13. Царівна

Юліан Опільський

До царівни Анни зайшов увечері її брат Василій.

– Я прийшов прохати тебе, щоб ти висловилася про своє подружжя. Ти забезпечиш себе найкраще, віддаючись ще цього року. Володимир дістане якусь своячку, а не тебе…

– Даремно ви мене заспокоювали, що не боїтеся Володимира. Невже ж ви у вічному городі серед найкращої дружини не зовсім безпечні перед ним?

У голосі царівни звучала злоба. З острахом глянув на неї Василій.

– Погадав би хтось, що ти радієш нашою скрутою.

– Як я можу вірити у вашу перемогу, коли я маю бути ціною рятунку імператорської влади при македонському домі. Коли ви хочете викрутитися від договору, то мусите найти силу, ще більшу від Володимирової.

– А чого ж ти властиво бажаєш?

– Правди, брате! Ясної правди, без викрутів та промовчувань! Чому ти думаєш за мене і хочеш віддати мене заміж? Як стоїть справа з договором? Скажи, ви вимантили у Володимира поміч, дружину і за те мусили обіцяти мене, правда?

– Так, ми обіцяли на завтра заручини, а весілля щойно за півроку або й за рік!

– Затягаєте, хитруєте, а він?

– Він! Нічого!

– Нічого? То нехай завтра їде домів. Ти можеш примусити його, напустивши на нього його власних варягів.

– Ба, коли вони застерегли собі вірність цьому клятому варварові.

– Бачу, що Володимир перехитрив вас, не ви його. Сьогодні він відступив вам шість тисяч варягів, завтра може їх привести дванадцять тисяч. Що ж буде, коли ваші варяги відмовляться послуху?

– Варяги послуху не відмовлять! Ти їх не знаєш! Володимир теж не зламає слова!

– Видко, що поза варягами є в нього ще інше військо і то сильніше.

– Я його досі не можу розгадати.

– А я бачу в ньому щось більше, як звичайного варвара.

– Я для певності придумав ще інший спосіб. Цієї ночі нападе на нього Бессас.

– Цей горлоріз? То ви вже не мали ніжнішого способу?

– Другого способу нема! – сказав по хвилині. – Він не приймає від нас ні ложки страви, ні чарки вина, хіба… хіба б із твоїх рук, Анно, як чарку при заручинах…

– Хай бог простить тобі, Василію! Невже ж ти бажаєш, щоб твоя сестра стала отруйницею?

– Для добра держави, царства божого на землі, македонського дому…

– Ха! Ха! Ха! Як так, то краще вже для Христової віри стати жінкою варвара!

Василій зірвався з місця.

– То яку ти відповідь мені даси?

– Ніяку! Пробуй і роби, що знаєш. Одно тільки затям собі: Анна, сестра імператорів, краще в монастирі доконає свого віку, ніж для дикого пересуду стане жінкою якоїсь фізичної чи духовної потвори. Зате я не завагаюся перед нічим, коли цього вимагатиме добро держави або церкви…

– Досить таємнича відповідь!

Василій, все життя якого було обмотане хитрощами та облудою, станув перед загадкою – не розумів: чого бажала Анна, на що годилася і чого не хотіла.

Коли вийшов імператор, Анна шукала, схвильована, для себе «слова, щоб пояснити своє зворушення. Поява князя, його гарне, спокійне та благородне лице, його первісна сила, яка била з усієї його постаті, залишила на дівчині незатерте вражіння. Із слів брата вона ще виразніше відчула, що не тільки хоробрість та відвага кермували ділами князя, але і розум, не гірше вихованих тисячолітньою культурою греків.

Він на диво сам зрозумів, що для царгородян він тільки варвар, якого вживають за ловецьку собаку та з яким ніхто не дружиться. І ось появився він у неї, щоб показати їй, що він не варвар, а людина, покликана до звеличання святого хреста, може, не рівна їй знанням, зате рівна серцем і куди вища силою тіла та волі. З його поведінки вона відчула ніжність, цю чарівну ніжність сильної людини у відношенні до слабших. Він не давав себе обманути, беріг свого життя, обстоював свої бажання як слід, хоч міг був узяти її, Анну, збройною силою, ограбити город, а морську ліхтарню Буколеону прибрати трупами її обох злочинних братів… Усміхнулася, а вираз гордощів промайнув по її лиці.

– Пробі! Якщо така воля божа, я буду Егерією цього Нуми, – сказала до себе.

Западав вечір. На тлі червоних хмарок чорніло сім веж Гептапіргіону, а на Золотий Ріг падали криваві відблиски. І в ту мить згадала Анна погрозу Василія. Тоді передала своїй довіреній служниці китичку, яку мала на грудях, і казала їй квіти враз із осторогою передати комусь із прибічників князя.

Володимир мав час скористати з остороги.

Палати візантійських кесарів стояли на самому півострівці між Золотим Рогом і Лукомор’ям і не творили одної будівлі, ані цілості: Магнавра і Хальке, Дафні, Порфіреон та Буколеон складалися з безлічі менших палаток, літнівок, альтан, садів, цвітників, гаїв, травників, водограїв, портиків і колонад. Явні та криті над- і підземельні проходи сполучали ці частини зі собою,-з церквою св. Софії, іподромом та пристанню. Кожний куток мав тут свою історію, часто навіть криваву, мав і свої таємниці. Розгарячкована уява царівни наповняла тепер усе те убивниками, які напосідалися на життя її героя.

На сході почервоніло небо, кров залила фіолет досвітків, а на їх тлі з темряви кущів виринув велетень, який вільним кроком наближався до неї.

«Це Бессас! – майнуло у першій хвилині царівні. – Ось він прийде і кине мені до ніг відрубану дорогу голову. Але ні! Це не ведмежі кроки ісаврійця, це тихий пружистий хід… хід його… Ах, так! Це він!»

Зірвалася з лавочки біля Псіхеї і підбігла до Володимира. Цим разом з його плечей спадала пурпурова, соболем рамована мантія, на голові блищав крилатий шолом, на грудях золотистий панцир та самоцвітами саджений хрест. Тільки очі, добрі очі батька, в яких хвилинами займалися вогники палкого почування, тільки вони залишилися ті самі…

– Ти живий, здоров? – зірвалося з уст швидке, поривисте питання. Він не відповідав, тільки могутньою рукою пригорнув до широких грудей струнку дівочу постать.

– Здоров, завдяки тобі, Анно. Гостинна спальня Буколеону сплила кров’ю… Та не моєю…

– Ох, то ти не послухав остороги?

– Навпаки, послухав, але невже ж я мав тікати перед душогубами, маючи в руці меч? Не варт життя той, хто не вміє його боронити. Не варт бути володарем, хто не має сили і спромоги покарати злочину.

Звільна нахилювався до спаленілого личка царівни, доки уста його не діткнули білого чола.

– Отак! – додав. – Не варт цілунку той, хто не вмів найти шляху до своєї вибраної.

Анна здригнулась злегка під цим дотиком, але не виривалась із обіймів. Їй здавалося, що ці обійми саме створені на те, щоб вона мала безпечну охорону. Довгу хвилину вдивлялися в себе, вкінці заговорила вона:

– Ти не повинен був наражати себе, раз я остерігала тебе. Це ж був знак, що мені залежить на тобі. Там був Бессас, це страшний чоловік, якого бояться навіть…

– Боялися, дитино, – поправив жартом Володимир. – Бог покарав його оцією рукою. Твої брати матимуть нагоду відправити другі похорони…

– Ах! – скрикнула Анна, а її очі засміялися. – Ти страшний чоловік, Володимире, і недаром бояться тебе у світі.

– Чи й ти боїшся, Анно?

– Я? Ні! Я боюся тільки за тебе!

– Не бійся, дитино, життя одне і смерть одна у світі.

– І любов одна, принаймні у жінки!

– Невже ж ти любиш мене, Анно? – спитав.

– Не знаю! Нема у мене матері, ні повірниці-опікунки, а у братів моїх нема зрозуміння для мого серця. Цієї ночі я не могла спати, а жура про тебе томила мене зморою. Тепер я радію, що ти тут, і вже нічого не боюся…

– Це любов, Анно! – і зложив на її устах святочний поцілунок.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 243 – 246.