25. За руку дівчини
Юліан Опільський
Добича, яку добули бродники на поганих, була дуже значна, головно, в конях та товарі, велику силу якого пригнала собі орда зі степів на поживу. Все здобуте отамани поділили між своїми ватагами, а що мали наказ берегти княжої раті, то і швидко покинули сам табір та розставили чати вздовж Дідового Потоку та Стугни.
Уперше від приїзду на Русь Володимир спав під войлоковим шатром, з вечора аж до ранку, і спав непробудним сном серед пісень гриднів, іржання коней, криків і розмов. Глибокий сон швидко обняв усю втомлену рать – воєвод, гриднів і ратників. Тільки бродники не спали. Вартові роз’їжджали по довколишніх лісах, а останні бенкетували при ватрах, оддалік від табору. Їх пісні, дикі та рівночасно тужливі, наче свист степового вітру пізньої осені, то знову розгульні, наче розбурхана весняними водами степова річка, лунали всю ніч. А коли сірина ранку прилетіла на крилах східного вітру, і замовкли пісні, з лісу, з-над Дідового Потоку стали висуватися тіні комонників гуртками по п’ять-шість мужів. Вони приєднувалися до учасників бенкету, забирали їх з собою і переїздили через горбок на південний бік узлісся.
Володимир, вислухавши мовчки звіт, звернувся до Сулятича:
– Ти, Сулятичу, як тільки покоримо крамольників, поїдеш на Волинь до Соломирича і там, спільно з турівськими та пінськими тисяцькими, позбираєте ятвязьких бранців із останнього погрому. Відпустиш їх додому та засобиш їм на зиму. Голодний сусід гірший хатнього злодія.
– Як-то, милостивий, тепер, після війни? – не вірив вухам тяжкокровний поліщук.
– Саме тому! Хай знають, що в моїй руці сила побити і змога помилувати.
– Стійте, стійте! – залунали нагло оклики напереді. Чвалом виїхали Володимир і воєводи на чоло відділу.
Півперек шляху лежало тіло мужа, голова якого була майже зовсім відрізана від шиї. Затиснена права рука держала ще відламок меча. Поруч валявся порваний аркан, яким послугувалися печеніги і бродники.
– Пробі! – крикнув нагло Олешич. – Це Мощанин!
Зіскочив з коня і прикляк біля лежачого.
– До нас тікав, – замітив Сулятич, – це дивно!
– Гм! – не згодився князь. – Навіщо було йому тікати до нас? У Києві стоїть за нас Путята…
– Ба, Мощанин завсіди ворогував із греками та Христовою вірою, – завважив Олешич. – Він радше тікав до печенігів, а бродники зловили його.
– Ні, вони б похвалилися! – докинув Стенята. – Це не те…
– Золотий ланцюг на шиї є! – замітив Роман. – Це, очевидно, помста або двобій!
– На кому? З ким? – знизав раменами Сулятич.
– Це, видко, бродник його вбив і то не для грабежу, а з особистої ненависті! – рішив укінці Олешич.
– Ані в службі! – докинув Стенята.
– Може, туди їхав до нас, та стрітився з вартовим, посварився з ним і згинув у двобою! – зібрав разом здогади Роман. – У Києві зустрінемо Станка Збранича, він, певно, знатиме, чого боярин із Мощаниці шукав над Стугною.
Тіло боярина поклали ратники на підводу і, не розв’язавши загадки, поїхали далі. На небі й на землі була глуха ніч, коли Витечівським шляхом вони прибули до Києва.
Того самого вечора, коли з півдня під’їздила до витечівських воріт княжа рать, старий Козняк сидів при вогні, похиливши голову. Сумні, дуже сумні гадки томили його від двох днів, відколи в Києві вибухла ворохобня. Свен, якому старий віддав мало не все своє майно, не навідався до нього зовсім після повороту, зате наспіли вісті, що ятвягів погромив воєвода Соломирич на Волині, так що Свен вернувся сам-один без челяді, без підвод.
Де ж ділися гроші? Як же ж він справді витратив їх або може забрали їх вороги, то чи захоче він додержати вбогому бояринові умови, заключеної з багачем? Крім цього, він бачив, що нова влада не найшла прихильників навіть між земським боярством, яке завсіди було вороже настроєне до дружинного ладу. Різня отроків відкрила йому очі. Те, що творилося, це не була зміна володаря на руському престолі, а змова чужих на руських землях. Хоч Мирослава мала стати княжною, але чи була яка запорука, що плани Свена здійсняться?
Ще більш невідрадні думи томили голівку Мирослави, яка сиділа за кроснами поруч із батьком. Вона нізащо не вийшла б за грізного конунга. Крім того, сама Рогніда була для неї завсіди наче матір’ю, яка опікувалася нею зі щирістю, і Мирослава не могла б нівечити задумів княгині. Усміхнулася злегка, а її усміх помітив батько.
– Весело тобі, доню? – спитав наче з докором.
– Весело? Ох, ні, тату, але я рада, що кияни не прийняли Свена. Почалася війна, і є тепер надія, що вернеться ще Роман…
Старий живо підняв голову з рук.
– Роман? Роман Олешич? – спитав. – Як можеш згадувати ще це ймення?
У його голосі був тільки смуток батька, без давнього завзяття. Бач, і в нього від часу останньої дії зі Станком стали загощувати сумніви.
– Якщо Роман не відцурається мене тепер, коли я бідніша від дочок твоїх покупнів, так це доказ, що Станко сказав правду, а Свен пробрехався.
Козняк похнюпив голову і зітхнув.
– Так гадаєш? Я не знав, що Роман так глибоко запав тобі у серце, а то не був би я обіцяв тебе конунгові. Я гадав собі було, що княжий вінок та величний герой тобі до вподоби.
– Хай бережуть мене білі боги! – закликала дівчина. – Не стаю я всупереч твоїй волі, батьку, але чи буду княгинею, чи ні, моє щастя забрав з собою Доброгост…
Козняк відповів нетерпляче:
– А таки ти не боронилася раніше перед моїм рішенням, щоб вийти за Свена.
– Тепер між мною і Свеном лягла кров!
– Кров? Не згадуй крові, щоб ти не надибала її в того другого!
– Ні, таточку, я за останні дні передумала кожне слівце, кожний рух їх обох, і тепер кажу вам, що правду сказав тільки Станко.
– Мирославо, дитино! Чи ти не бачиш, що Свен – не Роман, і що він, а не ми, становить право мечем? Іди, відбери йому меч! Постав перед судом!
Голосний тупіт коней перепинив розмову. Обоє чули, як отрок розмовляв з приїжджими, і в кімнату ввійшли Свен і Галляр.
– Привіт тобі, достойний боярине, і тобі, білорука валькіріє. Хоча осінь близько, а ніфлюнги збираються вже сховати свої скарби у підземеллі, проте я прибуваю до вас на крилах Льосни! Київський престіл жде на свою княгиню. Простіть, що не приходжу по суджену в супроводі музик, дружок та гостей. Скажи, Мирославо, осідлати сивого коня, а сама стань праворуч свого мужа. Оцей герой, Галляр, син Ульфа, буде заручником, що конунг Києва, Свен, син Герюльфа, бере тебе, жінко, у свій терем!
Бліда, як полотно, встала з лави Мирослава, та ні хвилини не завагалася з відповіддю:
– Недавно, на тому самому місці, ти почув від мене слово, якого я досі не взяла назад. А ось поглянь, що ти накоїв за час своєї влади у городі! Ти не послухав мене, а до давніх ран додав тільки нові.
Глум засвітився в очах варяга.
– Ха, ха! Чи це тоді, коли ми говорили про заслугу та нагороду! Я, конунг Свен, сам вибираю собі заслужену нагороду, бо мені належиться любов кожної жінки, по яку посягну, а моя воля – закон!
– Отже, насила? – холодно спитала дівчина.
– Ха, ха, ха! Хто ж, дитино, називає насилою сватання конунга? Чи треба аж насили, щоб ти пішла за мною?
– Забагато слів, конунгу! – промовив Галляр. – Баби язиком не подужаєш.
Та тут устав старий Козняк.
– Стій! – гукнув. – Чи Свен справді князем Києва, чи ні, це знає тільки Велес у своїй премудрості. Та ти, Галляре, не пара йому і не тобі підіймати руку на його невісту! А ти, конунгу, теж не подумав про те, що володар у першій мірі мусить шанувати закон, який мають шанувати його піддані. Закон каже, що без весільної пісні та жертви богам нема весілля. Отак на скору руку бере собі князь не жінку…
– На Одіна, боярине, на меч і щит, єдиною княгинею Києва буде твоя дочка! – закликав Свен і поклав руку на ручку меча.
Мовчанка залягла кімнату після цих слів. Вони звучали як присяга. Була це порука мужа, сильніша від самої смерті.
Похилив голову Галляр, занімів боярин, тільки Мирослава спаленіла й, піднявши гордо голову, спитала:
– Чи ту саму присягу зложив ти й Рогніді?
Слова ці подіяли на Свена, наче удар у лице. Він подався мимохіть назад і відповів не зразу:
– Не мішай, дівчино, державних діл до любові!
У словах варяга звучала скрита погроза, та Мирослава гляділа спокійно у розблислі зіниці Свена.
– А ти, Свене, не мішай любові до державних діл!
– Слово боярина – не дим! Боярин віддав дочку женихові, і цей бере її!
Сказавши це, Свен поступив уперед і простяг руку до Мирослави.
У цей мент у дверях, які вели в комору, показалася струнка постать молодця.
– Не твоє добро, варяже, не руш!
І не швидше вдаряє на чаплю сокіл, як Станко кинувся на Свена. Закітлувалося в сутіні кімнати, блиски мечів, наче лискавки, замиготіли у сяйві огнища. З голосним прокльоном кинувся Галляр помагати конунгові, та ось з-поза нього якийсь голос крикнув:
– Моя стріла, Галляре, вимірена просто на тебе!
У дверях за Станком появився Грач із натягненим луком. Спинився Галляр, старий Козняк кинувся доставати зі стіни списа, коли нагло надворі почувся гомін, крик, метушня, брязкіт зброї. Прожогом метнувся Галляр до виходу, та в цей мент, ранений стрілою, захитався і впав. Рівночасно двері до сіней упали, виламані напором людей, і юрба ввалилася у кімнату. Двоє гриднів Свена завзято відбивалося від людей Володимирової дружини. Їх ставало щораз більше, аж ось ускочив між перших величний витязь у золотистому шоломі та з грецьким, міддю кованим щитом у руці.
– Роман, ладо моє! – сплеснула руками Мирослава.
Та чи це справді був її Роман, той колись спокійний, тихий, ніжний молодик, якому навіть на ловах жаль було розлитої крові? Ох, ні! Він ось і оком не кинув на неї, тільки сам наступив на обох гриднів, які у тісноті кімнати ставляли опір юрбі гриднів і не допускали її до місця, де Свен і Станко зводили смертний двобій. Він щитом відбив удар одного з гриднів, рівночасно повернувшись у другий бік, поразив мечем другого противника. Від напору щораз нових вояків юрба придавила в куті Станка зі Свеном і розділила їх.
Меч варяга шалів між гриднями. Хто наблизився на його віддаль, гинув, як від грому. З острахом дивились на нього
Козняк і Мирослава, повилазивши на лаву в куті. Роман пробився насилу поміж гриднів.
– Гетьте звідсіля! – гукнув.
– Свене! Невірний боярине! Піддайся княжому воєводі.
Наче тигр, скочив Свен на нього і зі страшенним розмахом ударив його мечем. Одначе удар зісовгнувся по підставленому щиту, а варяг аж похилився від розмаху. Цю хвилину використав Роман і звалив Свена з ніг.
– Беріть його! – гукнув.
Все, що жило, кинулося на переможеного. Наче мураві на гадюку, яку збиточні хлопці кинуть у мурашник, налягли на Свена гридні і швидко зв’язали його, мов дитину. Роман поставив біля нього сторожу, а щойно тоді привітався зі Станком. Бажав було привітатися і з Козняком та Миро-славою, але на відгуки страшної боротьби у місті тільки усміхнувся до своєї дівчини. Мирослава тільки вибігла за ним і проводила його очима далеко, заслухана у звуки-, які долітали до неї аж сюди.
Над Новим містом стояла заграва. Жахливо рвалися у нічній темряві крики скажених борців та зойки людей, які гинули в безнадійному бою.
Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 316 – 321.