1870 рік

Панас Мирний

Дні моїх тяжких незбувшихся надій, дні мого горя, моїх сліз, моїх важких думок, що, як те вороння, обсядуть моє серце, обіймуть мою душу і оснують увесь розум часом важким і неодрадним туманом, – кому я вас покажу? кому передам? Чиє ясне око гляне на вас, мої марно проведені літа, без роботи в роботі, і хто, розібравши всю ту мізерію життя, скаже добре слово: він жив між нами, і чисте його серце хотіло любить, та, не маючи кого, ізотліло в даремнім шуканні живої душі з теплим словом? Молода сила просила роботи, а в невільній роботі – помарніла і зникла його сила, як степова трава. Або ж огудить (хай! аби правдивим огудом): він жив не знать для чого і поліг, не кинувши сліду ніякого, – не варт він і слова од людей!?

Хай же од сьогоднішнього дня прожиті часи, передумані думки зостановляться рядами у сій книжці і виявлять незнайомому мені чоловікові, як попадеться йому у руки ся книжка і як хіть або туга приневолять його перечитати все, що буде написане, всі мої радості й горе, жадання-надії, мій погляд на мир, всього мене – як я жив і був, і, розібравши все те, хай він промовить надо мною своє посліднє слово. Хай, кажу! а може, і самому коли здасться ця іграшка дітям на цяцьки.

15 лютого

Пив чай і читав. Прийшла од К. дівчина, принесла записку: просять у карти грати. Ніч темна, погода сира – одбива всяку хіть, але і чума несамотня, одного в хаті підбива іти: так і буть, піду!

Сперш грали у карти. Погравши, Н. Я. з своєю завждішньою поговоркою: "Ось послухайте мене, то будете людьми", – підступив до нас з пляхою наливки. І ми, правду кажучи, поки слухали Н. Я., щоб людьми стать, поки поробились з нас якісь зозульки, а не люди. Там "Чумака" співають; а П. Я. підтанцьовує під його, тоді як ця пісня прийшлася до танців так, як корові сідло. Усяк з знаючих спів "Чумака" скоріше заплаче, а от же П. Я. під неї танцював.

Правда, піднявши зараз на глузд, ми посадили його на диванчику, де він тут же, ради оддишки, і вивернувся. У мене ж вертілось усе у голові, як у якім безоднім вертепі, – і люди, і думки, все зливалося умісто. Пам’ятаю, ми (я да А. Я.) довго спорили з Н. Я. і Л. П. за чиновничу підданську долю. Ми держалися більше правди і думки, вони – життя і мети. З спору нічого не виходило, окроме того, що ми один одному сказали, що всяк говорить правду в однім разі, і брехню – в другім. І усяке з цим согласилося.

Далі Н. Я. з Левком (як ми його завжди зовемо) співали щось церковне, постове. Ми з А. Я. глумилися з їх співу. Левко ніяк не зуміє узяти первого басу, то бере октави, а той пнеться угору з своїм тенором, як дурень з балабайкою; і виходило, як кажуть, ні богові свічка, ні чортові ладан. Хотіли співати пісень – і пісні не йшли на лад. Далі уже А. Я. згадала "Перевожчика", що колись співала їй її хресниця – дівчина. Заспівала…. Боже мій! що то за пісня, що за голос! Я отетерів… То туга плаче своїми сухими, що одриваються з великим болем од серця, сльозами; то молода жіночка затягла свою невимовно важку і гірку жалобу на бездольне життя з ревнивим мужем!.. Я слухав ту жалобу, моє серце пило ті сльози, вони пекли його… Правда, пісня не довго тяглася. А. Я. не зна усії і проспівала тільки стишків два. Де б достать її? І що то за пісня чудовна… Я йшов додому, і перевилась вона своїми жалкими переливами у моїй душі; я ліг уже спати, все крутилося кругом мене, одна тільки пісня та якось тихо-тихо чулась і змикала очі…

16 лютого

Ух! як погано було вранці. Немов сови ночували у моїй голові і од їх нестерпимого стану болить вона уся, немов оси звили своє гніздо у їй…

День був мокрий, туманний і ще додавив своєю непривітністю, аж наче болістю. За серце – мов п’явки ссуть, у грудях глухо і сухо та жарко… Погано, погано!

У П. мій хресник С. заболів. Бідна дитина, як побивається: стогне у третій хаті, аж сюди чутно. Кажуть, у його – переходи.

17 лютого

Ітак, мій хресник не видержав – переставився. Бідна дитина! родилась для того, щоб зрости, пожити, та, півроку подивившись на мир, і поліг. Задумався я над життям людським… і невеселий потяг на службу.

Прийшла пошта і роботи принесла цілу коробку. А до того ще й казначей мучить своїми недорахунками за розходи… Та провались воно все – дай хоть вільно дихнути!..

Прийшов обідати, як і корогви принесли – ховать дитину. Пішов і я, прослухав панахиду, попрощавсь з хресником… Іди собі, мале дитя, у сиру землю, поки не зазнало лиха, іди малим – і краще, і легше: невелика користь, невелика й утрата!

18 лютого

Отак! відкіля не дожидали і тучі, відтіля ударило громом і посипало градом! Всі недорахунки казначеєві за розходи розвіялися, як дим по полю, і зоставили, здається, у його голові за мене якесь пророкування… А втім, хто його знає – ніхто не віда, як хто обіда, і один бог знає, що чоловік думає-гадає. Одно хороше те, що душа його стала на покої та й моє серце трохи угамувалось. І від чого я так побиваюся за всякою усячиною? Чого вона мене до живого доймае? Не пойму.

Після обід лежав собі і читав. З кухні чутно – балакали жінки. Я кинув читать і почав слухати їх мови. Одна, Васька, згадала про кріпацтво і про свого пана. Розказувала, як він розійшовся з своєю жінкою, накидавши низку малих дітей, і почав жити з своїми кріпачками-дівчатами.

Як крав ув однії панни дівку Ганну, як та не змагалася йому продати її, знаючи, що вона вже знюхалася з ним…

Була вона Ксьонзишина, а він стояв у Коряцького, і знюхались вони собі там, і красива була – боже! огрядна, повна, на лиці, як калина. От візьми та й узнай Ксьонзиха, що вона знюхалася з ним, та як почала драть, та так збила – як печінка, синя уся.

От пан бачить, що так і так, та й хотів її купить: давав за неї дві дівки і грошей. Так Ксьонзиха не продала. "Як-таки можна, – каже, – одбить од жінки чоловіка?.." Не продала. То оце, бувало, як прийде її зять (тії Ксьонзихи) до пана у карти грати, та грають, грають, а потім пан як почне благати та просити, щоб уговорив як тещу, щоб продала вона Ганну; та той і каже: "Слухай, Павел Миколайович, якби вона моя – я б тобі її дурно оддав, а то ж, бач, що вона тещина і теща не хоче продати; що ж я тут удію?".

От пан та з Рудковським з Комишної і зговорилися, коли не хоче так продати, украсти и; не знаю, чи знав об цім зять Ксьонзихи, та, певно, знав, то, видно, їх усіх штуки.

Зговорились ото украсти і, як тепер знаю, було це восени. Украли вони її і одвезли у Комишну до Рудковського. А ми, їх крестяни, і ходимо на роботу туди. То оце мої товаришки і хваляться: яка-таки у нашого пана красива нянька. А я знаю цю Ганнушку, та мені і невдогад. Яка ж там, думаю, така? А її як привезли, то наші жінки, або які там жінки – накритки та дівчата, – пішли у двір мазати – загадано було хату вимазать зсередини. Приходжу ото і я з ними. Тільки він, наш пан, Павел Миколайович, виходить та й каже: "Іди собі, Васько, ти додому, тут і без тебе помажуть". А я тому і рада – пішла. Тільки приходять товаришки з роботи і хваляться: така і не така красива у пана нянька. Яка ж там така? Пішла я уп’ять була на роботу. Уп’ять сказали: іди додому. Е, так стой же, тут щось є: видно, я знаю ту няньку, що не допускають мене і в комнати. Пішла. На другий день приходжу рано і прямо у комнати. Увійшла у передню, тільки там і Ганна. Побачила мене і сховалася. Я стою собі. Виходить Рудковський, а він у пана за управителя був.

– Ти чого?

– На роботу.

– А тобі ж сказано не ходить.

– Так що ж, – кажу, – паночку, на мене мої товаришки обіжаються.

Він як затупа ногами.

– Хто ж тобі, – каже, – пан – я чи твої товаришки, і чий ти повинна приказ сповнять більше: мій чи товаришок?

– Звісно, – кажу, – ви наш пан, ваш і приказ повинна сповнять.

– Ну так і йди собі к лихій матері, – каже, вже одійшовши.

Я возьми та й усміхнись. Смішно мені стало того, що не загадують роботи через Ганну, щоб я не бачила її і не сказала кому.

Він і побачив, що я сміюся.

– Чого ти, – каже, – смієшся?

– Так.

– Чого ж так?

– Хіба, – кажу, – не можна сміяться?

– Ні, ти, видно, чогось смієшся. Ти, видно, бачила щось.

– Ні, я нічого не бачила.

– Ні, бачила. Кажи, кого бачила? А я візьми та й скажи.

– Слухай же, – каже, – Васько, іди собі додому та й не приходь, тільки про Ганну німому ні слова. Бо тільки хоч язиком мельнеш – як скажу Павлу Миколайовичу, то так тебе одвіє нагайками, що не найдеш живого на собі тіла.

Я і пішла та вже мовчу, мовчу. Та так пошти місяців зо два вигуляла за тії Ганни. А там, чую, у городі струс. Пані Ксьонзиха та подала об’явку, що вкрадено у неї дівку. Пішли скрізь обиски, шукають, а вона у Комишній сидить.

Та вже тоді тільки Ксьонзиха згодилася продать, як найдеться. А це саме було перед різдвом. Пан і пошли у Комишну за нею сани і четверку коней, прикотили її. А тоді мороз-мороз, так що вона трохи не змерзла на дорозі. Досталося за те ж кучерові, адже збив так нагайкою, що нігде і курці клюнуть – не тільки що.

Так як купив ото вже її пан і стала вона у його, до того там моя сестра Марія була, так ся так за дівку в горницях, а та як би і хазяйка. Пані ж – і не навертайсь. Раз приїхала і тільки що напилася з дітьми чаю, як він іде. "Ти чого? Хто тобі право дав без мого позволенія являтися сюди? Вон! щоб твоя нога тут не була". Так вона, сердешна, плаче-плаче та опівночі і поїхала до казначея.

Ну от, який був на такі діла, а їй-богу добрий пан був, дуже добрий. Бувало, попросиш що у його, а таки ні в чім не одкаже. Грошей позичить у кого, а тобі запоможе. І як умирав, то казав: "Ви, – каже, – кохайтесь у правді так, як я кохаюсь".

Ні жінки, і дітей своїх од жінки не любив. Тих, що з крестянами нажив, і жалував, і любив, а своїх ні.

Він, кажуть, сперш хороше з своєю жінкою жив, та мати її, теща вже, не злюбила його. А жінка, звісно, пішла по-материному, то як пішло у їх, як пішло, так він і покинув її та сам у городі і жив.

Боже мій! та скільки-то у його пропало через це. Адже моїй сестрі Марії, як уже вона йому під нрав це підійшла, як одділяв, дав корову, овець, три кожушанки, 12 плахот, усе гарусом та бумагою затканих. А тепер де воно те у неї ділось? Нема нічого. А й Ганні купив місце, поставив хату, наділив хазяйством і, як умирав, випустив на волю. А як умирав – приїхала жінка – велів не пускать. Синок, тоді учивсь він у Києві, скільки раз писав до його записки: "Позвольте мені, папінька, хоч попрощатися з вами", – ні, не пустив. Він і досі, як згадає, то жалкує: "Я, – каже, – довіку сього не забуду і довіку буду плакатись на його за це".

Отже, він так не любив дітей, а як купували у його ліс – не продав. "У мене. – каже, – діти, я задля їх кохаю худобу", – і не продав.

Не раз і досі смішно, як згадаю. Було у його 4 садки у Комишній, та такі великі, що ув один год я за самі сливи виручила 70 крб.; приношу до його, так він мені 3 крб. подарував – ну це ж, каже, тобі.

Так ото однії осені, ще не гаразд листя опало, як упав сніг, сказано, сніг великий – ну, так по пояс і займає! Так як намело того снігу у садку на вишні, та так і понагинало. А ми пішли та й позламували на топливо.

От він раз іде на охоту, коли гляне на садки – аж вони так тільки одні стовпи стоять де-де, а то всі витрощені. Хто то? Приїхав у Комишну, зве нас.

А ми, душ нас 20, усе накритки та дівки, приходимо. У стан, кажуть, одправлять, щоб не рубали садків. А в мене – і духу нема.

Приходимо, стоїмо. Виходить він:

– Хто садки сплюндрував, сякі-такі дочки? Мовчимо ми.

– У стан їх, звпніть, що скажу, к…в.

Далі: "Несіть лиш сюди лози, я їм задам сам, я їм покажу, як садки рубать". Та й підходить до нас:

– Признавайтесь, хто ламав садки?

А товаришки взяли та й випхнули мене уперед

– Ти, – каже мені, – рубала?

– Рубала.

– Ти? – до другої.

– Рубала.

– Ти?

– Рубала.

– Ти?

– Я не рубала. Він уп’ять до мене.

– Так ти рубала, ти, видно, і привід перша дала?

А я, звісно, вже: помилуйте, кажу, паночку. Це ось як було. Та й розказала, як це було.

Полютував, полютував він, а далі й каже:

– Ну, будь ви чоловіки або жінки – я б вам задав; а то що ви накритки та дівки – то щастя ваше. Вон з двору!

Так ми урозтіч тоді, хто куди попало.

19 лютого

Дяка Петренкові, я достав ту пісню, що 15 лютого співала А. Я. Ось вона:

Ой тепер я сама,

Як билинонька в полі;

Та не дав мені бог

Ані щастя, ні долі.

Тільки дав мені бог

А ревнивого мужа:

Що він п’є, та гуляє,

Та мене розоряє.

А як прийде додому,

Не говорить зо мною…

"Ой хіба ж мені, серденько,

Розійтися з тобою".

Ой піду ж я, молодая,

А до броду по воду,

Ой чи не побачу

Перевожчика в броду.

"Перевожчик-молодчик!

Перевези через воду,

Ой перевези через воду

Аж до рідного роду.

Перевези через воду

Аж до рідного роду,

Ой нехай же я побачуся

Хоть четвертого году".

Перевожчик-молодчик,

А він сього не вчуває…

Ой сів же він на лодочку

Та й весельцем махає.

Ой почула стара мати

По тім боці моря:

"Не плач, доню, не журися,

Та така ж твоя доля.

Не плач, не плач, моя доню,

Бо така твоя доля!

Ой полюбила пройдисвіта,

Та по місяцю стоя".

Ой не я ж його полюбила.

Полюбила моя мати…

Тільки ж мені повеліла

Білі рушнички дати.

Тільки ж мені повеліла

Білі рушнички дати,

А попові повеліла

Білі рученьки зв’язати.

Чи я ж в тебе, моя мати,

Та пшениченьки не жала,

Що ти ж мене туди дала,

А куди я не бажала?

Чи я ж в тебе, моя мати,

Увесь хліб переїла,

Що ти ж мене туди дала,

А куди я не хотіла?

Ой зав’яжи ж мені, мати,

Чорним платком очі

Та поведи до річеньки

Темненької ночі.

Та й утопи головоньку,

А щоб вона не зринала;

Ой щоб же я, молодая,

Сього горенька не знала.

Чи єсть що правдивіше ції пісні?.. Чи єсть найжальче її співу? Тихі, задавлені сльози, гірка божевільна жалоба, одинокий, важкий та тяжкий плач молодої жіночки у неволі ревнивого мужа!..

Я часто задумуюсь над жіночою долею: та ж людина, а життя зробило з неї рабу-невільницю. Накипівша у серці туга, надломлююча душу болість від витребеньків свого повелителя часто і густо виливається тим живим сріблом, тією щирою пшеницею – тихим, тяжким та важким поспів’ям… Їм тільки і дана воля в цьому. Через сю стежку тільки і доноситься жіноча гірка жалоба на свою долю до вуха освітнього чоловіка: змилосердься, брат! Та вже вона, сердешна, так звиклася з своїм життям-буттям, що дивиться на старшинство чоловіка як на давній дідівський закон, як на свою віру, як на свого бога. Сердешная рабо негідного люду! Замість віри тобі напускають ману, замість бога строять капища з різницями!.. Терпи, моя щоденная думко, поки другі люди настануть і другу заспівають, вольну та веселу, з тобою!

20 лютого

Сьогодні одібрав од сестри й зятя листи. Бездольная моя Саня! Коли з одного боку сонце світить, з другого громом б’є. Чоловік її жива і тямуща людина, жить би, жить, але хвороба не дає. Завжди недужа, голубка. Пише, що і малий недужий. Сердешний! через бажання бачитись зо мною скоштував гарячки! Аж мені ніяко перед ним.

Увечері грав у карти і запрошено на завтра до Д. Дав слово – треба буде піти.

21 лютого

Сьогодні дядюшка прийшов на службу, пропустивши, видно, задля масляної. Співав він, танцював і жалувався на хворобу: "Нездорово щось, голубчику!" – промовляв часто.

Москалі завели різні байки. Казна-що розказували. Слухав мій дядюшка, та, видно, як глухий, чув тільки, що соромне розказувалось, а що і до чого – певно, того не чув.

– Ні, слухайте лиш сюди, – обернувся до мене з річчю, – ви ніколи, мабуть, не чули сії пісні?

– Якої? ануте.

– Заболіла, – каже, – в одного чоловіка жінка, або вона не заболіла, а так напустила ману: не любила його і любила дяка; чоловік був такий низький-миршавенький і усе так тільки – дай та подай. От ото вона заболіла та й каже чоловікові:

– Ох! щось нездорово, чоловіче. Мені чогось здається, що якби поїла царських (? мабуть, райських) яблучок, то зараз би й одужала.

– Де ж їх достать, – каже чоловік, – тих яблучок?

– Ох, чоловіче! аж у Лубнах. Піди, бога ради, може, хоч трохи полегша… ах… ах!., ах!

Уволив чоловік волю жінки – пішов. Іде та й іде, вийшов уже за город, стало вечоріти, – їде гончар з ярмарку, попродавши горшки.

– Здоров був.

– Здоров був.

– А куди ти, – каже, – ідеш?

– Та така й така, – каже, – біда. Занедужала жінка – посила у Лубни за царськими яблучками.

– Роман же із тебе, – каже гончар тому чоловікові, а його Романом і звали. – Тут щось, – каже, – є; ось послухай лиш мене. Не йди ти в Лубни, лучче вернімось до тебе додому, та заночуєм, та тоді все побачимо.

Той і згодився. Поїхали.

А там уже жінка з дяком завела бенкет: п’ють, гуляють. Страви всякої, горілки – чого душа забажає. Коли рип у двері – гончар.

– Добривечір, – каже він.

– Здорові.

– Пустіть, будьте ласка, заночувать.

– Я, – каже жінка, – нам і самим нігде гаразденько, не можна, чоловіче добрий; їдьте до других.

– Та я, хазяїни добрі, тут коло припічка заночую, я нікого не знаю, пустіть, бога ради, я тут біля припічка, принесу свої рядна та й ляжу.

Поговорили дяк із жінкою.

– Та ночуйте вже, – каже жінка.

От той розпріг там воли, та обмотав Романа у рядна, спитавши, як жінку його звуть, та і впер у хату, положив біля припічка, і сам сів, дивиться на їх.

Тільки жінка і почала виспівувати, пританцьовуючи:

Ой коли б той не прийшов,

Що по яблучка пішов.

А дяк: "Тру-ту, тру-ту, тру-ту!"

А вона уп’ять:

Коли б же той привернув,

Що горілки роздобув.

А дяк уп’ять: "Тру-ту, тру-ту!"

А чоловік-гончар і собі:

Чи ти чуєш, Романе?

Твоя жінка Уляна

Та із дяком гуляє.

А вона:

– Ох, лихо! Це трохи лиш і за нас.

– Ні, ні, добрі хазяїни, я чоловік несвідущий – не знаю тут нікого, – а сам почав уже розв’язувати Романа з ряден.

От вона уп’ять:

Коли б же той не прийшов,

Що по яблучка пішов;

Коли б же той привернув,

Що горілки роздобув.

А дяк собі: "Тру-ту, тру-ту, тру-ту!"

А чоловік собі:

Чи ти чуєш, Романе?

Твоя жінка Уляна

Та із дяком гуляє.

А Роман уже розв’язаний:

"Чую, чую", – каже та й устає, та як узяв дяка за чуба, як почав молотити, так той насилу ноги поволік.

22 лютого

Заговіни. Сьогодні, кажуть, дівчата, як і в прошлу неділю, збираються грати у танця. Ігра їх така: беруться ключем за руки і, співаючи, пробігають попід руками першої пари.

Я колись чув і бачив це у Гадячому. Співи начиналися так:

Дунай танчик виводив. 2.

Що виведе, то і стане. 2.

На дівочок погляне. 2.

А тут, каже Петр[енко], співають, а це і веснянка. Коли б мені зазнатися хоть з однією дівкою, попросив би, щоб розказала, що тут співають, які пісні. Треба буде попрохати хоч Петренка.

23 лютого

Од малого одібрав листа. Пише, що простудився та й лежав, а тепереньки полегшало. Одписав я сьогодні і йому, бо завтра, може, що переб’є.

Оце сьогодні жилавий понеділок, попоїв я пісного – і гидко як на душу, так і на здоров’я. До того ще й погода така несамовита. Піст дасться взнаки! Замовкли вечірні співи дівочі, парубочі, замовк і жонатий народ, не чуть навіть і п’яниць, що ще учора горло драли, – умерло все; одно тільки вода реве через греблю і мовить, що не спить ще природа; і не скоро вона вляжеться: робота її – в кожен час, в кожну хвилину, як павук той в’є свою штучну павутину, так робить вона своє діло: там схитила душу з миру, там народила п’ять, там змиває землю від зимнього сну, щоб розібрати-розкрасити повесні травою, квітками і звеселить похмуре чоловіче око. Защебече тоді кожна пташка, заспіває соловейко – і піде слава по всій землі, і заб’ється одрадою серце, і заспіваєш і ти під те щебетання, під той спів свою тихую пісню душею… А ще поки тепереньки одна чорна грязюка валяється всюди, та вода розлилася, та виспівує свою навісную пісню чорний ворон!

На душі сиро, самотньо, на серці важко та тяжко, і річ не йде на лад, язик, як колода, у роті валяється.

27 лютого

От уже чотири дні, як приймався я за свої записки. Правду кажучи, нічого було й прийматися; тепер піст і таке сумне время, що бери його враг! Ще хоч гаразд, що сніг упав та ясні дні – все-таки на душі веселіш. А то хоч пропади!

Сьогодні задумав писати одну повістину. Главу вже накомпонував, що буде дальше – не знаю. Хочеться мені безталанную долю людськую вивести у ній, та не знаю, як то воно вдасться. У мене нетерплячий норов; мені коли б сьогодні почав, сьогодні й скінчив, а так це можна тільки накинути очерки одні, та цілу повість мені і не вдасться, мабуть, ніколи накомпонувати.

Скільки вже в мене є початого, та не покінченого! Так і валяється до слушного часу, а коли-то той час прийде, хто його знає? Скоріш море діжде погоди, чим моя робота – кінця. Я, правда, думаю, від чого воно мені не вдається: я не за своє діло берусь… Треба мені сперш усього з розказів почати – невеличкі їх писати, а потім і за більше взятись. Так ніт же – зараз за більше. Знаючи тма-мна, думка і оксію утнути. А воно, бач, і ні.

Говорили сьогодні за багатство. Зароїлись мої думки, застукало дужче серце… Чого? Я подумав: що якби я багатий був? що б з мене вийшло? Тепер не знаю, не скажу нічого. Одначе думаю, що чортзна-що. Лежав би, лежебока, – більш нічого путнього б не вийшло. А втім, хто його знає? Уже ж я і тепереньки неабияк, хоч копійки нема, але живеться, як сам хочу… Чого ж мені? Чом же я не лежу? Чого і зачим я турбуюсь? Хочеться мені слави запобігти в письменстві? Ні, не хочу тії слави, їй-богу, не хочу. Вся моя слава – Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я зміг показати безталанную долю життя людського, високую його душу, тепле серце, як вони є у мирі – то б моя слава була і моя надія справдилася… Через це я і пишу, і пишу, пробую – а ось, може, і вдасться… Так що писання – моя думьа, моя надія, моя віра… Все оддам задля його, тільки його ні задля кого, воно моє багатство, моя слава, хоч через його слави-то я ніякої і не запобіг.

5 березозоля

Учора я був діжурним. Хто коли-небудь служив по фінансовій часті, той добре знає об тому гаспидському діжурстві. Сум і туга уриваються у твою душу, холод і дубовий стіл, на котрому спиш або, краще, качаєшся цілу ніч, мучать твоє тіло.

Прийшов я у 9 годин увечері, всі вже полягали спать, була тільки за мною остановка. Ліг і я, як та собака, посеред столу, зігнувшись, і од холоду закутавсь у свою кожушину. Спасибі їй! Хоч вона обороняє моє немощне тіло од холоду.

Ніч була місячна, хороша. Вітер тільки гув по залізній криші та цвіркуни перекликалися у пустих хатах. І найшли на мене думки, одна другої тяжче, одна другої важче. Пригадалась моя служба і в Гадячому, і в Прилуці, і тута. Невесело, і як невеселої зробилось на душі, – наче камінь хто звалив на хилі груди. Задумався я над життям свого брата-чиновника. Непривітне воно само по собі, те сидіння з дня у день над столом, те брязкання на щотах, те составления усяких сведєній та відомостів, само тоді уїдається у серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш ради куска хліба, – о, яке невеселе і тяжке таке життя! Часом і начальник знічев’я налає тебе – і то треба мовчать, коли хоч м’який кусок хліба їсти…

Серце моє наливалося огнем, у грудях ходили прибої гніву… О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя – невільне, підданське! Чим я тобі вимещу, дурний начальнику, за твої даремні попріки, за твоє огудне і неправдиве слово?! Нічим? Ні, я виставлю тебе напоказ усьому мирові, твої дурні привички, твоє насилування чоловічої совісті. Ти не даєш молодій людині ступня самостійно ступити, яке твоє діло до його віри, до його совісті, до його щастя і нещастя?.

А "охранительные начала"? О дурні, дурні! Хоч би подумали те, що під чистим, безупречним життям може скритися яд зміїний, отрута і неспокій усякого покою, як общественного, так і частного-личного.

6 березозоля

Читаю Шекспіра. Що за сила слова, що за глибина думки? І це – поет 16 віку? Де ж поети нашого віку, віку чоловіколюбивого, віку цивілізованого? Де вони?.. От 300 років минуло, як не стало Шекспіра… 300 років – легко сказати, багато води утекло, багато дечого перевернулось, багато дечому научилися, а заглянути у душу чоловічу глибоко-глибоко, у його серце і виявити, розказати, що у них робиться у час лихої долі, у час великої радості, нещастя, горя, – виявити те все словами, як Шекспір, ще ніхто не навчився… Ми вже пережили вік пісень, пора за діло, кажуть нам. А візьміть ви пісню Шекспіра. О! глибоко, глибоко вона хвата вас за серце, ллє у душу вашу таку несказанну тугу за Ліра, за Отелло і радість за Корделію, Дездемону, Офелію, що ви плачете із приливу несказанного горя і несказанної радості. А гамлетівське: буть чи не буть! у кого воно не обзивається у серці при початку якого діла нового, незнайомого, скованого з совістю чоловічою, з його думками, вірою? Воно, як та горлиця, ежечасно туркоче у душі чоловічій і не дає покою, наповняє тривогою серце кипуче, і скрикне чоловік словами Гамлета:

О, щоб сеє тіло, неподатне, біле, стемніло!

12 березня

От уже скільки днів, як задумався я над своєю драмою. Вона сниться мені… Привиджується, як удивлюсь у що… Чи не драма – моє діло, моя робота?.. Чи не вона мою душу так тягне до себе, моє серце заставляє пориватися?.. Всі думки мої збила умісто і виливає з їх дві форми життя людського… старого бахура – Пилипенка і добру, як голубка, тиху, як вода літня, хорошу, як самий ангол, – мою Галю, мою любую думку любого серця!.. О, коли б мені докінчити її!.. Дві дії уже є… Тільки ще не дії, а рямця для дії… Ще я її 10 тисяч раз перероблю, щоб тільки вимовить як слід, як у житті воно є…

Музо моя – госте одинокої душі! Не покидай мене, поки я не викончу моєї Галі як слід… Вона – покірна дитина твоя, люби ж її і грій, доколи ще б’ється кров у моєму серці!.. Бо що ж без тебе зосталось мені? Хата – пустка, люди – бездушні трупи людей… Хіба ж моїй душі сконать так у бездушній пустині бездушного люду?.. Нащо ж я змалку рвавсь так душею і тілом у другий край, край думки глибокої і широкої, що обніме собою увесь мир, увесь світ? Хіба для того, щоб сконати в пустині? Я язик собі вирву, коли він, стільки літ даремно лежачи за зубами, не заговорить так, щоб і каміння завило, щоб у бездушнії трупи не урвався світ правди і любові… Боже мій! ця неділя і радість для мене, і несказанна мука!..

14 березня

Ніколи ще у мене так шпарко серце не билося, ніколи стільки роботи не було, ніколи так думки не тіснили моєї голови, як тепер! Уже чотири дії моєї драми написані, ще 5 – та й кінець! Поглянув я на свою роботу – скільки ще перероблювать треба! Галя тільки, бачу, у моїм серці така, яку я задумав, а в драмі – нема і тіні її. Василь не кругло обрисований. До Пилипенка моя душа не лежить, і я його, здається, не виставлю так, як треба. Багатир, скупий, бахур… все, од чого моє серце жахається!

Одно ще зараз ухватило мене так за серце, що я готов розірвати на малі шматочки мою працю. Подививсь я на "Долю", драму Стеценка, – і… в мене мало не пародія… Боже мій! уп’ять мука мені! уп’ять моє серце замість радості наливається тугою і думками о нікчемності своїй… Ну, невже вся моя робота, всі мої пориви серця, думки, надії, все, все, що святе для мене – один дим… нікчемна ігра молодої крові?.. Для чого ж я, дурний, томлю сам себе, не даю собі спокою ні вдень ні вночі? Невже мені сказать словами Василя Кучера: "О, то безталанний день, коли мати зачала мене, коли викинула з себе!"? Боже мій! муки мої, муки! і коли я покончу з ними?..

От іще ж мука! Уже з місяць, як одбираю і од роду, і од добрих людей звістки! Чи ще живі вони, здорові? І живі, і закували уста, і здорові – і забувають мене, недужого, одинокого, серед цього пустого миру…

24 березня

Такі мене баглаї напали, що я вже починаю думать, як колись дитиною, що баглаї – такі люди, котрі зв’язують руки і ноги і заказують думать. Прокляте врем’я – анафемський піст!

Написав до малого лист, та якось і посилать не хочеться: подума, чи не божевільний він, справді? Бо, по правді кажучи, здоровий мозком чоловік такого не напоре, як я йому. А нехай здоров зносе!

Безталанна моя доля! лежить моя робота та чекає, щоб робили її, а мене баглаї напали!

29 березня

У моїй душі і плач, і досада, і туга… Надворі так хороше, весело, весною пахне, сонечко світить, а мені не одрадно. Рій думок та гадок скучилися у моїм серці, і в’ються, і давлять. Читаю "Обломова". Чи не Обломов і я? Чи не того і мені так тяжко! Почав писати другу драму, та, мабуть, через обломовщину і не скінчаю… Так якось тяжко та важко. З рук усе випливає, ніщо не миле, не любе. Хоч би закохатися в кого! у кого ж? де тут є така, щоб покохала моє серце? Нема її. Та, мабуть, і у всім світі немає. Моє серце – мій ворог!

І правду сказать – не живу я з людьми як слід, не поводжуся з ними… лежу і лежу собі дома та влюбляюсь у себе. Прокляте життя! Чого ж я хочу од його? Що я хочу зробити сам у своїй німій самотині. Сили мої глухнуть, серце тліє… а я думаю зробити що добре… Дурень, дурень! Між люди! у справжнє життя! Хай воно тебе посіпає, хай зачіпає – отоді, може, і вийде що, як не звихнеться сила, як не запліснявіє серце!..

30 березня

Боже мій! ніхто, мабуть, так не мучиться, як я! Нікому, мабуть, немає стільки горя і туги, як мені… І через віщо ж! через кого? Через самого себе! Душа і серце тліють і тліють серед самотнього життя, серед важких думок… Хто дасть мені, безталанному, руку помочі? Невже всі мої муки, мій бій з життям за ту невеличку дорожку, за той слід, що хочеться зоставити по собі, – одна химера, нікчемна думка, даремна праця, вигравання молодої крові по гарячим жилам?! Боже ж мій! для чого ж я, коли так, живу? для чого убиваю силу молоду, літа нівечу, коли це все минеться колись за великим жалем і болем, що було воно, що гріло серце, будило і душу, і розум?.. Так краще ж покінчити з ним за один раз, тепер же, сьогодні і ніколи не ждати нічого – то сон, химера!! Що ж робитиму я тоді? де дім і свої часи і свою силу? О! я, здається, безталанніше всіх у мирі!

Думав я оце за свою скінчену драму і надумав таке, що аж голова пішла кругом… Вона нікуди не годна, як не годне ніщо моє – все-все, од малого до великого!

Навішо ж я сидів неділю, носив її у своїм серці, як добро яке! Жив нею, спав?.. На те, щоб другому чоловікові і на очі показать не можна було?.. То ти безглуздий! Може, воно і правда…

Безталанна доле моя! Прокляте неосвітнє життя!

5 квітня

Одібрав од брата пошти разом 2 листи і книжки. Спасибі тобі, мій рідний брате, щирий товаришу, за твою ласку і добре діло! "Метода Оллендорфа" якраз підійшла під стать: життя моє з дня на день пустіло і глухло, і не було мені нічого одрадного для душі, нічого потрібного для мозку; тепер я радію несказанною радістю і пожираю "Методу" з невимовним прожорством. Французький язик став мені за закон, котрий не сповнивши, я щитатиму себе винним…

Ти пишеш, що кожен день час потрібен задля занятій… Буду два, три сидіти, не ляжу спать цілу ніч, поки не пойму, що треба мені пойняти, і не витверджу, що треба витвердить і знати. Коли б мені тільки управиться з виговорами 2 і 3 гласних, а то я завіряю, що одолію швидко. Тепер-то я тільки довідався, що в мене пам’ять стала, як те решето. Не пойму тільки, чого воно так: що-небудь зовсім непотрібне задля мене почую – і в’їсться воно у мій мозок, і сидить, не виприсне; французькі ж виговори, приміром, аи, еаи – о, ои – у треба гвіздками семип’ядними прибивати, щоб не виприснули з дурної голови!

30 квітня

От уже скільки пройшло врем’я, як брався я і за перо задля себе; після празника то і то наважував робить – от і наробивсь. Просто світ мені немилий!

Позавчора розказав мені Демид[овський] за крикливиці. Крикливиці – дитяча болість. Буває, як от дві жінки стрінуться з малими догодними дітьми на дорозі: ув одного з них і бувають крикливиці: удень – слабе – миле; настане ніч – хоч хати відцурайсь – кричить. Демидовському розказувало дві жінки, як ото їх, ті крикливиці, лічити.

Од першої. Перед вечором дати кому-небудь дитину, а матері зоставатися у хаті. Хай та, що взяла дитину, ходить коло хати та, до кожного вікна підійшовши, питає:

– Добривечір! Чи є у вас крикливиці? А мати хай відвічає (з хати):

– Ні, нема крикливиців, а є сонливиці та дрімливиці. І такеньки до кожного вікна, та аж тричі обходить хату.

Од другої. Дати матері дитину якій-небудь теж дитині (уже змишленній) та розпалити огонь у печі, і щоб дитина ту дитину держала на руках до огню головою. А матері вийти з хати та під вікно, що проти печі, одсунуть його та й питать:

– Чи дома крикливиці? А дитина хай одвічає:

– Нема дома – пішли на вечорниці.

Та хай і хитне його головкою до огню.

– Піду ж і я.

Та й піти аж за ворота; та, вернувшись, уп’ять і вдруге, і втретє такечки.

Французький язик мій став на мілі. За гаспидською казенною роботою я боюсь, щоб не забуть і тих уроків, що пройшов. Боже мій! Коли б хто знав мої муки?! От і травень настає, людям – радість, а мені – мука. Нема простору, нема свіжості, щоб дихнути на всі груди, – хоч пропадай!

20 травня

Я не з днями, а з часами становлюся лінивіше, неповоротливіше. Умира моя душевна сила, затихає самоє серце. Бандура моя не гра вже мені на високі струни, видно, швидко і на низькі перестане.

Де ті ділись часи, що просиджував я цілі ночі, не одриваючись, компонуючи тії поспів’я?.. Усе як у воду кануло… І давні поспів’я мої здаються нікуди годним хламом, і убиті часи – тяжким та важким спомином.

Часом у душі проснеться давня радість, та й та тихне, покрита холодним туманом розсудливості, або ж ужалить таким жалким жалем про майже страчені часи, про даремно прожиті літа. Воно, розібравши потроху, то марного-то у мене мало було. Всі ті поспів’я, той поетичний душевний розвой зробив моє серце дохідне до кожної біди, доступне до чоловічого нещастя… Давав йому дивитись іншим поглядом на мир, поглядом братерської любові… А й то гаразд. Тепер я кинув своє нікчемне віршування, французький язик убива мої зайві часи, що тратились на його.

Од брата одібрав карточки, з його і з його жінки. Він старий, старий; вона – хороша, з ясним і добрим лицем. Чого я не люблю так тих сумних, закритих видів? Воно, кажуть, що люди з закритою душею дуже далеко простують… Та од мене, од мене дальше одвертай їх, моя долеї

Читаю "Поездку на Южную Русь" Афанасьєва-Чужбинського. Що за ясний погляд на народ, що за добре серце у своїй роботі!.. Добрая душа так і просвічує, перевита ясним розумом.

6 липця

Тітка розказувала, що колись, ще за кріпацтва, як бувало варять їх крестяни на степу ріпу, то, ні чистячи, ні дуже її миючи (бо води не дуже-то на степу багато), зложать у казан, а вона як розкипиться, то Батий, старий дід, візьме притику та й поб’є, змісить усю ріпу. Тоді сідають та ложками і їдять.

Івашин же розказував, що як ще був він малим та як вийдуть пастухи пасти і од нічого робить почнуть заводить різні реготи, співи, а то: а давай, оце один каже, як піп чита у церкві, – та й почне:

– Туз б’є короля, король – вишника, вишник – нижника, нижник – десятку, десятка – дев’ятку, дев’ятка – восьмаку, восьмака – сьомаку, сьомака – шостаку…

А другі приспівують, так як дяк: господи, помилуй – по морді!.. То перший знов почина і чита швидко, а ці за кожним разом приспівують – по морді, по морді, – та цим зведуть такий гвалт та регіт, що мов табун коней.

14 липця

Обідавши учора, зговорились ми, що гріх у молоко лити воду. Я в шутку й кажу Оришці: "Гріх, – кажу, – лить у молоко воду, розводити водою, бо черви у вухах заведуться". Усміхнулась вона та й каже: "Такого я не чула, а що гріх лить, то гріх. Одна, – каже, – жінка та продавала таке молоко, наторгувала грошей та й пішла у Київ богу помолиться. Прийшлось їм переїжджать через річку на поромі. Тільки що пором з’їхав на середину, як передня половина його стала тонути. Поромщик побачив та й кричить: "Ой! Хто грішний, скакайте у воду скоріше хай через одну душу не погибаємо усі". Тоді та жінка давай сповідатись. Отак і так, каже, продавала молоко, розведене водою, і грошей наторгувала. "Де ж ті гроші?" – питає поромщик. "Ось!" – та й показує у вузлику. "Кидай же скоріше у воду". То вона як кинула, так пором і піднявся зараз, і пішов.

Учора я так наїздився по Хоролу на човні, що аж спина пальта мого була мокра од поту. У 5 годин пішов у казначейство. Там з Дем[идовським] поїхали гурточком. Хороше так мені було. Воздух чистий, дишеться рівно і легко… серце б’ється весело. Уїхали ми в очерети. По ту і по ту руку, як стіна, очерет, над нами небо, під нами вода… Човен пішов тихо-рівно поміж лататтям, де, як каша кипить, головастики, або пуголовки. І скільки їх? Тисячі тисяч… Виїхали на чисте плесо. Вода чиста, чиста, без ряски, латаття повикидало своє широке листя і колишеться воно так тихо та рівно, що аж любо дивиться.

Зверху його жовті чашечки квіту, де-де вже зелені тиковки. Глянув у воду. Боже мій! До самого дна, попереплітувані на всі сторони, опускалися бадилля і латаття, поміж ними он риба пропливла, он щось заворушилось, там водяна кропива, хитаючись і сюди і туди, покрива увесь діл річки. Скільки-то життя у річці? – подумав я. Далі ми попливли на маківки. Повний білий, як лілія, цвіт гойдавсь поверх води, між круглим широким листям. Давай я їх рвати. Всього тільки вирвав З, їздили ми і далі шукати – нема: видно, хлопці їх повиривали.

Далі ми повернули Хоролом повз винокурню і заїхали на лужок Д[емидовського], там перше він мені указав на рогіз, який він. Давай ми і його пелехати. Напелехавши чимало, повернули додому. Поки я прийшов, то на мені все плаття було, як у хлющі. Дома Лука підмогоричує уп’ять кататься. Напивсь я чаю, надів самоходи і послав Івана шукать доброго човна. Найшов він, і попливли ми уже ніччю при зорях. Іван був за кормчого, я – за гребця. Човен плив рівно і скоро, ніс його так і розрізував воду, так і біг, як муха. Поїхали ми вниз Хоролом… а зорі сяють, вода чиста, і одкинулось усе небо у воду. Хороше так, понад річкою огоньки жевріють, там парубоча пісня чутна, там дівчата петрівки співають, а човен наш біжить та біжить, тільки весельця плещуть. У душі одрада, у серці легко. Кров ллється по жилах дужче і дужче. Проїхали собор, повернули у протічок, щоб повз винокурню поїхать. Щось свиснуло.

– Ото черепахи свистять, – каже Іван.

– Ні.

– Їй-богу, черепахи, я сам колись бачив у болоті.

Вилізла вона на сухеньке та й свистить. Свист був здоровий і противний, на свист її обізвались ночні болотні пташки, жаби, з города пісня, гам, співи – і все це приливало до нас водою укупі і заходило у серце якоюсь веселою природною піснею. Ми повернули назад.

– Поїдьмо на той бік мосту, – каже Іван.

– Мабуть, не пройдемо поміж палями, – обізвавсь Лука.

– Пройдемо.

– Веслуй, – крикнув я, закуривши папіросу. І човен наш уп’ять понісся, як млинок, по чистій, воді. Поїхали ми аж пошти до млинів. Біля Яру щось хліопоталося у воді.

– То, мабуть, баришні купаються, – каже Іван.

– Костянтин, Іван, – кричить щось з берега, – візьміть і мене покататься, – чутно хлоп’ячий голосок.

– Візьміть мене, – обізвалась дівчина.

Лука затяг "Чумака", я підтягував. І дивно, і весело понеслися наші голоси вздовж річки і слалися по тихій воді, над нами небо світило своїми ясними зорями, кругом повзали, як змії, чорні хмари; і небо, зорі, хмари – все видно було у чистій воді, як у дзеркальці, – і все то так тягло співати мене, так весело було, легко, що я з більшою силою налягав на весла. Скоро ми припливли до берега, і неодрадно було вставать мені, не хотілося кидати човна.

Примітки

Вперше надруковано в журналі "Радянське літературознавство", 1950, № 14, стор. 115 – 130. Подається за автографом (ф. 5, № 208).

15 лютого. Прийшла од К. дівчина… – мабуть, од Миколи Яковича Кирпотенка.

Н. Я. - Микола Якович Кирпотенко, службовець суду, згодом мировий суддя Миргородського повіту.

18 лютого. Корицький – можливо, Григорій Павлович Коряцький, миргородський міщанин, що жив на Сорочинській вулиці.

20 лютого….малий… – брат Панаса Мирного Георгій (Юрко; 1859 – 1877).

21 лютого….дядюшка… – можливо, Семен Пилипович Пищимуха.

5 березозоля [березня]. Пригадалась моя служба… – службову діяльність Панас Мирний почав 28 жовтня (9 листопада) 1863 р. писарем у гадяцькому повітовому суді. З 31 серпня (12 вересня) 1864 р. до грудня 1865 р. працював у гадяцькому скарбництві; в грудні 1865 р. переведений до прилуцького, а в серпні 1867 р. – до миргородського скарбництва, де служив помічником бухгалтера до листопада 1871 р.

14 березня. Стеценко М. – псевдонім українського письменника Григорія Залюбовського.

5 квітня. Одібрав од брата пошти… – згадані 2 листи Іваиа Білика (Рудчеика) ие збереглися.

"Метода Оллендорфа" – йдеться про книжку "Практическое руководство к изучению французского языка по методе Оллендорфа", СПб.. 1861.

30 квітня. Демидовський К. В. – помічник бухгалтера миргородського скарбництва.

20 травня. "Поездка на Южиую Русь" – "Поездка в Южиую Россию" О. Афанасьєва-Чужбинського. У двох частинах (ч. 1 – "Очерки Днепра", ч. 2 – "Очерки Днестра), Спб., 1861.

14 липня. Лука – молодший брат Панаса Мирного Лука Якович Рудченко (1851 – 1917), згодом чиновник київської казенної палати.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 317 – 331.