19. Погром
Юліан Опільський
З-над далеких деревлянських багон сходив місяць. Великий помаранчево-червоний кружок виступав понад ліс і розсипав по ньому добуті з підземелля скарби. Вечірня роса перемінювала осінній краєвид і чар Купальної ночі. Корони лісових велетнів споглядали на своїх підданих – орішник, терен, калину та трепету. Криваво, наче карбункули, світилися грона рябини, а безліч світлячків спурхувало У повітрі.
Був це саме час, коли дики, підховавши молоді, починали свої дорічні мандри по лісах та полях. Їх хрюнькання почувалося скрізь, всуміш із пориком турів з глибини нетрів сонної пущі. Покрик водяної та болотяної птиці підіймався на мокравині. Гайвороння хмарою кружляло понад чималою поляною та не находило собі затишного місця на нічліг, – вся поляна була густо встелена тілами якихось диких сотворінь.
Одні з них були схожі на вовків, другі. на малих ведмедів. Щойно зблизька можна було пізнати, що це люди. Посередині поляни, на розстеленій ведмежій шкурі, сиділо три мужі. Один із них був у наряді руського боярина, два другі – варяги. Вони належали до полчища ятвягів, які, йдучи найчорнішими нетрями, перейшли уже мало не всю Волинь. У поході ятвяги живилися принесеними припасами, не займали ні поодиноких людей, ні селищ, тому й переходили швидко й незамітно. Аж під Володимиром мали виплисти на хвилях крові й пожежі, а поки що ховалися в лісі.
Були це тугі мужі, біляві, широкоплечі, синьоокі, худі й костисті, швидкі та пружисті, як пристало на ловців. Мали вони і коні, малі, кудлаті, сильні, на яких їздили легко крізь багна та вертепи. Безпросвітна нужда примушувала ятвягів шукати раз у раз здобичі у землях засібніших сусідів. Тому користали з кожної незгоди між боярами, ворохобні селян або пограничних суперечок і запускали свої загони у глиб нещасних земель. Вони шукали головно всяких припасів, брали і бранців – багатших бояр та купців на викуп. Усе, що годі було узяти, нищили, а відрізнялися від варягів та печенігів тим, що не були такі кровожадні й воліли, щоб населення від них тікало, замість побивати його.
Втомлені цілоденною мандрівкою, спали ятвяги довкола огнищ. Три мужі на ведмежій шкурі вели розмову уривко й пиняво, попиваючи з турових рогів мед. Були це Свен, Арне та ятвязький кунігас Ланктас.
– Північ уже минула, – сказав Ланктас, – час вислати стежу.
– Навіщо? – спитав Свен. – У Мощаниці сидить уповноважений нашого союзника та двадцять моїх гриднів.
Настала мовчанка. Ятвяг нагло став пильно наслухувати і встав.
– Чую тупіт коня! – показав рукою в сторону оселі. – Ви, варяги, не чуєте, але я, лісовик, чую. Один їздець їде сюди.
Приложив до уст кістяне свистальце і тричі засвистів стиха. Враз прочуняли заспані варти, а по хвилині їх голодний поклик звістив, що їздця уже зупинили перед табором.
За якийсь час перед трьома ватажками з’явився у супроводі трьох вартових молодий чоловік у довгому подорожньому капоті з блудними скісними очима, ввесь у дрижаках.
– Албазе, рабе поганий, який альб чи ніфлюнг зігнав тебе зі соломи у цю останню ніч? – гримнув на нього по-варязьки Свен.
– Ох, воєводо! Нещастя сталося! Дворище опанував Соломирич з двома сотнями людей, а дружина з Володимира вже в дорозі. Завтра в полуднє буде тут…
– Завтра досвіту дворище буде у наших руках! – сказав на це Арне.
– Де ж ділися мої гридні? Чи не боронилися?
– Не мали коли. Їх напали у сні і вигубили ще минулої ночі.
– Ні один не міг утекти?
– Як бачиш, воєводо, тільки я один спасся.
– Вони, певно, пиячили всі разом!
– Ні, воєводо, – швидко заперечив Албаз, – вони всі померли на місцях, вказаних тобою.
– Коли так, то була зрада, а зрадником міг бути, – раз ти живий, – тільки ти! – гукнув Свен.
Албаз упав на коліна.
– Клянуся кістками батьків і дідів моїх, клянуся всім, що мені святе, що ні одне слівце з моїх уст не допомогло ворогам у злочині. Така, видко, була воля темних богів.
– Не клянися, рабе! Твоя клятьба не доказ, а правда втонула у крові! Скажи, як могли володимирці дібратися до дворища, коли ще позавчора були далеко на заході?
– Видко, вислали розвідника, а цей прослідив все.
– А ви, як у вас було двадцять пар очей, не бачили його?
– Наша вина, воєводо, не бачили!
– Отже, слуг не було у дворищі під час нападу? – спитав Ланктас.
– Ні, вони зовсім не показувалися туди, бо варяги заповіли, що всякого дуліба, який не приходить від боярина з Мощаниці або від воєводи Свена, уб’ють; мене одного лишили.
– Гридні пропали всі, отже, зрадив їх той, хто залишився. – промовив Свен.
Албаз зірвався; він почув, що пропав, його лице позеленіло.
– Воєводо, – закричав, хапаючись за голову, – чи ж я йшов би сюди, якби був зрадником?
– Так, тебе вислали, щоб ти ще раз повторив свою роботу між нами, – відповів Свен, а його страшні очі уп’ялися в обвинуваченого. – Таке випряли норни, і я, як вірний син богів, піду назустріч необхідності і дам тобі нагоду оглянути наш табір із вищого місця…
Мов пара рисей із дерев на молодого оленя, так кинулися на Албаза два вартових і притримали його, а третій ятвяг закинув йому на шию зашморг. Ятвяги перекинули другий кінець зашморгу через гілляку високої сосни і підтягнули напівбожевільного ховарезмійця. Руки його опали, ноги витягнулися, лице зчорніло, тільки язик висунувся з-поміж жовтих зубів, а малі, скісні очі, круглі й мутні, вийшли наверх.
– Світлі ази наслали нам цього сина пітьми, щоб розкрити витівки ворогів, – сказав вкінці Свен. – Світле око Одіна спочило ласкаво на його вибранцях. Їдьмо негайно. Якщо прийдемо вчасно, захопимо ще ворога у сні і одним махом можемо закінчити війну за Волинь.
– Волинь – багатий край. Те, що маємо взяти завтра, треба взяти нині.
Уже сіріло на сході, коли ятвяги прийшли у порубані ліси біля Мощаниці. Арне, Свен і Ланктас опинилися на дорозі, якою минулої днини тікав до них Албаз. Від півночі та заходу ліс підходив тут під дворище на два стріли з лука, на схід лежало селище, на південь управні поля та сіножаті. Простір між лісом та частоколом був порожній, зарослий тільки низькою травою. На ній паслося або спало кільканадцять коней, а біля них лежало на землі двоє пастухів. Мовчки виступали з темного лісу громади ятвягів, усіх їх могло бути до двох тисяч, решта залишилася в лісі, розкинена вздовж шляху, а було їх удвоє стільки. Четвертина мала коні, інші йшли пішки.
Аж ось із близького озерця понісся крик журавлів. Мов на даний знак, обидва конюхи зірвалися з землі і стали зганяти коні в табун.
– Не сподіваються нас у дворищі! – сказав Ланктас до Свена. Цей кивнув головою:
– Так, але як тільки табун причвалає додому, побудяться всі. Треба наступати як стій, – відповів.
На даний знак ожив ліс, і з кущів на окраїні лісу, наче хвиля припливу на скалистий берег, хлинули дві тисячі шкірами вкритих мужів. Коли добігли до дворища, тоді з тисячі грудей добувся не крик, а рев, такий страшний і нелюдський, що, здавалося, самі палі частоколу від переляку постеляться мостом на глибокому рові. Та несподівано перші гуртки ятвягів чомусь стрималися. В тиші ранку виразно і ясно почувся дзенькіт і свист стріл. Очевидно, дворище мало досить сильну залогу, до того ще й зблизька замість стріл стали вилітати убивчі ратища.
Свен, досвідний борець, збагнув у одну мить, що має перед собою приготованого ворога. З верхів остроколу посипалися ратища і стріли. Зі шляху з розмахом доскочили ятвяги до частоколу і стали його рубати. Даремне намагалися гридні й ополченці списами спиняти напасників і разити їх крізь кожну шпару. Даремно сипалися стріли та ратища згори. Швидко попадали поодинокі палі, а вкінці й ворота…
Рев тріумфу загримів над дворищем, і на чолі найхоробріших вдерся Арне на майдан.
– Гей, до складів! – кричав він і з усіх сил біг за гриднями, які, відперті від частоколу, засіли за мішками та бочками. Вони заздалегідь уставили з них друге забороло не гірше першого, і з-поза нього знову стали сипати дощем стріл на ворогів. Найближчі ватаги послухали зову данського князя, але Ланктас, який ступав за ними, стримався. Десь здалека, від лісу, щораз виразніше долітали якісь вигуки та зойки, ніби відгомін бою. Почувався навіть тупіт коней. Що це було?
– Кунігас! Кунігас! – закричали нагло тривожні голоси. – Ми в засідці! Рятуй себе і нас!
– Назад! – рішив вмить досвідний ватажок. – Назад! – гукнув на своїх і вискочив крізь розрубані ворота дворища на пасовище.
А тут побачили його очі цілковитий погром ятвягів. З глибини лісу за його ратниками висипалася ціла юрба руських ополченців. Бояри на конях давали їм лад, а куди краща зброя дулібів ширила між переляканими ворогами заколот. Вмить догадався Ланктас, що всі волості знали точно про час і місце нападу і заздалегідь зібралися на рать. Він нагадав собі, як мало людей бачив він по дорозі сюди і зрозумів, Що супроти об’єднаної сили всіх волостей не встоїться його ватага.
– Мерщій у ліс! – приказав і сам подався туди, а за ним, наче бджоли за маткою, бігли стривожені ятвяги. Ось Уже й ліс та тисячами ніг розтоптана дорога, якою прийшли вони туди. Ось і їх коні…
– Стій! Пошукати князів! – нагадав собі Ланктас. За якийсь час наспів знесилений Свен.
– Де Арне? – спитав.
– Хай його Перкунас! Хто знає, чи він теж не був у змові. Дивись, що діється!
Справді: ятвяги стовпилися на доріжці біля кунігаса, та більшість їх була ще на поляні у безвиглядному бою з боярами та кметями. Вони ослонювали відворот та падали при тому сотнями. Ще більше їх кидало злиденну зброю й піддавалося. Бранців в’язано мотуззям, а переможці бігли далі. Було очевидне, що ще хвилина – і вся ватага піде врозтіч.
– Бігом! – радив Свен.
– Бігом! – гукнув кунігас. – Перед нами свої!
Щодуху бігли ятвяги шляхом, залишаючи все своє добро і награблене.
Коли ось на шляху щось заблистіло й замерехкотіло. Глухий тупіт кількохсот коней почувся виразно. Це не гурток і не сотня, а ціла дружина. Мов буря-громовиця гірським жолобом, котилася шляхом ватага їздців. Попереду горі золотистий шолом та маяв яскравий плащ Соломирича. З ним суцільними рядами бігли гридні в острокінчасти шоломах і з довгими списами попереду себе. Вістря їх були криваві. Замовкли ятвяги і станули, мов укопані. Нагло якийсь розпачливий голос прозвучав над ними:
– На цих списах кров наших братів! Тікайте, хто може!
Юрба ятвягів розбіглася, розповзлася в млі ока, наче всякла в гущавину по обох боках дороги. Тільки небагато лягло їх під копитами коней гриднів Соломирича. Зате н поляні коло дворища лежало поверх тисячі вбитих, а удруге стільки пов’язано, як бранців. Рівно половина ворожого загону лягла під Мощаницею. Військо Свена, яке мало злуці з місцевими варягами опанувати Київ, було знищене, границя держави забезпечена. Одно тільки дратувало переможців, що між побитими не було Свена. Трупа Арне знайшли з розбитою головою.
Станко пішов у гридницю, де найшов воєводу, який щось допитував ратників та гриднів про хід боротьби і погоні. Йому бракло слів для похвали заслуги Станка.
– Наша перемога – це твоє діло, хлопче, і гадаю, що великий князь не забуде тебе. Поки що тобі передаю провід дружини, яку мушу підіслати воєводі Мстиславові. Найде його за Саном або у Перемишлі. Відведеш йому сотню гриднів та все кінне боярство. Не забувай моїх наказів, а щ; ти міг надати своїм словам вагу і найти послух, то призначаю тебе сотником замість вбитого Томира.
Молодець похилився до стіп воєводи.
– Спасибі за честь, якою вивищуєш мене, достойний! Я постараюся все сповнити по твоїй волі. Та в мене є ще гроші Козняка, віно його дочки Мирослави, а придане для мого друга Романа, княжого прибічника. Ці гроші хотів Свен роздати між наємників. Боярин із Мощаниці, певно, радо посягнув би по нього.
– Яке ж тобі діло? – засміявся воєвода. – Раз ти здобув гріш, то він твій, а раз ти маєш бути зятем Мощанина, то він подвійно твій! На ньому нема знаків власника, а гріш, кинений на лихе, пропаще діло, хай пропадає.
– Ба, ні, воєводо! У мене є заповіді, яких додержується кожний, хто знаменується хрестом, а сьома з них звучить: «Не кради!» Як знаєш, і між гриднями нема ніколи суперечок про моє і твоє, кожний шанує чуже, а тільки славою діляться всі нарівні. Так учив нас князь, така поведінка й у варягів. Я не Албаз.
– Ах, правда! – нагадав собі Соломирич. – Ти знаєш, що сталося з Албазом, правда?
– Ні!
– Він із помсти бажав нас усіх зрадити ятвягам, але Свен пронюхав, не знати як, його попередню зраду і наказав повісити на гілляці зрадника. Так його й найшли ратники боярина з Білої, а бранці розказали усю правду.
– Катюзі по заслузі! – махнув рукою Збранич.
– Я рад, що ти, хлопче, не посягаєш не по своє добро, як бажав цього він. Одначе якщо так, то навіщо журитися? Віддай добро князеві або Добрині!
– На жаль, у князя, якщо вернеться, буде більше діла, ніж займатися чужим грошем. Добриня в Києві. Мощанин сам ласий на гріш, як мало хто, а я не хочу, щоб на нього лягло тавро злодія! Ось чому не можу передати скрині йому! Тільки ти, воєводо, можеш помогти мені зберегти ці достатки! Я гадав би їх закопати у землю у клуні, поставити сторожу, а щойно після війни перевезти у Київ. Я лишу тут своїх отроків, а ти, достойний, визначи з десяток гриднів із дружини, от хоч би таких, що їх легко ранили в битві.
Соломирич подумав хвилину.
– Справді, так буде найкраще! – рішив.
Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 277 – 283.