4. Варязька кров

Юліан Опільський

Другої днини після виїзду Володимира і варязького полку велів Добриня проголосити на торговиці біля княжого терему та на Подолі, що він бере правління великого князя та що дружиною має орудувати тисяцький Мстислав Воєславич.

Рівночасно боярин Святополк Збранич виїхав як воєвода у Червенську землю, а з ним останки варягів, які були у Києві. Залишилося всього кілька, а з ними Свен Герюльфсон, колишній воєвода над усіма варязькими прибічниками великого князя. Володимир дозволив був йому їхати у Візантію, одначе тільки як звичайному полковникові над тисячею гриднів. Таких полковників було у Володимира шість, а Свен, як найстарший між ними, не раз проводив їм у походах на Польщу, ятвягів, в’ятичів, печенігів.

Всюди визначувався Свен вірністю та хоробрістю, і великий князь не жалів йому багатих дарунків. Його двір на в’їзді у Нове місто, або т. зв. Володимирів город, день і ніч роївся від варязьких князьків, гостей із пристаней Скандінавії, а навіть із Німеччини. Над Ірпенем були в нього три чималі селища, з яких увесь доход припадав йому, бо полюддя не платив ніякого. Словом, Свен став князем, багачем, вельможею, про гаразди якого навіть не снилося його голодним землякам. Тим сильніше він відчув, що князь нараз знехтував його вельми достойну особу.

Аж до останньої хвилини мав іще Свен надію. До останньої хвилини гадали його варяги, що і він поїде з ними. Аж тут на кілька хвилин до виїзду з’явився Ляйфр Ульфргоге як новопризначений воєвода, і гридні привітали його покликом без спротиву, бо його, Свена, не було при них. Він ждав, що князь покличе його, та покликав його тільки Ляйфр як тисячник. Згодом Свен побачив, що і в інших полках перебрали провід не ті мужі, що раніше, а інші, які знали «путь із варяг у греки».

Свен, хоч шляху у Царгород не знав, але мав за собою інші заслуги. А ці заслуги були куди більші тих, що мали всі дружини, разом узяті!.. Хто розв’язав спір про руські землі? Може, сам Володимир? Може, Добриня, Путята, Мстислав, Святополк? Ні, він і тільки він, Свен Герюльфсон! Він кинув на вагу свій меч і переважив справу на бік князя! Справді! Сліпе око Одіна – це око княжої справедливості!

Цілий тиждень мучив та томив себе здогадами, розпитував гриднів про всі слова й діла Володимира в останніх годинах до виїзду і роздратував свою сліпу ненависть до князя, якому служив досі.

Вкінці покликав Теорда, свого уповноваженого, передав йому червоно лямований плащ та золотий ланцюг воєводи і велів його віддати Добрині з заявою, що покидає дружину князя та осідає як гість-купець у городі.

Та тут скоїлася пригода, яка мала надзвичайні наслідки, бо зворохобила ввесь острог та боярство. Теорд ішов у супроводі чотирьох ратників на Берестове до Добрині. Люди вступалися з дороги варягам, що останніми часами від безділля та похмілля сильно були здичіли, і кожен із них гадав, що йому належиться пошана і поклін від усіх не-варягів у городі.

Саме при виході з острога на Берестове він стрінув інока Йоана, родом русича, але вихованого на Афоні. Він уже від двох літ помагав отцеві Євзевієві при церкві св. Іллі на Подолі. Чернець відмовляв молитву, понуривши голову, і не замітив варяга. А цей одним ударом ліктя друлив його зі стежки у болото. Йоан доволі грубим ціпком, яким звичайно обганявся від собак, гримнув Теорда по голові. Теорд упав, ратники кинулися на ченця, аж цей вмить вихопив із першого на дорозі тину грубезний дубовий кіл і так справно став ним вимахувати, що невдовзі двоє ратників лягло біля приголомшеного Теорда.

Зчинилося збіговище, одначе ніхто не вступався за варяга. Серед гамору та метушні вихопився інок з юрби і почвалав у свою церкву, а за цей час Теорд позбирався. Хлопчаки привітали його появу голосним реготом, але він, не звертаючи на це уваги, швидко зник за воротами княжого двора.

Тут передав Добрині княжий плащ Свена, а воєвода велів скарбникові відважити кунами належну ще Свенові плату. Саме під час цього вбіг у вітальну залю сам Свен з криком та прокльонами.

– Прокляте кодло! – гукав. – Розбиває по переулках посланців вікінга, яких шанує навіть конунг! Жадаю негайно лютої кари на противного богам християнина, а ти, Добрине, як заступник князя, сам повинен подбати, щоб шанували його дружину! На Вальгаллю! Не швидше покину це дворище, аж побачу проклятого інока, прив’язаного до стовпа у капищі. Бо я жертвую його Торові-Перунові!

Крик варяга здивував і збентежив присутніх, та ніхто не знав, що скаже суворий воєвода на кривду, заподіяну Свенові. Добриня, не звертаючи уваги на прокльони варяга, спокійно докінчив відчислювати «сороки» кун та білок, а там уже спокійно звернувся до Свена:

– Вибачай, Свене! Відбери свій ланцюг! Це пам’ятка для тебе, що ти був в останньому поході воєводою і винагорода за вірну службу, а не відзнака. Інша річ плащ. На взірець кесаря одягає князь усю прибічну дружину в однакові плащі, а хто з неї виступає, тому носити її не слід… Це ясне! – Відсапнув і спитав зі звичайним собі приязним усміхом: – А тепер, будь ласка, скажи мені, чи ти приходиш до товариша Добрині, чи до заступника князя?

– Як-то? Що це? – подався взад варяг. – Чи ж це не все одно? Невже ж я питався у службі, чи служу Володимирові, чи князеві Русі?

– Ні, це не одне! – відповів воєвода. – Товаришеві Добрині можеш сказати, що захочеш, навіть його самого можеш насварити у похміллі, але намісникові князя не те! Чей же розумієш, що це не одне! Що ти не питався, кому служиш, це твоя справа. Для князя ти слуга, якому платять, а за плату купується послух. Ніхто не брав би у службу варягів, якби знав, що за свої куни купить собі прокльони.

– То так? – проговорив Свен хрипко. – Ось так-то доховує конунг вірності своїм гридням? Замість згинути разом із ними, як ялося героєві, як погинуло при ньому стілько наших, він покидає того, кому найбільше завдячує, на поталу своїм рабам і християнам? Ні один варяг не вдарить у щит у його честь, коли не впаде голова мого противника від княжого топора! А коли вона не впаде, то, – тут варяг вдарив дебелою рукою об меч, – то на силу найдеться сила, на злочин – кара, на кривду – помста!

То сказавши, повернув до виходу. Але Добриня простяг руку.

– Зажди, Свене! – попросив. – Не відходи у гніві, бо клянуся світлом Дажбога-Хорса, не маєш чого. Сам кажеш, що заслуги твої великі. Але за тимчасову користь покутує не раз людина все життя, – відповів поважно Добриня, стягнувши брови.

– Ха, ха! – зареготав Свен. – Муж не покутує ніколи, покутує тільки зрадник, боягуз, раб або християнин!

Ніхто з присутніх не знав, про що ішла річ між Свеном і Добринею. Але вони обидва хвилину дивились один на одного, і перед очима їх стала жахлива дія у шатрі Володимира, коли до нього прибув востаннє Ярополк… У душі варяга орлом здіймався до льоту тріумф, а в серці Добрині залягло щось, як холодна криця.

Добриня заговорив знову:

– Є у світі звірі, які тільки кров’ю живуть, а є й такі, які тікають від крові. Твої заслуги – неначе криваве рядно. Хто послугується хижаком, сам ним стає.

Варяг хвилювався.

– Доволі мені поук! Ти діло говори! Покараєш попа, чи я сам маю його покарати?

– Гостю! Не раджу тобі задиратися з християнами, бо і в них є мечі і топори, а всі варяги поїхали у Візантію, то ніхто тобі не поможе. Як намісник, звертаю твою увагу на те, що не годиться ображати віри блаженної бабуні великого князя, мудрої княгині Ольги. Хто таке робить, підпаде карі, і то такій самій, як хто ображає Перуна, Велеса, Дажбога – богів полян. Мої слова, Свене, це слова князя при виїзді!

У залі зашуміло. Християни і нехрещені, бояри і дружинники заговорили між собою, перешіптувались.

– Хто чув ці слова з уст Володимира, поза тобою, Добрине?

– Я!

І біля Добрині станув воєвода Мстислав з високо підв’язаним чубом на голові та голим мечем у руці.

– Я чув, – повторив, – а цей меч – це запорука правди!

Усе замовкло, з уст Добрині щез усміх, а на місці його знову появилася сувора повага.

– Ось це слова князя: «У моїх землях усякому воля вірити у що хоче і як хоче, бо віра скрізь одна, тільки боги різні. Тому однаке право всім людям християнської чи поганської віри, варягам, грекам, русичам. Між богами та людьми одне тільки залишається посередині – це князь та його рід. Це той вузол, який зв’язує докупи різні розбіжні змагання, бо голова князя – це прапор усієї держави, це знам’я влади для всіх вір без розбору!»

– Говорить, як грек! – закпив Свен. – Біда тільки, що руському князеві так далеко до порфірородного кесаря, як борсукові до ведмедя!

– Хто знає! – відтяв Мстислав. – Сила – це божий дар, а пурпура – тільки ганчірка.

– Ба, як так, то й ідол Перуна чи Тора – це тільки дерево чи метал. Пусті твої слова, Мстиславе! Можна і в ведмежій шкурі бути борсуком.

Свен вийшов, залишивши бояр у живій розправі над словами князя. Він відчув тільки одне: що став князеві непотрібний, а то й зайвий.

Швидким кроком ступав Свен вулицями Києва. Раз у раз його стрічали знайомі бояри, дружинники, купці, та він не бачив нікого. Аж коли опинився в острозі, недалеко дворища Рогніди, там, де головна вулиця звертала на Поділ, спинив його незвичайно оживлений рух. На високих двоколісних телігах везли загорнені у чорні заяложені сорочки та портяниці погоничі якісь великі звої. Між погоничами виднілись тут і там скісні очі болгарина чи хозара; м’які повстяні постоли, пов’язані строкатими волоками, розбризкували грязюку, а хрипкі поклики купців на різних мовах вказували, що це караван із Болгарії, який привозив східні товари, шовки, золотий філігран, коріння, криві мечі, перських та кавказьких невільниць. Від останніх походів Святослава на болгар та Ітіль рідкістю стали такі каравани, а все ж деколи вдавалося більшій валці прослизнути поміж дикі орди печенігів та наповнити пусті крами купців на Подолі.

Мимохіть варяг задивився на валку, коли нагло почув своє ім’я. Відвернувся. Перед ним стояв у довгому рудому сарафані череватий кривоногий купець у клепані з шовковим верхом, з-під якої показувалися попри вуха два довгі жмутки волосся.

– Ібн Дауд? – спитав.

– А хто ж би, на Єгову, як не твій найпокірніший слуга! – засміявся купець, а його заслинений беззубий рот розтягнувся від вуха до вуха. – Ібн Дауд, вірний слуга твоєї достойності, підніжок твоїх рабів. Із краю амалекітів я привіз багато дечого дорогого… Зайди, достойний воєводо, до моєї храмини над рікою!

– Добре, зайду, – сказав мимохіть Свен і хотів був почати з купцем розмову, як його око доглянуло при воротах дворища Рогніди дві дівочі голівки. На вид одної з них кров хлинула йому до голови.

«Вона в Рогніди! – погадав. – А раз вона там, так треба мені її перетягнути на свій бік». Князь був йому тепер ворогом, але й Рогніда не була йому прихильна від часу смерті Рогволода.

Коли входив у дворище, привітали його дві дівчини, які теж вийшли до воріт поглянути на східний караван. Одна з них – маленька, кругленька русявка вдивлялася своїми збиточними оченятами в лице багато одітого статного мужа, бажаючи зловити для себе належний їй приязний усміх. Одначе погляд Свена дивно подіяв на неї. Вона поблідла, наче з-під багатої соболевої шапки глянув на неї кістяк. Друга спокійно і поважно відповіла на привітання Свена.

– Мирославо, голубко, що це за вовкулака? – питала білявка.

– Вовкулака, Лелітко? Правду кажеш, я зовсім не здивувалася б, якби стрінула його посеред лісної глуші. Це Свен Герюльфсон, колишній княжий воєвода.

– Ах, це він! Богове!.. То він був при тому, як погані забрали Станка. Ох, горенько!

– Він був і при смерті Доброгоста! – сказала, а по лиці її промайнув гнів. – Він завсіди вів інших на смерть, але сам, наче зачарований, вертався здоровий.

– Ох, я мушу до нього піти! – заговорила крізь сльози. – Він, певно, знає щось більше про загибель Станка.

– Стривай! В нього, певно, діло до княгині. Заждемо в сінях… або й ні! У нього очі… Ох, які лячні! Я боюся його зору, мов очей водяника. Брр! Ходи геть!

Тим часом у світлиці дворища Рогніда в голубій мирті з бортами сиділа на килимом вистеленому стільці при низькому столі, де звичайно Засідали до бенкету мужі. Біля неї на шкурі білого ведмедя грався олов’яними возиками та глиняними ляльками Ізяслав. В куті дрімала служебниця, а проти княгині під темно-червоною паволокою з витканими грифами розсівся Свен. Свен і Рогніда говорили мовою варягів, а багаті шелестівками слова падали з уст, наче окрошки скель або льодовиків під ударами джагана. Раз у раз чувся гадючий сик, брязк меча, гуркіт грому. Лиця обох мінилися, блищали їх очі…

– Так ти виправдуєшся? – питала Рогніда, а уста її скривилися, як до насміху.

– Я не виправдуюся ніколи! – спалахнув Свен. – Не оправдуюся й не прошу. Я тільки вказую тобі шлях до цілі!

– Цілі? Я не бачу ніякої!

– Лукавиш, Рогнідо! Та хоча лукавство – це зброя жінки, та на цей раз покинь її! Я не по те прийшов, щоб зводити з тобою бій хитрощами та словами. Я не карлик і не грек.

– А чи не знаєш ти, Свене, сину Герюльфа, що де йде річ про посвяту жінки, то кращий буває грек або карлик, хитрий, брехливий, але тямущий, ніж щирий нездара-велетень!

– Отже, відмовляєш?

– Ні, але й я теж бажаю простого, ясного слова від тебе. На мої уста, пробиті терням Одіна… говори!

– Я розказував тобі про здобуття Полоцька, бо не бажав мати в тобі кровного ворога…

– Знаю! Не ти вбив моїх братів та батька. Ти сповняв тільки повинність гридня. Ти мені не друг, а й не ворог!

– На Фрею! Ти як Брунгільда серед заграви княжої любові подвійно вабиш до себе мужа, якого надять небезпеки…

Заясніло поважне обличчя Рогніди. Похвала з уст Свена доказувала їй, що її приваби ще не ослабли.

– Чи ти на те сюди прийшов, щоб як залицяльник гнути теревені? – спитала.

– Я вказую на твою красу як на зброю, хоч ця краса і мене чарує.

– Навіщо ж мені тієї зброї?

– Не лукав, Рогнідо! І ти, і я мусимо помститись, бо зміїна їдь стопить наші серця у безсилій ненависті до спільного ворога.

Зір Рогніди спочивав на русявій голівці Ізяслава, то переносився на суворі риси лиця варяга.

– Питаєш долі, Рогнідо, котрий з нас буде наслідником Володимира? – спитав Свен. – Чого жахаєшся? Або підеш зі мною і вибореш престол внукові Рогволода, або я піду сам туди, куди кличе мене честь героя, і добуду вінок, але вже для себе!

– Нові вбивства та злочини! – Ні, тільки кара та помста!

– Не сподівайся сьогодні рішення! – сказала Рогніда. – У мене є обов’язки, та нема сили ні спромоги, у тебе є сила і спромога, та нема обов’язків.

Свен згірдно засміявся.

– З тебе промовляє жіноча порода. У тебе нема спромоги вбити героя, якого приваби обезсилили тебе!

Рогніда спалахнула.

– Досить того! – крикнула суворо. – Твоя правда, Свене! Не дам тобі ще рішення, бо Володимира нема у Києві, а не знати, що буде до того часу.

– Чого ж ти надієшся ще? – глузував Свен дальше.

– Не бий батогом коня, на якому маєш їхати у бій. Ти не все знаєш. Володимир змінився. Нема в нього давньої грубості, він менше думає про походи, а більше про лад держави, рідню, дітей…

– Вичерпалася, значить, сила! – завважив Свен. – Він не наш! Видко, не багато її в нього й було раніше.

– Помиляєшся. Тільки Льокі, велетень вогню, знає, скільки сили у цьому мужеві. Але є в нього те, чого не буває у наших, є багато ніжності, доброти… Прикмет, яких мені й назвати годі у нашій мові. Його бажанням є затерти у пам’яті всіх криваву минувшину, коли збирав спадщину свого батька. Два тільки спомини мучать його: Ярополк і Рогволод.

– Ах, то Добриня казав правду!

– Не знаю я, що казав Добриня, але тямлю, що князь говорив мені останнього вечора про те, як він любов’ю до мене хотів затерти кривавий спомин Полоцька, як щиро простягав руку до згоди братові, і як ти, Свене, вискочив з-поза завіси шатра з другим іще гриднем, і як кров’ю залита, надвоє розрубана голова брата впала додолу. А коли князь накинувся на тебе, то ти засміявся і сказав: «Ти самодержець усієї Русі, месник брата Олега і споневіреної честі своєї матері». Та тоді він назвав це вбивством! А на це ти… Ах, не знаю вже, що ти відповів…

– Я відповів йому на те, що злочином є тільки такий неправий вчинок, який знають люди. Одним ударом меча я вислав свого спільника за Ярополком і передав меч Володимирові, щоб убив і мене, та я був певний, що він цього не зробить. Ми переодягли Ярополка у зброю, вложили у задубілу руку кривавий меч і розголосили, що його вбив мій товариш з помсти, а я покарав його за злочин.

– А тепер криваве марево не дає йому жити. Саме тому обсипав він тебе багатствами, але дав би, здається, й половину своїх волостей, якби ти щез йому з очей.

– Ага, значить, його пусті привиди важніші йому від моєї помсти. Ну, з богами, Рогнідо! Між нами зав’язався союз, чи ти бажаєш його, чи ні. Тебе кличе закон крові, мене – честь. Тепер і я бачу, що князь очарував не тільки мене колись, але й тебе тепер. А проте він мусить упасти!

– За тебе, Ізяславе, внуку Рогволода! – прошептала нечутно Рогніда, клякаючи біля русявої дитинки.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 170 – 178.