22. Слово Добрині

Юліан Опільський

Була це та сама світлиця, де радився було Володимир з Добринею, Путятою, Олешичем та Мощанином, яку відповідь дати грекам. На лежанці спочивав Добриня, стомлений смертною недугою. Вона вже вдруге цього літа повалила його, наче крислатого дуба у пралісі, і цим разом на веселому погідному обличчі старого витязя поклала вже Морана свою холодну руку. Добриня догоряв, і тільки ще слабі проблиски життя світилися в його глибоких темних очах. Та все-таки з них гляділа ще молодеча сила духу. Біля недужого сидів на високому стільці праведник Євзевій в єпітрахілі, а на столі біля нього стояв простий дерев’яний хрест та замкнена скриньочка. Дві воскові свічки горіли по боках хреста.

– На санях, – говорив Добриня, – буває людина мудріша від усіх ідолів, яким поклонялася в житті. У мене мало Часу, і я бажаю вмерти християнином.

– Я так і знав, що це дух твій лякається темного майбутнього, – відповів Євзевій.

Добриня усміхнувся:

– Ні, брате! Жаху в мене немає! Я не лякаюся нічого. Бо хто все життя ходив просто і ні разу не збочив з наміченого шляху, той жив праведно.

– Ба, але чи шлях цей та ціль були добрі, гарні, милі богу?

– Усе, що потрібне та корисне для рідного краю, – добре, благородне, праведне, а всі дороги, які ведуть до цього, – гарні!

Перевів дух, попив із кубка меду й опав на лежанку

– Не думай, що у домашньому побуті державний муж може глядіти насолоди у злочині, що добрий, тямущий володар може бути поганою людиною. Не вір у це, бо це брехня! Нема людини праведної в одному, а лихої у другому! поганий приклад – це згіршення, а згіршення – це те злочин!

– Саме того й учить нас наша свята віра!.. – замітив духовник. – Бо писано єсть…

– Стривай, я хочу тебе спитати, чим араб, печеніг, грек чи полянин різні між собою? Вірою, мовою, звичаєм, нашею – та всі вони люди. І кожний з них тим більше вартий чим більше має в собі людяності. Бо поза нею немає для людини нічого цінного. От тепер, у хвилині важкої недуг бачу це ясно перед собою, як ніколи раніше, і чую, що сам так, а не інакше думає Володимир. А тепер скажу тобі щ» навіщо мені хрест. На те, Євзевіє, щоб мати християнський похорон, щоб народ бачив, що старий, славний Добрин був християнином. Навіть у смерті хочу послужити князеві, народові і прокласти шлях до нового майбутнього. Р» бажаємо стати у ряді народів і держав світу, то мусим між них самі ввійти, як рівні між рівних, а то вони нас з’їдять!..

– Як же ж мені хрестити поганина, який навіть не бажає вислухати поук духовника?

– Ти не хрестиш поганина, а Добриню. Тям це!

Він узяв із рук Євзевія дерев’яний хрест, та в той самий мент дикі оклики, зойки, стогони, прокльони потрясли повітря.

– Що Це?

– У гридниці б’ються! – сказав один із отроків.

– Невже печеніги? – злякався дяк.

– Щоб воно не було, якщо ви християни, клякайте враз зі мною прочитати молитви на ісход душі, якщо ні, так відійдіть, – спокійним суворим голосом сказав Євзевій.

Один отрок і дяк поклякали вмить. У гридницю ввійшло чотири варязькі гридні. Вони уставилися по боках дверей. З-поза них виступив на середину світлиці до демона подібний конунг Свен. Побачивши в руках Добрині хрест, Свен засміявся.

– Вітай, Добрине, вітай і вибачай, що роблю те, що ти повинен був вчинити ще за Ярополка!

– Так ти посягаєш на великокняжу шапку? – спитав Добриня.

– Ні, не посягаю, а маю її вже і вдержу ось чим!

Тут стукнув мечем об долівку.

– Із-під ніг володаря вириваєш землю, зрошену кров’ю тих, які впали за нього у боях з ворогами, і гадаєш, що ця земля стерпить тебе над собою?

Глум звучав у голосі недужого, і не було в ньому ні сліду збентеження чи остраху.

– Гадаєш, старче, що я прийшов слухати бідкання солом’яних героїв? Я тямлю тільки наші колишні спільні бої і тому приходжу до тебе як конунг до недужого боярина. Інакше я прислав би сюди парубків, щоб викинути стерво на гній! Не роблю я цього, але і ти не дратуй мене, а передай владу і скарб, як ялося при зміні володаря.

Та тут вмішався Євзевій:

– Вибач, воєводо, інокові, що перепиняє тебе. Але бачиш, у цій кімнаті між нами уже почувається подих смерті. Того, хто вмирає, не злякаєш, якщо він помирився з господом богом.

– Стривай, Євзевію, вуха нового конунга не послухають слів святця, – відповів за Свена Добриня. – Може бути, вони послухають державного мужа, тільки не у прияві третього. Бо слова правди бувають гіркі. Відійди у мирі!

Духовник відійшов мовчки, а Свен сів на лаву. У цей мент був він тільки втомленою людиною.

– Старий дурень лякає смертю героя, який з нею їсть, п’є і спати лягає! – заглузував Свен.

– Твоя лють, – відповів Добриня, – звертається проти тебе самого, товаришу.

– Не товариш я тобі, а конунг! – гордо сказав Свен. – А ти повинен як слід почитати конунга.

Добриня сів на ложі, наче нова сила вселилася в нього, і суху кістляву руку витягнув до Свена.

– Свене! Ми півсвіту завоювали, збираючи землі для Володимира, і позбирали їх як слід. Ти навіть обагрив руку Ярополка, щоб найбільшій силі дати і найбільшу владу, а тепер ти сам підносиш руку на неї з особистої ненависті і гадаєш, що твій меч саме так зможе зрубати Володимира, як зміг Ярополка?.. Нерозумний, безглуздий карлику! Невже ж ти не бачиш того, що між тобою і престолом зросла стіна, якої і грецьким вогнем не спалиш, і сірим вовком не перескочиш, і орлом не перелетиш. Послухай мене, кинь усе і тікай звідсіля у свою льодову батьківщину, а то стіна, яку бажаєш підкопати, роздушить тебе! Ти став конунгом над сотнею чи двома гриднів, війна, яку затіваєш, це боярська крамола, а буря, яку починаєш, це буря у глечику!..

Слова Добрині не переконали Свена, але зацікавили його. Він підняв утомлену голову і з насміхом глянув в очі старому.

– У глечику? Ха, ха! Пожди, старий, день, два, а тоді побачиш, як широке народне море загуде славою новому конунгові, і йому поклоняться всі, як кланялися колись Аскольдові!

– Аскольдова могила по нинішній день стоїть під Києвом, і багато-багато таких могил по світу, де спочивають самозванці. А знаєш ти – чому? Тому що влада – це не гріш і не зброя, а закон, якого власником є цілий народ від боярина до мужика. Один кланяється Христові, другий Одінові, та всі коряться силі, а єдина сила в державі – сила народу.

– А таки я зарубав Ярополка і клянуся Одіном, що не епічну, доки цією рукою не подвигну і на могилі Володимира своєї влади!

– Ти, Свене? Ні, не ти побив Ярополка, а воля народу, яка змагала до об’єднання руських земель. Як бджоли проганяють трутнів та побивають зайві матки, так погинули Олег і Ярополк. Ти був тільки ножем у руці, рукою – князь, витязем – Русь!.. Тільки такий самозванець добуває вінка і слави, який є виразником бажань народу.

Свен перейшов по кімнаті, станув при вікні та довгу хвилину глядів крізь вікно, як його гридні зносили до вогнів на майдані добичу, найдену в княжій гридниці. Від сходу біліло вже небо й віяло холодом близької осені. Відвернувся.

– Не питав я ні рунів, ні скальдів, – сказав поважним, спокійним голосом, – не питав нікого, тільки власного меча та власної волі. Отже, не буду слухати і твоєї балачки, Добрине, хоча й за нею стоїть мудрість державного мужа. Та залишім це, а побалакаймо радше про скарб.

Добриня зітхнув.

– Скарбу того нема на Берестовому. Я знав, що без дружини не вдержу в безпеці скарбу, тому я віддав його земським і огнищанам. Путята буде знати, де він. Попробуй, Свене. Якщо Путята і земство віддадуть тобі гроші, так вони і твою владу приймуть, а ні…

– Як ні, то вирву її золото враз із життям! – крикнув варяг.

– Якщо твоя сила, то ще кажу: пробуй!

Свен не надіявся, щоб скарб міг бути в руках земських бояр та міщанства. Він не знав, що Добриня після першого приступу недуги віддав усе срібло та золото відпоручникам міщан та купців у прияві Путяти. Свен зрозумів, що без скарбу, без доброї волі бояр чи огнищан його ворохобня надибувала нову перепону. Одначе ця перепона не зломила завзяття варяга, а зміцнила його.

Владним рухом руки попрощав Добриню і вийшов на майдан до своїх. Галляр звістив йому, що із гриднів Володимира не піддався ніхто, тільки кількох отроків прохало помилування, але це були здебільше хлопчаки-діти.

– Що ж ти вчинив із ними?

– Нічого, вони погинули теж! У нас не було часу бавитися з дітьми.

Свен зціпив зуби, мало не вибухнув:

– Так, але не подумав ти, що це боярські діти, яких смерть не простять нам бояри ніколи?

– Ха, ха! Єдиний боярин, на якого оглядається конунг вікінгів, висить при його боці!

– Правда, – підтвердив Свен, але в голосі його не було певності. Після того скорою ходою подався в посілля Рогніди.

Княгиня вже не спала, але не встигла ще як слід одягнутися. Коли Снорре приніс вістку, що Свен надходить, на ній була тільки мирта та зверхня нагортка. Коротке, втяте перед кількома місяцями волосся ще не відросло, й вона швидко пов’язала його хустиною. Так прийняла Свена. Варяг привітав її з пошаною та довгу хвилину приглядався до неї з подивом. За останні місяці у вигляді княгині зайшли чималі зміни. Краса її не зів’яла, та втратила жіночу ніжність і м’якість. Її прегарні риси наче скам’яніли у холодній суворості. Не любов красувалася на її обличчі, а повага та сила. Хвилинами стягала брови й затискала уста.

– Вітай, Рогнідо, – сказав варяг, сідаючи на ослін. – Як бачиш, я одним махом, як пристало на вікінга, здобув Берестове і на мому чолі великокняжа шапка нашого спільного ворога!

– Шапка? Не бачу її! Чую тільки, що ти побив гриднів та пограбував гридницю. Та надаремно я виглядала війська, наємних варягів, варязьких полків, змійових човнів. Бачу голову, на якій є місце на вінок конунга, та вінка не бачу.

– Кривдиш мене і моїх гриднів, Рогнідо! – відповів Свен спокійно.

– Недобре мужеві не княжої крові сягати рукою по владу, коли вона йому не належиться. А ще влада, вкрадена в дитини… – Вона вказала рукою на ліжко Ізяслава.

– Говориш, як жінка, Рогнідо! Ти бажала, правда, щоб наші земляки присягали на вірність йому, та з цього не вийшло нічого! Ніякий вікінг не покориться жінці, ні дитині! Сама знаєш, що я не бажаю влади для себе, але мушу взяти її, бо як ні, то візьме її Галляр, чи Еріх, чи який другий ватажок, раз вона випала з рук Володимира. У тебе є відпоручники деревлянських бояр, накажи їм привести рать, а, вдержавши Київ, ще до приходу Володимира заволодіємо землями!

– Ми? Хіба ти, а не я! – ворожим тоном відповіла княгиня.

– Так, я, але з тобою, Рогнідо, а після мене… він.

Тут кивнув головою у сторону дитини. Кров хлинула до лиця Рогніди. Ніж убійника, отрута, скорчені у смертних судорогах тіла то Свена, то Ізяслава, її власна смерть – все те склублене, перемішане у якийсь дивовижний хаос промайнуло блискавкою в її уяві. Вона рішилася відразу.

– Хай буде! – сказала спокійно. – Годжуся! Та ти не сподівайся деревлянської раті. Я сама надіялася. Вони всі вдоволені ладом та безпекою, а хто ще не забув на кров предків, той не має сміливості кинути бойове гасло між ситих і п’яних бояр. Деревляни – не варяги, Свене, пам’ять у них коротка, а чим більше світяться плуги, тим більше ржавіють мечі. Тільки полочани не забули ще Рогволода, і їх рать є вже на півднини дороги на ріці. Невелика вона, та добірна, а веде її давній дворецький мого батька, боярин з варязького роду Гельгі. Якщо її поміч дасть тобі перемогу, то користуйся нею. Якщо ні, то я під її охороною від’їду у Полоцьк, а тобі лишу тут вільну руку у всьому.

– Пішли зараз за дружиною і накажи їй вдарити на киян, якщо між нами прийде до боротьби.

– Від цієї хвилини ми заодно? – спитала Рогніда, встаючи.

– Так!

– Боги чули твоє слово! – закликала Рогніда, а в голосі її звучав тріумф.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 295 – 301.