7. За ласку царівни
Юліан Опільський
Легенький східний вітрець ніс на свому м’якенькому крилі хвилю пахощів. Вони плили, наче із кадильниць, які стоять по боках престолу імператора і нагадують усім, що вони не у звичайній хаті, а у святині, у церкві, де пробуває єдиний заступник Христа на землі – цар ромеїв…
Вони плили з Колхіди, з-над глибокого Ріону, з розкішних садів Лазіки, із цвітників Сезама і Синопа, з фігових гаїв Нікеї, з-над озер Бітінії та з її буйних лісів. Короткі, низькі хвилі Лукомор’я тихо плескали об скелясті береги Геллеспонту, пливучи за течією на захід, туди, де у кривавій заграві за скалами Сесту рожеве світло обливало пустий скелястий берег Херсонеса, який відбивався під буйною рістнею вкритого азійського узбережжя. Все було тихе, спокійне, наче півсонне, скелі й вода дихали рослинними пахощами.
Біля устя почався рух. Довгим рядом стояли тут чималі темні човни з носами, вирізаними у страховинні пащі казкових звірів. По боках видніли два ряди круглих щитів, з-поміж яких виставали довгі важкі весла. Посередині підіймалася невисока щогла зі звиненим вітрилом. З лавок, яких у човнах було поверх тридцяти, підіймалися високі стрункі постаті мужів. Мало не в усіх були на головах кінчасті шоломи, у декого навіть із крилами, але без наличників. Так як льодові гори окружають самітний фіорд, так обсіли варяги берег та чорні човни. Тіні ночі, які звільна опускалися на них, ставали для них якби дібраним тлом.
Мовчали варяги, доки не докинено знову дров на вигорілі ватри, а у роги не поплив темний, важкий мед. Аж тоді стали падати слова – короткі, скрепітливі, незрозумілі для залюблених у повних, гармонійних звуках еллінів. На кінці довгого ряду човнів, там, де під високою скалою стояло п’ять високих, але плитко будованих візантійських нав, чути було оклики веселої виспаної та ситої гридні. Слов’янський говір лунав відсіля, а час до часу проривалися і грецькі оклики.
На чердаці найбільшої нави на вузькій лавці сиділи три мужі: полковник варягів Ляйфр Ульфргоге, старий Скіллос та одітий простим гриднем Володимир. Перед ними стояв середнього росту худий чорнявий грек у заялозеній туніці та короткій нагортці, – видко, якась незначна особа. Одначе Скіллос говорив із ним свобідно і не згорда, не додаючи собі поваги; видко, знав його добре уже здавна.
– І не гадав я тебе тут стрінути, Анастасе! – говорив патрицій. – Я здогадувався, що тебе або відіслали домів на таврійський Херсон, або… Відомо ж, покійна цариця Теофано вміла таке зробити не з одним…
Анастас перехрестився.
– Всевишній спас мене й мою сестру від нещастя! – відповів. – І ми осіли тут недалеко. Я ловлю рибу, торгую, чим попаде, між Сестом і Абідом – та якось живемо.
– Бачу, Анастасе, – сказав Скіллос буцімто байдуже, – що ти не тільки ловиш рибу, але і вістки… Багато дечого знаєш.
Анастас усміхнувся…
– Світлий патриціє! Рибу ловлять не тільки у Лукомор’ї та Понті, але й на Русі, а навіть у Архіпелазі. Коли хто постить, то чи ж невільно йому знати, де купують м’ясо ті, що не постять?
– Замудрі твої слова, Анастасе! Якщо хочеш бути рибалкою, то не сперечайся з достойниками, а як ні, то скинь з себе заялозену туніку і кажи відверто, що гадаєш.
Анастас похилився до колін старого.
– Я по правді тільки рибалка, але бажаю послужити справі правовірних імператорів. Адже до Варди Фоки мені ще ближче, ніж до вас. Я міг би йому вказати дорогу до вас і вказати вам дорогу до нього, не за гріш, ні за уряд, а з любові до божеського македонського роду.
Рибалка поцілував кінці пальців князя і діткнув ними землі. З недовір’ям приглядався до нього Скіллос, а Володимир зрозумів, що цей чоловік бажає в першій мірі зблизитися з ним.
Тим часом Ляйфр розпитував грека про флот Варди Фоки, внука Никифора, що свого часу був втягнув Святослава у нещасний болгарський похід.
– Ми не поб’ємо бунтівників і не переможемо їх, доки не відженемо їх від моря, – пояснював Скіллосові. – Вони мають зв’язок з морськими розбишаками Кілікії та Архіпелагу, кораблі привозять їм добровольців звідусіль.
– Відкіля ти знаєш те все? – легковажно питав Скіллос. – Невже Варда Фока висповідався перед тобою?
Рибалка гнівно стягнув брови і зробив рух, начеб бажав відійти. Один погляд Володимира спинив його, і він зі зневажливим усміхом на лиці покірно поклонився до ніг патриція.
– Мені, як простолюдинові, – відповів, – не раз доводилось бути в таборі Фоки. А що я був свого часу перекладачем і розумію різні мови, то й підхопив багато дечого. Там теж мене розпитували про імператорське військо, та при цьому дізнався дещо такого, чого не знав.
З похиленою головою стояв Анастас непорушно, бо знав, що один рух чи погляд його самого або Володимира може зрадити прехитрому патрицієві його наміри. Аж ось заговорив Володимир:
– Отже, їдь, достойний, у Царгород і звісти боголюбивих імператорів, що завтра вполудне не буде флоту Варди Фоки на водах Геллеспонту. До тижня збереться й сухопутне військо на Арктонезі, де можна буде його доповнити і відновити. Після битви приїду і я у Царгород, а тоді побалакаємо як слід про все інше.
Скіллос покликав слуг, а ті спровадили старого по драбині у човен, який мав відвезти його на другий корабель. За ним пішов і Ляйфр видати потрібні розпорядження щодо походу. Володимир і Анастас залишилися самі.
Настала ніч. Місяця ще не було, а що підвечір наплило дещо мряки з-над Понту, то й зірок не знати було на темному небозводі.
У таборі було тихо. Видко, накази Ляйфра не вивели з рівноваги навиклих до боротьби варягів.
– Поклін тобі, великий князю усієї Русі! – перебив Анастас задуму князя.
Цей живо підніс голову і зустрів блискучий, палкий погляд грека.
– Ти знаєш мене? – спитав. – Звідкіля?
– Я корсунянин, милостивий князю, а ти не раз бував у Корсуні…
– То правда, але вже чимало років тому.
– Хто раз тебе побачить, милостивий, пізнає тебе завсіди і всюди. Людей, зроджених для влади, можна пізнати від першого погляду і забути їх не можна.
– Ти до мене прийшов, правда?
– До тебе, володарю! Яке мені діло до інших! Імператорам я вже відслужив своє… І вони заплатили мені по заслузі за мою службу.
– Гіркота говорить з тебе, Анастасе! Невже ж вони скривдили тебе?
– Ні, вони були тільки рукою божої справедливості, але я тільки людина, і сам мушу постояти за себе та своє.
– Говори сміло!
Чути було, як двадцять човнів відчалило від берега і поплило у сторону Сеста. Голосний оклик залишених варягів прощав подорожників. По драбині, куди зліз раніше Скіллос, виліз на палубу озброєний муж і рівним, пружистим кроком наближався до Володимира. Анастас відвернувся з острахом.
– Не бійся! – успокоїв його князь. – Це Роман Олешич, мій прибічник.
– Християнин?
– Так!
– Не вір, князю, новим християнам! Вони забули за давню поганську вірність та погорду смерті, а не втягли ще в душу розуміння високого прикладу спасителя, його правди та благородності.
– Не бійся, Анастасе! – повторив князь. – Я не дитина і знаю людей, яким довіряю. Ручу тобі, що більше у цього молодця Христової правди, ніж у твоїх словах!
Роман прийшов близько і став побіч, біля грека, який почав оповідати:
– Ти чував, милостивий князю, про царицю Теофано, жінку імператора Романа? О так, певно! Хто ж не знав її? її краса була як той адський вогонь, що пожирає душу грішника. Двадцятилітнім хлопцем я бачив її раз у іподромі, і з того часу зайнялася моя душа нечистим полум’ям. Я покинув купецтво, яким займалися мої батьки, і переселився з Корсуня у Царгород. Раз увечері, коли я, розпалений грішними картинами уяви, блукав попід Влахерно, до берега Золотого Рога причалив човен, а з нього висіла… вона! Що привело її туди, у ту славлену дільницю, бог знає. А й мені було це байдуже. Раз вона тут – увесь світ перестав існувати для мене. Бували ж, – я мріяв тоді, – у Римі та Візантії цариці, які не нехтували простими легіонерами або й погоничами мулів, коли їх око зупинилося на них. Я кинувся їй до стіп. Я став членом її прибічної сторожі, довіреним воротарем, безумно закоханим звеличником, дорадником, а потім ворогом – з люті і заздрощів, коли я бачив її невірність щодо всіх. На її дворі її чоловіки та почитувачі гинули та щезали несподівано. Ти сам знаєш, милостивий, що Іван Цимісхій помер нагло, як імператор Роман, Костянтин порфірородний та багато-багато інших. А між першими, яким загрожувала саме така доля після смерті володаря, був я!.. Ось чому криюся я ось тут, на острівцях Лукомор’я, і ось чому бажаю загибелі Варді, внукові Никифора! Спитаєш мене, напевно, навіщо я приходжу до тебе, князя Русі, поки що союзника моїх ворогів? Тому, милостивий, що ти не грек, отже, не можеш бути заодно ні з загонистим Василієм, ні з розпусним Костянтином, ні з Вардою! Всі вони пігмеї, а ти – велетень! На твій поклик збирається рать удесятеро більша від полчищ царя франків Оттона, володаря Заходу! Ти один можеш спасти Візантію від нової ворохобні та унаслідити гідно спадщину твого великого батька, перед яким тремтіли колись високі ворота Магнаври. Я бачив це, я бачу теперішнє і…
Анастас зупинився і оглянувся на Романа.
– Іди, Романе, глянь, чи військо готове, – приказав князь.
Роман узяв шолом і щит і відійшов.
– Кажи!
– Вимів Никифор Фока болгар Святославом, вимів Цимісхій Святослава зрадою, виметуть Фоку Володимиром, а Володимира ласкою царівни. Бо Володимир, може, не знає, що чаша з отрутою ближча його уст, ніж уста порфірородної царівни!
Володимир устав з лави, а коли промовив, голос його тремтів:
– Важке слово сказав ти, Анастасе! Знаю я еллінську помсту, але чей же не стануть імператори лукавити переді мною та кривити душею!
– Ні, не стануть, бо чаша з отрутою переб’є тобі слово… Не один варвар не витримує м’якого підсоння Царгорода. Володарю! Я йду з тобою на Русь, у твоїх руках буде моя сестра, і я сам віддаю тобі своє злиденне тіло. Один кивок твоєї руки, і мене не стане. Це запорука правди моїх слів. І я закликаю тебе на все святе: після перемоги не жди, аж твоя дружина у тріумфі вертатиметься у Царгород, бо вона може привезти тебе вже тільки посинілого в домовині. Після битви вертайся на Русь і не поступися від своїх умов ні на волос, але здалека!
Володимир помовчав.
– Як же ж це? – спитав по хвилині. – Як можу я постояти за своє, не сидячи у Візантії, де мечем виковує дружина мою долю?
– Ох, володарю! У морі живе рак, зад якого не має шкаралупи. Тим-то він і ховає його звичайно у чужу черепашку. Ось таким раком є Корсунь, а доступ до цього города знаю я – тамтешній уродженець.
– Але ж я мушу бачити царівну вже тепер.
– Може, й це станеться, але аж тоді, коли судно, що повезе тебе на Русь, буде на Золотому Розі…
Грецькі моряки надбігли від огнів і швидко стали наповняти дромон звичайним воєнним гомоном. Володимир зійшов на берег і сів у один із човнів. З ним сів також і Анастас, який попрохав собі щита і шолома. При світлі смолоскипів його вигляд зовсім змінився. Вправним оком полководця пізнав Володимир, що в цьому рибалці також відвага, і ця гадка розвіяла його останні сумніви.
Передом поїхали дромони – плосководні, але високі галери із двома рядами весел. Високий зад корабля підіймався до третини висоти щогли, на якій розіп’яли моряки велике вітрило. Напереді підіймався понад помостом чердак, обведений сильними балясами, але не такий високий, як корма. Там стояли по дві метавки на каміння та два дула, що викидали вогонь. Гридні у легких панцирах або тільки в караценах, шкіряних каптанах і варязьких кольчугах стояли готові з топорами та мечами при боці, з луками у руках.
Ніс корабля видовжувався у довгий, кріпкий, залізом кований клюв, яким можна було й потопити вороже судно, вдаривши з розгону у бік. За дромонами довгою низкою поплили зміїні судна варягів. Крім малого помосту спереду і ззаду, були вони відкриті, низькі і не широкі, а порушалися здебільша на важких довгих веслах. Ручки весел, вилиті оловом, легко подавалися під руками гребців. Хоч непоказні, варязькі судна не боялися бурі, візантійські чи арабські судна мусили тікати перед розшалілою стихією у безпечні пристані, бо вітер перевертав їх, як коробки.
Зате варязькі човни будували майстри на гострому днищі, обшиваючи їх боки очеретом, так що навіть коли мали повно води, то не потопали. Зміїні судна варягів стали пострахом усієї Європи, тим-то й тепер варяги не були ласі на грецькі кораблі, хоч чимало їх стояло у Золотому Розі, в Синопі, Трапезунді, Корсуні, а навіть у поблизькому Лампсаку.
Великий князь Володимир сидів у останньому човні на кормі, а біля нього – полководець-гетеріарх Ляйфр. Варяг не завсіди розумів поведінку конунга: Володимир, одержавши обіцянку, що його бажання шануватимуть, пірнув у сіру юрбу варягів, і тепер не знати, нащо наражує своє життя у не своїй справі. Раз у раз поглядав на поважне задумане обличчя володаря, але не міг відчитати з нього відповіді ні на одне питання.
А Володимир перемірковував усі події та слова, які бачив та чув на своєму шляху у Візантію. Зразу дивним йому видалося, що християнський світ, в який ось він увійшов, зовсім не різниться від того давнього, що залишався там далеко, на київських горах. І тут, і там розуміння, якого домагався від нього старець Олексій, було тільки у вибранців. Прибувши у Царгород, він потайки від усіх своїх гриднів пішов був у церкву святого Мами, до славного своєю мудрістю інока Антимія.
Володимир відкрив йому, що він князь, який бажає охреститися, хоч не відчув іще всієї глибини нової віри. Слова, які почув там, доповнили йому повчання Олексія. Уперше, відколи виринули у нього сумніви щодо майбутнього, почув себе чимось більшим, як звичайним господарем, який наказує слугам, почув себе заступником бога.
Він – тільки сліпе знаряддя провидіння.
Ось тепер іде він у бій!- За що? За ласку царівни? Чи мало-то жінок ждало на Русі його повороту з походів? Ні! Царівна – це для його народу ідол признаної володарем світу богом даної влади усього роду Рюриковичів над усім народом. А чим вона буде для нього, це покаже майбутнє. Бо поки що у нього є ще інша причина добувати меч у боротьбі…
– Вибачте, милостивий конунгу! – заговорив Ляйфр. – Ми, дружина, добудемо тобі слави й без тебе! Навіщо ж ти везеш свою дорогу голову у бій? Ти ж не дружинник імператора, плати тобі не буде за подвиги хоробрості! А хто заплатить нам, якщо валькірія подасть тобі жереб смерті?
Володимир усміхнувся.
– Плати не буде, але може бути щось більше! – відповів.
Ці слова заспокоїли варяга і пояснили рішення князя, який не як князь, а як той герой бажав показати усьому світу чи тільки своїй вибраній – свою відвагу і силу.
Примітки
Кілікія – провінція Візантійської імперії в Малій Азії.
Арктонез – північний берег Геллеспонту.
Золотий Ріг – бухта в протоці Босфор.
Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 198 – 205.