кафської пристані стояло безліч кораблів, галер, каторг та інших суден. Небачені, всіх кольорів і розмірів прапори й прапорці на верхівках щогл і на снастях маяли в блакитному повітрі, наче казкові птахи чи змії. Видно було чужих людей, чужі обличчя, дивний, небачений одяг. Чувся гомін незнайомих мов… Але різкіше за все, дошкульніше брязкали недалеко від пристані якісь ланцюги… На чому вони?.. На кому?.. Хто це брязкає?..
Козаки поглянули навколо й побачили величезну, чорну і неповоротку, як черепаха, турецьку галеру, на якій біля кожного кочега стояли й сиділи, скуті часом по двоє, галерники, прикуті до того ще й брязкітливими кайданами до сидінь, і невтомно змахували веслами, – галера тягла на буксирі кілька суден з Анатолії, навантажених важкими товарами. Вдивившись у галерників, які, обливаючись потом, працювали, мов воли, козаки пізнали їх і затремтіли від жалю: вони пізнали в них бідних невольників, здебільшого своїх козаків, а також москалів і ляхів…
Козацький елемент все ж переважав… Це були не люди, а якісь страшні привиди з довгим волоссям і бородами, майже зовсім голі, з залізом і ременями, які в’їлися в кості, бо тіла на них майже не лишилося… Вони працювали, як автомати, плавно похитуючись назад і вперед, а поміж ними ходили турки-пригінчі й коли бачили, що котрийсь із них, знемагаючи від непосильної роботи, голоду чи безсоння, нерівно веслував, то били його по голих плечах, по спині і по закудланій голові крученим ременем із сириці або гнучкою червоною таволгою…
Невольників було на галері повнісінько – старі, з сивим, навіть пожовклим від часу волоссям і бородами, і молоді, з голими ще підборіддями, але вже постарілі від горя й фізичних страждань… Коли хльоскала в повітрі червона таволга і впивалася в голе тіло невольника, він не смів навіть відвести рук од весла, щоб інстинктивно схопитися за побите місце, а тільки звивався усім тілом і кидав жалібний, безнадійний, сповнений німого докору погляд до цих прекрасних, але таких же німих і безжалісних, як турецький пригінчий, небес…
– Мати божа! – вирвався мимоволі стогін з грудей старого Небаби, а по загорілих щоках Олексія Поповича котилися сльози й падали на його татарську куртку.
Лише Сагайдачний ніби не помічав галери й не дивився на неї: він сидів похмурий, мовчазний, втупивши з-під густих чорних-чорних – при сивих вусах – брів нерухомий погляд на пристань.
– Не дивіться на галеру, – тихо сказав він, – може, який невольник пізнає кого та ще від радості крикне.
І Небаба, й Олексій Попович одвернули очі від жахливої картини невольництва. Галера помалу рухалася далі, а в повітрі і в душах наших козаків усе ще кричало й плакало брязкітливе залізо кайданів…
Обминаючи найрізноманітніші судна, над якими стояв неймовірний гамір незнаних мов, козаки були вражені якимись особливими гармонійними звуками, якоюсь стогнучою мелодією, що ніби лилася з глибини душі. Глянувши в напрямку цього мелодійного стогону, вони побачили нову партію невольників, які дуже відрізнялися зовнішністю від щойно бачених ними. Ці були, здавалося, ще більш обідрані, ще голіші, якби це тільки можливо було, і здебільшого русяві та руді, і що особливо впадало в око – це личаки в них на ногах; що це вже були за личаки, із чого сплетені – про це нема що й казати; але все ж це було щось подібне до личаків.
На кожного з них було начеплено, як на запряженого коня, шкіряний хомут, а від хомута йшла вірьовка до линви, якою тягли величезну посудину, навантажену камінням. У кожного на ногах брязкали ще й кайдани, але такі вузенькі, що ноги схомутованих невольників могли робити тільки маленькі кроки. Їх було нахомутовано біля линви кілька смиків, і вони, похитуючись у такт, опустивши додолу голови й руки, що теліпалися, наче паралічні або вивихнуті, стогнали змученими грудьми: «Эй, дубинушка, ухнем!»
Коло них теж йшли пригінчі й шмагали то одного, то другого…
Нарешті, проклавши собі дорогу поміж сновигаючими човнами й чорноголовими татарчатами, які, купаючись, казна-що виробляли у надзвичайно прозорій воді, каїк пристав до берега.
Ще дорогою вирішено було Небабу лишити на березі стерегти каїк, а щоб до нього не чіплялися татари, чи продає він свій товар і почім продає те чи інше, і щоб таким чином не догадалися, що тут щось не гаразд, – надумали, що Небаба ляже в каїку на огірках та моркві й удаватиме, ніби спить, а Сагайдачний з Олексієм Поповичем, який уже побував у неволі в цій самій Кафі й вивчив її вздовж і впоперек, підуть у місто розвідати що треба.
Так вони й зробили.
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 135 – 143.