27. Слава князеві

Юліан Опільський

У золотому шоломі та багряній мантії, які дістав був від імператорів після перемоги над Вардою, Володимир на білому, мов молоко, коні в’їздив на подвір’я Козняка. При воротах зустрів його боярин, та не той сам дідуган, що кілька місяців тому. Тоді ще просто трималася його сива голова на плечах, а гордощі світилися в очах опірного боярина. Тепер ніхто не віднайшов би його у цій злиденній появі дідуся з запалими щелепами, червоними мутними очима та труськими руками.

– Боги з тобою, милостивий, під мою стріху вітають, – почав Козняк і схилився до стремена князя, – та вибачай, що не цвітом стелиться тобі дорога, не медом поливається… Трупи та кров…

Старий розвів руками і знову схилив голову, наче ждав грому. Та в очах князя не було блискавки, тільки зворушення. Від Путяти, Святослава та Богдара він дізнався вже був про участь Козняка у змові, про його безвинність і що тільки через його непослух та спротив Свенові вдалося вчасно обезсилити ворога. Князь поклав руку на сивій голові боярина.

– Не тобі, старому, виправдуватися, а мені, що наїжджаю на твою домівку у таку пору. Приводять мене сюди дві речі. Перша…

Мирослава, що стояла коло батька, вмить здогадалася і побігла в хату за калачем і медом.

Князь випив, узяв кусник калача і, видко, радів, що дівчина така схвильована.

– Рожі на твому личку, рожі та мак, – говорив, заїдаючи, – та не за калачем я прийшов, а за другим.

Дівчина спаленіла ще дужче, а таця затремтіла в її руках.

– А візьміть хто від неї мед, бо все, що призначене для нас, вип’є мати-земля.

Прискочив Станко, узяв від дівчини тацю, а дівчина вмить закрила лице рукавом. Опісля другою рукою добула з-за пазухи хустину князя і подала Володимирові з поклоном.

– Ти на грудях носила її, дівчино, на серце клала дарунок свого вибранця? Так, вона ще тепла, гріє і пахне твоєю молодістю!

З острахом глянула дівчина на князя.

– Вибач, милостивий! Я мусила заховати її від очей, бо по неї посягав Свен.

– Невже ж, дівчино, гадаєш, що Свен не добув би її звідтіля? Як же ж ти забезпечила б її? – допитував, та у веселому, жартівливому звуці глибокого його голосу задзвенів м’якший тон ніжності.

– Я пришпилила б її ножем, милостивий! – різко відповіла дівчина, і ніхто, дивлячись на неї, не сумнівався, що вона каже правду.

– Як так, то спасибі тобі, дівчино, за вірність, хай так само вірне буде тобі щастя! Але бачиш, твоя краса не мені зацвіла, хоча й велика її ціна! Кому ж маю віддати цю хустину, а з нею і моє княже право?

Враз загуділо у зборі.

– Мені, мені! – гукали воєводи, сотники, гридні, ба й ополченці. – Киньмо жребій.

Гамір і регіт піднялися звідусіль, та князь підняв руки, і все стихло вмить.

– Важке питання, та й годі! – заговорив знову. – Я міг би вернути тобі свободу, та твій батько старий, міг би віддати тебе не тому, кому треба. Міг би веліти кинути жребій, та відомо, що найбільше щастя у дурнів… Гм!

– Милостивий князю, віддай хустину тому, хто повалив твого і мого ворога, – сказала поважно дівчина.

Ніхто не засміявся. Кожний чув, що ці слова не жарт. Усміх щез із лиця Володимира.

– Хто ж це такий? – спитав зацікавлений князь.

Та в цей мент усміхнувся, коли побачив Романа, який виступив з гурту і станув коло дівчини.

– Мені віддай її, милостивий! – сказав спокійним упевненим голосом. – Не за заслугу, а по закону любові!

– Як так, – повеселів князь, – то зайве й ваше прохання. Воєвода Роман молодий, та самі бачите всі, що сила в нього і завзяття небуденні; а щодо дівчини, то, їй-богу, не знаю, чи хто другий зважився б посягнути по неї після Свена?.. Що ж, бери, хлопче, чи пак, достойний воєводо. Даю тобі її хустину, як обіцяв перед виїздом у Візантію. При цьому заявляю всім загалом і кожному зокрема, що воєвода Роман не в дарунку дістав цю хустину, а виборов її мечем, як ялося героєві! А тепер ведіть мене до Свена! Це ж моє друге діло!

Веселий гамір, який був наче відгомоном на слова князя, нагло стих, лице Володимира скам’яніло, по всьому зборі пролетів лиховісний дух Морани.

– Він отут, милостивий! – сказав Станко з поклоном. – Розступіться!

Враз подалися набік Козняк, Мирослава, Роман, служба, ополченці та гридні. На поламаній лаві перед хатою сидів варяг. Синя, майже чорна ліва рука, розпухла, наче довбня, лежала безсильно та непорушно на колінах, а з місця, де були ремені, скапувала кров. Його обличчя було спокійне і суворе, як завсіди, тільки жовте, наче у мерця. Уперше, відколи Володимир покинув Київ, стрітилися обидва давні герої, а перед очима обох душ промайнули марева минулого. І враз Володимир, маючи перед собою найзавзятішого ворога, пригадав собі все те, що бачив на Боспорі. Перед ним тут у поросі, крові та гнилі лежить минуле, пережите, погане, а нове, видане, незбагненне виростає йому у душі. Хриплий та сильний ще голос Свена вирвав його зі задуми.

– Чого глядиш на мене так довго, Володимире? – питав варяг. – Давно ти не бачив мене? Ждеш рога з напитком та привіту конунга? Дарма! Ріг не оправлений, мед випитий, а конунг програв ставку життя. Ха, ха!

– Дивлюся у минуле та у майбутнє, Свене, а ні з одного, ні з другого не вільно глумитися, тим більше, коли тінь смерті паде нам на чоло, – відповів суворо князь.

– Минуле у нас спільне, Володимире, і хіба дурень завертає до нього, коли нема вже з цього користі. У майбутнє забігає лише боягуз, бо справжній герой вдаряє мечем та жде жребія смерті або перемоги.

– І ти не бачиш ще того, що між нашим минулим і майбутнім лежить пропасть? Ти не збагнув ще, що конунг не те саме, що варяг на зміїному човні!

– Я знаю тільки, що вільно героєві та по чому пізнати боягузів…

Враз потемніло лице Володимира.

– Знаєш? Герой не бреше, не обманює і не зраджує! – сказав різко. – А роблять це якраз боягузи. І не хто інший, а ти зрадив мене, обманув своїх гриднів і полочан і оббрехав Козняка.

– Тебе я не зрадив, бо всякому свобідному героєві вільно посягнути на владу. Усе на світі застромлене на вістрі меча. Раз ти полишив мене у Києві, то ти дав мені волю йти, куди захочу. Кознякові я сказав те, що вважав правдою.

– Брешеш, падлюко! – вирвалося у Станка. – Перед княгинею говорив ти не те. Тепер ми вже знаємо, і то саме з твоїх уст, усю правду.

Очі варяга хотіли ніби пробити Станка своєю диявольською скаженістю.

– То ви підслухали? – і злість горіла в ньому, як полум’я. – Так, я оббрехав Козняка, – говорив далі, мов у гарячці, – але у війні та у любові всі способи добрі, якщо ведуть до успіху. Ти, Володимире, викопав ту пропасть, про яку говориш. Ти винен усьому!

З вибачливим усміхом і спокійним рухом голови почав Володимир відповідь:

– Ні, воєводо, не я копав пропасть і не я винен, а винен час, який деколи залізною рукою добувається до воріт держави. Як навіть у далекі новгородські, в’ятські чи брянські області щойно у травні стукає весна, ломить кригу та нівечить снігові звали, так і до воріт твоєї та моєї землі застукав дух нової правди. Ти втік перед ним зі своєї землі, не відступав від трухлявих ідолів, поки новий дух, невидний і всесильний, не переміг тебе. І бачиш, я зрозумів, що вся наша земля кличе його, коли хочемо стати поруч інших земель світу – або загибати. Ця конечність завела мене у Візантію і дала мені в руки бажане добро. Тобі здавалося, що меч, який поб’є мене, знівечить і самий дух. Ти помилився, Свене! Не я побив тебе, а та земля, якої знаряддям я став, і вона вбила б тебе була навіть на моїй могилі. Ти міг був щонайбільше скинути володаря. Але з мого попелу постав би завтра месник і змів би тебе з лиця нашої землі, що рветься до життя!

Тільки близькі Володимирові, такі, як Роман, Збранич, Мирослава та старі члени княжої ради розуміли слова князя, інші вперше почули з його уст, що він приєднався до грецького бога, якого прихильників стільки жило на землі Дажбога. А що цей бог показався могутнішим за Перуна, то ніхто й не дивувався. Всі були горді, що їх князь знайшов нову силу для них усіх, більшу, як досі.

– Я вікінг, і закон морських героїв є моїм законом. Суди мене своїм новим законом, бо за давнім мій суд уже відбувся.

Настала знову хвилина мовчанки. На землі Дажбога чужинця ніхто не кривдив, і його судили завсіди законом землі його походження. Свена можна було судити тільки за душогубство, грабіж та підпал під час ворохобні, а не за зраду.

– Свене, – сказав князь, – за новим законом судити тебе годі! Твоя правда! Ти не з мого світу, а з того, який я вже залишив за собою. Я забуваю про зраду князя й держави, бо не я твій князь і тут не твоя держава. Проте за законом твоєї землі мушу залишити за тобою всю кров та сльози, згарище і руїни. Ти поставив якнайвищий закон – закон крові! То й боронися від нього або загибай!

Кинув меч до ніг Свена і сів на коня. Та в цей мент зашуміло у зборі. За час суду зібралася була на вулиці величезна юрба народу, яка пильно стежила за ходом суду. Тепер закричали всі.

– Він наш, наш! Давайте його!

– За кров дітей наших!

– На шматки його! Перун йому в тім’я!

– Хай його поб’є хрест! Смерть злодієві! Смерть, смерть!

Здавалося, що юрба ще у присутності князя таки справді розірве Свена на шматки. Потоком рушила громада на дворище Козняка. Та нараз Свен устав. Спокійно, гордо, як колись на Берестовому, поглянув на юрбу владним поглядом. Праву руку простягнув вперед та крикнув:

– Не вам судити конунга! Дяка тобі за правду, Володимире!

І спокійно, певною рукою вбив собі у б’ючку на шиї маленьку золоту голочку. Хвилину постояв просто, відтак зробив півобороту убік і тяжко впав на землю. Ібн Дауд не ошукав варяга. Отрута вбивала, мов блискавка, без болю та муки. Ніхто не смів доторкнутися трупа. Грізний і величний, як за життя, лежав витязь на землі, тільки його іскристі очі затемнилися і погасли.

– Поховайте його за законом! – приказав Володимир. – Ми, живі, воюємо тільки з живими. Прощавайте!

– Слава, слава князеві! – залунали оклики, а в їх супроводі поїхав Володимир на Берестове.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 331 – 335.