21. Конунг Свен

Юліан Опільський

Того самого вечора, коли Грива зі Збраничем радились у Мощаниці над добром Городницької волості, до Києва доїздив самітний Свен. Їхав поволі, пильно розглядався довкола та поза себе. А доводилось стрічати чимало людей на великому шляху, який вів із Києва на Іскоростень, Овруч, у Луцьк та Володимир. Були це здебільша купці або втікачі з пограниччя, які на час завірюхи переносились у спокійніший край на півночі. Від цих-то утікачів дізнався Свен, що печенізькі орди наступили вже на землі Володимира та що вся дружина вийшла на пограниччя їм назустріч. На цьому боці річки Стугни мало прийти до рішального бою. Але орди були ще зайняті грабежами пограниччя, а відділи Олешича ганялися за ними, так що ніколи не було всі сил разом, тим-то одні боялися других.

А ось і перші київські сади, повні скиненої на моріг запашної садовини та пооббиваного з дерев прив’ялого вже листя. Високі тини городських укріплень гостро зазначувалися на тлі неба. Свен стримався. Його могли не пропустити у город. Скинув лук, рогатину, зліз з коня, закинув на ліве плече кожух так, щоб закривав зовсім зранену руку, а сам пішов, як колись давно, певним, безпечним кроком у ворота.

У сутіні вечора не видко було знищеного одягу, примарнілого лиця та сивого чуба воєводи. Гордо піднята голова та брязк меча об чревії давав знати всім, що йде озброєний, княжий муж. І справді. При воротах держали варту наймолодші з тих, що їх зібрав був Путята. Вони не знали зовсім про наміри Свена, бо ні Добриня, ні Мстислав, ні Путята не розголошували сумної слави зрадника, та вони знали, хто він, і тому не спинювали його. Навпаки, вони віддали належний воєводі поклін, і Свен перейшов.

«Скажіть, норни, – погадав про себе варяг, – чи лев ускочив між стадо волів, чи у пастку? Чи київські воєводи знали про те, що він був проводирем ятвягів, а не нещасний данський князь? Чи ждали на нього, чи ні? Чи Рогніда приготовила варягів, франків та інших християн до повстання? Куди дівся князь? Коли вертається?»

Мимохіть повернув Свен праворуч, туди, де у саду було посілля Козняка. Без труду переліз огорожу і присів у густих кущах. За цими кущами проходила стежка, яка окружала ввесь просторий сад. Отут у затишші приліг Свен, загорнувшись у кожух, і довго роздумував.

Коли він ступав вулицями заснулого Києва, місяць клав уже його тінь на стіни домів і паркани. Всього кілька нічних мандрівників зустріло його, і кожний з острахом уступав набік перед темною його появою. Він минув Берестове та двір Рогніди і став сходити на Поділ, коли нагло у ясному сяйві місяця побачив гурток людей. Перший між ними був високого росту з широким білим лицем, а довга руда борода світилася у промінні, як золото. За ним ступало кілька ратників у шапочках та коротких каптанах з широкими мечами при боці. Свен станув.

– Еріх! – закликав півголосом.

– На Одіна! Це ти, Свене? – пізнав його рудий. – Крайній час, крайній час! Гадаю, що врешті почнеться рух!

Тут Еріх затер руки, наче від холоду.

– Кажеш, крайній час? – спитав Свен.

– Еге ж! Усі ждемо знаку, а за той час вороги не сплять.

– Вороги? Які?

– Рогніда та її прихильники.

– То Рогніда не з нами?

– З нами і не з нами! – неохоче відповів Еріх. – Ходи зі мною до Дауда. Там сьогодні всі наші зібралися на нараду, то довідаєшся про все.

Еріх аж тепер помітив, що воєвода не рухає лівою рукою.

– Ти ранений? – спитав.

– Як бачиш!

– Бачу, що ти марний та обдертий. Невже ж тобі не повелося?

– Ходи до Дауда, почуєш. І мій язик – не листок трепети.

Мовчки минули останній закрут вулиці, і ось величезним грайливим дзеркалом блиснула перед ними пристань. Місячне сяйво лежало на воді довженною сріблистою смугою, ніби на поверхню чорної води вилив хтось пливкий метал. Кожний найменший рух, кожний скок дніпрової риби значився на поверхні кружальцями. У сріблистій мряці губився лівий берег ріки, так що здавалося, що Поділ лежить над морем. Мимохіть спинився Свен над рікою і задивився у масу води.

– Чого ти? – наставав Еріх. – Ходи, пізно буде, розійдуться…

– Із-під коріння світового ясеня течуть води! – півголосом сказав на те Свен.

– Ігдразіль має їм на прощання крислатим гіллям, і вони не вертаються уже до нього. Що минуло – пропало, а що не пропало, щойно перед нами…

З острахом глянув Еріх на товариша. Такі вислови чував він від скальдів, мудреців далекої півночі, від ворожбитів, які на білу скатертину кидали таблички з пророчими рунами.

Мовчки зайшли у домівку Ібн Дауда, арабського жида, де сходилися залюбки засібніші бояри, огнищани та купці на грецьке вино, бендж та гру в кості. А дехто розказував довіреним, що в саду, біля хати, що сягав аж по Дніпро, має проворний син Ізраїля розкішно уладжені домівки, і в них прегарні, з усіх народів землі вибрані дівчата. Ібн Дауд торгував невільницями та рабами з іншими жидами або з чужинцями.

У сад Дауда мали доступ тільки добре знані власникові багатії, майже без винятку чужинці. Бували там і свої, та цих старався Дауд якомога найшвидше усувати, і не одного київського мерця виловили вже рибалки біля Витечева з дніпрових глибин без знаку побоїв або ран.

Свен знав про всякі темні діла Дауда, знав також, що він скуповує молодих здорових рабів, яких крадькома вивозять через усю Європу до Італії та Іспанії, знав, що через руки цього безсовісного торговця йде крадене добро з Києва, Вишгорода, Витечева, – проте він не видавав його ні словом.

Ібн Дауд мав найпроворніших посередників у всіх землях Володимира і міг найшвидше поширити потрібну поголоску чи вивідати про якусь важну подію. Він обертав величезними сумами гроша і знав дорогу до всіх, кого можна було обдурити чи перекупити. А набув він усе те своєю небуденною проворністю серед людей, які були наївні та добросердні. Щирість, добросердя та наївна простота складалися споконвіку на вдачу полян, і обдурити їх було дуже легко. При всій силі своїх хитрощів та відвазі Дауд зблід, коли побачив перед собою Свена.

– Ти тут, воєводо, живий? – і насилу потягнув його за собою на другий бік сіней у малу кімнатку, де звичайно просиджував сам. – Єгово! – відсапнув, запускаючи завісу та закривши подушкою мале віконце, крізь яке можна було заглядати з вулиці.

– Чого боїшся, боягузе? – спитав Свен. – Невже ж мене шукають?

– Шукати? Хто ж мав би тебе шукати, достойний? – спитав жид з цікавістю зачаєного хижака.

– Ті, кого ти боїшся! – була відповідь.

Ібн Дауд покрутив головою та пробурмотів під носом проклін:

– Я знаю, що ятвягів розбили. Хто б то сподівався, що волиняки позбираються на час!

– Дістали наказ і людей з Києва?

– Що? З Києва? Цього не може бути! – підскочив Ібн Дауд і аж запінився від хвилювання. – Я ввесь час стежив за подіями. Добриня вмирає і, мабуть, умре. Олешич повів усіх воїв під Витечів та на Стугну, Мстислав поїхав у Червенські городи. У Києві нема нікого, хто посилав би биричів, а ще й воєвод!

– Не верзи і не скаржся! Ось ця рана від киянина, якого я знаю.

Аж тепер догадався Ібн Дауд, чого передовсім треба його гостеві. Живо метнувся за водою, ліками та одягом. Пораючись, розпитував про подробиці битви.

– Не питай, поганий, про те, що не належить до твого діла. Тебе, очевидно, цікавлять гроші Козняка. Правда?

– Ну, гроші також! – признався жид. – Без грошей нема війни, ні права, ні вигоди, ні торгу. Мене вельми гризло, що ти, достойний, роздав гроші ятвягам, а їх побили. Хто знає? Може, саме ті ятвяги й повтікали, що мали гроші?

– Не бійся! – засміявся Свен. – Хто годує собаку перед ловами, той і свинського хвоста не зловить! Гроші закопані!

– Чи тільки безпечно?

– Аж надто!

– Як-то надто?

– А так! Якщо не виграємо і не підемо по них збройною рукою, так вони пропали!

– Гм! Воно тяжко буде виграти, якщо Олешич розіб’є печенігів.

– Ба, ми станемо тут, у Києві, певною ногою.

– Коли?

– А хоч би і зараз!

Вичепурений та відсвіжений якимись незнаними східними пахощами, Свен увійшов у вітальню. При довгому низькому столі сиділо тут до тридцяти мужів у дозрілому віці, деякі з них світили вже навіть сивиною й лисим черепом. Тяглі, виразисті обличчя вказували на германське походження більшої половини з них. Останні були, очевидно, греки, та без огляду на велику різницю у вигляді, всі почували себе свобідно. Швидко опорожнювалися срібні чарки з темним грецьким вином, тільки кошички з усякими східними солодощами залишалися нетикані. У розмові раз у раз повторювалися ймення Рогніди, Володимира, Арне, Добрині, Путяти.

Та як тільки появився на порозі Свен, усі враз замовкли, і погляди всіх звернулися на нього. Добру хвилину глядів Свен на зібраних зором вужа, якого сила приковує до місця добичу. Свен знав добре силу свого зору, його права рука піднялася над голови зібраних повільним святочним рухом жерця.

– Вікінги, діти далеких земель, яких доля кинула в чужину, привіт вам! – сказав врешті низьким, сильним голосом.

– Привіт, привіт! – загомоніло у зборі.

– З далекого заходу підіймається з безодні голова злющої, зрадливої богині Ран. Весла красяться кров’ю її дітей, і гуде буря. Вже Гель держить клятого Фафніра, а його кров дає переможцеві непоборну силу.

Тут меч блиснув у руці Свена, той самий грізний меч, яким стільки душ відправив вже у безодню ночі.

– Вперед, вперед, за тобою, Свене! – закричали варяги, а навіть греки, які тільки дещо розуміли зі слів воєводи, піддалися непереможному впливові його появи. І вони теж підняли чарки з окликом «Ніка», наче вітали імператора. Коли дещо стихли оклики, Свен знову підняв руку.

– То волею вашою є, щоб я, Свен Герюльфсон, був керманичем вашого судна?

– Так, так! Слава конунгові! – закричали варяги і змовкли, наче злякані звуком своїх слів.

– Добре, обіймаю провід! – сказав Свен. – Буду конунгом, доки не положу під ноги всіх ворогів і не подвигну в Києві стяг нової держави вікінгів.

Сів при столі і велів Даудові подати вина.

– А тепер розкажи, Еріху, коротко і зв’язко, що сталося за час моєї неприсутності у Києві.

– Недобре сталося, конунгу! – відповів Еріх. – Завели нас франки, завела Рогніда, завели деревляни, завели бояри. Ми – самі!

– А Рогніда?

– Вона казала нам передовсім присягати своєму синові, а ми знаємо тільки тебе. Та вона потягла за собою деревлянських бояр, відпоручники яких приїхали в Київ два дні тому. Вони привезли вістку про перемогу дулібів та твою смерть.

– Довго живе той, кого поховають лихі язики. Залишіть Рогніду мені. У мене вільна рука, а місце подруги конунга ще не зайняте!

Аж ахнули варяги, почувши таке. Справді, подружжя Свена з Рогнідою дало б йому рішучу перевагу в городі та забезпечило б владу аж до приходу Володимира. А до цього часу прийдуть зі Скандінавії та з Полоцька нові полки, печеніги переймуть князя на порогах, як колись великого Святослава…

Тим часом Свен допитувався дальше про боярство і дізнався, що Мощанин вельми притих і знову зав’язав зносини з Добринею та Олешичем, і тільки один волхв Ярослав бажає їм добра. Та він стоїть сам-один серед населення, яке й чути не хоче про іншого володаря.

Дізнавшися про все те, Свен попрощався і велів чотирьом відомим з хоробрості мужам іти за собою. Ще цієї ночі мали прислати Свенові всіх озброєних парубків. Він прямував у своє посілля на Берестове, де не був іще від свого виїзду на Волинь. Вийшовши на площу перед княжий двір, розглянувся довкола. Площа була пуста, залита пливким сріблом місяця, на якому чорно значились тіні п’ятьох варягів, ніби п’ятьох демонів на ясній поляні бога світла. Перед ними дрімав серед розкішного запашного саду терем Володимира, а дещо далі при з’їзді на Поділ світилися два кам’яні стовпи при брамі двора Рогніди. Біля терема наглухо заперті, сріблом ковані ворота капища вабили зір блиском полірованого металу, а по тому боці площі вершилися стрімкі крівлі будинків варяга.

– Ти, Еріху, підеш до волхва Ярослава і попередиш його, що в саду Перуна біля капища стане ще сьогодні вночі залога. Вона займе досвіту терем і двір Рогніди та не пустить на площу крамарів!

Звук рога вітав Свена при вступі у посілля. Придвірник давав рогом знати, що сталася надзвичайна подія, і будив мешканців. Дворище Свена не було порожнє, хоча й не було у ньому господаря. Перші привітали воєводу-конунга гридні-прибічники, опісля тіуни, які управляли маєтками Свена, а на осінь прибули у Київ з усіма земельними плодами та з усією варязькою прислугою, вкінці гості з Новгорода, Іскоростеня, Овруча, Полоцька. Їх попрохав був до себе Свен на осінь, бо надіявся, що треба буде йому ще до приїзду збройної сили для своїх планів. Коли всі зібралися на майдані, колишній сотник полку Свена Карлзефній голосно окликнув конунга. Враз добули мечі і вдарили об щити гридні, тіуни і челядь, а там гості зрозуміли вмить, що тут іде про подвигнення нової держави вікінгів, і з захопленням приєдналися до оклику.

– Слава конунгові! – загомонів грізний оклик як двохсот грудей, а стук мечів наповнив повітря брязкотом. Заворушилося щось у сусідніх боярських дворах, почули запити та оклики, але ніхто не йшов дивитися чи слухать. Без сторонніх свідків, самітно відбулося проголошені нового володаря Києва, наче не рішалася тут доля усього народу, а тільки самого Свена та його приятелів.

Конунг не журився тим, бо знав, що щойно успіх помножує ряди переможців, а поки що треба обмежитися до власних сил. Він вислав Карлзефнія з гістьми, щоб обсадили вартівні при західних та північних брамах Києва, а сам зі своїми вирушив на княжу гридницю, де, як довідався, пробувало до сотні отроків та старих, вислужених гриднів, яких залишив Олешич для забезпечення княжого двора.

Охоче ступали варяги за ватажком, якому теж неначе зменшилось тридцять років. Він видав наказ убивати кожного, хто не піде з ними, і стихійне бажання бою та розливу крові, вроджене у варягів, пробудилося у всіх. Вигукуючи радісно, вони з брязкотом та тупотом бігли до воріт терема.

– Хто йде? – почулося питання, і у хвіртці біля великих зачинених воріт з’явилися дві голови – одна старшого гридня у шоломі, друга – молоденького отрока, вся в кучерях, з невинними очима дівчини та дитячими устами. Хвіртка була заставлена високою на лікоть кам’яною плитою, так що треба було її переступати. Обидва вартові вихилилися поза плиту, наче через вікно.

– Конунг Русі! – відповів Галляр Фіннбоге, славний зі своїх убивств і грабежів у північній Німеччині.

– Ви ж знаєте, що князя нема, Добриня лежить недужий, а Олешич у полі, Путята й Мощанин у своїх дворищах, а при недужому є тільки духовник Євзевій, – відповів старший вартовий.

– Саме тому ми ведемо конунга Свена, якого вам треба!

Мимохіть подався вартовий, а лице його приблідло, коли побачив перед собою Свена.

– Воєводо, – почав, – не личить тобі у ночі п’яним гамором…

Не скінчив, бо в цей мент ратище Галляра пробило йому шию наскрізь, і юрбою хлинули варяги на майдан…

– У гридниці не залишіть ні одного живим, хто не признає нової влади! – наказав Свен. – Галляр поведе вас. А я піду приборкати Добриню.

Тільки з чотирма гриднями подався Свен у терем, але ще заки дійшов до світлиці, де лежав Добриня, почув відомий йому рев варягів, що вбивали опірних гриднів.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 288 – 295.