6. Свідок злочину

Юліан Опільський

Після відходу Володимира старий Олексій довго молився і плакав перед своїм хрестом. Від довгого часу вперше відізвалося в нього бажання жити, щоб бачити величний розквіт майбутнього Руської землі у тіні хреста. В уяві бачив маси народу, як спішили у церкви, з прапорами, при звуках дзвонів і пісень з нагоди найбільшої перемоги – світла над темрявою.

Жалібне блеяння кози, яка домагалася подою, пробудило його з задуми. Оглянувся. Вал хмарок, який показувався на південному небосхилі, закрив собою сонце, заповідаючи темну ніч, без вітру та шуму, але й без одного промінчика. Старий видоїв козу, узяв залізні вилки, осаджені на довгому ратищі, оберемок смолоскипів і став поволі сходити вниз до Дніпра. З-поміж верболозу видобув човенце, викресав вогонь і запалив смолоскип, який устромив у залізний перстень при боці човна. Тут долі було вже зовсім темно. Течія переходила попри лівий берег ріки, та тут було і затишно – вода крутилася широким плесом без хвилі та шуму.

Олексій сів над водою, стежив за тінями у воді – рибами, які, принаджені світлом, плили заспокоїти свою цікавість. Рам’я, озброєне вилками, миттю опустилося долі, а по хвилині на зубцях вилок тріпався чималий короп. За якийсь час вітер зашумів у прибережному верболозі та вільшині і так сильно наляг на дніпрову хвилю, що човенце аж похилилося під напором води. З трудом добивався Олексій до своєї маленької пристані, коли нагло якась рука вхопила за край човна і потягла його на пісок, а молодечий сильний голос закликав:

– Заприся веслом об дно!

Наче двадцятилітній молодець, вискочив Олексій на берег, вхопивши з собою дрючок з гарпуном. Подався два кроки убік і гукнув:

– Хто ти?

– Печенізький бранець, який вертається домів.

– Як ти полоненик, то яким побутом ти розминувся з княжою дружиною?

– Вона їхала долі водою, а в моєму серці туга за родиною. Тому я волів і не показуватися. До Києва вже ближче, ніж на Білобережжя.

– Коли так, то виходь і покажись! – рішив вкінці пустельник.

У верболозі зашелестіло, і у човен вступив хтось певною ногою. Смолоскип освітив постать чорнявого гарного молодця, з гарно окресленими устами та високим чолом. Та нагальний порив вітру погасив смолоскип, і пітьма закрила все довкола. Та доволі було й цього, що пустельник побачив за цю коротку хвилину, бо ось він вийшов із свого захисту і покликав несподіваного гостя.

– Бачиш там, у човні, рибу?

– Бачити – то я її не бачу, але найти – то найду! – була відповідь.

– Так візьми її у мішок, що лежить біля неї, і неси на берег ось тут до мене! А не забудь узяти і скіпки!

По хвилині чужинець із мішком на плечах вийшов із човна і йшов за старим Олексієм уверх стрімким берегом. Гість скинув мішок біля входу печери, а старий Олешич став розводити ватру.

– Спасибі вам, дядьку, що не прогнали бездомного. На безхліб’ї далеких шляхів, без путньої одежини на хребті та без крівлі над головою мало що загинути не довелося.

Розгорілася ватра, і гість побачив у куті печери хрест. У цю мить замовк, зірвався і впав навколішки. А після довгої молитви, бачачи на пустельнику темну кирею інока, попросив благословення.

– Не дивуйтеся, святий отче, що я так молюся. Хрест вивів мене з неволі, де не було вже для мене порятунку. Проти всякого сподівання я найшов змогу вернутися між своїх.

– Таке лице, як твоє, хлопче, не зводить. Ти не зі злих людей, та є в тобі ще щось більше, ніж можна вичитати в очах!

Молодець, підняв на старого змучені очі.

– Що ж! У мене нема що скривати!

– Отже, хто ти? – питав старий. – Я пустельник Олешич, колись боярин і дружинник князя Святослава…

– Чи, може, батько Романа? – живо спитав гість. – Де він?! Живий, здоров чи, може?..

– Ні, я не батько, а дядько. Він саме поїхав попри тебе з княжою дружиною, якщо ти бачив байдаки на Дніпрі.

– Гей! То й він був із ними? Шкода! Багато дечого я бажав би почути від нього! Я – Станко Збранич із Галицької землі, я дістався до неволі через зраду княжого воєводи Свена.

Тінь промайнула по лиці інока.

– Хлопче, – сказав твердо, наче гнівно, – навіть такий пустельник, як я, знає, що Свен – права рука князеві. Не верзи чого-небудь!

Станко щиро глянув в очі старому.

– Саме тому темно стає в моїй душі при вступі на сонячну землю батьків. Я не брешу, святий отче! Хочете, вклякну і на святій сповіді повторю те саме. Свен зрадив не князя, ні дружину, тільки Доброгоста Козняка з Києва. Мене знав він тільки з лиця й імені, тим-то і залишив мене живим…

– Розкажи, хлопче, свою пригоду, але тільки щиру правду.

– Небагато розказувати, святий отче, а ради теж нема, хіба меч або топір на зрадника. Раз виїхали ми на стежу. Свен проводив нами, і ми підкрадалися нишком під табір половців. Ми їхали молодняком, коли я почув раптом нюхом дим. У цю мить Свен задув у ріг. Я стягнув з острахом віжки й оглянувся. Свен стояв з рогом у руці, а біля нього блідий, мов смерть, Доброгост із широко розплющеними очима хитався на сідлі, мов п’яний. Нагло з уст його хлинув струмінь крові. Одним скоком я був біля нього. Він мовчки показав на Свена і впав з коня. Між його лопатками стремів довгий гострий кинджал. Коли над’їхали половці, Свен зареготався, показав на мене рукою, а сам завернув коня. Мене пов’язали ременями, повезли аж на Дон і продали якомусь вірменинові. Мені не було повороту з неволі, бо мій пан торгував тільки з Персією та Сірією. Аж раз, коли саме трапився караван у Тебріз, прибув до нас із Табарістана багатий тамошній купець, який бажав їхати в Олеше. Він відкупив мене від мого пана, й ми цілою валкою мандрували степами аж до Дону. Тут сіли ми в човни. Та коли приїхали в Олеше, печенізькі раби, яких було у того пана щось з десять, убили купця вночі і повтікали у степ. Коли почали ловити душогубів, я тоді прилучився до них, мовляв, знаю мову втікачів і на першому нічлігу в степу – накивав п’ятами.

– Справді! Велика це ласка господня, що привела тебе сюди. Але чому ти не поїхав додому степами через Інгул, Синопу, Буг, Дністер? Ти ж з Галицької землі…

– Святий отче! Я два роки не був у Києві! Там всяке могло накоїтися за той час.

Лице хлопця спаленіло, старий засміявся.

– Ну, тепер уже знаю все! – сказав. – Ти, хлопче, їдеш за дівчиною і боїшся Свена, тому сумує твоє серце, а душа тремтить у неспокої. Та йди дальше, поклади надію на бога.

Досвіта молодий Збранич висповідався і пішов дорогою у Київ. Два дні не стрічав ні живої душі, аж третьої наскочив на чабанів із Родні. Ці вельми зраділи, що побачили бранця, який утік із печенізької неволі, годили йому у всьому і провели до найближчого, у лісах загубленого хутора пограничників, а ці відвезли його верхи до одної з станиць, якими Володимир обезпечив усе південне пограниччя держави.

Були це з кругляків будовані хати, криті дерниною та окружені валами. У такій вартівні сидів десятник з княжої дружини та звичайно від десяти до двадцяти ополченців з місцевого населення.

Княжий десятник розпитав Станка, хто він і звідкіля, а що знав його ймення з оповідання товаришів, то й не стримував його і вислав у Київ разом із кількома вартовими з різних сіл, які верталися додому після служби у станиці, їх товариство було Станкові дуже по нутру; парубки були веселі, співали пісні, розказували побрехеньки, а крім цього, від них довідався, що начальником дружини у Києві став Мстислав Воєславич і тисяцький Добриня, що всі варяги поплили у Візантію. Чи сам князь був разом із ними, чи залишився у своїх землях, цього не знав ніхто.

Останньої днини дороги молодий Збранич залишився сам. Коли в’їхав на передгороддя над Либіддю, був уже вечір. У город уже не пустять, треба б ночувати у прибрамній вартівні, але не мав за що. Їхав у ваганні, аж недалеко городських воріт побачив біля стовпа прив’язаного баского коня. Невже ж це хата боярина Козняка, батька Доброгоста?.. Не раз і не два бував у ній давніше. При коняці стояв воротар.

– Дома боярин Козняк?

– Дома, але швидко від’їде. Уся служба вже спить.

– Так і я ще впрошуся на ніч. Примістіть там де мого коня.

– Милості прошу, ось тут у захисний куток.

І показав невелику землянку біля високих дубових воріт дворища.

Молодий Збранич зіскочив з коня, поправив меч і подався у дворище. Швидким кроком перейшов через освітлений місяцем майдан та наблизився до дверей дому. Вони нагло відчинилися, і з них з’явилася висока костиста постать. З легким окликом подався молодець узад. Пізнав Свена. Невже ж варяг з усіма іншими не відплив у Візантію? Здригнувся на його вид. Великі сірі очі варяга вдарили його, наче батогом. Він почув придавлений голос страшного воєводи:

– Ах, то ти таки вернувся? Диви, диви! Ще не було такого, хто б із моїм прокльоном вернувся домів.

Крок за кроком відступав Станко узад.

– Я… я… – загикувався, – вернувся із… неволі!

– Ха, ха! – засміявся варяг. – І сюди приїхав, сюди? Як же ти смієш показуватись на очі батькові, сина якого ти не оборонив у небезпеці?

– Гріх тобі таке казати, воєводо! Ти сам знаєш, що не я віддав Доброгоста ворогам, а ти…

– Мовчи, боягузе, – просичав крізь зуби Свен, – якщо осмілишся перед ким-небудь повторити це, то знай, що це буде твоє останнє слово на цьому світі. Все, що скажеш проти мене, – це наклеп печенізького конюха та підлого раба!

Станко вже бачив, як його шмагають печенізькі конюхи конячими жилами. Наче божевільний, вибіг із воріт і, як прогнаний пес, волікся дорогою. Княжі вартові спинили його при городських воротах. Він зняв із себе меч, віддав його вартовим і, мов колода, впав на солому. Дарма вони частували його вечерею та медом.

Коли прокинувся від раннього холоду, ще ввижалася йому вчорашня подія у дворищі Козняка. Як це сталося, що він не найшов у собі сили опертися поглядові Свена? Ще й тепер наче хтось гострим ножем підтяв його коліна. Коли нагадав собі погляд варяга, відчув, що навіть молитвою не прожене якогось диявольського чару. Як помститись за смерть Доброгоста? А тут, як на лихо, Роман у Візантії, князь бозна-де… Одним словом, може воєвода відібрати йому честь перед Козняком, князем і народом…

Станко узяв меч і пішов дорогою у місто. Пустою вулицею прямував на Берестове. Ні живого духу не видко було ще на доріжках густо забудованого міста. Станко йшов далі в острог; якась невідома сила тягла його у цьому напрямку так довго, доки не доглянув просторого дворища з зеленими віконницями. На тлі будинку ввижалась йому русявенька голівка з синіми очима Лелітки.

Воєвода прийняв його назад у княжу дружину, і молодець, покривши княжим плащем своє лахміття, пішов на базар купувати одежу. Одначе Станко знав, що найкраще сукно на одежу купити у варязьких купців, які привозили його з Фландрії, з краю короля Арнульфа. Про свято вибрав собі синю візантійську туніку та брокатовий плащ зі золотими берегами, а з фландрійського сукна велів пошити собі потрібні порти і плащі – для проходів та на будень. Зі зброївні князя дістав меч, спис, топір, лук і стріли, усе з місцевого матеріалу, але дуже доброї якості. З полудня Станко, поголений, обмитий та вичепурений, застукав до домівки боярина з Мощаниці.

Боярин не пізнав його, але пізнала його жінка та Лелітка. Вони і пригадали батькові колишнього гостя. Боярин усміхнувся злісно і звернувся до жінки:

– Тобі, Славо, завсіди до вподоби все, що хоч здалека заносить грецьким хрестом!

Славомира спокійно відповіла:

– Як-то? Чому? Станко ж не вертається з Греції, а від поганих.

– Ну, так, але таки він син Ольги зі Збраничів…

– Що ж, може, вона нетямуща жінка, дарма що християнка?

Мощанин зареготався.

– Справді, дарма що! Багато дечого розказував Святополк про її навісну вдачу!

Станко забалакався з Леліткою і не чув нічого. Любу розмову з дівчиною перепинив таки сам боярин, питаючи, як уявляє собі своє майбутнє молодець.

– У мене чимала пайка залишилася після батька, та на ній господарює дядько з мамою, – відповів. – Я сам служитиму поки що у дружині, а там гадаю обзавестись хазяйством та осісти на землі.

Мощанин скривився.

– Будь я молодцем, – сказав, – я прямував би до кращого! Який чортяка знатиме тебе десь у Галицькій землі? Воювати з сусідами? З цього нема ні гроша, ні слави, ні княжої ласки!

– Краще купувати куни та гривні, – відповів молодець. – Добре і посидіти дома, зазнати щастя й гаразду. Досить я вже зазнав злиднів!

– Говориш, хлопче, якби тобі, а не мені, було п’ятдесят років, – засміявся боярин. – Та про мене! Про мене, балакай собі з жінками, а я пошукаю Добриню та Мстислава.

Старий, виходячи, зустрів Мирославу, яка саме відчиняла ворота. Коли вона побачила Станка, про якого знала, що був товаришем Доброгоста, оживилася й запитала про смерть брата.

Станко розказував довгу історію, а коли скінчив, дві перлини сліз потекли по щоках дівчини.

– Хай боги, – затремтів її голос, – заплатять тобі таким самим добром, як була твоя правда!

– Як-то? Ти сумніваєшся?! – крикнув. – Клянуся тобі хрестом, могилою батька та головою матері, що я не збрехав ні слова!

– Так? А чому ж батько дружить з Свеном, а ворогує на Романа?

Лелітка розплакалася.

– Ти не віриш Станкові, Миро, а зле робиш! Він тобі не продає своєї правди!

Мирослава похилилася над русявою голівкою Лелітки і поцілувала її.

– Не плач, сестричко, – сказала, – я вірю тобі і твоєму Станкові. Тут скривається якась загадка, а розв’язку до неї знає мій батько. Прийди, Станку, сьогодні ввечері до нас! – сказала і вийшла.

На вулиці зустріла Свена і не могла його обминути.

– Привіт тобі, дочко і сестро героя! – заговорив. Дівчина завмерла на місці. Вона жила довго при Рогніді, мала чимало діла з варягами, тому й знала, що Свен недаром вітається. «Хто не женихається, тому й вітатись не треба», – говорили варяги.

– Привіт, – відповіла і хотіла йти далі, але Свен загородив їй дорогу.

– Зійди мені з дороги, хоробрий вікінгу! – сказала. – Не стояти мені з тобою на вулиці. Це не принесе честі найзнатнішому борцеві конунга Володимира!

Не знати чому, при останніх словах підняла дівчина зір. Свен відступився і пропустив дівчину.

– Сьогодні ввечері я буду у твого батька, Мирославо! – крикнув. – Не забудь зладити мені рога з медом, солодшим від твоїх уст.

Дівчина втікала до хати. Добігши, упала на долівку і потонула в задумі. До відрази, якою наповняла її вся поява несамовитого мужа, домішувалося ще щось інше, неозначене, дивне. З кожного його руху та кожного погляду промовляла до неї якась недобра, злюща сила.

– Чи надовго пустила тебе княгиня? – спитав її старий Козняк.

– На два тижні! Вона сама виїхала у Вишгород, то й не потребує тепер мене.

Батько сидів пригноблений і зітхав.

– Чого вам, батечку?

– Чого питаєш? Відомо чого. Чи ти не знаєш ще, чим-то стає батькові син-одинак? Що ж мені, старому? Я найшов би ще, може, силу до помсти, так що ж? Князь перешкодив мені у цьому, бо винуватця взяв зі собою у далеку сонячну Грецію.

– Як-то, батечку, то ви знаєте, хто вбив Доброгоста?

Старий устав із лави і витягнув п’ястуки перед себе.

– Знаю, ох! Знаю. І кілько разів гляну на його обличчя, стілько разів виповзає з мого серця якась потвора скаженої злості.

– І хто ж це, той вбивник? – питала дівчина.

– Хто? Ха, ха! Ти питаєш – хто? А хто ж би, як не Олешич. Цей облесний, хрестиками обвішаний княжий лаполиз!

– Батьку! – скрикнула Мирослава. – Що ви говорите? Як це можливе? Хто кинув такий страшний наклеп на Романа?

– Так, доню, Олешич убив Доброгоста, щоб за тобою узяти все надбане мною добро. Його, сама ти знаєш, у тебе чимало, то і виплатиться! Ти ж знаєш теж, що при смерті Доброгоста було двоє свідків: Олешич і Станко Збранич. Тільки один Роман вернувся з тієї трійки. Станко в неволі, Доброгост… у мандрівці.

– Тату! – сказала дівчина. – Станко вернувся з неволі…

– Що ти кажеш?

– І підвечір буде тут. Він розкаже тобі усе, що знає.

– І що ж, що ж він говорить? – лебедів Козняк.

– 3 його слів виходить, що було справді двох свідків при смерті Доброгоста, але другий був не Олешич, а Свен.

Іскорка погасла в очах старого.

– Свен? Свен? – промимрив. – Ні! Це неможливо, це брехня!

Скрипнули двері, і у світлицю ввійшли боярин з Мощаниці, Лелітка і Станко. Молодець низенько поклонився бояринові і нагадав йому, що товаришував із Доброгостом. Оживився старий, зараз казав принести меду, а там спитав про пригоди Станка за ці два роки. Мав про що розказувати Станко, і старий Козняк стежив пильно за кожним його словом. Його очі, як колись очі Гордія Олешича, бажали добути із грудей серце молодця, щоб віднайти у ньому правду. Та коли Станко згадав ім’я Свена, старий помертвів.

– Спасибі тобі, сину, за правду. Я рад би повірити тобі, та бачиш, мені розказували про смерть Доброгоста інакше. Убивником мав бути Олешич, а не Свен, і я бачу причину, задля якої міг скривити душею Олешич, але не бачу такої причини у Свена.

– Може, і в нього найшлася б вона! – вмішалась Мирослава.

– Яка саме? – швидко спитав батько.

Одначе Мирослава не вспіла відповісти. Широко розпахнулися двері, і у світлицю саме вступив, побрязкуючи довгим мечем, Свен. Із-під кінчастого блискучого шолома гордо дивились його глибоко осаджені очі. Він не помітив Станка і звернувся з поклоном до боярина.

– Привіт тобі, світлий боярине! Як із святого перстеня Одіна щоніч відділяються вісім золотих перстенів, так нехай помножуються щоніч твої гаразди, достойний! Хай цвіте весна на лиці твоєї дочки, а Фрігг, опікунка подружньої радості, нехай наділиться її рукою і силою вибранця богів – героя.

– Привіт і тобі, хоробрий воєводо! Саме в добрий час поспів ти з своїми бажаннями. Бо ми, згадуючи смерть нашого нещасного Доброгоста, журимося долею тої дівчини, яку ти привітав.

Легка тінь промайнула по лиці варяга.

– Чому зовете нещасним вашого сина? – спитав і сів на лаву, спиною до Станка й Лелітки. – Нещастя, сором, кара богів упаде тільки на його вбивника. Його самого синьоокі валькірії приймуть у Вальгаллі величаво.

І Свен похилив повагом голову, згадуючи покійного товариша.

Увесь час стежив старий Козняк за грою лиця варяга. Не промайнула непомітно для нього тінь на лиці Свена при згадці Доброгоста. Мирослава не бачила того, що бачив її батько. Вона подала поважно гостеві чарку меду. Жваво звернувся до неї Свен:

– Ні, не так у нас на далекій півночі вітають гостя. Приложи, красуне, свої коралові уста і випий кілька крапель. Як хміль додає сили напиткові, так і твої уста додадуть йому солодощів.

Мирослава подалася взад, і батько зрозумів її нехіть.

– Зятя бажаєш мені, достойний воєводо? – заговорив спроквола. – Це гарне бажання, і як бачу – щире. Одначе як довго крові мого сина не змила з нашого серця кров убійника, так довго не буде радості для гостей під моєю стріхою!

– Ваша вина, достойний! – відповів варяг. – Недавно був конунг перед вашим дворищем. Треба було домагатися від нього кари на злочинця. Якщо в тебе нема сили і спроможності самому вдарити мечем, якщо нема в тебе ні сина, ні зятя, месником повинен стати конунг. Ти ж боярин його, дружинник. Ти був колись його мечем та щитом, нехай же тепер він постоїть за твою кривду. Це основа співжиття героїв – товаришів во ім’я Гільди.

– Я прохав князя заступитися за мене, одначе він не повірив моїм словам і зажадав доказів.

– Доказів?.. А моє свідоцтво?

– На нього я не покликувався і добре зробив, бо ось знову заговорили люди про смерть Доброгоста.

– Заговорили, кажеш, а що саме? – спитав поривисто.

– Всіляке! Але ймення вбивника, яке я почув, не було те саме, що я почув від тебе.

Варяг устав з лави і випрямився на весь ріст.

– Ха! Ха! – засміявся. – Восьминогий кінь розтрощить брехунів, наче молот Тора череп велетня. Ось я, Свен Герюльфсон, заявляю, що вбивцею Доброгоста є Роман Олешич, який зрадив його печенігам.

– Це брехня! – гукнув голос із кута світлиці. – Убивцею був ти, а Олешича навіть не було при цьому…

Наче герой, влучений мечем, підкинувся Свен на місці і станув лицем проти Станка. Блідий, мов полотно, молодець тремтів на всьому тілі, але затиснені уста вказували на рішучу волю боротися за правду.

Настала гнітюча мовчанка. Мирослава дивилася пильно на Станка, і в її погляді швидко проявилася погорда до боягуза чи брехуна. Старий Козняк, який краще знав людські серця, зараз догадався, що між Станком і Свеном є якийсь невидний зв’язок, а його оцінка не випала на користь воєводи.

– Хоробрий воєводо! – сказав поважно. – Цей молодець був при смерті мого сина. Він єдиний свідок…

– Він брехун, – гукнув Свен, перебиваючи старого. – Глянь мені в очі, боягузе, – накинувся на молодця, а його бліде лице посиніло з обурення.

– Повтори ще раз сказані слова! – кричав Свен. – Як ні, то всі побачать, що ти тільки гадюка, яка кусає п’яту людини, але лиця її боїться!

Станко мовчав, але під сталевим поглядом захитався. Насилу підтримала його Лелітка. Свен кинувся до нього.

– Ах ти тварюко! – хрипів скажений. – Твою брехню виплюєш із кров’ю…

– Пождіть, – вмішався старий Козняк і сказав нишком кілька слів до боярина з Мощаниці. Підійшов до Станка і, відвернувши його до вікна, подав йому чарку меду. В цю мить побачив у очах молодця… дві сльози. Брехун не плаче! І ніхто не силував його обзиватись у такій прикрій хвилині.

Свен глузував немилосердно з приниженого противника.

– Ха! Ха! Дивуєтесь, чому він на героя бреше, наче собака на місяць? Бо він бачив, як поганці вбивали Доброгоста, але не було в нього відваги оборонити своїм тілом друга від загибелі або згинути з ним разом.

Тим часом старий і Лелітка заспокоїли Станка.

– Станку! – говорила нишком Лелітка. – Потверди ще раз свої слова, бо ось батько Козняк конче бажає знати правду!

– Скажи, сину, не бійся! Під моєю стріхою нічого тобі не станеться. Ось глянь – ми вже не самі!

За той час прикликана Славомирою двірська служба наповнила світлицю. Топори, рогатини, ножі, цвяхами набивані палюги видніли в їх руках. Хто що захопив дома, з цим і біг боронити господаря, бо у полян вбивали, наче скаженого собаку, нахабного напасника.

Станко, підбадьорений, спаленів.

– Боярине, Лелітко, Мирославо, боже! – закликав. – Зрозумійте ж мене, – благав. – Я не його боюся, а тільки його очей… ух! Вони такі страшні, так і душу тягнуть із мене… Але він убивник Доброгоста, клянуся могилою батьків.

Не скінчив клятьби. Сильна рука варяга вхопила його за обшивку каптана і потягла на середину кімнати. Напівпритомний молодець вихопив меч із піхов, та ледве підняв його, коли блискавкою майнув над його головою меч Свена. Задзвеніли вістря, вдаривши об себе, Станкова рука затремтіла, меч вилетів із задеревенілих пальців, а меч Свена впав на череп молодця. Зі стогоном звалився Станко на долівку, в один голос закричали всі присутні, а крик Лелітки вирізнювався з-посеред гамору, наче крик чайки.

Рівночасно підняв Свен руку до другого удару, бо чув, що його меч тільки ранив Станка, але не розтрощив його. У цю мить старий Козняк переступив тіло молодця і обидві руки простягнув до варяга. Юрба парубків вбилася між противників галасливою хвилею і розділила їх. Свен відступив під двері і хвилину завагався, що йому робити. Мимохіть подалися найближчі назад, а гордий сміх промайнув по чорнявому лиці варяга.

– Тремтять, – сміявся, – бо знають, що цей меч одним ударом пробиває у скелі глибоке провалля. Цим разом залишаю вас у мирі! – зеленим огником очей зупинився на Мирославі і Кознякові. – Бо меч героя щадить сивий волос на святій голові старця. Потоки крові і стогони – це погана музика у святині золотої Сієфни.

І, схиливши голову перед Мирославою, сховав меч у піхви, і вийшов.

Примітки

під табір половців – [половці з’явились значно пізніше, десь через 70 літ після описуваних подій.]

Тебріз – місто на північному заході Ірану.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 187 – 198.