1894 рік

Панас Мирний

14 грудня

Господи! Яка тяжка та пекуча туга облягає моє серце ось уже четвертий день з того безталанного часу, як одібрав я від лікаря листа, що моїй дорогій Шурі стало гірше! Добирається до другого місяця, як я відвіз її у Харків і кинув одну одним на руки чужим людям. Хоч просвіта допомагає людям стати кращими, жалісливішими до чужого горя; хоч мене не кидає думка, що лікар Платонов чуло обзивається і до мого горя, і до її хвороби, оже хіба ж він один там серед юрми других чужих, між котрими лиха доля судила моїй дружині пробувати?..

У неї свої привички, свої нажиті літами потреби, а в їх (чужих) свої: не зрозуміють одно одного. Та ще до того яке-небудь її жадання полічать за жадання недуже, за вередливість хвороби… Нічого йому потурати! З їх погляду, може, воно так і треба, а задля неї – це одна образа, образа гірка, що викликає гнів, ненависть до людей, недовір’я до їх замірів… Може, і через це їй стало гірше? Лікар не пише, чого й від чого. Може, й сам гаразд не знає. А для мене його лист гострим ножем угородився у серпе, тяжкою нудьгою обляг душу.

То не тічка вовків зібралась у лісі і завела свою голодну пісню, то гірка нудьга завела її в мому серці! Господи! доки ж мені отак мучитися, скніти? За які тяжкі гріхи наложена оця покута на мене? Нікому я не жадав лихого ніколи, усім мені бажалося тільки добро зробити… За що ж на мене оця кара тяжка осіба задля того, що я люблю свою дружину, як свою душу; щоб не любив її так палко; щоб пам’ятав, що [нрзб.] чоловік – дим, котрий розжене і легеньке повітря, і щоб через це не витрачував свого серця на любову до ненадежного діла?! Якби ж, господи, вона була мені тільки одно – дружина, а то вона ще й мати моїх двох невеличких хлопчиків?

Одному 2 1/2 роки минуло, а другому тільки 6-го грудня другий рік почався. Одно бігає і почина лепетати, а друге тільки спинається на ноги та викрикує одні йому одному звісні викрики. І ото ж оця маліч повинна виростати без матірного догляду? Ні, господи, ти цього не допустиш. Не даром люди в молитвах своїх взивають тебе чоловіколюбцем. Я вірю, що ти зглянешся хоч не на мене – уже доживаючого віку, – то на діток моїх, на моїх малих немовляток. Спаси ж їх, господи, і помилуй! На який час край моє серце ще гіршою тугою, дави його ще міцнішими обценьками, тільки хай буде то на час, а не навіки… Голова моя не пригадає, що буде, коли то – навіки. Та я не хочу й думати про це, бо скільки не думатиму, то не пригадаю нічого путнього… Я вірю, що ти – чоловіколюбець.

15 грудня

І сьогодні письма нема ні від лікаря, ні від жінки… Нехай жінці не можна писати, може, заборонено; а лікареві?.. Господи, коли б вони знали, як болить моє серце від того, що немає звістки про недужу, то не одно, а цілий би оберемок отих писем наслали… А от же нема! В моїх ухах так і дзвенять оці слова лікаревого посліднього письма:

"Александра Мих[айловна] в последнее время волнуется больше, чем бы то следовало по штату ее основной болезни… Сон тревожный… Недовольство окружающими, подозрительность… Вынужден пригласить вновь сестру милосердия… Свидание не возможно…"

Як засіли оці слова в моєму серці, як прочитав я послідній лікарський лист, як ухопили його своїми пазурами, як здавили ще 10 грудня, то й по сей час і сидять там, і шкребуть, і давлять!.. Іноді не одну гірку сльозу видавлять з моїх очей… А нової звістки – чи гірше стало, чи одпустило – немає… Боже ж мійі За що ж мені оця гірка, оця важка мука?! Іноді сам себе бавлю, допитуючись: що краще, чи те, що письма нема, чи якби було та з нерадісними звістками?.. Нема – виклика надію, що буде та ще, може, й радісне; а якби прийшло та – не доведи, господи! – з недобрими вістками, тоді вже не буде місця і надії, – одна мука заполонить і душу, і серце…

Отак подумаєш та й утішишся, що звістки ні доброї, ні недоброї немає. Ох господи! не дай хоч мені збожеволіти. У мене двоє невеличких діток…. Хто ж їх як слід догляне, хто про їх потурбується, як ще й я занедужаю?.. Ні, не хочу про це думати… А про віщо ж? Про діток? Тепер вони сплять, мої голуб’ятка. Спіть, спіть, доки лиха мука не одбере від вас святого дитячого сну. А може, їх доля буде краща, ніж доля вашого тата та мами? Пошли, господи!

Кажуть же: чим далі, тим люди робляться кращі і через це і життя своє можуть заснувати краще. Може, воно коли й так буде, оже як подивишся на просте життя наших дідів та батьків, як порівняєш його з нашим, то те давнє життя здається далеко більше і кращим, і розумнішим, ніж наше, поплутане усякими химерними витребеньками, швидке та нервозне… Не встигнемо ми зіп’ястися на ноги, як уже й постаріли, не зуспимо набратися сили та здоров’я, як уже й почали витрачувати їх на всякі витребеньки болізної думки… Чи не через це, бува, тепер і [нрзб.] так? Винуватимо і господа, і лікарів, що нам не до[по]магають. Як же ти допоможеш тому, що в самому корні зацвіло, з самого початку почало гнити?

16 грудня

І сьогодні звістки нема. О господи! за що ж мені мука така?! Сьогодні якраз 31 рік минув, як моя Шурочка народилася на світ. І цей день – день радісний для кожного, задля мене – день нудьги важкої та незмірного горя. Господи! зглянься хоч на те, що ось уже трохи не два місяці, як я без неї горюю; зглянься на діточок, що не бачать матері своєї, не знають її теплої ласки. Допоможи їй, нещасній, подужати свою хворобу якнайскоріше, верни и під нашу оселю, принеси разом з нею мир і спокій в наше безталанне життя.

О господи! молю тебе, благаю!!!

17 грудня

Сьогодні таки прийшов лист від лікаря. Не дождавшись його, я послав йому депешу. І на неї одібрав одповістку: жінка стала спокійніша. У листі пише, що немає нічого лихого, чого б можна особенно боятися. А все добавив: особенно, тобто острах є, а тільки не особенний, як він каже. Господи! одверни і особенний, і неособенний острах скоріше. Це буде краще всього. Допоможи їй побороти свою хворобу, підкріпи її у тому нерівному змаганні. Самій їй так бажалося бути здоровою. Допоможи ж їй добути мерщій того бажання. Від його нікому гірко не буде, а нам, певне, покращає!

18 грудня

Сьогодні чогось мені не так важко, як прошлі дні було. Може, й моїй вірній дружині полегшало. Коли б то! Та ще якби так, що як полегшало" то щоб уже й не гіршало. Це б було краще всього. Скоріше б моя безталанна Шурочка вернулася додому, до своїх дітей. От як вернеться, яку-то переміну знайде? Вітя підріс, порозумнішав, почина уже все говорити. Балакає іноді безперестанку: виговоритися хоче.

А Минюточка? Моя мала дитиночка! Хороше, як та квіточка, веселе – як ранок погожого дня, утішне – як куколка. Уже поривається ходити, та ще не твердо держиться на ногах. Тільки, знай, стрибає. Візьмеш на руки – стрибає, спустиш на долівку – стрибає, посадиш – і то поривається стрибати. Життя у йому так і ходить, так і говорить. А оченята? Небо у літню погожу добу не таке синє та ясне, як вони у його! Так і горять голубим огнем! Зовсім вилита мати; таке ж і біловолосе, таке ж голубооке. Може, через те я без сліз іноді не можу на його дивитись. Гляну – воно нагадає мені її, сльози так і підступають під горло, так і здавлять його… Ох, мученька моя!

1 студня

От скільки днів пройшло, як я не балакав сам з собою, їздив по губернії, їздив у Харків; вернувся – робота дихати не давала. Через те і не балакав. Ідучи у Харків, мав думку, що лікар не заборонить побачитись з моєю многострадальною дружиною. Де тобі? Заборонив! Тільки гроші заплатив за місяць, тільки наслухався, що він знаходе у Шурочки, який недуг її шлунку додержує там у тій лічебниці. Всю вину звертає лікар на її базедову болість і всі ліки дає тільки проти неї. Я запитав його про еротизм, що так виразно пробивається у її листах до мене. Ні, каже, то все не має ніякої ваги, одна базедова болість. Пекли, нещасній, спину гарячим залізом, тобто проти базедової болісті.

Як сказав я Іоніну про те, як думає Платонов, – закрутив головою. Він не згоджується, що всьому вина – базедова болість. То, видно, Платонов наслухався Ковалевського, а Ковалевський дуже помиляється у своїх поглядах на сю болість. Засмутила мене Іонінова думка. А що як справді вони помиляються? Платонов сказав, що коли Шура геть-то заскуча, то треба буде узяти додому. І не вигоєну, недужу ще? Що я буду робити, як хвороба її знову вернеться? Тоді знову везти до Платонова? Вичеркнути все те, що до сього було, плюнути на ту немалу суму грошей, що затрачено до сього, і знову починати тратитись? Коли ж кінець сьому буде? А кінець грошам не за горами. Ще на півроку, може, буде, а потім?..

Ні, я не хочу думати, що моя Шурочка звернеться додому не вигоєна. Вона сама, нещасна, он як рветься сюди, моле, сльозами просе. Серце моє рветься на шматки, читаючи п листи; бачити и мені хочеться он як! А я все одписую: перетерпи, голубко! Сам свою жагу бачити її давлю у своїй душі, щоб, бува, не опанувала мною, а я її прошу-благаю: посидь там, долічися вже до кінця. Чи послухається-то?.. Ох, краще не забігати вперед, краще не думати про те, що, може, ще і не скоїться. Буду надіятися на тебе, господи, молю і благаю тебе: спаси і помилуй її, нещасну!

2 студня

Немає вісток від моєї дружини. Сумно!.. Сьогодні після обіду взяв Минюшку і ліг з ним на кушетці, щоб погойдатися. Здумалась мені пісня: "Ой і коню мій, коню!.." Розбитим мученим голосом завів її, та трохи-трохи не розплакався, сльози так і залили очі, підступили під горло, здавили його… Голос задеренчав – так бренить тільки розбита скрипка; сльози трохи не линули з очей, якби стояв – може б, вони таки й упали додолу, а то, лежачи, нікуди було падати; засліпили тільки очі… Ох господи! скільки раз я сю пісню співав при Шурі, держачи на собі Вітюшку? А тепер з Минюшкою прийшлося завести її без неї. Коли ж я знову заспіваю їй?! Якби лист прийшов від неї! Завтра їду в Кременчук та Хорол і не знаю, не відаю, що там з нею коїться. Хоч би, звернувшись, одібрав від неї листа та ще й з добрими вістками… Пошли, господи!

7 студня

Учора вернувся з Хорола. Там, розказуючи Адешелідзам про недуг Шури, так розвередив своє серце, що трохи не заплакав. Під тим впливом вертався додому сумний, сподіваючись застати листа. Нема!.. А тут до сього горя та ще й друге: Вітюня упав з стула і жаліється на ваву в нозі… плаче, аж захлипується, аж трясця його тіпає… Чи не зламав, бува, ножки?.. Побіг вечером до лікаря. Обдивився малого: полому нема; забився дуже. Пораяв ліки; обіцяв, що завтра повинно пройти. Оже мале і сьогодні жаліється на ножку; лежить у кроватці, не встає… Господи! навіщо ж до старого горя та ще й нове? Мало старого, чи дошкуля воно не дуже? Зашпури і від старого не одходять; гострим гвіздком засіли у душі і серці і не дають спокою… А тут ще й нове!.. А тут ще й сестра збирається додому: мати недугує та й по хазяйству треба. Ну й життя завдалося – ворогу моєму не пожадаю! Ох, підкріпи мене, господи! допоможи скоріше пережити оцю лиху хуртовину, бо вже не знайду моченьки терпіти, сили мої починають мене кидати…

8 студня

І сьогодні письма немає… Та доки ж його дожидати?! Певне, добрим похвалитися нічим, а про лихе якось ніяково писати. Обіцяла сестра Ширина Стазя дати вістку, та й від неї нема. А сьогодні Вітюні гірше: ніжка розпухла, ступити нею не може. Прикликав лікаря. Каже, опаски ніякої; коли б клали лід учора – опуху б не було. От ти й знай!.. Сьогодні бідна дитина поривалася скокнути та побігти, а замість того, як ступила на ножку, так опукою і опустилася і знову гірко-гірко заплакала. Бідне хлоп’ятко! За що вже його господь карає?

10 студня

Учора бачився з братом Шуриним. Розказував, що сестра Стазя їздила в Харків, бачилась з лікарем; бачила мою безталанну дружину у вікно; обдивлялася її хатину, розпитувала про її хворобу. Лікар завіряє, що все йде як слід, що він сподівається бачити її зовсім здоровою в січні… Ох, як мені полегшало від ції звістки! І хвороба синова здалася менше тяжкою, ніж раніше здавалося. Може, його ніжка трохи і заспокоїлася, а може, то тільки мої гіркі та сумні думки малювали мені його тяжку хворобу. Одначе хлоп’я і досі не ступає на ніжку. Не довідався я, чи через те, що болить, чи, може, боїться. Хай ще трохи полеже, спочине, та тоді вже почну довідуватися, чи не ступає від хвороби, чи від страху.

Сьогодні сестра поїхала в Гадяче провідати матінку. Хоч би матінка була здорова, щоб не задержала довго сестри. Бо без неї я як без рук. Коли при їй не догляділи старшого хлопця" укрутили ніжку, а без неї буде так, що обом і голови поскручують: чуже лихо ніколи не доходе так близько до серця, та ще кожне дбає про те, як би веселіше час згаяти, а не про те, як би другому догодити, малу дітвору доглянути. О господи! допоможи скоріше вичуняти моїй дружині та вернутися до своїх дітей. Тоді тільки я буду певний, що вони зостануться і здоровими, й не каліками. Я вже не дбаю про своє щастя; коли яка крихотка спаде і на мою долю, помолюся тобі і всею душею моєю подякую, – а щастя моїй дітворі, господи правий, пошли!

13 студня

День на день похожий: яке вчора, таке й сьогодні. Зранку сподіваєшся, що письмо буде. На службу прийдеш – нема. Думка, увечері буде. Прийде тая сьома година – і теж нема… Та коли ж воно буде і чому його немає? Гірко, тяжко на душі і радісного нізвідки не видно. От життя задалося!

14 студня

Кожен день – тільки одно скарження та страждання… І сьогодні письма нема, як не було учора, позавчора, і так – давно-давно ужеі 27 грудня як одібрав, та й досі! Мені не дивно, що від неї нема. Може, їй заборонено писати. Чому ж лікар не пише?.. Невже правда, що Стазя писала про його: подлец и грабитель? Три листи до його послав, у кожному просив через тиждень сповіщати мене за неї. От уже три тижні мина, а вістки нема. Чому? Скажи хоч ти, господи! Хоч у сні одкрий мені сю тайну. Моченьки не стає терпіти!

16 студня

Сьогодні прийшов лист і од лікаря, і од жінки. Слава тобі, господи, слава тобі! Лікар пише, що жінці покращало; а вона листує, що давно вже не одбирала від мене такого хорошого письма, яке було посліднє. Радіє, нещасна; каже, як прочитала його, то наче дома побула. Ох, коли б ти знала, моя скорбото, який би я радий був, якби справдилися лікареві сподівання, що ти в січні будеш здорова. Господи! не словами – сльозами молю тебе, пошли се щастя скоріше!

Носив до Іоніна "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Спасибі знайомому – добув їх аж за кордоном. Я певний, що цим приносом найкраще догоджу безсребряникові Іоніну. Що за добра душа, що за хороша людина! Підношу йому книжку з ось якою присвятою:

Цілителю недужих душ,

Тяжкої людської хвороби!

До тебе думкою я мчусь

В теперішній оцій пригоді.

Не знаю я нікого тут,

Щоб близько так приймав до себе

Чужеє лихо… Кругом люд,

Та жалості не жду до себе!

Бо в кожного чимало є

Свого незміряного горя;

Йому він серце віддає

І сторониться від чужого.

Один не дбаєш тільки ти

Про своє щастя; і спокою

Свого не хочеш берегти;

Віддаючись чужому горю,

Ти ним болієш, мов своїм…

І через те до тебе, брате,

Навперейми один за одним,

Знай, товпляться чужії люди!

І я чимало клопотав

Тебе пригодою своєю:

Не раз і спати не давав,

Не раз дурною головою

Я гаяв час твій дорогий…

Прости ж мене за теє, брате!

Своїм ти серцем золотим

Один умієш все прощати.

Прости й на споминку того,

Хто клопотав тебе чимало,

Прийми від серденька його

В подяку працю його давню.

Як прочитаєш ти

Та ще як скажеш разом з нами:

"Ох, правда, не ревуть воли,

Як перед ними ясла повні", –

Я знатиму, що ти простив

Мою вину перед тобою;

І серцем мученим своїм

Тоді я тільки заспокоюсь!

17 студня

Я знав, що нічим так не догоджу Леонідові, як тим, що подарую йому книжку. Зрадів, як мала дитина! Цілувались ми безперестанку. Що за золоте серце, що за добра душа! Сказано, світ не без добрих людей – і правда. Всюди знайдеш хоч одного, хто приникне ухом своїм до твого болючого серця і вислухає його важкі забої. Ох, спасибі йому: він у великій пригоді став при моїм тяжкім горі та й надалі не зоставляє мене без своєї ради. З веселішими звістками веселіші почалися і гадки. Муза моя, що під час щастя мого так непробудно спала, прокинулася і ще вчора, наговоривши Леонідові теплих привітів, сьогодні завела уже й мені пісню. Охриплим від горя голосом почала, а скінчила вірою в щастя. Ох, коли 6 тебе, моя втішнице, не обдурила та віра, а разом і мене з тобою. Ось її пісня.

П’ять літ минуло, як з тобою

Побрались ми… Вже шостий йшов…

Незабарною, тихою ходою –

Хвилиною мені той час пройшов!

Щасливі ми були, голубонько, з тобою!

І ти, щасливая, ростила двох діток…

Жили ми, серденько, як риба та з водою,

Не знаючи важких та в’їдливих гадок.

Аж ось вони прийшли з хворобою лихою,

Бодай не довелось їх знати й ворогам!

Вже третій місяць йде, як розлучились ми з тобою:

Я з дітками зоставсь, а ти?.. Ох, краще нам

Було б повік не бачитись, не знатись

І думку ту про щастя занедбать!

Тоді б не довелося нам отак каратись

І лиха на світі не довелося б знать.

За що ж на нас оця пригода стала,

Що злого ми вчинили і кому?

Чия завислива душа на нас послала

Оцю лиху нерадісную млу?

Не знаю я, а ти ще більш не знаєш,

За гріх який караємося ми…

Терпи ж, голубонько, терпи до краю,

Я сподіваюся дождать іще весни.

Я певний, що вона у пишному уборі

До нас іще прийде і сонця світ

Осяє й розіб’є нам важкі пути горя,

А доля щасная зашле привіт!

4 січня 95 р.

Ось коли я вертаюся знову до розмови з самим собою! Трохи не три тижні минуло від того дня, як мене осіяла муза своєю надією. Спасибі їй! Вона не обдурила мене: я їздив у Харків і бачився з своєю дружиною 27 студня. Лікар казав, що їй куди краще стало і що як так буде іти поправка і далі, то обнадежує відпустити жінку додому в кінці січня. Бачившись з жінкою, я своїми очима добачив і своїм серцем дознав, що лікар правду каже. Слава господеві милосердному, моя дружина зовсім при собі.

Трошки примічається, як лікар каже, неустойчивости, оже вона вже сама справляється добре з тією неустойчивостью. Цілий день, як бачився я з нею, був днем великого для мене щастя… Муза з своєю надією не обдурила! Думав, що не без сліду зостанеться наша стріча. Оже, слава богові: якраз на Новий рік одібрав від неї листа, писаного на другий день по нашій стрічі…

Хоч би крапелька виявляла про її хворобу! Лист зовсім здорового чоловіка. Турбується, безталанна, що я так схудав та змарнів. Доленько моя! як ти будеш здорова, то я незабаром поправлюся. Мене твоє лихо та хвороба сушили, а сам я не почуваю за собою ніякої болісті. Дай, господи, щоб ти скоріше поправилася та вернулася до своєї хати, до своїх діток-сиріток. Якби ще не вони, то я, здається, зовсім би збився з пантелику, зовсім занепав від горя. А то вони розвеселяють мене. Спасибі їм, а найбільша хвала богові, що він кінець минулого року звеселив мені надією, а Новий рік постановив радістю. Дай, господи, щоб ця радість не замутилася знову тугою та слізьми; багато і так я їх пережив і пролив! щоб початий радістю Новий рік і зостарів під радістю, передавши її своєму нащадкові, а цей – своєму та так один по одному – аж до кінця мого віку. Амінь.

Примітки

Друкується вперше за автографом (ф. 5, № 211).

14 грудня… дорогій Шурі… – йдеться про дружину письменника Олександру Михайлівну Рудченко, уроджену Шейдеман (1863 – 1943), що лікувалася в цей час у Харкові. Одружилися вони 28 (16) квітня 1889 р.

…невеличких хлопчиків… – у Панаса Мирного було тоді два сини: Віктор (23 (11) червня 1892 – 1915), Михайло (народився 18 (6) листопада 1893 р.).

1 студня. Іонін Леонід Олексійович – полтавський лікар, приятель Панаса Мирного і його дружини. Йому Панас Мирний присвятив п’єсу "Спокуса".

Ковалевський П. І. – харківський лікар-психіатр.

2 студня. Минюшка – Михайло Панасович Рудченко.

8 студня… сестра Шурина Стазя… – Анастасія Михайлівна Шейдеман.

17 студня… Леонідові… – Л. О. Іоніну.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 331 – 341.