29. Прощання

Юліан Опільський

Ритмічні удари вже від полудня звучали на подвір’ї Козняка. Це раби та найняті робітники ставили наново паркани, прибивали дошки, направляли двері та лавки. У хаті мили та прибирали кімнати, а старий Козняк, одягнений у кожух та клепаню, з довгою патерицею в руках сидів у сінях з Романом.

– Недобре робиш, сину, що покидаєш нас знову! – говорив невдоволено старий. – Я в невиплатному довгу у тебе і князя і волів би, щоб ти був біля мене. Сам ти казав, що з весною всі дружини вирушать у похід. Я бажав би з моїх достатків причинитися до звеличання походу, а тут я вже старий, не зможу допильнувати майстрів, вибрати у купців ні зброї, ні одежі.

– Забуваєте, батьку, що ваші гроші вивезені на Волинь, а не знати, як довго зможе берегти їх воєвода Соломирич. Він теж має вирушити весною. Князь хоче, щоб корсуняни й імператори побачили велич і силу володаря всієї Русі.

– Чому ж не їде туди Збранич?

– У Збранича діла досить з похороном Мощанина та із спадщиною.

– Гм!

Старий невдоволено потряс головою. Від часу, як вияснилася справа смерті Доброгоста, все батьківське почування, яке мав старець для мертвого сина, повернулося до живого майбутнього дідича, його майна та дочки, усього, з чим зжився боярин за свій вік. Та Роман тільки всміхнувся.

– А що зробиш, якщо засніжить тебе у повороті?

– Я й не гадаю вертатися верхи, ні возом, тільки водою. Впадуть дощі, то ще краще. Візьму сплав у поліщуків.

На це не було вже відповіді.

– Так їдь з богами, синочку, – сказав по хвилині. – Велес тобі проводирем буде.

Роман похилився до руки старого.

– Де ж Мирослава? – спитав ще Козняк.

– У княгині! Ось я й іду до неї.

– З богами, сину! Вертайся здоров!

– Оставайте з богом, батьку!

У городі на кожному кроці видко було, як струя життя вертається у давнє русло, перепинене воєнною завірюхою. Торги роїлися від продавців та покупців, поруйновані хати направляли теслі та пошивальники, щоб перед осінньою негодою мати захист над головою. Сотні людей випрятували румовища, згарища та попіл зі спалених хат, між якими біліли свіжі зруби. Кияни здавна були майстри на всі руки. Одне тільки нагадувало на ворохобню – незвичайно багато сіверської, деревлянської та тиверської раті, які поспіли були на рятунок держави з півночі, сходу й заходу.

У дворищі Рогніди панувала тиша. При тих самих ворітцях, при яких прощався Роман із Мирославою перед візантійською виправою, стояла й тепер дівчина, нетерпляче вижидаючи Романа. Коли почула тупіт коня і угледіла худощаве, вітрами загоріле лице молодця, вся спаленіла й побігла йому назустріч. Звіталися, наче вперше бачили себе.

– Коли їдеш? – спитала дівчина, як він обійняв її.

– Сьогодні!

– Ох, це неможливе! Я не пущу тебе!

– Щойно казав мені те саме батько. Невже ви змовилися? – жартував Роман.

– Не смійся, ладо моє, – мрійно говорила дівчина, горнучись до воєводи, – я знаю, що ти не для примхи покидаєш мене знову, одначе я таки справді боюся…

– Чого, дитино? Другого Свена важко було б найти і у Скандінавії, не то тут…

– Я й не про себе боюся, а про неї… – пальцем показала на терем княгині.

– Про Рогніду?

– Так! Вона страшна стала після смерті Свена. Раз у раз кличе своїх богів, молиться, плаче, то чепуриться і примірює строї, видобуті зі старих, сріблом кованих скринь, які Володимир привіз був ще з Полоцька. То знову впадає наче в шал, рве волосся з голови і одяг на собі. Сьогодні прийде князь, бо заповів свій прихід. Я боюся, що вона кинеться на нього або що він уб’є її. Тому благаю тебе, залишися.

Роман задумався.

– Знаєш, щоб Володимир убив Рогніду – у це я не вірю, коли він не вбив її досі…

– Але ти не знаєш княгині: вона сама так його роздратує, що він втратить рівновагу. Ти не знаєш, на що може зважитися жінка, коли любить…

– Невже ж вона любить його? – скрикнув Роман здивовано.

– А ти гадав, що ні?

– Я гадав, що вона його ненавидить.

– Любов не кінчається ненавистю. Сьогодні, коли я натякнула їй на ненависть, вона засміялася і каже: «Ах, ти дурненька, якби я була за нелюбим мужем, і він мене покидав, то я раділа б, що дав мені свободу. Не ненависть, а байдужість – це гріб кохання». Романе, залитися!

Ніжно пригорнув Роман дівчину і довгу хвилину мовчав.

– Що ж, хоч я гадаю, що моя приявність тут зайва, я залишуся на один день.

– Рука вірного слуги не раз уже врятувала життя невинному.

– Ох, Миро, наш князь християнин, який не скривдить і ворога, не то жінку… Він же ж і Свена не карав, а про Мощанина і твого батька і не згадає. Рогніда, яку Володимир, може, тільки єдину любив, мала б бути у небезпеці? Ні, це неможливе!

– Саме тому в небезпеці! – живо заперечила дівчина. – У його серці огірчення, у неї гнів і жаль, і ось вони зустрінуться…

– Князь не жінка, Мирославо… Цить, князь іде!..

Роман дав знак чурі, щоб відвів коня до стайні, і ввійшов разом з Мирославою до палати. Вони розмовляли ще довго, заки не почули розмови князя з Рогнідою.

Коротко, нервово відповідала княгиня. Звичайні вислови чемності прозвучали без відгомону.

– Чи пан мій бажає повечеряти при своїй рабині?

– Знаєш добре, Рогнідо, що ти не рабиня, навіщо ж дратувати мене?

– А чим же я, як не рабиня? Не жінка, не сестра! Не по волі вікую вік при тобі!

– Саме тому приходжу до тебе, Рогнідо. Нас злучив важкий злочин давніх днів, та вся моя покута, якою я бажав змити мій гріх, не найшла ласки у твоїх очах. Не життя мого бажала ти, а смерті! Ти навіть спілку завела з моїми ворогами, сама добувала на мене меч, дитинку нашу затроїла трійлом ненависті до батька…

– Невже ж ти осуджуєш мене за це?

– Не мені тебе судити, бо я сам винен усьому: і ненависті, і змові, і злочинам. Та раз не можу віддати тобі життя, то можу вернути тобі хоч в частині те, що взяв від тебе. Даю тобі Полоцьку волость, спадщину Рогволода. Йди туди враз із полочанами, яким вертаю волю, зброю та човни, і управляй нею. Нехай син твій не скитається ізгоєм на чужині, ані не гнеться в ярмі, яке навчився ненавидіти!

Серед тиші, яка настала після цих слів, Мирослава виразно чула, як княгиня заплакала.

– Ти плачеш? – м’яко спитав Володимир. – Плач, Рогнідо, плач, як і я плакав колись кривавими сльозами над своїми гріхами, та, виплакавшись, вибач мені злочин, яким я прогрішився, незрячий!

– Ох, я не плачу! – відповів різко голос княгині. – Мої сльози – не вода, а кров! Волость я приймаю, бо вона моя, а сина візьму з собою, бо він теж мій. Відійду зараз, як тільки позбираю те, що залишилося мені по батькові. Доля, яка нас злучила, розлучає нас тепер, а моє місце при тобі займе друга…

– Рогнідо! – скрикнув Володимир, а в голосі його звучав гнів і біль. – Даремне ти завертаєш споминами до давніх днів і до незагоєних ран. Чи на те, щоб завернути мене з дороги, на яку я ступив цієї весни? Даремне зусилля. Моє життя не належить уже до мене!

– Чому? – різко залунав запит.

– Тому, що воно є власністю народу і всієї землі Дажбога!

– Ха, ха, ха! Колись ти казав, що ця земля твоя і народ твій! А я кажу це ще й тепер.

Рогніда встала й поступила крок до Володимира.

– Ти не розумієш моєї правди, Рогнідо! – відповів князь. – Усе довкола тебе змінилося і дозріває вже до вищого розуміння життя та обов’язку, а ти все ще живеш варязькими маревами. Держава від Волги до Тиси – це не човен, а я не варяг!

– Говориш про державу, як грек!

– Бо я грецької віри, Рогнідо, віри, яка висловлює все те, до чого додумався я сам, коли прозрів.

Настала мовчанка, і Мирослава почула, як князь наливав собі меду чи вина у срібну чарку.

– Бачиш, Миро, що Рогніді не загрожує нічого, – сказав шепотом Роман, – хоч би тепер навіть у її руці був ніж т Володимир не покарав би її. Він зводить з нею порахунки, як зі Свеном, і вони обоє щезають з його життя…

– Ходімо звідсіля! – відповіла дівчина. – Я не можу слухати таких слів прощання. І якби хто догадався, що ми були свідками такої розмови, то нам самим було б соромно перед власною совістю.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 339 – 342.