9. Хрестовий знак

Юліан Опільський

Злочин на безборонних бранців сильно зажурив Володимира. Не одну криваву картину бачили очі його пам’яті із воєнних років після смерті великого Святослава. Масове убивство траплялося не раз: убивали колись поляни рабів, жінок та дітей при похороні або тризні, убивали і тепер часами при жертвах Перунові на київських горах. Не одну сотню половлених печенігів та в’ятичів велів князь вішати за грабіж або зраду, але все це була кара за злочини. Все ж за десять років не видав князь на всіх землях просторого східного низу стільки засудів, скільки їх тепер виконано під його боком на основі паперу, підписаного імператорами.

Бистрим поглядом державного мужа збагнув великий князь Києва відразу, що вина за ворохобні паде на самих імператорів та їх державний лад, і саме тому різня бранців видавалася йому різнею невинних людей, яким скоріше треба було дати шматок хліба та грядку власної землі. Але найбільшим болем наповняло серце князя те, що такий засуд ішов урозріз із Христовою вірою. Довго томився великий князь, ходячи по каюті, та слухав свисту західного вихру в корабельних линвах. З моря надбігали гребенясті вали і з плюскотом розбивалися об корму дромона та далеко вдиралися у пісок пристані, мішаючи свої солоні води з солодкою отрутою Практія.

Потер чоло рукою і, взявши плащ, насунув на голову каптур, а там і вийшов з каюти. Князь перейшов на берег, не стрінувши нікого. Гамір раті, яка бенкетувала в таборі, казав йому завернути з простої дороги, і він пішов узбережжям, де стояли човни варягів. У віддалі яких двадцяти кроків, наче тінь, ступав за ним Роман. Нагло князь зупинився. Находився саме біля шатра, яке велів розбити для себе ще попередньої днини. І князь почув виразно людський голос, який у розмові вимовив його ймення. Мимохіть став наслухувати; пізнав по хвилині, що це голоси Анастаса і Сікопулоса.

– Надумався добре, достойний! – говорив заступник Скіллоса. – Мантія патриція, зворот усіх урядів і майна, Корсунське намісництво. Мало тобі, так домагайся більше. А за це вистачить влити у вино чи страву кілька краплин з Цієї пляшечки. Це варвар, поганин, ворог і до того небезпечний ворог!

– На таку приману ти мене не зловиш. Є дві причини, через які не можу тобі приобіцяти нічого. Перша це те, що я справді не бажаю від життя нічого, крім спокою. А такий мир найду тепер тільки під широкими крилами володаря Русі.

– А друга?..

– Що я люблю його, достойний доместику, і поважаю. Це лев та орел в одній особі.

– Отже, ні!

– Ні!

– Так бувай здоров! Не бійся, найдеться ще такий, що візьме нагороду. А тям свою присягу, під якою ми почали розмову.

Князь віддалився скоро від пристані і знову почув гамір вояків, що бенкетували, а там і голосний оклик «слава», який підняла рать при його появі. Він з ласкавим усміхом увійшов між варягів, випив чарку вина, вийняв ніж, відрізав собі із цілого печеного вола шматок м’яса і спокійно почав їсти, гуторячи з ватажками човнів. Романові казав приготовити для себе плящину вина і самому її берегти, а коли той здивувався, додав шепотом:

– Не забудь, що після бенкету приходить часто меч або отрута. Меч у наших руках, але отрута ні.

Поблід Роман, затривожився і пильно беріг вино, яке мав пити князь.

Тим часом від моря чути було звук рога, добре знаний кожному варягові чи полянинові, а вслід за тим заблимали у чорній ночі червонаві вогники.

– Ляйфр вернувся, Ляйфр!

– Ба, везе і дромони, – викрикували підпилі вже варяги.

– Га-я! Слава переможцеві! – гукали і хвилею пливли до пристані вітати переможця.

Ляйфр не втратив жодного гридня, ні одного човна, а привіз з собою кільканадцять суден з устя річки Роді я, над якою був табір Варди Фоки. На хвилину опустів майдан табору, де стояли столи з вечерею, і тільки великий князь залишився на своєму місці у товаристві прибічників.

Саме тоді, коли від пристані приходили варяги, з пітьми виринув Сікопулос у парадному одязі, оточений службою, а за ним ступав Анастас.

– Спізнюєшся, достойний, – засміявся приязно великий князь. – Певно, знову бігав ти на свій дромон за наказами боголюбивих імператорів. Але я, – тут підніс сильно голос, – я заказую убивати бранців, і кожний, хто це вчинить, умре!

Наче вертепна кукла грецьких скоморохів, зігнувся доместик царя аж до землі.

– Бачу, князю, що ти прогнівався на твого раба за те, що він виконав волю порфірородних володарів. Я гадав, що не слід мені непокоїти тебе справою, яку ти, певно, порішив з імператорами у золотокованій палаті ще до твого виїзду.

Облесний та заразом злобний усміх викривив уста доместика у відразливу маску хитруна.

У цій хвилині ввійшов Ляйфр, і Володимир, відвернувшись зневажливо від Сікопулоса, підняв чарку догори:

– Ось справжній переможець! Сюди до мене, любий герою, і заки одержиш дари від тих, що цінять твою перемогу, прийми цю чарку з рук того, хто цінить твою хоробрість.

Випив ущерть, а там і подав налиту чарку Ляйфрові. Цей узяв її, випив і відповів:

– За твоїм прикладом, конунгу, наче за ясним Бальдуром, ішли ми у святий бій, на твоїх очах згинули герої, яким валькірія подала щасливий жереб смерті. Слава їм за це! Слава князеві!

– Слава! Слава! – кричали варяги, захоплені словами князя, який відступав перемогу Ляйфрові, хоч сам її виборов.

Усі розсілися за столом і вже не звертали уваги на золото, яке передав Ляйфрові Сікопулос, та на похвальне слово, яке при цьому виголосив. Ляйфр також кивнув тільки головою, згорнув золото у мішок, а там поквапно зайняв місце праворуч Володимира. Під час загальної розмови, коли шум запанував над столом, Володимир нахилився до свого сусіда і сказав до нього тихцем:

– Затям собі того грека, що давав тобі дарунок від імператора. Цей чоловік бажає отруїти мене і має для цього при собі маленьку плящину з отрутою. На всіх богів Вальгаллі та Ніфльгайму, не гляди на нього, Ляйфре, бо погляд твій зрадить тебе і мене. Ухопиш його сьогодні і перетрусиш його одяг. Якщо не найдеться плящина, так скажеш, що при його розмові з Анастасом був ще хтось третій, і цей третій переказує йому, що деколи на варварській півночі поруч ведмедів і кабанів виводяться полози і лисиці. Його самого пустиш на волю і будь певний, що він ні словечка не згадає нікому про свою халепу. Зрозумів?

Спокійно встав великий князь із-за столу, кивнув на Романа й Анастаса, і по хвилині всі три ступали темною доріжкою до ряду кораблів при березі.

– Анастасе! Чи ти готов їхати зі мною?

– Я те саме бажав тобі порадити, милостивий! Не жди на військо, а їдь передом!

– Чому ж то? При війську завжди безпечніше!

– У нас ні! – усміхнувся Анастас. – У війську забагато мечів, ножів та на все готових горлорізів.

– Меч та ніж не лякають мене, тільки те, чого ти не сказав, хоч і мав на думці.

– Возьми, князю, гребців із дромонів. Між ними багато полян та болгар, а болгари радо послужать тобі.

– Не гребли б сліпі веслами, якби не месть видющих. Не поневолило б їх плем’я Святослава. А так…

– А так освободить їх рука Святославича! – закінчив Анастас.

Третього ранку після кривавого розгрому Варди Фоки низький та довгий човен опливав царгородський Фарос при в’їзді у Золотий Ріг. Якби не те, що на переді судна не було зміїної голови, кожний впізнав би вмить, що це варязький човен.

Плавці залишили за собою Буколеон, Порфіреон, Софію, іподром, Фарос, і човен в’їхав у Золотий Ріг. Тут було гамірніше, бо з передміських садів і хуторів їхали у вічний город цілі валки возів, візків, теліг, в’ючних звірят та цілі полки навантажених мішками людей. Вони везли і несли м’ясо, хліб, городину, рибу та всіляку поживу, якої потребує щодня велике місто. У двох місцях Золотого Рога два великі пороми перевозили приїжджих на той бік, а дві брами стояли настіж. На узбережжі вартові в кольчугах, круглих римських шоломах, з великими щитами, та не надто довгими списами берегли ворота.

Та ні залога, ні перекупні, ні приворітники не звертали уваги на судно Володимира. Всі гадали, що хтось з руських гречників їздив на ніч ловити рибу у Боспор і тепер вертається. Без перешкоди допливли до Влахерну, якого копули й тераси в освітленні ранку видавалися казковими замками арабських оповідачів. Вкінці очам плавців показалися потрійні стіни «кесаря Теодосія», а за ними передмістя святого Маманта, де була церква ієромонаха Анфімія.

День і ніч хильцем-нишком крутилися у пристані простоволосі, у мужицькі нагортки одіті греки з хитрим поглядом чорних очей і швидкими рухами. У кожного за пазухою було свистальце, звук якого доходив до городських воріт. Були це військові урядовці, які стежили за кожним підзорливим рухом між гістьми та остерігали залогу столиці.

– Закрий лице, князю! – сказав Анастас, показуючи на них.

– Навіщо? – здивувався князь.

– Ті люди на березі – це агенти префекта.

Анастас видобув із-за туніки дві вузенькі наліпки, помазані риб’ячим клеєм. Звогчив їх, підтягнув у двох місцях шкіру лиця і приклеїв наліпками так, що все лице змінило вигляд. З кругловидого стало подовгасте, малі повні уста розтягнулися від уха до уха та стали тонкі, наче у старого скнари. Опісля зачесав волосся на виски, щоб закрити наліпки, і глибоко насунув на очі повстяний капелюх.

– Аж у такій подобі я зможу бути там, де схочу?

– Так! Будеш і побачиш усе, та випхай ще собі щелепи ганчіркою, підв’яжи голову і насунь на чоло ось це.

Тут подав йому плетену з вовни шапку, грибуватий верх якої нависав на лице, ніби окап шолома.

– А ти, Романе, кинь шолом і спис, розв’яжи волосся, меч заховай під плащем звичайного гребця та бери в руки весло.

За хвилину всі, наче гурт скромних купців, попрямували у церкву святого Мами. Люди префекта гляділи на них хвилину, але не помітили на них нічого незвичайного. Коли ті «роси» йшли до церкви, то це доказ, що були Христової віри, отже, не були небезпечні.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 213 – 217.