23. Буря в глечику

Юліан Опільський

Серед загального пригноблення, яке панувало в Києві від нападу печенігів та через відсутність князя, замах Свена викликав серед населення Нечуване озлоблення. Як-то, тоді, коли там, над Стугною, рішалася доля цієї полянської землі, кляті варяги розбивали єдину забезпеку народу – укріплене місто? Саме тоді, коли всі з тугою виглядали свого сонечка – Володимира, самозванець займає його престол, а з володаря величезної держави руського племені робить ізгоя? На Перуна та Дива! Горе йому й усім, що з ним!

Вже зранку озброєні огнищани, купці, ремісники та передміщани стали збиратися юрбою на вулицях та Подолі, біля пристані та при виїзді на Берестове. Всі знали вовчу вдачу варягів, і всі раді були з того, що Володимир вивіз варязькі полки у Візантію; а тут варяги мали б стати панами усієї землі? Жорстокість, безоглядність, нахабність та несправедливість варягів були надто відомі, їх геройство у мирному побуті було скоріше хибою, ніж прикметою, а саме мирне пожиття, а не воєнну завірюху любить спокійний невійськовий громадянин. Тим-то всі гуртки рішили не приймати нової влади та порозумітися з земським боярством, яке у неприяві дружини правило городом та землею.

Рівночасно у домі Путяти зібралися визначніші земські бояри. Бракло тільки Мощанина, який від двох днів чомусь не покидав капища на Берестовому. Страшне обурення панувало у зборі. Ось на площі перед княжим теремом валяються у пилюці окривавлені та догола обдерті тіла любимців – Дітей, викоханих матерями, випещених батьками нерідко Уже на старості літ. Як тільки Путята появився між боярством, скажена лють вибухнула між зібраними, немов то старий боярин відповідав за те, що сталося.

– Ти вигубив наших дітей? – кричали одні.

– Кров їх упаде на тебе та на твоїх! – ревіли напів через плач другі.

– Чи дозволите сказати слово, брати? – спитав. – І я заплатив смертю наймолодшого внука! – була спокійна відповідь, і враз випрямилася похилена постать старця понад голови всіх. – Ніхто не сміє сказати, щоб моя жертва була менша від інших. А щодо провини, то у чому ж вона? Чи в тому, що я піддав вам гадку послати дітей у княжу дружину? Тут завинила злочинна злоба варягів, тож на них відомстіть свою кривду!

– Нехай князь карає винних, це не наше діло!

– Кажеш, що нам ніяке діло до княжих справ? А чому-то земські ремствують на дружинників та на дружинних бояр? Бо держава стояла досі тільки на них, а не на вас. Володимир перший вирікся варязької дружини і опер свою владу на вас, а ви кричите, яке вам діло? Свен зрозумів це найкраще і вчас налякав вас, а тепер посягає на княжий стіл. Саме був у мене його посланець. Він домагається видачі скарбу!

Мовчанка залягла збір. Як-то? Після різні дітей варяг домагається від земського боярства влади, скарбу, піддачі, вірності? Це ж нечуване!

– Володимир? Наше сонце? Куди там? – кричали голоси. – Це варяги творили таке в Полоцьку, а в нас за Ігоря!

Гамір ріс із кожною хвилиною, врешті молодші кинули гасло: «До зброї!»

Вибрали Путяту воєводою, а цей призначив двох ватажків – бояр Святослава Гречника і Богдара Болестратича, які мали закликати на рать огнищан Києва.

Уперше від довшого часу зароївся знову майдан біля капища Перуна. Варяги не дозволили крамарям торгувати на площі, де лежали тіла побитих княжих гриднів, і лють київських «гостей», сторонських купців, була безмежна. Вони, бач, звикли до того, що навіть візантійські астіноми були з ними чемні, а тут якісь дикі варяги нахабно їх проганяли. Усі просто пішли під капище надуті і почали шептати зі собою, а там і покликали волхва Ярослава та прохали прийняти жертву для богів. За той час, як вони молилися, їх служба відвозила крам з торговиці, а за часок верталися, і кожний ніс своєму господинові зброю.

Заки хто міг розібратися, у чому річ, щезла повага і побожність вірних, а волхв опинився нагло перед ватагою добре озброєних мужів. Були це досвідчені люди, здебільша гречники або залозники, більше вояки, ніж купці, які у нічому не уступали варягам, бувалі у боях з печенігами, бродниками, болгарами, греками, ятвягами.

І обвалом грянули «гості» з челяддю на неприготовлених ратників Еріха. Почався бій біля капища. Полк Еріха, певно, був би розбігся, якби Свен не послав був Галляра з його відділом і не привернув рівноваги. Але й київським «гостям» прибула підмога. Велика юрба народу залила площу, а між нею видніли на коні Богдар та чималий гурт земських бояр. Дощ ратищ та стріл посипався на людей Галляра, і Свен, який приглядався всьому з вікон терема, зрозумів, що до приходу Гельгі може хіба тільки боронитися на Берестовому і то з напругою всіх сил. Еріх і Галляр з втратами перейшли у княжий двір. Капище залишилося в руках купців, а оклик тріумфу привітав цю перемогу.

З другого боку, Путята вислав Святослава Гречника з іншою ватагою в обхід, щоб від ріки окружити Берестове і через сади Рогніди напасти на варягів у теремі. Після обіду мав великий вічевий дзвін киян дати знак до головного бою. Варяги після першого наступу киян зрозуміли, що не обрахували добре своїх сил, визвавши до бою велетня.

Поляни не були кельто-романські здохляки, ані зашиті у шкіру тюленя й озброєні кістяними стрілами люди півночі. У своєму серці вони не знали страху перед появою варягів, як мешканці Німеччини, Франції, Італії або Англії. Варяг був для русича купцем або гриднем князя, свого чи ворожого, який справді служив вірно, хоробро, справно, та пересічний русич почував себе на силах творити те саме. Варяги знали про це й тому залюбки осідали на землю боярами або бралися до торгівлі і старалися уникати суперечки й ворожнечі. Не було це важко, бо руське плем’я було з природи миролюбне, і хоч сильне, відважне та завзяте, не рвалося до бою без конечної потреби.

Були думки, щоб послати і сповістити Олешича про замах Свена. Та Путята не згодився, боявся, що на вістку про київські події половина війська з-над річки Стугни покине стан; хоч можна б тоді побити варягів, але пограниччя залишилось би без оборони, і, як колись за Святослава, печеніги облягли б Київ.

– На час до заходу сонця скажу вдарити у вічевий дзвін! – рішив Путята. – А тоді скочимо рівночасно з обох боків і на вечір знову будемо панами у власній хаті!..

Тим часом на Дніпрі плили човни вздовж лівого берега, непомітно для киян, швидко і вправно. Пізнати було, що правили ними справжні моряки, навиклі до морських валів та річних бистрин. На носі переднього байдака стояв високий сивобородий муж у крилатому шоломі, дещо схожий на Добриню. Переди байдаків були повирізувані у всілякі дивовижні, страховинні подоби зміїв, вовків, ведмедів, не було тільки щогл, ні вітрил, а то можна було б гадати, що нові варяги йдуть на підмогу Свенові. Були це полочани, здебільше варяги або давні гридні Рогволода.

Байдаків було двадцять, а в кожному у заграві сонця блищало до півсотні ясних шоломів. Довгим рядом причалили байдаки до берега і, заки хто міг сповістити воєводу Святослава, десять сотень гриднів було вже на березі. Вони полишили човни біля прибережних палів, а самі швидко та в порядку стали дертися на Берестове. Крик піднявся між жінками, старцями та дітьми, які бажали остерегти своїх. Та вже було запізно. Крикам остороги відповів зі садів Рогніди брязк зброї та гомін боротьби.

Це полочани Гельгі наскочили у садах на людей Святослава, і вмить почалася січа. Здригнувся Свен у теремі, почувши лоскіт. Замкнений звідусіль, він міг тільки вмерти. Але свідомість суворого становища ні на хвилину не збентежила його. Він казав отрокові прив’язати йому щит до лівого рамена, а підгоєне передрам’я овинути під щитом овечою шкірою. Опустив на лице окап шолома і вийшов на рундук. Схвильовані та мовчазні, зібралися варяги довкола конунга.

– Вікінги! – закликав Свен могутнім голосом, який глушив навіть гомін вічевого дзвона. – Ось хвилина рішення! Одін спрямував своє око перемоги на майбутнє бойовище. Хто зі мною? Хто сприйме жребій смерті з білих рук?

– Всі, всі! – загула громада в один голос, і мечі із грізним стуком забряжчали об щити.

– Веди нас, веди! – кричали в юрбі старші мужі, купці чи гридні.

Високо підняв Свен лискучий меч і пішов уперед, за ним збитою лавою, ніби клином, ступали варяги, вкінці ратники Еріха під проводом його самого і Галляра. Густо стовпилися і кияни перед брамою княжого двора. Воєвода Богдар ждав іще тільки на бояр, щоб почати наступ, коли нагло розпахнулися ворота і довгими кроками, наче стадо хижих вовків, вибігли із них варяги. Але в міру того, як чоло відділів перло вперед, розвивалися й по боках молодші гридні у два крила.

Ніби залізними кліщами обіймали вони змішану першим натиском юрбу і придавлювали її до хат і парканів. Задні не могли дати помочі переднім, а передні гнали збентежені без проводу та ладу. Накази Богдара глушили стогони і зойки ранених та рев напасників, які взивали своїх богів Скандінавії та Ісландії. Вкінці не вдержали невправні в ручному бою огнищани та купці наступу і, повернувшись втікати, наскочили на боярські дружини, які щойно спішили на майдан, перемішали їх і потягли за собою. Майдан опустів, дзвін замовк. Закидане густим трупом бойовище залишилося в руках Свена.

– Де ж Гельгі? – спитав Свен.

– Гельгі витягнув зі шолома жребій смерті! – сказав Еріх і склонив голову.

Мовчанка залягла зборище, вкінці підняв руку Свен.

– Галляре! Йди і відбери від гриднів Гельгі присягу на моє ймення.

– Слухаю! – відповів Галляр з усміхом, вложив у піхви меч і підбіг у двір князя.

Тоді вже почався грабіж усіх дворів біля майдану, де варяги обдирали з трупів зброю та одяг. Сам Свен порозставляв варту і вернувся у капище. Тут господарювали вже варяги безшабашно, і без Еріха вони, певно, не пожаліли б золотих та срібних прикрас, самоцвітів на ідолах. Еріх не дозволив їм святотатства, дозволив тільки пограбувати майно Ярослава та його помічників, які жили по хатах біля капища. Даремне благав його волхв залишити йому хоч цінніші предмети. Еріх тільки засміявся:

– Конунг не має грошей. Вашого скарбу теж нема у теремі, треба ж київським гридням заплатити добичею. А що не можна нам ограблювати ідолів, бо ми боронимо їх перед хрестами, то мусимо ограбити тебе!

Від садів Рогніди вийшов хильцем переодягнений на звичайного ратника Мощанин. Споглядав скоса на гриднів Еріха, сходив їм із дороги, аж дібрався до Ярослава.

– Що це таке, Ярославе? Тебе грабують? Ти не пожалувався Свенові?

– Свенові? До нього під час боротьби і приступу нема. А наші боги – не його боги!

– Але ж ти йому союзник!

– Та ніби так, але… Видко, людям таких богів не треба, коли у людській біді навіть вусом не моргнуть!

– Що ж, це, видко, княжі боги, не наші! – сказав боярин. – А раз відцурався їх князь… Може бути, вони помстяться колись на князеві, але нам тепер не поможуть.

– Ба, ні! – швидко заперечив волхв. – Коли князь вирікається богів, а ми їх боронимо, то вони були б за нами. Видко, в них таки нема сили…

– Пробі, волхве! – закликав Мощанин і заломив руки. – Як же ж нам бути без них?

– Іти з народом або… приєднатися до нового княжого бога!

– Значить, – дивлячись убік, сказав Мощанин, – треба приєднатися до сильнішого. Це ясне! Але хто візьме верх?

– Той, за ким піде народ…

– Подай раду, Ярославе, – прохав Мощанин. – Ти волхв, серцезнавець.

– Рада є! Повідомити Олешича, що прибули полочани. Не будь їх, самі кияни були б рознесли варягів уже першої днини, а так затягнеться хуртовина надовше без помочі. Слухай! Отут, за капищем, росте бузина, а за нею густий горішник; там починається стежка, яка веде просто над ріку. Нею зійдеш над воду. Їдь на Стугну і скажи Олешичеві, щоб рятував престольний город для князя. Я заклену всі ворожі сили, щоб ти не зустрів на своєму шляху ні дикого звіра, ні ворога.

Мощанин щез у кущах, волхв за завісою у капищі.

Від майдану чулись оклики варягів, які тягли з хати утвар, одежу, поживу, худобу, птицю. У саду Рогніди полочани розкладали ватри. Сонце уже зайшло, а пітьма залягала повільно велетенський город.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 301 – 306.