11. Леви й гадюки

Юліан Опільський

Від пристані до касарні катафрактів недалеко іподрому тісними вуличками портової дільниці ступав величавий похід. Попереду йшли дві сотні варягів у кінчастих шоломах, з довгими мечами та круглими й овальними щитами. Шкіряні каптани, кожухи та півпанцирі різної форми та походження мали чимало дір, сліди недавнього бою. Ніякі шовкові, ні вовняні нагортки не закривали зброї, як це було звичаєм того часу.

Тільки два ватажки мали поверх кольчуги скромно шиті червоні сорочки з золотистим галуном. Крім мечів, були ще в кожного спис або топір, а в декого молот на короткій ручці. Не видко було сагайдаків та луків, зброї, яку носили отроки, джури, а не гридні.

За обома сотнями несли у відкритій лектиці Глікона, секретаря Сікопулоса. По обох боках лектики несли прислужники скриньки з паперами, кілька інших – мішки з грішми, а кількадесят дібраних молодців на довгих жердках – прапори суден, побитих у Геллеспонті. Виткані на них змії подув вітру видував у всякі казкові потвори. Тим краще виглядали при них усміхнені білі лиця молодців, які їх несли. Золоті кучері виглядали свавільно з-під шоломів, правильні риси лиця приковували до себе зір карооких дівчат та жінок, а сила струнких жилавих тіл розбуджувала зависть у миршавеньких візантійців.

За ними кілька пафлагонців несло на марах покриту багром жалоби домовину з великим срібним хрестом, нашитим на сукні. Хор та попи з монастиря св. Димитрія проводжали домовину церковним співом та пахощами кадила.

За домовиною ступав сам Ляйфр у святочному одязі гетеріарха, у золотистій зброї, шоломі, грецькій мантії та м’яких жовтих сап’янцях. Усе це були дарунки імператорів, і тільки варязький меч та важкий топір були власні. Біля Ляйфра ніс високий плечистий тавроскіт на жердці позолочений ідол Перуна, як княжого бога, а два кроки за ним ступав варяг зі знаком кабана – прапором дружини Ляйфра. Вкінці четвірками марширувала тисяча варягів, яка дістала доступ до міста і мала замешкати у старій касарні біля іподрому. Останні п’ять тисяч залишилися на пристані.

З подивом товпилися греки: уперше побачити те нове військо зблизька – не як ворогів, а як союзників, і славили під небеса премудрість порфірородних, які зуміли приєднати для себе таких страшних мужів. Греки звикли були здавна до золота, срібла, бронзи, багру, до блискучих одягів, парчі, вишивок, сап’яну та гладженої або крашеної сталі. Тим-то аж холод проймав їх серця на вид вовчих та ведмежих шкір, рогатих та крилатих шоломів, темних широких, ніби катівських, топорів та мечів. Не було тут ні легкості арабських їздців, ні строкатості сельджуцько-турецьких бегів, не було прикрас, дзвіночків, музики, дивовижних тварин, ані казкових коней пустині, тільки поважний понурий похід варварів, закоханих у розливі крові; бурях, небезпеках, муках, яким чужа була м’якість і людяність.

На тих, що входили до міста, дощем спадали квіти та похвальні слова. Часом чути було навіть оклики на їх честь, але замовкали швидко. Вид домовини, пахощі ладану та похоронний спів ченців пригноблювали всі голосніші прояви радості, і тільки юрба цікавих більшала.

Та ось надбігли справа кінні гінці, а на чолі префект города. Голосним покликом стримали похід, і префект запитав двох варязьких ватажків, які йшли попереду, про начальника. Вони відправили його до Ляйфра, який «надійшов, окружений полковниками.

– З перемогою вітаю вас, герої! Хоч вона не обійшлась без важкої болючої жертви, то таки новим світлом вкрила пурпуру імператорів та ваші геройські чола! Порфірородні імператори веліли тобі, світлий герою, ввійти у Магнавру, а домовину віднести в іподром, де відбудеться завтра свято перемоги для народу та вас.

– Іс полла ети! – закричала юрба, і префект велів Ляйфрові та товаришам підвести чудові кападокійські верхові коні. За ними завернули зразу вправо молодці з прапорами, але префект відправив їх у касарню. Між стінами вулиць згубився спів похоронної пісні, а префект і Ляйфр поїхали далі.

У Магнаврі приймали переможців-полковників. Вони їхали верхи аж до Хальке, де прийняли їх сторожі у золотистій зброї та цісарські одягальники-вестіярії. Як перший дарунок імператорів, полковники дістали дорогоцінні барвисті парчеві назбройники, нашивані золотим позументом та самоцвітами. Аж ахнули варяги, побачивши себе в таких пишних одягах. Геройські постаті витязів виросли, змужніли та проясніли, наче щойно зійшли з престолу. Та коли нові одяги покрили плечі героїв, очі всіх звернулися до Володимира. Вправні придворники вмить відчули небуденну людину, володаря.

Тим часом вступили у престольну залю. Престольна заля була розмальована у золотисто-сині узори, а в золотих арабесках, пов’язаних у круги, еліпси та правильні прямокутники, скрізь ясніли першими митцями столиці зображені ікони Христа-царя, Панагії, святого Димитрія, Василія Великого, Костянтина та Івана Золотоустого. Вони мінялися з портретами імператорів та блискучими орнаментами з перламутру, лазуровика, бронзи. Дорогоцінні завіси, ткані або вишивані змії або орли відділювали частинно залю від апсиди, ніби вівтар від нави. В апсиді на високому престолі засів імператор Василій, а біля нього на давньому престолі Костянтина брат Василія Костянтин VIII.

Із-під білого імператорського чільця добувалося сиваве уже волосся, яке рамою обхоплювало виразні риси. З обличчя промовляла повага й маєстат; затиснені уста, видатні вилиці та вузькі нервові ніздрі вказували на жорстоку вдачу. Малі, колючі, глибоко осаджені очі гляділи з-під насуплених широких брів. Простими фалдами спадала здовж худощавого та жилавого тіла казково дорога цісарська риза. Пурпура, золото та безліч діамантів, смарагдів, рубінів та топазів били надзвичайною ясністю.

У руці держав імператор довгий скіпетр Костянтина зі скісним хрестом та монограмою спасителя. Він сидів на правому боці, видко, у цій небувалій у державах цього часу спілці, він був перший із двох. Другий був брат Костянтин, який уже на перший погляд виглядав на противенство Василія. Багряниця висіла на ньому, мов на вішалі, аж дивно було, де серед безлічі простих грубих фалдів ділося тіло людини.

Лице було в нього мале, висохле, як у виснаженого розпусника. Широка долішня губа звисала долі, каправі очі ледве гляділи крізь шпарочки на сяєво прикрас та дорогоцінностей, від яких горіла вся заля. По боках престолів півкругом стояли духовні та світські достойники, почавши від патріарха, великого гетеріарха та канцлера до протовестіарія, протостратора, орфанотрофа тощо. Доместики обох царів, логофети та сторожі у золотих зброях виповнювали всю залю згідно з окремим уставом Костянтина VIІ порфірородного, який так доцільно доповнив був церемоніал Юстініана.

Та найбільший подив у варягів розбуджували два велетенські золоті леви, що лежали по обох боках підвищення, де стояли престоли. Дальше поза ними стояли чудові платани, як би виростали із землі, а в їх гіллі аж роїлося від усяких сорокатих і кольорових птахів. Серед диму кадильниць в апотеозі виглядали імператори на подвійному престолі зовсім як по-мистецьки виконані ідоли, що своїми самоцвітами та золотом закривають дійсні предмети.

Василій – євнух-канцлер, привітав варягів гарною промовою, яку драгоман зараз перекладав півголосом на тверді звуки північної мови. Канцлер говорив поволі, щоб дати перекладачеві час запам’ятати всі слова. Він величав у першій мірі божеське натхнення порфірородних імператорів, яке Надихнуло їх приєднати для своєї справи та справи божої князя далеких раусеїв. Той князь, наче орел царського скіпетра, упав громом на ворогів і повалив їх під ноги, бо за перемогу надіявся одержати від них світло єдино спасенної віри. На жаль, він не добився того щастя за життя, але його смерть у службі заступників божих на землі – це також велика ласка.

Та тут живо звернувся до перекладача Ляйфр і тріпнув пальцями.

– На Одіна! – сказав голосно. – Про що він говорить? Князь не згинув: він живий більше, ніж усі ми.

Канцлер замовк у своїй красномовності, почервонів, мов грань, і така мертвецька тиша запанувала у Магнаврі, що тільки кадило тріщало стиха у кадильницях.

– Як-то? Що-то? – зашепотів гадючим сиком препозит Михаїл. – Чию ж то домовину тягли ви через місто?

– Сікопула!

Володимир тішився у цій хвилині, що всі вважали його за представника княжого почту, і міг свобідно бачити цю сцену. Імператор Василій ще грізніше зморщив чоло і стиснув губи. Та тут не витримав Ляйфр і засміявся.

– Мовчи, нещасний! – гукнув на нього великий доместик. – Перед порфірородним стоїш!

– А хоч би й перед Одіном! Князь живий, а Сікопула вбив один із бранців, що спасся від погрому, який ви підготовили всупереч волі Володимира…

Слова ці різко прозвучали під склепінням палати, та ніхто тут не розумів варязького говору. Але як тільки перекладач переклав слова Ляйфра канцлерові, а почули це найближчі, в залі зчинився шум, доки препозит не стукнув палицею об долівку.

– Тихо, його світлість канцлер хоче скінчити промову! Згаданий достойник почервонів ще більше, але опанував себе і так кінчав:

– І так наш герой півночі добився Христової віри і хоч тут неприявний, то, певне, разом із нами кличе святому македонському домові: Ніка!

– Ніка! Ніка! Ніка! – повторили всі тричі оклик і поклонилися маєстатові.

Тут уперше права рука імператора Василія порушилася дещо ласкавішим рухом, та і похилилася його голова з білою опаскою. Кожний полковник одержав посудину зі золотом, а Володимир кольчугу, шолом і меч.

Після цього препозит наказав усім з’явитися на обід у Хальке, і прийом було скінчено. Всі поклонилися і вийшли серед щебету птиць, реву левів і співу, який почали двірські співаки на 12 голосів у честь імператорів.

За обідом посадили варязьких ватажків за почесним столом, де сідали найвищі достойники держави. Володимир сидів, як Оляф, такий змінений на вигляд, що ніхто і не догадався підозрівати в ньому самого князя. Йому визначили одне з найвищих місць недалеко патріарха, як героєві, Що один із перших причинився до великої перемоги.

З розмови за столом пізнати було надзвичайне збентеження у найвищих колах Візантії. Ніхто не знав, що сталося з князем – чи він крадькома від їхав, чи справді згинув від якоїсь зрадницької руки, чи шукає помсти за змову, про яку міг довідатися впору від своїх шпигунів.

Володимир, слухаючи безладні фрази, жалів, що нема при ньому Анастаса, який роз’яснив би йому точно зміст усіх сказаних слів, бо тонкощі грецької мови були йому недоступні. Все ж він знаменито зрозумів, якою злобою дишуть на нього всі ті позолочені достойники. Серед величі візантійського церемоніалу він почував себе ніяково і непевно, головно з огляду на свою подвійну гру. Його геройська вдача домагалася від нього відвертого виступу.

– Устань! – нашіптувало йому геройство. – Пересунь меч ручкою наперед, гукни на Ляйфра, Гальфдана… Гей! Тут здався б Свен… Ні, – здригнувся. – Пив вино і потонув у задумі.

Так, без сумніву… Його варяги могли за годину опанувати Царгород та посадити його на тому самому престолі, перед яким щойно клонилася його голова. Здійснилась би мрія великого Святослава – Руська земля станула б ногами на Боспорі і Кавказі, а руками могла б сягнути по вінок Оттонів. Та, на жаль, не було у нього під рукою сили утримати здобуте. Шість тисяч варягів – це була сила, яка могла на човнах побити кожний флот греків, а на суходолі розбити кожне піше чи кінне військо імператорів. Та він не самої пустої слави шукає, не чужих земель, а тільки добра для своєї рідної…

Нагло почув, що хтось кладе йому руку на плече. Підняв очі і стрінув погляд препозита Михаїла.

– Вибачай, деспота, – сказав препозит, – час перейти у сади порфірородних. Наповни пахощами своє серце й ходи!

Тут указав йому на двох хлопців, з яких один подавав гостям воду та рушники, а другий обносив на золотій таці всякі пахощі: фіалки, амбру, нард та пижмо.

Володимир устав, вийшов з триклінію у сад і розглянувся. Імператори вийшли були вже раніше, і їх було видко обох у відкритій альтані під двома великими кипарисами. Близько них, наче з позолоченої бронзи, стояли чотири прибічники, а при столику біля цісарів сидів патріарх. Очі всіх трьох спочивали на ньому, і Володимир почув, як мимохіть кров напливає йому до лиця. Відколи ступив уперше на гарячу землю ромейської столиці, не мав він ще ні одної нагоди переступити порога двірських церемоній, якими окружали себе імператори. Нагадав собі слова остороги Анастаса:

«Не забудь, що ти, княже, у Візантії, де навіть у лева буває гадюча їдь, де між устами і чаркою чаїться смерть». Ось тепер уперше бачить, що Василій та Костянтин розмовляють, п’ють вино, усміхаються, словом, показують людське лице.

– Чому ти, всесвітлий князю, не йдеш зложити чолобитні імператорам? Ось тепер після обіду можна тобі, як князеві крові, підійти до них і прохати собі якоїсь ласки.

Слова ці сказав препозит, беручи Володимира під руку.

– Я у службі великого князя полян-русів, чи як ви кажете, раусеїв. Від нього мені й ласка і гнів…

Препозит засміявся стиха.

– До цього я й говорю! – намовляв. – Від тебе може залежати доля твоя та всіх твоїх товаришів, як тільки захочеш. Одне слово порфірородних може тобі дати провід над усіма варягами, мантію і меч великого гетеріарха та вдесятеро більшу плату для гриднів та начальників…

– Як-то? Ми ж служимо Володимирові, а поки що його заступає Ляйфр.

– Князя нема, одним почерком пера канцлер виставить вам грамоту найму, а одне слово імператорів може, як захочеш, передати тобі провід. Тепер ми – союзники. Грамота може бути навіть на твоє ймення. Невідомо, коли сам князь з’явиться, і тоді може бути вже запізно…

Володимир мусив силою волі стримати приплив крові до голови від гніву. Та він умить зрозумів, що трапляється рідка нагода і треба її використати як слід.

– Пробі! – закликав. – Ніколи я не впав би сам на таку гадку. Це справді хвилина, коли можна перемогу чужого князя вчинити своєю. Чи це ти від себе чи від імператорів? – спитав живо Володимир. – Чи вони тебе послали?

Препозит зам’явся і почервонів. Він зрозумів, що зрадив душевні бажання імператорів, про які Оляф міг, навіть повинен був повідомити Володимира.

– Хрань боже! – жахнувся, наче наскочив на гадюку. – Я тільки бачу можливість вивищити хороброго мужа королівської крові, до якого склоняє мене серце, з другого ж боку, я знаю, що саме гнітить і займає високі уми порфірородних…

– То ходім.

Швидким пружистим кроком пішов стежкою серед саду. Йому назустріч вийшов патріарх поважною ходою найвищого достойника держави. Володимир, який бачив уже, як поводилися інші супроти патріарха, уступив йому з дороги і похилив голову. Патріарх назначив над нею у повітрі хрест і пішов повагом далі. Володимир став віч-на-віч з імператорами.

Довгу хвилину гляділи одна на одну три пари очей зовсім не схожі, як не схожі були їх вдачі та обличчя. Імператор Василій прибрав свій жорстокий вигляд усміхом і сказав:

– Вітаємо тебе, хоробрий герою півночі. Твоя заслуга зробила нас твоїми довжниками, а не дай, боже, щоб намісники Христа-спасителя, царя світу, мали вірителів на землі. Нашим вірителем може бути тільки Всевишній, тому кажи, якої нагороди бажаєш собі, а все дамо тобі. Твоя поява полонила наші серця, а ласка наша над тобою.

Володимир злегка похилив голову.

– Дяка вам, порфірородні, за ласку, якої вагу з’ясував мені уже препозит Михаїл. Він говорив мені про провід над варягами та службу у вас.

– О, як тільки цього бажаєш… – підняв руку імператор Василій, – то само собою…

– Так, але маю ще одне прохання, – докінчив князь, не зводячи очей із імператора. Цей спитав тоном перекупки – швидко й поривисто:

– Що ж таке?

– Щоб ви, о володарі Сходу й Заходу, імператори ромеїв, заступники бога на землі, додержали мені умови!

Слова ці впали, ніби удар молота на мармуровий стіл альтани. Василій видивився тупо на велику стать войовника. Костянтин здригнувся і безпомічно оглядався по боках, уникаючи погляду Володимира.

– Умови? Якої умови? Ми уперше чуємо твоє імення, Оляфе, сину Еріха!

Легенький усміх промайнув по правильному лиці князя, так що затремтіли тільки кутики його уст.

– Умови, яку заключив Калокір чи, точніше, Скіллос на Берестовому у Києві!..

Василій стріпнув нетерпляче пальцями.

– Видко, препозит не вияснив йому як слід усієї справи, – сказав, звертаючись до брата Костянтина.

– Калокір? При чому тут Калокір? Калокір був при Святославі…

– Навпаки, він усе вияснив як слід! – відповів Володимир. – Важко було мені дещо зрозуміти, але після різні, яку ви підготовили на флоті, всупереч волі переможця, я мушу пригадати вам домагання: виконайте умову, якою зв’язали себе зі мною.

– З тобою? – кинувся Василій, а лице його посиніло вмить… – Молодче… що тобі?!

Спокійний досі, поважний князь півночі вхопив руку імператора, що лежала на столі, і здавив її так сильно, що поклик завмер на устах заляканого. Ніхто не важився досі на таке супроти імператора.

– Так, зі мною, боголюбиві, зі мною! – говорив, усміхаючись, Володимир. – Бо Оляф Еріксон, якого згадуєте, це тільки один із моїх полководців-тисяцьких, а я сам…

– Ти сам? – запищав смертельно заляканий, блідий, мов стіна, Костянтин.

– Я Володимир, князь раусеїв, якого цей Оляф у спілці з вами мав ошукати. Я той, кому ви бажали відібрати владу над дружиною разом із життям. Я тут перед вами, і моє домагання так само оправдане, як і мої закиди!

Те кажучи, видобув із-за пояса плящину Скіллоса і поклав її на стіл.

Імператор Василій зблід, а руки його тремтіли від надмірного хвилювання.

– Вибачай, достойний князю та хоробрий союзнику! – сказав ніби спокійно. – Ми не знали, що ти тут і, певно, зрозумієш, що ми не могли залишити цілого війська варягів під мурами міста без проводу з нашої руки. А щодо цієї плящини, то, будь ласка, поясни нам, що вона властиво значить. Скажи теж, хто посмів посягнути на твоє дороге життя, а строга кара впаде на нього!..

– Не оправдуйте себе, ані не карайте інших, порфірородні, – махнув зневажливо рукою Володимир. – Не я буду вашим суддею. У мене тільки з вами умова, і я бажаю, щоб ви її виконали. Провід варягів іще в моїх руках!..

У тих словах звучала страшна погроза, й тінь лягла вмить на лиця імператорів.

– Умови ми дотримаємо! – сказав Василій глухо. – З наших уст пливе тільки правда і добро, а ти, князю, сам переконаєшся в цьому.

– Чи не забагато обіцяєш, брате? – вмішався Костянтин. – Чуєш, що Володимир держить провід у своїх руках, а мав віддати його нам? Далі подумай, що наш народ заступає на землі Спасителя, а Володимир поганин.

– А чи Скіллос питав мене про мою віру, коли прохав помочі? – спитав Володимир, і його брови піднялися.

– Ні, він не питав, – підхопив Василій, – не питав, але рішуче заявив, що сестра порфірородних ніколи не стане жінкою поганина. Ти знав про це і…

– І вчинив усе, чого ви бажали. Ще сьогодні я готов передати кому треба провід над варягами.

– Маніякесові, великому гетеріархові?

– А хоч би й писареві Сікопула, що продавав неспілі фіги…

Здавалося, що кров заллє почервоніле від досади обличчя Василія. Та він пригриз долішню губу, аж побіліла.

– Знайте теж, – говорив далі Володимир, – що знам’я святого хреста, яким чванитеся ви і ваш народ, є і на мені, а записане воно праведником Анфімієм у церкві св. Мами.

Якби грім ударив у мармуровий стіл перед імператорами, то враження не було б більше. Василій устав, поблід, і здавалося, що всім тілом кинеться на Володимира. Зате Костянтин відкинувся взад на перламутром викладений оплічник крісла та розвів руками. Довгу хвилину обидва мовчали. Тим часом Володимир вийняв із-під верхньої одежі хрест та пересунув його так, що святе знам’я повисло саме на середині його широких грудей.

Та ось у злющих очах Василія заблимав огник, і квасний усміх викривив його вузькі уста:

– Як так, то завтра зведемо тебе з Анною і заручимо, а до весни повінчаємо вас по закону. Бач, патріарх може мати сумніви…

– Не патріарх, а ви, не його, а ваша воля є перша у світі. Можете не відкладати вінчання, боголюбиві, ви ж знаєте, що моя земля велика, країв і народів у ній багато, а всім їм треба бачити лице володаря, бо від цього залежить у ній лад, гаразд і згода. Я ждати не можу! Вже завтра або післязавтра мої полянські гридні візьмуть весла в руки… Погадайте, що так само, як ваша воля є воля бога над Боспором, так і я наказую варягам і ще завсіди можу кинути їх геройську силу, куди захочу.

– Ох, як можеш, могутній князю, погрожувати власним шуринам? – почав облесно Василій, а його лице вкрилося відразливою маскою облуди. – Зрозумій, що дочка та сестра порфірородних, майбутня мати могутніх володарів Тавроскітії, не може йти заміж, як дочка рибалки з-під Влахерну. Для неї треба приладити двір і придане.

– Не приданого я хочу від вас, – відрубав Володимир нетерпляче. – Анна може й у Києві знайти двір, якого тільки забагне. Є в мене греки, араби, вірмени, жиди, варяги, степовики, а всі вони віддадуть на будову двора свої найкращі сили, як тільки їм накаже князь… Це знаєте і ви, й вона…

– Ні, – різко заявив Василій. – Ти хіба не розумієш, що це значить візантійська, ромейська царівна. Один тільки король франків, який називає себе цісарем Риму, удостоїться честі стати свояком македонського дому, та й то Теофано не рівня Анні… Що сказав би цілий світ: «Ось як віддавали порфірородні володарі Сходу й Заходу, імператори ромеїв, свою сестру!» У нас нема в цій хвилині скарбів, за які збудовано святу Софію!.. Тому зажди хоч кілька тижнів у Буколеоні, де тобі та твоїм товаришам відведена домівка, а як не можеш, то вертайся у мирі на Русь, а з першою весною стане твоя суджена у Корсуні з належним віном та почтом.

Костянтин притакував повагом братові:

– Так, так, а завтра зробимо заручини. Володимир зрозумів, що кільканадцять днів у Візантії –

це була певна загибель. Тут гинули від отрути й ножа навіть імператори. У всякому разі, його союзники бажали його обманути, а чи він мав заплатити життям, чи тільки втратити обіцяну невісту, це мало показати щойно майбутнє. Глянув ясним, відвертим поглядом у лице Василія.

– Добре, – сказав. – Я зажду на Анну до весни, але в Києві, не тут, і вірю, що ви дотримаєте умови так, як я її дотримав. Ви заєдно відкликаєтеся до величі македонського дому, а я, варвар з півночі, знаю тільки, ціню і шаную честь героя. Вона у мене вартніша від усього, навіть життя.

– І за те ми шануємо тебе, – усміхнувся холодно Василій. – Та все від бога! Тим-то я ім’ям його благословлю тебе на завтрашні заручини.

Він простягнув руку, складаючи пальці у формі початкових букв Христа, і позначив ними хрест над чолом князя. Володимир похилив голову, але, всупереч і грецькому, і руському звичаєві, не кляк. Коліна чомусь не зігнулися під ним, і серце не чуло тої величі, яку бачило навколо око.

Володимир пішов до своїх кімнат у лівому крилі будівлі. Надворі западав вечір, і слуги стали запалювати численні лампади у всій палаті. Лагідне та доволі ясне світло наповнило склеплені кімнати. Багаті, барвисто золочені узори та малюнки виступали куди краще, ніж удень, бо неповне освітлення надавало мальованим лицям ознак життя. Здавалося, ці цісарі та святці ось-ось і повиступають із стін та склепінь, і засядуть до столу враз із живими.

Володимир не бачив ще ніколи так велично та точно зображеної життєвої правди, й вона куди більше захоплювала його, ніж технічне мистецтво Магнаври. Фрески Буколеону походили з найкращої доби греко-візантійського мистецтва – ситі, повні барви відповідали дійсності, різьба орнаменту передавала точно, бездоганно, педантично виноградне листя, грона та аканти. А проте було у цій красі щось чуже, наче маєстат деспота, величний та холодний. Хилиш перед нею чоло, пошана наповняє душу, та серце не б’ється до неї, не простягаються за нею руки дитини, не усміхаються дівочі уста. Ні, це не те, що у Влахерні. Там куди ближчі людині кам’яні боги. Володимир сам зрозумів, що відчуває мистецтво ще як поганин, не може звикнути до новини.

Що значили останні слова Василія? Він благословив його на заручини з Анною і брався звести їх разом завтра. У тому мусив скриватися якийсь підступ. З усієї його поведінки, хитрої, облесної та холодної, видко було, що щось недобре задумують імператори. Їх чемність була занадто прибільшена, аж неприродна.

Протягнувся, щоб розправити здорові м’язи дужого тіла, а почуття великої сили обхопило його, мов полум’я. Зневажливий погляд обкинув блискучу від золота, лазурі та пурпуру обстановку, встав із різьбленого крісла і вийшов на терасу. Надворі було дуже темно, тим більше, що з південного заходу надвигалися хмари. Вони закрили собою вже половину неба, і тільки там, куди йшов шлях на північ та схід, зоріли світла довкола престолу Всевишнього. Так, це бог показував йому шлях додому, а Великий Віз – провідник моряка на безмежному морі – світив саме над Влахерном.

У цей мент затупотіли чиїсь кроки у кімнаті. Не радий гостеві, відвернувся Володимир, але зрадів, побачивши Романа.

– Це ти, Олешич? – спитав. – Чи вечеря готова?

– Дружина жде на тебе, милостивий, а я приношу тобі ось що!

Тут подав князеві китичку фіалок.

– Фіалки в цій порі? Звідкіля це?

– Із Влахерну, – шепотом відповів молодець.

– Ах! Як-то?

Роман знизав плечима.

– Бог один знає! Як тільки ми вийшли з Буколеону, зачепила нас якась дівчина. «Чи ви з дружини князя раусеїв?» – спитала. Я потвердив, а тоді вона передала мені китичку зі словами: «Це для вашого князя від друга із Влахерну. Перекажи, щоб князь спав цієї ночі між дружиною, а не у себе, бо в кімнатах покутують нечисті духи, отже, небезпечно!» Я відразу зрозумів, що знову ладять щось недобре, про що знає царівна та остерігає тебе. Тому я сказав: «Дяка велика твоєму панові чи пані, і перекажи, що за цю китичку князь визвав би у бій не то чорта, а й самого патріарха».

– Ха, ха, то ти добре сказав, Романе, сказав щиру правду. Ну, ходімо до вечері.

Примітки

Патріарх, гетеріарх, протовестіарій, протостратор, орфанотроф, доместик, логофет – вищі посадові особи військової, духовної та цивільної ієрархії в адміністрації Візантійської імперії.

Оттони (І, II, III, IV) – германські королі та імператори Священної Римської імперії.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 225 – 237.