18. Придане Мирослави
Юліан Опільський
– Добро з приходом, боярине! – привітав Станка у дворищі Мощанина тіун Албаз. Він був онуком ховарезмійського раба, якого колись дід Мощанина привіз із Ітіля над Волгою. Албаз мав низьке чоло, скісні очі, висунені вилиці, а вся його поява мала в собі щось підлесного та хижацького, наче у тмутороканського барса.
Станко кивнув головою, але не відповів. Мощанин остерігав його не раз перед тіуном. Обійстя мало небуденний вигляд, ні в чому не нагадувало обійстя боярина – хлібороба або купця. Замість стогів та оборогів, довгим рядом стояли тут стоси мішків з борошном та крупою, покриті від дощу волячими шкірами, бочки зі ситою та киселем, а великі продувні сушні, де сушено звичайно шкіри, льон, коноплі, всяке зілля або садовину, були повні вудженого м’ясива та сушеної риби. Виглядало воно на склад харчів біля княжої гридниці, тим більше, що у повітці біля самого двора, де звичайно переховувано найпотрібніші знадіб’я, вершилися в’язки ратищ, стріл та чималий стіс тугих, шкірами критих щитів. Кільканадцять варягів зі щитами на плечах та мечами при боці вешталися по обійсті і кілька із них обступило Збранича при вході. Слова Албаза заспокоїли їх.
– Де товар? – спитав.
– Біля столярні! Тут є всього кілька корів для молока та сиру. Боярин не велів показувати товару ні варягам, ні «тамтим», – тіун із хитрим усміхом вказав великим пальцем позад себе на північ, відкіля мали надійти ятвяги.
– А від них нема вістей?
– Є, боярине! Вони позавтра вдосвіта будуть тут.
Усміх щез з лиця тіуна, і хмара гніву промайнула по ньому.
«Союзник чи зрадник?» – питав себе молодець, але не находив відповіді. Гра була надто небезпечна, щоб її можна було грати наосліп. Щойно завтра ввечері мала надійти дружина та піша рать, а на ніч ладився наступ на склади в Мощаниці й засідка на Свена. Все те пропадало, якщо в серці тіуна наїлася зрада.
– Що ж бажав би ти почути від мене? – спитав тіуна з вимушеним усміхом.
– Саме те, що й ти, боярине, ждеш від мене. Боярин з Мощаниці затіяв негарне діло…
– Негарне? Чому?
– У нас були ще до виїзду Свена висланці ятвягів. Я скривався на горищі, коли вони радилися зі Свеном у гридниці, і чув усе. Ятвяги цим разом прийдуть з миром, а з поворотом камінь на камені не залишиться після них. Ні одного хвоста у стайні, ні одної білої голови не залишать погані у посіллях дулібів. У Володимирі сяде Арне Ернзіда з Данії на удільному столі. Бояри стануть служебниками варязьких гриднів Свена та нових приходнів із півночі, а всю челядь вивезуть у Грецію на торги.
– Ага! Отже, ти бажаєш, щоб я на власну руку пішов всупереч волі боярина?
– Я нічого не хочу! Я піддаю все під твою боярську волю.
Станко Збранич удав, що надумується, тер чоло рукою, вкінці кивнув рукою на тіуна і пішов передом у хату.
Дворище Мощанина було заможне, багате, одначе всі більші достатки були в Києві. У Мощаниці жив тільки тіун, який уживав обширні приміщення на склад шкіри, меду та воску. У світлиці повно всякого грецького та східного крамного товару, яким торгував тіун на власну руку, і тут засіли обидва на непокритій лаві, при столі.
– Так! – сказав Станко, пересуваючи меч наперед себе. – В мене є спромога, а навіть охота змінити в дечому рішення боярина…
– Ох, вчини це, боярине, вся земля поклониться тобі за це, князь обдарує ласкою, а сам боярин дякувати тобі буде за це поки віку! А там, – тут знизив голос до шепоту, – у варягів є ще кілька скринь із гривнями, які прийшли з Витечева…
«Ах, тому-то ти так дуже побиваєшся за князем!» – погадав молодець і вмить успокоївся щодо вірності тіуна.
Ховарезмієць, без сумніву, готов був зрадити всіх і вся, раз у гру входив гріш. Тому кивнув головою, наче справді погоджувався з ним у поглядах, і спитав:
– Які ж у тебе помічники у наміченому ділі?
– А коли можна надіятися дружини князя? – спитав замість відповіді тіун.
– Мабуть, позавтра в полуднє! – збрехав Станко без надуми. – Здається, пізніше, ніж швидше.
– То саме добре! Поб’ємо варягів сьогодні вночі, а завтра з грішми втечемо у Звенигород, Теребовлю або й який інший Червенський город. При цьому вирядимо й майно боярина у Київ, дружині підішлемо вісточку та провідника, а цей поведе її туди, коли треба. Ні нога не повинна втекти з дворища.
Очі Албаза світилися від захланності, а в кутиках чаїлося лукавство. Так, це був певний чоловік, одначе…
– Все те гарно! Сам бог напоумив тебе, тіуне, на важке діло, але чи воно вдасться, їй-богу, не знаю. В мене є тільки двох отроків і дві руки.
Албаз засміявся стиха.
– Ха, ха! На торговому ділі стоїть лад Руської землі. Ось цим, – тут показав рукою на розкинену куплю, – я приєднав собі чимало однодумців. Вони в довгу у мене, а таких, які зовсім невиплатні, буде до тридцяти. Спитаєш, може, чому я даю товар голякам? Саме тому, щоб мати в разі потреби готові мечі й рогатини. Я дарую їм довги, якщо поможуть мені побити варягів. Сьогодні вночі вони можуть бути тут.
– Ага! Значить, у тебе все готове і рішене. Навіщо ж тобі мене до цього?
– Я раб із рабів, боярине! Війна – не моє діло, і за моїм проводом без волі боярина не піде ніхто. Провід може дати тільки боярин. Грішне життя, війна не купля. У бій не підуть за мною, тільки за тобою.
Станко кивнув головою.
– Гаразд! Поклич людей на завтра перед світанком.
– Чому так пізно? – занепокоївся Албаз.
– Перед світанком сон найтвердіший, а ти не гадай, щоб твої кривобокі голяки справилися з варягами, хоч би їх було і п’ять на одного.
– Вони дужі люди, боярине! Я здохлятини не спомагаю!
– Все одно! Ти не знаєш, що може княжий гридень або варяг у відкритому бою. Їх двоє розперіщило б твоїх тридцять ратників, як полову. Ні, Албазе, вели твоїм людям прийти аж над ранком. Де сплять варяги?
– Вони по двох сплять по всьому обійстю, а двоє сторожить постійно біля воріт і в повітці.
– Так ти добре розглянься, де вони розложилися на нічліг, а на зорі розбуди мене!
Запала ніч, темна, бурхлива, одна з ночей, які бувають під кінець літа, коли воно змагається з осінню. Не спалося молодцеві. Надто важке рішення впало на його голову і серед нього губилася навіть зоряна поява Лелітки. Збудився, коли світло смолоскипа вразило його зір.
– Час уже, боярине, люди ждуть!
Скочив на рівні ноги Станко, протягнувся, протер очі й, узявши зброю, пішов за тіуном.
Сіріло. На сході біліло захмарене небо, а відтіля потягав холодний вітер. У природі панувала тиша, як у церкві перед «святая святих»! Нишком прокрадалися обидва змовники попри сторожу в саду. Один варяг дрімав, спертий на щит та довге ратище. Широке вістря списа торчало над кінчастим шоломом. Вся постать мала в собі щось несамовите. Ніби Одін скандінавської саги над Брунгільдою у сні, стояв вартовий варяг на тлі сірого неба, а за ним хильцем чаїлися Албаз і Станко.
– Він не сміє кричати, – сказав тіун, – я скочу й закрию йому рот, а ти, боярине, удариш мечем.
Станко завагався.
– Не вагайся, боярине! – підмовляв Албаз. – Я знаю, що тобі не легко вбивати ворога ззаду, але це оборона прі зради!
– Твоя правда! – відповів по надумі Збранич. – А все ж важко мені вбивати людину, не збудивши її. Тому поміняймося. Я заговорю до нього, а ти зайдеш його ззаду.
– Хай і так! – згодився Албаз. – Я навіть краще справлюся від тебе, боярине. Що ніж, то не меч, ні топір. Ножем дуба не зрубаєш, але і топором меду не підріжеш!
Станко обійшов вартового, а коли найшовся проти нього пішов просто до саду. Ступав голосно, йдучи швидким різким кроком. Варяг підняв голову і враз побачив перед собою темну постать. Вмить ухопив ріг, який мав при боці, a лівою рукою наставив ратище проти приходня.
– Хто ти? – спитав.
– Я відпоручник боярина, що сьогодні приїхав!
– Ага! Чого тобі тут треба?
– Тіуна! Нема його тут?
– Ні! А ти чого лазиш поночі? Йди спати, а то, на Гелі заснеш навіки!
– Не сердься, герою! Казав Албаз, щоб я його тут ждав. Він, певно, швидко прийде… А ось і він.
В цю мить чорна тінь з-під землі виросла за плечима варяга. Щось засичало, як би хто розпорював шкіряний мішок.
Варяг упав, як би його відтяли з мотузка, на якому висів.
Із провалля через частокіл один по одному стали вилізати ратники Албаза. Було їх тридцять шість здорових, широкоплечих мужів. Напівнагі, мали за поясами тільки ножі, а в руках набивані кременем дубові відземки.
– Ось боярин, зять нашого господина, – представив їм Албаз Збранича. – Він перебрав на себе ваші довги в мене і заплатить кожному ще по дві гривні, якщо поможете йому опанувати дворище до приходу ятвягів.
– Це княжа служба, хлопці! – сказав Станко. – Моїми устами він наказує вам усім.
Перед дворищем у сутінках ранку ждали ратники Албаза спокійно і тихо, наче женці на прихід господаря. Перед ними лежали у рівному ряді шістнадцять трупів з порозчереплюваними головами, а з-під кожного випливав потічок темної крові. З чималого шкіряного мішка Албаз виймав гранчасті кусні срібла і виплачував по черзі своїм ратникам. Двох парубків розпалювало біля нього ватру, а двох других тягло здорового бичка на заріз. Коли появився Збранич, всі крикнули: «Слава князеві!» – а молодий боярин подякував їм і наказав виточити для них бочку меду з боярської медуші.
Албаз завів Станка у повітку, де на долівці стояло шість чималих кованих скринь.
– Вози маєш?
– Ні, боярине! Я гадав перевезти все в мішках на конях.
– Дурний ти, тіуне! Кожний, хто повезе, знатиме, що в мішках, і позве тебе на суд. Треба конче возів, бодай двох. Візьмеш по шість парубків до кожного і поїдеш.
Спокійна поведінка молодця, в якій не було ні сліду хапливості, ні облуди, заспокоїла ховарезмійця зовсім. Він сів уже на коня і поїхав у село за возами. Та як тільки щез у чагарнику, Станко покликав Піснячка й послав його в селище закликати ім’ям боярина людей на рать для оборони від ворога. Рівночасно в тайні від усіх вислав і Грача на Володимирський шлях підстерігати дружину. Він мав спровадити якомога найшвидше хоч частину війська.
Станко аж тепер довідався від людей, що Албаз, користуючись з ятвязького спустошення, тримав у своїх руках долю мало не всіх бідніших господарів у волості. Він давав їм позички і то так, що поруч харчів та насіння, яких потребували, силував їх брати і всяку куплю, зовсім не потрібну та дуже Дорогу. Відсотки забирали цілорічний зарібок, і не було ніякого способу вилізти з довгу, хіба воєнна добича або грабіж могли допомогти довжникам. Тим-то вони всі ненавиділи баришівника, а проте мусили його слухати. Збранич використав їх настрій, і як тільки прийшли з найближчих хат перші кметі на рать, він заключив з ними договір і взяв їх у свою службу. Він уважав себе вправі оплатити їх із грошей Козняка, бо ці гроші і так були призначені для ятвягів.
Збранич наказав на скору руку укріпити дворище. Біля воріт височів величезний припас дерева з недалекого корчунку, і швидко парубки нарубали багато палів. Одні поглиблювали рови, другі підпирали насипи колами, вбивали готові палі і переплітали їх гіллям та терням. Коло полудня вернувся тіун з підводами.
– Що ти згадав, боярине? – крикнув Албаз зляканий.
– Завтра досвіту прийдуть ятвяги, заки володимирська дружина наспіє вполудне, треба буде оборонити себе до їх приходу!
– Оборонятись? – заломив руки тіун. – Змилуйся боярине, вони нас розіб’ють, рознесуть. Нас тільки сотня, а їх шість тисяч!
Молодець скочив наперед і вхопив тіуна за горло.
– Мовчи, поганий, а то скажу закувати в диби! – гукнув. – Чи ти гадаєш, що я зважився б змінювати самовільно наказ боярина з Мощаниці? Все те, що ти зробив буцімто на мою відповідальність, він наказав перевести в діло мені, але радив при тому остерігатися тебе! Я не бажав твоєї крові і зловив тебе на гроші Козняка. Ти бери достатки боярина й обвантажуй ними вози, та до боротьби не мішайся!
Албаз вийшов із дворища, де йшла розмова, на майдан. Рядом поставили підводи, а парубки стали виносити достатки боярина – в’язки шкурок: кун, лисів, білок, бобрів, соболів, кілька ведмежих та кількадесят гарно виправлених вовчих, звої полотна, величезні балі білої та чорної вовни, баранячі кожухи, турові й оленячі шкури, викочували великі круги воску та плоскі півбочки патоки, риб’ячий зуб та бурштин, мідь та залізо.
Коло полудня з поблизького лісу виїхав на спіненому коні Грач.
– Бачив я чортових синів на шляху! – повідомив він. – Небагато їх, правда, але близько! Виїхали верхом на стежу. І півкопи жита не нажнеш, а будуть тут.
– Виносити скрині! – закричав Албаз на парубків і кинувся туди сам, наче божевільний, забуваючи про все.
Скрині Козняка були великі й незвичайно важкі. Свен і Козняк зміняли були всі гроші та товар на срібні гривні, і тому треба було до кожної скрині щонайменше шість парубків. Зараз перший віз заломився під вагою трьох скринь. Треба було підв’язувати під розвору нову жердку та брати тільки по дві скрині на один віз. Одної підводи не ставало. З усміхом глядів Станко за Албазом, який забув навіть за гривні, що мав їх виплатити для нових ратників, а тепер спішився, щоб випередити ятвягів та дружину Володимира.
З лісу виїхав чималий відділ комонників, може, півтори сотні людей, а попереду на голові одного з них поблискував золотистий кінчастий шолом. Ніби крила птаха, розвівався на плечах червоний плащ княжого воєводи.
– Стій! Куди? – спитав він Албаза. – Я – Соломирич, володимирський воєвода і тисяцький князя. Що везеш?
– Я… я… везу у Володимир гроші боярина Козняка з Києва! – промимрив блідий, мов стіна, тіун.
– Завертай назад! У дворищі безпечніше, ніж у городі, де нема воєводи, і сам боярин Станко краще збереже їх від такого хозарського мішкохвата. Завертай!
Албаз завернув коня й оглянувся за Збраничем, який саме підбігав до воєводи. Він бачив, як обидва віталися й розказували собі всіляке, а там і обидва щиро розсміялися. Тоді почервонів від пересердя, заскреготав зубами, підірвав коня й кількома скоками найшовся на майдані дворища. Пробіг його навскач і за хвилину щез у лісі, на північ від дворища.
Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 271 – 277.