Пісня 1. Повітра. Гнів

Переклад С.Руданського

Ткань

Про гнів співай, Співо, Пільєнка Ахілла,

Що тьмущії болі наслав на ахеїв,

Що много душ сильних провалив у Невид,

А трупи розкидав на добич собакам

Та птахам усяким. Так Дієві хтілось,

Як тільки незгоду у себе підняли

І цар Атрієнко і дивний Ахілло.

А хто ж із богів їм надав розійтися?

Син Літи та Дія. На царя озлившись,

Він на ціле військо наслав злую неміч,

Що цар Атрієнко Хриза обезславив.

Бо піп той приходив до суден ахейських

Визволяти дочку, і дари приносив,

І шлик Аполлонів держав перед ними

З ціпком щирозлотим, і усіх прохав він,

Та більше прохав він царів Атрієнків:

«Ой ви, Атрієнки, і ви, всі ахеї!

Хай же вам Олімпські поможуть забрати

Пріамове місто й додому вернутись!

Дайте мені дочку та прийміте дари

Із-за Аполлона, Дієвого сина».

І всі, які були, радили ахеї

Попа вшанувати і дари прийняти,

Тільки Гамемнону не по мислі було;

Він зле його справив, ще й грізно промовив:

«Щоб я тебе, діду, не бачив край суден

Ні сьогодня знову, ні взавтра заново!

Ціпок тобі божий і шлик не поможе:

Я її не пущу, поки вона в мене

В далекій Аргеї краси не позбуде,

Мої хуста ткучи та зо мною сплючи.

Іди ж, не гніви нас, коли жити хочеш».

І старий затрясся і послухав ради:

Пішов понад берег ревучого моря

І, одаль зайшовши, старий помолився

Царю Аполлону, Літиному сину.

«Учуй, сріблолукий, що Хризу обходиш

Та Кіллу святую ще й Тенедом рядиш!

І за красу храмів тобі преподобних,

І за тлусті стегна волові й козині

Вчини мою волю та за мої сльози

Одплати данаям твоїми стрілами», –

Мовив, і старого Аполлон послухав,

І гнівний пустився з вершини Олімпу,

Взявши лук на плечі та критую тулу;

I на плечах стріли брязком брязкотіли,

А він подвигався, до ночі подібний.

Сів поодаль суден та як стрілу кинув,

Аж бренькіт ударив од срібного лука.

І спершу напав він на собак та мулів,

Потому й на військо, стрілу налучивши,

Вдарив – і вогнями костирі палали.

Дев’ять день по стану сипалися стріли,

В десятий Ахілло оповістив раду.

Його надовмила Іра білоплеча

З жалю по данаях, що так помирали.

І тільки всі люди докупи зійшлися,

Устав і промовив скорохід Ахілло:

«Тепер, Атрієнку, одно нам, бурлакам,

Осталось: тікати, коли живі будем,

Бо війна й повітра нівечать ахеїв.

Но давай питаймо віщуна якого,

Попа чи сновиду, бо і сни од Дія,

Щоб знати, чого так Аполлон озлився:

Чи за брак приносів, чи брак обітниців,

Чи, може, він лою із баранів хоче

Та із кіз добірних – і нас порятує?»

Промовив і сів він. По ньому піднявся

Калхас Хтесторенко, найлуччий сновида.

Він знав що й тепер є, й що буде, й що було,

І судна ахейські привів до Ільйону

Все віщбою тою, що од Аполлона.

Ото він подумав та й став говорити:

«А хочеш, Ахілле, усю правду знати

Про гнів Аполлона, стострілого бога?

То я тобі й скажу, тільки покленися,

Що словом і ділом за мене обстанеш;

Ображу я, може, такого аргея,

Що його шанують хоробрі ахеї,

А гнів володаря – підданому горе.

Бо хоч він на той день і гнів занехає,

А все злобу має, поки не докаже,

Що на серці в його. Так кажи, поможеш?»

В одвіт йому мовив скорохід Ахілло:

«Звіряйся, будь певний! Кажи божу волю!

Клянусь Аполлоном, що, йому молячись,

Данаям ти волю божу одкриваєш,

Що поки живий я, ніхто із данаїв

При кораблях чорних на тебе, Калхасе,

Руки не наложить, і сам Гамемнон-цар,

Що в нас на сю пору далеко найлуччий».

І звірився й мовив віщун справедливий:

«Не за брак приносів та брак обітниців,

Но за того Хриза, що цар обезславив,

Не одпустив дочки та не прийняв дарів,

Стострілий дав лиха і буде давати,

І не ранше руку тяжкую одійме,

Як оддамо дочку без викупу й дару

І святі приноси принесемо в Хризу.

Тогді тільки можем прощеними бути».

Промовив і сів він. По ньому піднявся

Сумний Атрієнко Гамемнон-володар,

Запалали гнівом його думи чорні,

Очі його стали до вогню подібні.

І, зирнувши грізно, мовив до Калхаса:

«Ніколи ж, паскудний, добра ти не мовив!

Тобі тільки мило злее віщувати.

Добра ти ніколи ні мовив, ні діяв.

Та й тепер данаям видаєш за боже,

Що ніби стострілий за те чинить болі,

Що багатих дарів за Хризівну діву

Не схотів я взяти. Та дарма, що хочу

Її в себе мати і над Клітимнестру

Я її волію; дарма, що хороша

І ростом, і видом, і розумом, й ділом.

Я її одпущу, коли треба того,

Хай люд здоровіє, як гинути має;

Тільки мені зараз дайте надгороду,

Щоб мені одному без неї не бути,

Бо бачите всі ви, що я свою трачу».

От до його мовив скорохід Ахілло:

«Гордяго ж ти перва, перва і скуп’яго!

Яку ж надгороду візьмеш ти в ахеїв?

Іще в нас не видно багатства чужого;

Що з городів мали, те й пороздавали.

А знов брати з люду – якось не годиться.

Оддай її богу, а тебе за теє

Втричі та штиричі уважать ахеї,

Як Дій їм поможе Трою звоювати».

В одвіт йому мовив Гамемнон-володар:

«Не хитри, Ахілле, хоч ти дуже змисний!

Мене не обманеш і не переввіриш.

Хочеш, щоб самому мати надгороду,

А мені не мати, та й оддати радиш.

Хай таки ахеї дадуть надгороду

Та ще й до сподоби і ціни одної;

Не дадуть – так сам я візьму надгороду,

У тебе, в Аянта або в Одиссея,

І той попонудить, до кого я прийду.

Но про сеє лучче послі поговорим.

А тепер спустімо корабель на море,

Гребців одберімо, положім приноси

Та введімо в нього Хризівну хорошу,

І хай хто із старших отаманом буде:

Аянт, Ідоменій, чи Одиссей мудрий,

Чи ти, Пілієнку, зі всіх найславніший,

Щоб нам ублагати стострілого бога».

До нього ж Ахілло з невагою мовив:

«Безстиднику бридкий, кориснику тяжкий,

А хто ж тепер буде твої ради слухать

І йти до походу чи ворогів бити?

Таж не сам я взявся з троянами битись,

Причини у мене битися не було:

Волів моїх, коней вони не займали,

В родючії Хевті хліба не спасали,

Бо гаразд багато на межі меж нами

Морів голосистих і горбів тінистих.

Но я за тобою пішов аж до Трої,

За честь Менелая і твою, псовидо,

Для твої ж користі; а ти не вважаєш

Ще й ту надгороду хвалишся одняти,

Що за мою працю дали мні ахеї.

Таж ми надгороди рівної не мали,

Одколи ахеї напали на Трою.

Більшу долю бійки мої несуть руки,

А прийде роздача – то ти береш більше,

А я, і малеє залюбки прийнявши,

Одходжу до суден, бійкою стомившись.

Так піду ж я в Хевту, гаразд мені лучче

Одійти додому з суднами своїми,

Аніж тут для тебе скарби добувати».

В одвіт йому мовив Гамемнон-володар:

«Утікай, байдуже, коли думку маєш, –

Не прошу остатись; є у мене другі,

Що мене шанують, і сам Дій премудрий;

А ти мені гірший за всіх отаманів,

Бо з тебе всі сварки, та бійки, та війни,

Хоч ти і храбріший – так то небо дало.

Бери ж свої судна, бери і дружину,

Рядь у мірмідонів! Про те я не дбаю.

А ти хоч і злися, а я тобі скажу:

Як Аполлон хоче Хризівни у мене,

То я її й пущу з дружиною свою,

Но за теє візьму Врисівну у тебе

Сам таки з наміту, щоб ти теє відав,

Наскільки я старший, та не смів і другий

Зо мною рівнятись, супротив ставати».

Мовив, і Пільєнку тяжко дуже стало,

І серце у грудях забилось надвоє.

Чи, меч ухопивши од лівого боку,

Порубати челядь і враз Атрієнка,

Чи серце спинити і гнів залишити?

Аж поки він думав думкою про теє

Та добував меч свій, надійшла Паллада,

А її післала Іра білоплеча,

Обох одинако жаліючи серцем.

Вона за ним стала, за волосся взяла,

Видима йому лиш, а другим нікому,

І він здивувався, і враз обернувся,

Побачив Палладу, і блиснув очима,

І крикнув, і мовив бистрими словами:

«Чого ти йще, дочко козокрита Дія?

Чи прийшла побачить кривду Атрієнка?

Но я тобі кажу, і то певне буде,

Що він через гордість живо таки згине».

Аж йому сказала сивока богиня:

«Прийшла я, Ахілле, щоб тебе спинити,

А мене післала Іра білоплеча,

Обох вас однако жаліючи серцем.

Зупинись, Ахілле, меча не витягуй,

А словами хочеш – ганьби напропале;

За те тобі скажу – і то певне буде:

Ти колись утроє стільки будеш мати

За кривду оцюю. Тільки нас послухай».

І до неї мовив скорохід Ахілло:

«Озлився я тяжко, та треба обох вас,

Богине, послухать: так воно годиться;

Бо хто богів слуха, того й вони чують».

І опустив руку на срібную ручку.

Всунув меч у піхву, Паллади послухав,

І вона ізнову пішла до Олімпу

До батька до Дія і до всіх небесних.

Но Пільенко гнівний таки не спинився

І став Атрієнка словами ганьбити:

«Псячі твої очі, оленєє серце!

Ніколи ти з людом не ходив до бою,

Ніколи і засід не робив із нами,

Бо се тобі бути смертею здається.

Гаразд тобі лучче по стану ахейськім

Одіймати дари в того, хто перечить.

Царю-людоїде! Плохі твої люди,

А твоя б неправда остатньою була.

Но я тобі кажу і страшно кленуся,

Кленуся ціпком сим, що листя і лозів

Ніколи не зродить, як од пня звалився,

Бо од міді листя і кора опала

І його в долонях носять у ахеїв

Судці та гетьмани, од бога надані, –

Велика ся клятва, що колись Ахілла

Всі люди ахейські забажають мати,

Бо сам ти не зможеш стати у пригоді,

Як много їх стане од Ектора гинуть,

І сам ти од злості серцем поболієш,

Що колись зневажив луччого з ахеїв».

Мовив і ціпком тим, цвяхованим злотом,

Об землю ударив і сів, замовчавши.

Сів і Атрієнко; аж от підійнявся

Нестір миломовний, говорун пілійський;

Мова його була солодша од меду;

Він бачив очима, як два покоління

Люду перемерло, що з ним таки жили

В багатому Пілі, – і вже третім рядив.

Ото він подумав та й став говорити:

«Оце тяжке лихо спало на ахеїв,

Оце звеселиться Пріам, його діти,

І другі трояни серцем ізрадіють,

Як тільки почують, що ви посварились,

Первії з данаїв на війні й на раді,

Послухайте, милі! Ви йще молодії,

А мені лучалось і з кращими мовить,

Та й то мої ради таки не цурались.

Таких я не бачив, та вже й не побачу,

Як Пірихтій сильний, Деривант-отаман,

Кіней із Ексадом, Поліхвім-небіжчик

Або Хтиз Ег’єнко, рівний до безсмертних.

Сильніші то були з надземного люду,

Сильніші то були, з сильнішими й бились,

Звірів горохижих – і тих стеребили.

І з ними я мовив, з Піли приходячи:

Кликали, бувало, – то я і приходив

І бував на війнах. Їх би з сього люду,

Що тепер на світі, ніхто не подужав,

А й ті мої ради слухали, бувало.

Слухайте ж і ви так, бо слухать годиться.

Ані ти, будь ласкав, не бери дівчини,

Но остав при йому, як дали ахеї;

Ані ти, Пільєнку, не переч цареві,

Бо такої честі та слави од Дія

Другому цареві мати не лучалось.

Ти тим хоробріший, що мати богиня,

Но він заможніший – він підданих має.

Стихни ж, Атрієнку, а я вже Ахілла

І сам заспокою, бо з його ахеям

Велика підмога на бійках буває».

Аж до його мовив Гамемнон-володар:

«Так-то воно, діду, по правді ти кажеш,

Та сьому захтілось бути переднішим,

Всіми володіти, всіми заправляти,

Всіми верховодить, но я не позволю.

Коли його сильним боги учинили,

То вже і ругати йому позволяють?»

Но тут його мову перервав Ахілло:

«Та мене б назвали хирним і нікчемним,

Якби я все зносив, що ти скажеш тільки!

Верховодь ким другим, мною не знучайся,

Бо я тебе більше слухати не буду.

Друге тобі скажу – і вбий собі в пам’ять,

Що я ні з тобою, ні з другим не буду

За дівчину битись; беріть, коли дали,

Но з других маєтків, що маю я в судні,

Не візьмеш нічого мимо волі мої,

А тільки попробуй – так хай люди знають,

Що кров твоя чорна по ратищу бризне».

Висварились добре, тогді й повставали

І раду кінчили край суден ахейських.

Пільєнко із військом та Менітієнком

Пішов к своїм суднам до свого наміту,

А той живо судно опустив на море,

Гребців узяв двадцять, положив приноси,

Посадив із ними Хризівну хорошу

І їм отаманом вибрав Одиссея.

Тільки вони сіли та морем поплили,

Зараз Атрієнко звелів обмиватись.

І військо обмилось – бруд у море злило,

Склало Аполлону сотенні приноси

Волові й козині край берега моря –

І гар аж до неба з димом піднялася.

Так чинило військо; но Гамемнон злосний

Не забув про теє, чим він похвалився.

І мовив Талхтиву та ще й Евривату,

Своїм-таки щирим кликунам і слугам:

«Підіть до наміту Пільєнка Ахілла

Та візьміть у його Врисівну хорошу;

А не дасть, так сам я візьму її в його,

З чернію прийшовши, тогді гірше буде».

Так і одпустив їх та ще й погрозився.

І слуги не раді пішли понад море.

Прийшли до намітів, суден мірмідонських.

Ахілло в ту пору сидів край наміту

Та чорного судна – глянув і смутився.

Змішались і слуги, князю поклонились,

Стали й не питають, нічого й не кажуть.

Аж він догадався і сам до них мовив:

«Не бійтеся, віщі, Дієві і людські!

Не ви мені винні – винен Гамемнон-цар,

Що казав іти вам по Врисівну-діву.

Піди ж, мій Патрокле, виведи їм діву

Та дай їм одвести. Се нам свідки будуть

І в богів щасливих, і в людей смертельних,

І в царя лихого, коли нужда прийде,

Щоб я запоміг їм при лихій годині.

Пропащії думи з ума його звели;

Він не може звести заднього з переднім,

Щоб його ахеї билися здорові».

Мовив, і Патрокло вчинив його волю,

Вивів із наміту Врисівну хорошу

І оддав їм вести. І вони пустились

До суден ахейських і дівча повели.

А Ахілло сплакав, одійшов од війська.

Сів над сивим морем, на хвилі дивлючись,

І к матері мовив, руки простягнувши:

«Матінко! безвічним ти мене родила,

Так хай би Олімпський Дій високогрімний

Хоч слави сподобив; а то нема й того.

Мене обезславив Гамемнон-володар,

Він одняв од мене мою надгороду».

Так Ахілло плакав, і в глибині моря

Вчула його мати край батька старого

І живо імлою виступила з моря,

Впоруч коло його, сплаканого, сіла,

Руками обняла, мовила й питала:

«Чого плачеш, сину? Що з тобою сталось?

Розкажи, не тайся. Хай обоє знаєм».

Аж Ахілло з плачем до неї промовив:

«Та знаєш ти добре, що тобі й казати?

Були ми у Хтиві, місті Етивона.

Місто ми узяли, все позабирали,

І все те ахеї самі поділили,

А Хризову дочку дали Атрієнку.

А Хриз був у Хтивах попом Аполлона.

Він і прийшов було до суден ахейських

Дочку визволяти, і дари приносив,

І шлик Аполлонів держав перед себе

З ціпком щирозлотим, і усіх прохав він,

Та більше ж прохав тих обох Атрієнків.

І всі, які були, радили ахеї

Попа вшанувати і дари прийняти;

Тільки Гамемнону не по мислі було:

Він зле його справив та ще й пригрозився.

Старий образився – і його молитви

Аполлон послухав, бо любив старого.

Вдарив по аргеях лютою стрілою,

І люди ахейські мерли безустанку,

І стріли усюди по стану літали.

Віщун і сказав нам волю Аполлона,

А я і порадив бога ублагати.

За се Атрієнко на мене озлився.

Скочив, погрозився – і теє вже сталось:

Її уже в судні чорняві ахеї

Повезли у Хризу з божими дарами;

А оце недавно кликуни у мене

І Врисівну взяли, що дали ахеї.

Так коли ти можеш, заступись за сина;

Іди до Олімпу та моли там Дія,

Як ти йому словом або ділом мила.

Чував я, бувало, як ти похвалялась

У батьковім домі, що якось Кроненка

Ти одна з небесних і порятувала,

Як його в’язати Олімпійські хтіли:

Паллада Ахтина, Посидій та Іра;

Ти його, богине, не дала зв’язати,

Ти того, сторука, на Олімп зазвала,

Що зветься Вріаром, а в людей Егеєм,

І силою кріпший за рідного батька.

Він коло Кроненка сів і забавлявся,

І ті побоялись і вже не в’язали.

Так ти пригадай се, обійми коліна

Та проси, нехай він поможе троянам

Аж до моря й суден прогнати ахеїв:

Хай би всі ахеї царя докоряли

І сам Атрієнко Гамемнон-володар

Відав, що зневажив луччого з ахеїв».

Аж до його Хетта мовила сльозами:

«Навіщо ж я, сину, тебе згодувала?

Коли б ти, мій сину, хоч тут коло суден

Пробував без болі, що короткий вік твій;

А ти і безвічний і разом нещасний.

В лихий час я, сину, тебе породила!

Се я до Олімпу сама таки піду

І Дієві скажу – так, може, і вчує.

Побудь же ти, сину, коло суден бистрих,

З ними не мирися, не ходи до бою;

Бо Дій оце вчора пішов із богами

В океан на учту до чорного люду

І днів через двадцять на Олімп поверне;

Тогді я і піду до Дія додому,

Обійму коліна – і знаю, що вчує».

Мовила і сина покинула в жалі

По тії дівчині, що силою взяли.

Одиссей тим часом прибув аж до Хризи,

Везучи з собою святії приноси.

І тільки прибули в глибоку затоку.

Враз вони вітрила в судно поскладали,

Високую щоглу вірвечками зняли,

Під самую пристань веслами погнали.

Поспускали котви, судно прив’язали,

І самі із судна перейшли на берег

І винесли дари богу Аполлону.

Перейшла на берег і Хризова дочка.

І її, до храму Одиссей довівши,

Передав отцеві і до його мовив:

«Післав мене, Хризе, Гамемнон-володар

Тобі дочку дати, а богові дари,

Щоб нам ублагати того Аполлона,

Що тяжкого смутку наробив аргеям».

Передав на руки, і узяв піп радий

Милую дитину; а ті край буввану

Поклали рядами святії приноси,

Руки повмивали, зливи підійняли,

А Хриз помолився, руки підійнявши:

«Учуй, сріблолукий, що Хризу обходиш

Та Кіллу святую ще й Тенедом рядиш,

Як учув і вважив первую молитву

І народ ахейський покарав за мене;

Так і тепер, боже, вчини мою волю

І не дай данаям марне пропадати».

Мовив, і старого Аполлон послухав.

Тогді вони взяли, зливи позливали,

Волів повалили, вбили, обідрали,

Одділили стегна, тлущею покрили,

Удвоє зложили, нутром перекрили,

І старий палив їх і вино лив чорне.

А хлопці держали рожни п’ятизубі

І, як стегна зникли і нутро розпалось,

Тогді всі останки на рожни побрали,

Попекли дотепно, з вогню повиймали

І по тії праці обід спорядили,

І там на обіді нічого не бракло.

А коли вже добре напились, наїлись,

Слуги для них пива в миски наливали,

Усім підносили, усіх частували,

І так вони бога весь день вихваляли;

А слуги ахейські весь день йому пісень

Набожних співали, і він слухав радий.

І як сонце сіло і мрака упала,

Вони полягали край самих припонів;

А як засвітила ясная Зірниця,

Вони і поплили к ахейському стану.

А тут Аполлон їм подав вітер зручний;

Вони щоглу звели, вітрила нап’яли,

Вітер почав дути в середнє вітрило,

І хвиля край носа шумом зашуміла,

І судно летіло і різало воду.

А тільки прибули до стану ахеїв,

Вони теє судно на піски підняли,

Кріпкії колоди під його підклали

І самі пустились до своїх намітів.

А там усе гнівний коло суден бистрих

Сидів Пілієнко, скорохід Ахілло.

Не бував ні в бійці, ні в славнії раді

І нудився тяжко, вдома остаючись,

Бо йому хотілось і війни і бійки.

Аж тільки зірниця двадцятая стала,

Всі боги безсмертні ішли до Олімпу,

І Дій попереду. Не забула й Хетта

Синового жалю: вийшла таки з моря,

Пішла до Олімпу, великого неба.

Застала Кроненка, що сидів особно

На самій вершині славного Олімпу,

І край його сіла, правою рукою

Бороду обняла, лівою – коліна

І Дія Кроненка почала благати:

«Як я коли, Дію, словом або ділом

Тобі догодила – вчини мою волю

Та вваж мого сина; він і так безвічний,

А його збезславив Гамемнон-володар:

Він у його вирвав його надгороду.

Вваж же його, Дію, батьку мій Олімпський,

Дай троянам силу, поки аж ахеї

Його не вповажать і не пошанують».

Довго Дій не мовив і не обзивався.

Но та ж як обняла Дієві коліна,

То так і держала і знову пристала:

«Та кажи, чи вчиниш, чи не вчиниш волю?

Нічого боятись, щоб я уже знала,

Наскільки я гірша за других безсмертних».

І здихнув Кроненко і до неї мовив:

«Тяжко, що на Іру ти мене підводиш

І що Іра буде зо мною сваритись.

Вона й так на мене при богах клепає,

Каже, що я поміч подаю троянам.

Но іди вже живо, щоб Іра не знала,

А я постараюсь все тобі вчинити,

І на се киваю тобі головою.

Се в мене найбільша для богів ознака,

Що все теє вірне, істинне й незмінне,

На що йно я тільки кивну головою».

І повів Кроненко чорними бровами,

І заворушилось пахуче волосся

В бога над богами – і Олімп хитнувся.

І враз по тій мові вони розійшлися:

Хетта із Олімпу пішла собі в море,

А Дій до будинку. І йому назустріч

Всі боги піднялись – не сміли і ждати,

Заким він підійде, – усі повставали.

Но тільки що сів він на золоте крісло,

А Іра вже знала, що з ним розмовляла

Хетта сріблонога, дочка Посидія.

Вона й напустилась на Дія Кроненка:

«З ким ти, баламуте, уже раду радив?

Ти все, бачу, любиш задумувать думи,

Як мене немає; а мені ніколи

Про теє не кажеш, що в тебе на мислі».

Аж промовив батько і людський і божий:

«Та ти й не сподійся усі думи знати,

Бо вони для тебе халепою будуть.

Що відати можна, того ранше тебе

Ніхто не почує ні з богів, ні з люду;

Но що я помимо задумати схочу,

То ти й не випитуй і не домагайся».

Аж мовила знову Іра волоока:

«Кроненку невірний! Нащо ти се мовив?

Я й так не питаюсь і не домагаюсь,

І ти як захочеш, так думати можеш.

Мені тільки страшно, щоб тебе не звела

Хетта сріблонога, дочка Посидія.

Вона до схід сонця у тебе сиділа

І ти кивав, знати, що вважиш Ахілла

І погубиш многих край суден ахейських».

Но Дій хмарогонний до неї промовив:

«Усе ти, небого, мене зазираєш,

Но сим ти зо мною нічого не вдієш;

Спротивієш тільки, тогді гірше буде.

Може, і кивав я – так то моя воля,

А ти коли хочеш, сиди мені тихо,

Бо і всі Олімпські тобі не поможуть,

Коли я на тебе свої руки спущу».

Мовив, і здригнула Іра волоока,

Сіла, замовчала, серце затиснула,

І усі небесні тяжко воздихнули.

Тогді уже Іхвест став їх розважати

Та став свою матір Іру потішати:

«Се вже у нас буде паскуднеє діло,

Коли ви незгоду за людей почали

Та богів смутили, – пропаде і слава

Нашого обіду, як зле переможе.

Не вчить тебе, мати, но я тобі раджу

Дію покоритись, щоби він часами

Знову не озлився, обіду не збавив.

Бо він як захоче, то всіх нас із неба

Разом поспихає, бо він тяжко сильний.

Схиляй його, мати, м’якими словами,

Тогді і до нас він буде прихильніший».

І з сими словами дав матері в руки

Подвійную чарку і до неї мовив:

«Як тобі не прикро – знаєш, моя мати,

Щоб я тебе, милу, битою не бачив;

Жалувать я буду, та не порятую,

Бо з Дієм Олімпським боротися страшно.

Колись боронив я, так мене за ногу

Як схопив Олімпський та як з неба кинув,

То весь день летів я і вже на заході

Брьохнувся на Лімен ледве-ледве живий;

Там мене й підняли синтійськії люди».

Мовив, і всміхнулась Іра білоплеча

І взяла од сина подвійную чарку.

Потому і другим, почавши ісправа,

Став він підносити солодкий напиток,

Аж сміх підійнявся у богів безсмертних,

Як став Кривоногий по хаті кульгати.

Весь день до заходу боги частувались,

І їм на тій учті нічого не бракло:

Була там і ліра в бога Аполлона,

Були там і Співи, що пісень співали.

А коли вже сонце сіло на спочинок,

Вони й розійшлися по своїх будинках,

Бо кожному дім свій з дивними цяцьками

Вибудував славний Іхвест Кривоногий,

Пішов і Олімпський до своїй постелі,

Де лежав, бувало, коли сон приходив,

І ліг, і край нього Іра положилась.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 7 – 22.