3. Воля князя

Юліан Опільський

– Боярине Козняче! Я йду в похід і бажаю подбати не тільки про добро моєї землі, але й про майбутнє моїх найближчих!

Отак казав Володимир до старого боярина Козняка на порозі його дворища при Витечівському шляху. Він сам сидів на білому коні з довгою фарбованою гривою, а боярин стояв біля його стремена з обнаженою сивою головою, у полотняній одежі, з кожушком на похиленому хребті. Обшиту кунами шапку тримав боярин у руках, а на ногах мав личаки з червоними волоками. Він підняв на князя малі сірі очі, а високе підлисіле чоло морщилося злегка.

– Ні, милостивий князю, – відповів спокійно. – Як волхв волю Перуна, так знають тільки княжі любимці волю володаря. А між моєю стріхою і княжими теремами стежка заросла бур’янами. Хорс-Дажбог усім світить, та всміхається не кожному.

Князь засміявся:

– Як же ж має Хоре сприяти комусь, хто обертається до нього задом? Не мені протоптувати стежку, про яку згадуєш, а тобі, бо я князь, а ти боярин. А правду кажучи, то й те брехня, що стежка поросла бур’яном, бо є хтось, хто її раз у раз протоптує. Роман Олешич, мій прибічник з багатого боярського роду, внадився до твоєї дочки… як її там?

– Мирослави, – піддав шепотом з-поза плечей князя червоний, мов грань, Роман.

– Ага, Мирослави! Коли цього не знаєш, то кажу тобі про це я і висказую бажання, щоб тих двоє знайшло ласку перед твоїм батьківським оком.

Низько поклонився боярин Козняк, аж діткнув землі шапкою.

– Воля твоя, милостивий, мені законом, твоя-бо сила і слава на нашій землі! – сказав. – Одначе за воротами мого дворища, де вночі вештаються домовики моєї рідні, рішає моя воля, а не твоя, хоча у всьому іншому я твій раб.

– Боярине, отямся! Ти хіба забув, до кого говориш! Зараз пізнати, що ти з деревлянської землі, де князь так само ловить в’юни в болоті, як і його конюх. Ти – мій, Козняче, а все твоє – моє.

Володимир розлютився. Його лице почервоніло, а рука грізно простяглася над головою похиленого боярина. У повітрі висіла буря. Старий Козняк підняв очі… і вмить зрозумів, як близько нього чаїться смерть. Здригнувся усім тілом, поблід, пригриз уста, затиснув кулаки, але очей не спустив.

– Саме тому, милостивий, що не про тебе йде річ, а про християнина Романа, противлюся твоїй волі! – сказав непевним голосом, у якому нагло зазвучала стареча безсилість. – Це ж не те саме, коли сам князь робить честь домові слуги…

Нетерпляче підірвав Володимир коня поводами.

– Так знай, – гукнув, – що Мирослава буде мені потіхою після походу, мені, а не комусь іншому! А що я з нею зроблю, не твоє діло, а моя княжа воля. Першої днини після повороту бажаю бачити її на Берестовому. Вона подасть мені хліб, сіль та мед і напоїть мені коня!

Боярин побілів як крейда, але похилився покірно до стремена князя.

– Воля твоя, княже, мені законом! – повторив.

А Володимир видобув із-за пояса золотом та шовком шиту хустину й подав її Романові.

– Молодче! Вертайся в город і передай цю хустину Мирославі. Не гадаю, щоб хто поважився зачепити дівчину, пов’язану хустиною Володимира.

– Пробі, що ні! – в один голос відповіли дружинники. З гамором та брязкотом зброї почвалали гридні дорогою, яка вела у Родню та Витечів, а Роман завернув коня до Києва.

Дружина була невеличка, всього яких тридцять мужів та молодців на баских конях, у кольчугах, з мечами, списами, луками та топорами при сідлах. Кінчасті шоломи блищали яскраво в сяйві пополудневого сонця, а коні весело побрязкували бляшками при упряжі та іржали на добру ворожбу. При князеві їхав старий Добриня, який раз у раз поглядав на молодого князя із-під густих сивих брів і крутив головою. Видко, не розумів дечого у володаря.

– На Велеса, батька хитрощів, – сказав пошепки до Мстислава Воєславича, який проводив гриднями, – іноді князь вигадує таке, що я сам, хоча виховував його, не розумію ні цілі, ні приводу. Буде тому з десять днів, як Роман розказував князеві про ворогування Козняка на Олешичів, з якими давніше в’язала його дружба. Два дні пізніше Мощанин з наказу розслідив справу, а князь розкричався на плітки та бабські язики, як, може, ніколи, а ось сьогодні маєш і вислід.

У цю мить обернувся князь у сідлі.

– Дядьку! – сказав. – Увесь торішній мед із тогобічних медуш треба перевести на Берестове, якщо я до зими не вернуся. Путята та Ярослав Гречник нехай за цей час виміняють усі куни та білки на срібло. Можна брати і золото, та мені більш треба срібла. Чуєш?

– Чую, ваша великокняжа милосте! Чую, хоч не розумію.

Легкий усміх промайнув по лиці князя.

– Відколи це, дядечку, я став для тебе великокняжою милістю? – спитав.

– Відтоді, коли показуєш твоєму слузі замість цілого звіра тільки кінчик хвостика. Даєш накази, а не подаєш причин.

– Ха, ха! – засміявся Володимир щиро та голосно, аж проясніли від цієї веселості лиця найближчих. – Невже проворний, славний із хитрощів Добриня став на старості літ такий недогадливий?

– Догадуватись-то я догадуюся не одно, одначе деколи сам перелякаєшся здогаду…

– Не лякайтеся, дядечку! Володимир завсіди тричі передумає слово, яке піддасть йому Добриня. Ти залишишся у Києві на моєму місці як правитель держави, то і приготуєш як слід грунт під новий посів…

– Невже ж! – спалахнув Добриня, який аж тепер збагнув, куди прямує князь.

Повагом кивнув Володимир головою і говорив далі спокійним діловим тоном:

– Отець Євзевій – наш чоловік, хоч усі вважають його греком. У нього чимало однодумців по всіх городах нашої землі. Мудріші з них знаються між собою, а то й письменні бувають, як грецькі ченці. Вони читають і пишуть книги своєї віри у слов’янській мові, яку розуміє кожний. Під час моєї неприявності вони ось підіймуть голову, а ти, Добрине, не станеш їх спинювати, якби волхви підбурили народ…

Князь урвав і задумався.

– Тоді, – підхопив живо воєвода, – оповіщу твоїм ім’ям, що віра премудрої Ольги не може бути богопротивна, а князь мечем та шибеницею покарає того, хто обкине її пам’ять нечистю.

– Ба, а тих двох варягів-християн, що згинули недавно за мого відома? – нагадав собі князь.

– Ах, це були варяги латинської віри, чужинці. Будь вони з наших, ледве чи зважилася б юрба на убивство. Всякому у землі Володимира вільно вірити, як хоче і в що хоче, а хіба кожний волітиме клястися богам князя, ніж яким іншим. Ось таке оповіщу скрізь, а опірних покараю нарівні, чи наших, чи християн.

– А не забудь додати, – пригадав князь воєводі, – що віра одна у всіх, чи ідол її з Візантії, чи з руки київських майстрів, чи називаються так, чи сяк, це неважно!

– Пробі! – спротивився Добриня. – Це викличе ворогування волхва Перуна та ворожбитів, а що тоді?

– Саме про те йде річ! – усміхнувся князь. – Якщо вони зворохобляться, то скажеш їм: «Я маю накази й їх сповняю, а рішення ждіть аж до приходу самого князя!» Мине місяць-два, і народ заспокоїться, зживеться з гадкою, що християни те саме, що й інші. Блиск вінка та княгині довершать переміни.

– Отже, ти таки рішився?

– Так, але це таємниця тільки для вас!

Добриня кивнув головою.

– Поки що я бажав би тільки дізнатися, чи маю їхати у Візантію, чи залишатися тут, – усміхнувся Мстислав.

– А ти як волів би? – спитав князь і допитливим зором глянув у вічі тисяцькому Залісецької волості.

– Гей, я волів би йти на Білий Берег, згадати старовину та тризною пом’янути на порогах пам’ять великого Святослава. Але ось пригадую собі, як ти, милостивий, одержував з рук батька Новгородську волость. Тоді казав Путяті Святослав, вказуючи на тебе, отрока: «Ось цей довершить усього, чого не успів довершити я!» Чи тямиш це, князю Володимире? І я гадаю собі: «Як так, то, може, більше потрібний буде Мстислав у Заліссі, ніж у Корсуні або у Царгороді».

– Твоя правда, Мстиславе! – зрадів князь. – Саме це я мав на гадці. Путята правитиме Києвом, ти стерегтимеш західних земель, Святополк Збранич Карпат, а Добриня заступить мене у раді. Радні бояри знають про це рішення.

Тупіт копит перепинив розмову. На запіненому коні надбіг молодий Олешич і вмішався між гриднів.

– Ти чого збентежений та роздратований, як підліток, коли від старшої дівчини спіймає облизня? – спитав князь.

– Бо… бо саме я й спіймав облизня від Мирослави.

– Ха, ха, ха! А це чому?

– Бо вона каже, що не хоче такого любка, що під княжою хустиною шукає собі жінки.

– А хустину взяла?

– Взяла і сховала, бо саме надійшла княгиня.

– Ага, а що ж на це княгиня? Бачила все?

– Бачила і сказала: «Хустиною можна мерцеві закрити очі, відстрашити здичілу коняку, можна прив’язати і дівчину до чужої одрини! Але тільки норни знають, котра із цих трьох можливостей здійсниться, та чи самому князеві не придасться ще хустина!»

Насупився князь, по хвилині підняв голову й повернувся до Добрині та Мстислава:

– Після мого виїзду Рогніда стане кувати крамолу з моїми недругами. Тому гадаю, що ти, Добрине, з Путятою не зможете вдержати в Києві ладу без помочі молодого діяльного товариша. Нехай же Мстислав залишиться при вас, щоб буцімто берегти Поросся та берегів Ірпеня, та в дійсності він збере силу, потрібну на покорення супостатів у Києві, Вишгороді, Овручі. Тут скрізь ще чимало варягів, половчан, деревлянських бояр. А ти, хлопче, – тут поклав руку на плече Романа, – поїдеш зі мною у Витечів. З богами, друзі! – гукнув, підіймаючи руку вгору.

– Слава князеві! – вигукнула дружина.

– Як-то? – живо заговорив Добриня. – Ти справді покидаєш землю? Що ж буде на заході, над Саном, Вислоком, Попрадом, коли Мстислав залишиться тут?

– На заході є воєвода Святополк зі Збраничів. Він уже в літах, то і краще буде йому сидіти дома, а на південно-західні та західні границі краще посилати відпоручників. Якщо треба буде, то поможе йому перемишльський тисяцький володар або Соломирич із Волині. Прощавайте!..

Їхали лісом, де було вже чимало осель. Їх ставало з року на рік щораз більше, бо люди тікали з печенізького пограниччя у Київщину, на Поділля, а то й дальше. У лісах раз у раз попадалися обсіяні збіжжям галяви, сади, пасіки, баштани. Бджоли роєм обсідали квітки, що обрамовували узлісся барвистим килимом. Строкаті зірки, звіздочки, слизи, мачухи, дикі рожі, дзвінки, живокості аж рябіли серед смарагдового морогу, а солодкі пахощі меліси й мар’янки наводили просто памороки. Коли виїхали на якийсь безлісний горб, молодець побачив чорний вал хмар, що надвигався від заходу.

Вкінці надвечір наскочили на головний шлях і тут зустріли кілька обозів, навантажених усячиною. Вони їхали у Витечів, щоб поспіти на виїзд дорічного каравану гречників, який мав саме на днях рушати у Корсунську волость. За кілька годин Володимир не сказав ні слова, а кінь його йшов різною ходою, в міру того, як ішли думки володаря. Аж ось кінь перейшов у повільний крок, а навіть став клонити голову до запашних трав узлісся, видко, збирався пастись. Щойно тоді відважився Роман сказати слово.

– Поспішаймо, ваша милосте, – заговорив. – Буря йде!

– Ах, то ти, Романе? – прочуняв князь, наче зі сну, й підігнав коня. – Правда, що в тебе є дядько? Що?

– Є, ваша милосте, дядько Олексій, та він уже не для світу. На ньому об’явилася божа благодать, і він…

Тут Роман запнувся, наче не знав, що сказати.

– І він став іноком! – піддав Володимир.

– Так, ваша милосте.

– Де ж його можна відпитати? Химерні з вас люди! Християни, буває, тікають від себе, начеб не життя, а смерть була ціллю людини, і то смерть за життя. Як можеш, то поясни мені, хлопче, що доброго може бути на самоті?

Роман почервонів, та не забув язика в роті.

– Мені здається, милостивий, що добре буває самому з богом, оддалік від людської метушні.

Відповідь подобалася князеві.

– Розумно говориш, хлопче! – відповів. – Жінку лікує товариство, мужа – самота. Де ж дівся твій дядько? Він тут?

– Ні! На порогах, біля кам’яних гряд, лежить могила гриднів, які впали в бою з печенігами. Воєвода Свинельд велів був її висипати ще в тому самому році. Близько тієї могили є простора печера, в якій живе дядько пустельником. Він у нас був позаторік, коли ми йшли на печенігів. Був і я в нього, але ще хлопчиком. Чи живе ще, не знаю!

– Ба, певно, погані після останньої виправи затовкли старого!

– Не гадаю, милостивий князю! Вони поважають його як божого старця, шукають в нього поради, приносять дарунки. Вони не тикають святців, бо кажуть, що пустельник ближче божества, ніж людей.

– Як так, то, може, ще найду його в живих, а ти, Романе, вкажеш мені дорогу.

– Поведу тебе, милостивий, коли така твоя княжа воля. А й дядько радо привітає нове сонце Русі над гробом давнього.

– Ти гарно висловився, Олешич! Хто тебе вчив?

– Трохи батько, трохи отець Євзевій.

– Ах, Євзевій! Знаю! Вельми тямущий чоловік. Мовчки їхали густим дубовим лісом. У спину дув їм теплий вогкий вітер, а ліс обзивався глибоким поважним шумом. Раз у раз почувався в діброві ломіт сухого гілля, яке скидав із себе праліс, мов переношену одежу. Швидка їзда та буйний порив вітру розбурхали почуття свободи й сили у серці князя. Він наче підріс у сідлі та повними грудьми втягав у себе пахощами насичений подих.

– Велика твоя сила, Стрибоже! – закликав нагло. – Могутнє твоє крило! До кого ти молишся, Романе, коли підійма тебе з землі крило Стрибога?

– Я, милостивий, радію тоді життям, бо знаю, що Стрибог – це віддих Всевишнього. Божество обіймає нас, як праліс оселі. Вони з нього вирубані, ним окружені, вони – це він, а він – це вони!

– То, по-твоєму, ти і все це довкола – це бог?

– Цього не знаю, милостивий, але чую, що і ти, і я, і все інше у ньому! Він наче подих вечірнього леготу, він пориває нас борвієм до наміченої цілі, потопляє човни серед моря або виносить їх на тихий берег. Він… усе!

– Романе, – заговорив по хвилині князь. – Чи тобі та твоїм ніколи не прийде на гадку вхопити за мечі та топори і під час походів князя опанувати волості? Видко, таки правда, що ваша віра не любить подвигів, борні, геройства.

– Наша віра не боронить геройства, та вона далека від борні й розливу крові, хіба що це боротьба за саму віру… Якщо ти, милостивий, насильно викорінював би Христову правду, то ми покинули б дружину, але таки не зрадили б тебе, ані не підняли б на тебе меча. Бо царем світу бог, а князь чи король – його заступники, і всякий, хто на них підійме руку – злочинець! Ось чому, милостивий, твої найвірніші гридні – це християни!

Від стриманого лоскоту та осліпливого блиску коні присіли на задах. На яких п’ятнадцять кроків збоку грім ударив у величезного крислатого дуба.

– Во ім’я отця і сина… – перехрестився Роман.

– Пощадив нас Перун! – зажартував князь. – А ще й добро нам наврочив, бо вдарив праворуч.

Блискавки сліпили зір блисками, грім гудів без упину, плащі їздців намокли, а по боках коней спливали потоки дощової води. Та недовго шаліла буря. Хмара пересунулася дальше на схід, і дощ ущух. Роман добув із туго зав’язаного шкіряного мішка сухий плащ і подав його володареві. Мовчки переодягнувся Володимир і поїхав швидше. Довкола рідшав ліс, місце велетенських дубів, буків та грабів зайняв орішник, тернина, вишневі кущі. Повз дороги плив потік, який вливався біля Витечева у Дніпро.

– Недалеко вже! – сказав Володимир. – Ось зараз скінчиться ліс, а там і Дніпро буде видко.

– Ледве чи його побачимо, та ще й у темряві!

– Ба, блискавка з віддалі краще освітить околицю, ніж зблизька, бо не осліпить тебе… Ага! Що ж ти гадаєш зробити з Мирославою?

Питання було коротке і ясне, і молодець не знав, як на нього відповісти.

– Вона, видко, набралася від Рогніди духу спротиву, – говорив далі князь, не ждучи на відповідь, – а це недобре! Не кожна жінка є Рогнідою, не кожна!

– Ах, ти не знаєш, чому Козняк надувся на тебе? Він каже, що ти навмисне покинув Доброгоста, його сина, без помочі на поталу печенігам, і вони вбили його.

– Ісусе Христе! – вирвалося у молодця. – Милостивий княже! Клянуся богом, його муками та воскресениям, кістками батьків та моїм вірним мечем, що це брехня!

– Я ж це сказав Кознякові! – засміявся князь. – І заборонив старому воронові доходити помсти мечем або домагатися вири. Тому старий завзявся не дати тобі дочки. Та ти не сумуй! Волю князя він ушанувати мусить, інакше горе йому!

– Господи боже! – крикнув Роман. – Не кажи мені вибачити тому, хто вигадав таке, бо вб’ю його, пошматую, а криваву голову кину до стіп старому…

Князь засміявся удруге:

– Ну, твої оклики, хлопче, могли б вийти із уст нехрещеного гридня. Мені Євзевій казав, що милосердя, лагідність та дух вибачливості – це християнські чесноти. Видко, таки добре Добриня каже, що вино одне, тільки чарки різні. – По хвилині спитав знову: – А маєш ти, хлопче, ворогів?

– Ворогів не маю! Я ж нікому в дорозі не стаю. Може бути, що дехто не любить мене за грецьку віру, заздрить мені твоєї ласки, милостивий, але щоб кинути на мене такий поговір, міг зважитися тільки хтось, хто запродав душу дияволові!

– Забуваєш, хлопче, що, попри майно і княжу ласку, є ще один ідол на світі, якому кланяються люди… – це любов дівчини. Я чув, що при смерті Доброгоста було тільки двох свідків – Свен та Станимир…

Коні пристанули та витягнули шиї перед себе. Стежка повернула вбік над сам потік і бігла його берегом удолину. Світло блискавок розливалося у краєвиді широченною смугою, подібною до велетенського срібного щита.

– Дніпро! – промовив князь. – А там далі Витечів.

– Бачу вогні у пристані! – додав Роман.

Примітки

Вира – за давньоруським правом, грошова пеня на користь князя за вбивство.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 162 – 170.