[1865]

Панас Мирний

25 апреля 63

Сегодня, после долгих дум, я дал себе обет записывать все мои впечатления, накопившиеся в известный день, т. е. писать дневник.

Сюда войдут все умозрения и умозаключения, которые часто блеснут на одну минуту в моей голове и скроются почти навеки, т. е. неизвестно когда снова они пробудятся. А так как мой разум иной раз касается вещей и вопросов очень для меня нужных, но, благодаря моей слабой памяти, они остаются неисследованными и неразрешенными, то я положил их записывать и когда-нибудь, от нечего делать, пересматривать начну свой журнал, то все-таки увижу, что вот-то такой вопрос не решен, и всеконечно решу. Итак, у дорогу! Но как сегодня уже вечер, то завтра утром постараюсь унесть мои впечатления.

Глупо! будто это уже так нужно непременно записать сегодняшние впечатления, что я еще пишу "постараюсь", как бы обязан кому что-либо. И смешно, и глупо!

26 апреля

[…] У полдня читал в № 12 "Эпохи" за 1864 год статью Соловьева "Женщинам". Я никак не пойму этой статьи! С первого листа начинает говорить за женщин, затронутых литературой и чреватых современными идеями, отнимает у них самостоятельную готовность на разумное дело – они вообще податливы. Потом говорит, что развитие женщины задержано проституциею. Не понимаю этого слова, искал у словаре – нет. Далее доходит до романа "Что делать?". Это, говорит, картина развращения благородной женской натуры хитрыми теоретическими умствованиями!! И все это вытекает от того, что Лопухов, заметя любовь Веры к Кирсанову, вел с ним теоретический разговор.

Странно! Потом Писарева ставит между Рахметовым и Базаровым: "Это, – говорит, – средина". Смешно! В романе этом автор выставил, как лучшие существа бывают ретроградны от врожденных предрассудков, а предрассудок у него и то, что женщина восприимчива. Глупо! Почти всего занимательнее так это вот что: самый естественный исход этой трагикомедии есть любовь Веры к Рахметову и жизнь сообща с ним, с Кирсановым и Лопуховым. Я уже здесь ничего не вижу, кроме лжи. Где же та любовь к Рахметову], когда он уехал за границу и больше его не видать. Или мне память изменила, или черт его знает!! не понимаю ничего, надо прочесть снову "Что делать?".

Перед вечером ходил в ливаду гулять и снял вид заярской церкви. Этим и кончу повествование вчерашнего. Да, нет, не все еще: соловей произвел на меня радостное впечатление. Песня его перерыла во мне давние дела, а теперешние воспоминания.

27 апреля

Самое тягостное положение, когда нет человека, тоска, не знаю, до всех ли она одинакова или ко мне только, и такая злобная; по моему разумению, до всех она одинакова и вот почему: люди построены одинаково, собственно говоря, за организацию, что же касается его [человека] духовного строения, так здесь присутствует многое множество элементов. Но я не намерен говорить за духовную деятельность человека, скажу только, что природа кладет на него свою печать. Значит, я, находясь под влиянием одной природы с братами-гадячанами, одну испытываю и скуку с ними. Впрочем, не знаю, как по-чьему, а по-моему – это самое тягостное положение: читать, писать, спать не хочется. Поговорить бы с кем-нибудь – черт подтаскал дежурство. Гадкое положение! Воображаю, как будет на Николая 9 мая. Впрочем, я замечаю, что погода на меня много действует, а сегодня пренесноснейшая погода: то солнце блеснет, то ветер с дождем повеет. Скверно!

28 апреля

Сплю. Вдруг шум, что за шум? Присяжный, чтоб он треснул, кричит, что у него подшучено табакерку. Привязывается ко мне, я и сном и духом не видал его табакерки; начал божиться, не верит, но еще дужче шумит, у меня уже в голове мелькнула мысль велеть ему замолчать силою закона, впрочем, он скоро пошел. Итак, я у 5 часов прокинулся и уже больше не заснул.

Прихожу домой, мне дают письмо от Ивана. Как оно меня обрадовало; жаль только, что "Кобзаря" нет. А те издали? […] изуродовали "Кобзаря", такое гениальное произведение! Черти!..

Когда б на мою долю хоть те пришлись, что издает бурса. Ну, какое несчастье Украине, этой бедной вдове; народ подавлен, воспитание на родном языке запрещено […], "Кобзарь", и тот изуродован. Несчастная Украина, мать ты моя! […]

Не начать ли дневника писать на украинском языке? С завтрашнего дня же бросаю московский и берусь за свой.

Как его изучить пословицы и приказки нашего люду, память у меня плохая, а знаю, что это такой этнографический источник для изучения народа, какого еще никогда не было. Спасибо Номису за его труд, великое спасибо. Стой, начну изучать так: возьму какую-нибудь сторону – религиозную, нравственную ли и буду добиваться толку. Буду проводить параллели между загадочными преданиями народа и научными истинами; это изучение, кажется, должно врезаться в память мою, впрочем, наверное не знаю. Как бы Иван приехал на каникулы, то с ним бы порахуваться, а то… пусто!..

29 квітня

Оце і сьогодні думав над приказками. Думав-думав і нічого не видумав […]. Тепер серце рветься, хоче виливати своєю мовою сльози бідної вдовиці, та ба! не тямить, тільки тихо-тихесенько заплаче та й засне. Пригадаю батька:

А я… а я

Тілько вмію плакать,

Тілько сльози за Украйну…

А слова – немає! –

та й заплачу серцем одиноким. Уже думаю кинути брать з бібліотеки книжки і заніматися пословицями кожного дня. Так і то – є там гарні книжки і нужні мені. Думаю писати яку-небудь повість і вмісті приказки ізучати, та хто його знає, як і буде. А буде так, як буде, я тільки знаю, що я дурень, та й превеликий, що не вчивсь нашої мови […]. Правда, в мене є велика надія, мені тільки 16 років, та що, кажуть, знать, те за плечима не носити, хоч би і в 6 було, а не в 16!

2 травня

От уже 2 травня, а я і забув про свій журнал. 30 квітня були іменини старого – так день ізбайдикував, ну нехай то так: Кесарево, каже писаніє, кесареві, а де ж божіє богові? Учора хто його знає що і робив, що й за перо не бравсь. Сьогодні мої іменини, 16 років уже стукнуло, а що з того?

Ну що з того, що шістнадцять

Мені вже минуло?

Знов у серці ворушаться

Кривавії думи;

Знову його давить горе,

Та ніхто не знає,

Як серед ночі тихенько

Воно заридає

На гіркую свою долю,

Ніхто не почує.

Та і лучче, а то б, може,

Ще налили

Тії сльози мого серця

Кровавії ріки.

Не плач, серце, дивлячися

На вбогу каліку,

Не дивися… От все моє,

Усе моє діло:

Ридать… плакать, і волосся

Моє побіліє:

І сам ляжу у могилу

З гіркими сльозами…

Чи одно хоч на сміх серце

Мене ізгадає

На сім світі? Чи спом’яне

Яким добрим словом?

Нащо мене споминати?

Не зробив нічого

Путящого, а так тільки

Проволочив годи,

Як розбійник у неволі;

Та лив гіркі сльози,

Та домовляв горе вдови,

Путнього ж нічого…

І положать моє тіло

У землю сирую,

І зариють, як собаку,

Ніхто не посадить

На могилі калиноньку;

Зозуля кувати

Не прилетить ранесенько,

Соловей співати

На могилоньку не сяде…

І буду лежати

Покинутий і забутий

І людьми, і богом…

Знать, такая судилася

Козакові доля!

Отакої веселої серце заспівало, хай йому усе добре! Такої веселої, та й нічого радуваться: куди гляну-подивлюся, все горе-неволя, а де те щастя? Хто його знає.

Єсть на світі воля,

А хто її знає?

Єсть на світі доля,

А хто її має?

Чи не так воно і є?

Правда, великая святая правда!

Гине слава козацькая, долі нема […].

3 мая (травня)

Сьогодні дочитував в "Отечественных зап[исках]" за січень статтю: "Мнение Бокля за Джона Милля". Хвалить його, хто його вже знає і як, а він того і не заслужує; бо він тільки, як сам Бокль каже, тільки з’єдинив теорію з практикою, говорячи за политическую экономию, которі були виявлені наперед його.

А тепер почав "Евгения Онегина". Яка сила поезії!

5 травня

Лінивий я став, дуже лінивий, уже пропускаю по дню у дневнику, хоч учора було багато дечого написати; читаю теж не так, як колись читав. А так тільки байдикую. Мені учора трапилось бачить случай, котрий може постояти против того, що наш люд називають злодіями. Приходить жінка получати гроші на дітей замість провіанту; казначей якось їй і видав замість 6 та 12 карбованців. І гадки о тім нема. Коли це прибіга через скільки годин, каже: "Мені передано 6 карб. Я не хочу їх, мені слідує тільки 6 р., а тут 12. Я прийшла додому, стала лічить – 12, я так і обмерла. Та за гроші та скоріше сюди".

Я зараз і пригадав оте батькове –

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як господа слово!

Другий случай був такий (мені розказували). Тут всяк, звісно, наставляє май місяць, ото і ми поїхали. Було там усього і поїсти, і попити, так те все вже випили і виїли, а пити ще хочеться. Один, не знаю хто, і пішов понад берегом, а ми біля Псла остановились, дивиться – рибалка, гука на його. Приїхав він. Ми його і послали за горілкою, а це було уже уночі. Ми ж об тім рибалці і думать забули, уже збираємось у дорогу та й знаємо-таки, що ’кий чорт вернеться. Ні ми його не знаємо, ні він нас, ну і возьме ті гроші, і поїде. Коли це вже зібралися зовсім їхать, рушаємо, кричить рибалка: "Підождіть, нате горілку!" Ми до його – горілка; так ми і не пили – йому віддали, ще й на півкварти дали за те, що він чесно зробив.

Хай же після цього ніхто не зве наш люд злодіями. Звісно, в сім’ї, кажуть, не без урода, та все ж таки не ввесь народ злодії, як пани звикли говорити.

Уп’ять трохи не забув. Тепер у нас вибирають уполномочених для вибора в земство членів та гласних, так на цих-те виборах наш народ показав, що і він однакових прав з панами. По землі слідує 6 дворян, а в 3 стані ні одного не вибрали, так же город закінчив. Назаревського-попа, кажуть, як вибирали, так ні одного білого не було. Об’явлено було, що хто піде наліво – не збере, хто направо – збира, так вони всі наліво. А у Харківській губер[нії], не знаю в якім повіті, кажуть, що вибрали предсідателя і членів з своїх, ще й неграмотних. Так пани кричать так, що ну. "Чого, – каже, – вони нас недолюбляють, чортові шквири?" –

"Було б, – кажу, – вам ще більше держати у неволі, то тоді б незіснували ще".

Отака неправда у людей є – того що він дворянин і пан, йому і дається право подавити народ, а народу не дають, поганці, і оборонятись. Постойте, що він ще вам покаже. Будете знать, що пан, що мужик – все одно. Та ще в такім ділі, як земське учрежденіє. Постойте, ось ще буде гласний суд. Побачимо. Вже світ правди прогляда у наше віконце.

6 травня

Учора увечері лежав я біля каз[начейства], приходить Стрім’янов і Нимчасенко, чини судейські. "Ходім ходити", – взивають. "Ходім", – кажу. Пішли. Заговорив я з Нимчас[енком] за жінок. Я кажу, я не встрічав образованої жінки ніде, та, кажу, вони все однакові – на слово вірять скоро, тим і я до їх не дуже охочий. Я люблю, щоб мої думки хто гудив, а всяка жінка не способна на це, так об чім же я буду говорити, коли зо всім зо мною согласна. "А попробуйте, – каже, – сказати яке палюче слово, коли вона не обколеть вас". – "То от, – кажу, – була Кучерова". – "Це, – каже, – не образована, ця нахапалась. Так лиш навчилась, хапаючи вершки якої-небудь істини". Цим і кінчився наш говор. Казав, що у Яснопольського 16 буде весілля, і друге чортзна-що. От чоловік він чудний. Хоче йти по естественному факультету, а не читав нічого по єстественній історії. Тричі чудний!

Сьогодні, пообідавши, пішов у садочок. Боже, як і хороше! Груша, сливи цвітуть, бджілка гуде, і як прихилиш ухо до землі, то так, як музика, заграє все живе! Рай та й годі. Ще, правда, сьогодні хотілось піти у ліс, та ба! Не піду. А соловей же то, соловей, так і виливає. […]

Сьогодні у каз[начействі] нарисував з одної жінки зразок обличчя – не таке зовсім, тільки так сидить і така одежа.

Борисенко розказав одну побрехеньку таку: один чоловік пішов у неділю брати копи – возить додому. От наклав зовсім віз, тільки ще так остававсь один снопик положити.. Він за снопик, а гадюка відтіля, він її батогом, поки бив, поки і вбив. Вона, здихаючи, і крикнула: "Скажіть Наталі, що немає Росаллі". Приїхав додому та й розказує жінці новинку, тільки що сказав "немає Росаллі", коли тут як вискочить з-під лави гадюка та прямо йому у вид так і впилась. Укусила – він і вмер. Отаке колись було, тепер такого ніколи не буде!

7 травня

Учора я проходжувався по городу. Ходив дивитись на воду за острог. Відтіля йдемо, сидить щось нагорі. Ближче підходимо – Дуняшка. Я так і затрусився, та злякався, щоб не було біди. Як удержав себе, тоді й кажу поштальйонові: "Гірка доля оцих! тяжко гірка!" Я не знаю, чого я такий чулий став тоді: у мене трохи сльози не потекли. Сьогодні, як гарно буде, піду туди і розпрошу, яка її нива. Хочу з життя їх написати повість. Отут і пословиці трохи підучу. Ходив у садочок. Мене природа так розтроюджує, що я, як згадаю Тараса, так і заплаче серце.

Одурив мене, сукин син, Єлсинський! Сказано, піп! От чорт, а як серце бажало, щоб та розказала за своє життя – та ба! Одурив, сукин син! Ходив і до його на кватирю, та тільки дурно забивсь – нема чортового сина. А, стерво! Коли б побачив, бив би! єй-богу, бив би! Ну, як таки так: дав слово бути в 8 годин увечері, а зовсім його не було. А, чортів син! Постой, завтра я тобі дам, твоїй совісті попівській!

9 травня

Учора вилаяв Єлсинського; після обід писав одну повістину віршами, як гине наша краса дівоча од паничів, ще мені треба буде написати, хоч прозою, як москалі розвращають жінок. Учора увечері гуляв і бачив Дуняшку, знаю все її життя – вона рада такому, хоч і знає добре, що гірко так жити. Сьогодні, може, напишу її життя; любивши оддалась, ще із радістю – дурна! А вона на гречаночку похожа

Устав дуже рано, гуляв по саду: як хороше – боже, як! Цвіте мир, а солов’ї йому пісні співають […].

16 травня

Був у заярській церкві – півча співала – препогано! Ішов через лісок Техаковича і більше получив того вдовольствія, чим у церкві, хоч і під церквою на травиці сидів і гарно було сидіти, – та що! У ліску удесятеро лучче. Збирався з Борисенком іти у ліс куди-небудь проходитись, – та що й казать!.. Сестра, як дурна, розревлась та й не пустила як жінка. От дур жіночий!.. А тяжко мені, що його й робити? […]

17 травня

Учора був на вінчанні у церкві. Дививсь на молодого і на молоду, і якась туга стала давити моє серце, чого – не зна! Тільки я думав за брак, це (без розводу) не святе, а розпрокляте таїнство, котре іноді соєдіняє дві людини на вічні муки. Воно то таїнство це то і нерозумно лаяти, а треба лаяти люд, котрий під цим святим таїнством прикриває порабощение личности. Воно, по-настоящому, ніхто не сміє зобижати другої людини, а найпаче жінки як помічниці своєї, так піди ж ти з дурним людомі Сестру мою чоловік лякає тим, що вона від бога і должна покорятися йому, як церков Христові кориться. О! Господи! отакий чоловік мій зять! Під покривалом віри хова всі свої безсовісні діла. Стерво! Сестра ж моя, звісно, богомолка і слухає його, як бога, що буцімто і справді вона должна кориться. А, брак ти проклятий! А людська совість от до чого доходить?! "Тобі, – каже, – і бог повелів мене слухати!" А ти, бог розпроклятий, коли ти оддаєш одного чоловіка на волю другого!!! І бога, таку святу і правдиву личность, ставлять у такі безсовісні діла підвалиною, от люди!!!

18 травня

Сьогодні написав до брата у Київ, а завтра думаю ще до того мовчазного приятеля Іващенка, негарний він друзяка.

21 травня

Какое предназначение человека? Этот вопрос вчерашний вечер занимал мою голову. Думал я, думал, и все выходила чепуха. Мне говорили так: первое назначение человека есть привязанность к своему родному, т. е. к отцу и матери, далее эта привязанность растет, и когда человек подрастает, он начинает привязываться к тем знакомым, с которыми родные в хороших отношениях, и им всячески служит; а еще далее человек привязывается к родине-отечеству и для его служит, работает. Вот в чем и назначение его, сиречь в служении и работе своему, родному.

Когда же я говорил, что назначение человека есть жизнь, меня обличали в этом, говоря, что и животное живет, но я, как над этим вопросом мало думал, то не мог хорошо и спорить. Животное живет, говорят. Гм! Что же человек, как не высшее и развитое животное? Где различия человека от животного? Нигде. Первое и самое крупное из физических: язык человека. Но ведь почем мы знаем, может быть, и животные говорят между собой? Я ведь, попавши у Англию, не разберу ни слова, потому что я русский, так же я не могу разобрать значения собачьего визга. Язык народа есть условные произношения для определения какого бы то ни было предмета. Что же тут неестественного и сомнительного, что собаки говорят? Все это возможно. Только их язык не развит, как язык человека, и притом еще не способствует быть языком литературным!

Человек, благодаря природе, произведшей его на свет таким совершенным, может перо починить и писать (хотя и это не дается без труда). Что же тут удивительного! ведь попугай же говориті Значит, и сомневаться в том, что животное говорит, не может человек благомыслящий. Никто наверное не знает, но может быть. Для чего соловей поет? И он, как и человек, старается устроить жизнь как можно поблагоприятнее, веселее и поэтичнее, для этого необходима подруга в жизни: и вот он своим пением старается всячески завлечь самку, как наш брат хорошим убором и припомаженной головой. И в его-то песне вы и слышите голос любящего (значит – говор – язык, о!) молодого человека, который хочет всячески усладить слух своей самки. Теперь отчего он перестает петь? Очень просто.

Человек, женившись на девушке или вообще женщине, им обожаемой, как-то теряет часть своей поэтической жизни и далее все охладевает до тех пор, пока не начнется проза. То же и с соловьем. Он счастлив, спарувавшися: он поет, желая доставить и подруге своей счастье, покуда нет еще продукта любви. Как только начала самка несть яичка, уже поэзия лопается. Сядет самка на яичка – лопнула поэзия, начинается проза. О материальном благосостоянии, об устройстве как можно поблагоприятнее и безопаснее жизни – только уже и заботы. Наконец, третий период – дети. Мать отдается им вполне: она готова сама пострадать за детей, а муж уже далеко – у нее есть утешение – дети!!

Не то ли самое повторяется в жизни человека, только как-то совершеннее, разумнее? Значит, те самые зачатки, которые в человека доведены до высшей степени совершенства, находятся и в животном, только в каком-то полусонном состоянии. Из этого следует, что человек ничем не различим от животного. Духовною жизнью, а духовная жизнь есть разумная, а разум есть и у животного. Только тем, должно быть, что человек может создавать разные идеи и возводить в всесотворяющую силу – это бога!!! Но ведь и это пустое в сравнении с различием.

Идеи – дело ума, а ум есть и у животного. Значит, человек ничем не различим, значит, он есть животное развитое – ни больше, ни меньше как человек!! И высшего его в мире существа нет. А если и различим, так различим своим исключительно развитым умом – всесоздающим и всепостигающим. А из всего это[го] и следует, что предназначение человека есть жизнь, в полном смысле этого слова, жизнь умственная, разумная, а все остальное вытекает из этой жизни.

Моє серце якось аж зраділо і неначе всміхнулося, як почуло, що Олена Олексіївна приїде. Ні, я таки її любив – тільки цього ніхто не знає і не відає, та й лучче – ніхто й не насміється.

22 травня

Як мені Олену хочеться побачить, показати їй свою поему "Безталанна", та ба! Немає її тут, коли вона приїде – не знаю, та ні в кого і попитати, або хоч і попитать, то зараз люди почнуть думати: для чого йому? А я бажаю, щоб люди нічого не знали. Балла скоро приїде – якось аж на серці легко!

23 травня

Учора ввечері сиджу у казначействі – чую, ідуть дівчата і співають, о господи! " Хуторка"!!! Серце моє обкипіло, я не зайняв їх ні словом, хоч були там і хороші, тільки думав, як їх язик таке вимове, як не стане колом!

У почтмейстера був: почтмейстерша хоче всячески визвати мене на спор, та ба! їй хочеться знать, чи я що знаю, чи ні. Вона дума, що я мальчик ще, тільки так умію говорить на вітер. Та хай собі дума, що хоче, мені то що за діло! А я зовсім не такий: я по-своєму себе знаю, і вона мене по-своєму. "И пусть себе", як каже Череванін з "Молотова".

24 травня

Сумно! Хоть би прийшов хто та промовив

Хоч єдине слово,

То все б таки веселіше

На серденьку стало,

А то сиди, як розбійник

У тяжкій неволі,

І до завтрього не чути

Ні єдине слово!

Хай йому лихо, самому діжурствові. Так сумно, так сумно, що хай йому кат!

26 травня

Учора їздили варити каші, та хай їй чур – усі грали ролі сумашедших. У Ярмолая трохи не порозбивали собак, мабуть, тим його сьогодні і у казначействі не було – усе збирав до купи, бо ми порозганяли. Тепер смішно і жалко, що так прогаяв я один день.

28 травня

Позавчора приїхав Іван з Баллою – добре дуже зробив, весело тепер буде, тепер тузі прийдеться не по нутру – утече з моєї хатини.

Іде осінь – іде й лихо

У мою хатину;

Ні з ким сісти – промовити

Єдиноє слово.

24 січня 65 року

Багата кутя

Сьогодні празник із празників! Коли він уп’ять повториться у житті моєму? Сьогодні получив од Івана лист і в йому – портрет Гонти! Це того лицаря, що

Щоб не було поговору, –

порізав дітей рідних за те, що вони були католики.

Які тепер люди? […] Оце, дивись, говоре, говоре, що мов і тим, і тим жертвую, – а як прийдеться до скрути – то й назад. Ні, будь ти Гонта! Я на його як погляну, серце неначе здавлене, так і опуститься. Що за обличчя, що за погляд страшний?.. Ні, не буде другого такого празника мені ніколи!

Примітки

Вперше надруковано в журналі "Радянське літературознавство", 1950, № 14, стор. 105 – 115. Подається за виданням: Панас Мирний, Твори в п’яти томах, т. 5, стор. 321 – 331, звірено з автографом (ф. 5, № 288). Щоденник відкривається записом, датованим "25 апреля 1863". Проте зміст його, зокрема згадуваний у наступному записі (26 квітня) журнал "Эпоха", дає підставу вважати це опискою і датувати щоденник 1865 роком. В щоденниках зберігаємо авторське датування (за старим стилем).

"Эпоха" – щомісячний літературно-політичний журнал консервативного напряму; виходив у 1864 – 1865 рр.

Соловйов Микола Іванович (1831 – 1874) – російський реакційний критик; за фахом лікар.

…вид заярской церкви. – Тобто церкви на Заярі, кутку Гадячого.

28 апреля….письмо от Ивана. – Івана Білика (Рудченка).

…изуродовали "Кобзаря"… – Панас Мирний має на увазі, очевидно, "Кобзарь" в переводе русских поэтов, изданный под редакцией Н. В. Гербеля", СПб., в типографии императорской Академии иаук, 1860.

…что издает бурса. – Натяк на якесь нелегальне видання Шевченкових поезій. 1861 р. гурток студентів у Москві ("бурса") під керівництвом Зайчиевського та Аргіропуло розпочав видання нелегальної літератури літографічним способом. З Шевченкових творів гуртком видано "Кавказ", "Холодний яр", "Розриту могилу" та інші твори (докладніше про гурток див.: В. Алексеев, Студенческий кружок Аргиропуло и Зайчневского и его деятельность. – "Голос минувшего", 1922, кн. 1, стор. 105, 107, 121 і 124, а також: М. Лемке, Политические процессы в России 1860-х гг. по архивным документам, Петроград, 1923, стор. 6, 23, 24, 28).

…Номису за его труд… – йдеться про видання "Українські приказки, прислів’я і таке інше" (СПб., 1864).

29 квітня. А я… а я… Тілько вмію плакать… – рядки з поезії Т. Шевченка "Думи мої, думи мої…".

2 травня… іменини старого – 30 квітня ст. ст. за церковним календарем – день Якова. Батько Панаса Мирного, Яків Григорович Рудченко, надвірний радник, тоді скарбничий Гадяцького скарбництва, народився 15 травня (23 квітня) 1823 р. Помер 24 (12) листопада 1890 р.

Єсть на світі воля… – рядки з поеми Т. Шевченка "Катерина".

3 мая (травня). "Мнение Бокля за Джона Милля" – стаття, надрукована в "Отечественных записках" (1865, т. 158, стор. 117 – 138; 716 – 741), має назву: "Мнение Бокля о сочинениях Милля (о философии, политической экономии, о труде, капитале, религии и других поучительных предметах)".

5 травня. Без золота, без каменю… – рядки з поезії Т. Шевченка "До Основ’яненка".

Назаревський В. Г. - священик села Римарівки Гадяцького повіту.

6 травня. Кучерова – дочка гадяцького поліційного наглядача.

Борисенко Олексій – колезький секретар, чоловік сестри Панаса Мирного, бухгалтер гадяцького скарбиицтва.

7 травня, Єлсинський Дмитро – приятель Панаса Мирного. Письменник присвятив йому два ранні свої вірші – "Моєму приятелю-товаришу Єлсинському", 8 лютого 66 року, та "Моєму другові Дмитру Єлсинському", Прилуки, 25 лютого 66 року (ф. 5, № 205, арк. 14 – 16, авор.).

16 травня. Сестра… розревлась… – Олександра Яківна Рудченко, в заміжжі Борисенко (1847 р. – ?).

22 травня. "Безталанна" – нині поема ця невідома.

23 травня. "Xуторок" - очевидно, йдеться про якусь пародію на романс Дюбюка на слова О. В. Кольцова "Хуторок".

"Молотов" – повість М. Помяловського.

24 січня [грудня] 65 року. Щоб не було зради… – рядки з поеми Т. Шевченка "Гайдамаки" ("Гонта в Умані").

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 299 – 311.