Пісня 15. Знов край суден бійка

Переклад С.Руданського

Ткань

Кинули трояни рови й частоколи,

І много лягло їх од руки данаїв,

А живі прибули до своїх теліжок,

Блідії од страху. А Дій і збудився,

На вершині Іди із Ірою сплячи.

І став і побачив троян і ахеїв,

Що сії втікали, а ті доганяли,

І їм Посидій-цар подавав підмогу.

І ледве що дихав і плював крівлею,

Бо його з ахеїв не слабий і вдарив.

Глянув старий батько і змилосердився

І до Іри грізно словами промовив:

«То ти, злюча Іро, хитрощами з бійки

Ектора зігнала, народ попужала!

Либонь же ти перва за те й поплатишся,

І я тебе зіб’ю своїми громами.

Чи вже позабула, як я тебе вішав

І двоє ковадлів на ноги навісив

І руки тасьмою зв’язав золотою?

Ти висіла, й боги не могли пристати

Тебе одчепити, бо кого ловив я

Та з порога кидав, той летів без духу

І падав на землю. Се ще мало було,

Щоб тобі оддячить муку Іраклія.

Ти з Бурієм лихо на його кнувала,

Підійняла хвилі, пігнала по морю

І аж до Коону людного загнала;

Аж я свому сину подав порятунок,

І по тому горю сам привів до Аргу.

Чи тобі корисне до мене ходити

І зо мною спати, мене туманити».

Сказав, і здригнула окатая Іра,

І живо до його стала говорити:

«Будьте мені свідки, і Земле, і Небо,

І ви, води Стигу – велика ся клятва

Для богів безсмертних – і твоя най буде

Голова святая і наша постеля,

Що єю ніколи дарма не кленуся.

Не з-за мої ради Посидій могучий

Троян побиває, а тим помагає;

Знати, його серце підвело на теє,

Коли він побачив стиснених ахеїв.

Я б сама радіша, щоб він чинив теє,

Що ти, Хмарозборче, будеш сам чинити».

Усміхнувся батько і божий і людський

І до неї мовив бистрими словами:

«Якби-то ти, добра, величная Іро,

Та все так судила, сидячи з богами!

Посидій і хтів би, може, що чинити,

А мусить пристати до тебе й до мене.

Коли ж ти по правді по щирії кажеш,

Іди до безсмертних та поклич до мене,

Щоб прийшла Ірида і Поллон-мисливець.

А та в мене піде до стану ахеїв

І скаже од мене царю Посидію

Покинути бійку та й іти додому.

А Поллон підійме Ектора до бою,

Подасть йому силу і одійме болі,

Що так його мучать, а ахеїв знову

Плечима поверне і пішле їм розпуд, –

Вони й поженуться до суден Ахілла.

Ахілло до бійки підійме Патрокла,

Патрокла погубить Ектор під Ільйоном,

Коли той немало переб’є троянів

Та ще й поб’є сина мого Сарпідона.

Ектора за його погубить Ахілло,

І од того часу заведу я знову

Погоню од суден, аж поки ахеї

Не візьмуть Ільйону по волі Паллади.

Но перше не зм’якну і жадному богу

Поти не позволю помагать данаям,

Аж поки не вчиню волі Пілієнка.

Бо я головою йому обіцявся,

Як Хетта коліна мої обіймала

І мене просила уважить Ахілла».

Послухала зараз Іра білоплеча,

Полетіла живо з Іди до Олімпу,

Як думка літає в того чоловіка,

Що світу повидів і думає в мислях:

«Там я був і там був», – і все пригадає.

Так живо летіла й Іра до Олімпу,

А там на Олімпі у Дієвім домі

Всі боги сиділи; вони як узріли,

Зараз повставали, підійшли з чарками.

Но вона ні в кого чарки не прийняла,

Тільки у Хтимісти, бо тая передня

Підійшла до єї і живо спитала:

«Та що ж бо ти вбігла, ніби з переляку?

Тебе, знать, Кроненко мав перелякати».

Но її сказала Іра білоплеча:

«Чого вже, Хтимісто, про теє питати?

Ти знаєш, який він тугий та завзятий.

А лучче спочатку попоштуй безсмертних,

Тогді враз з богами другими почуєш,

Яке тяжке лихо Дій тепер задумав.

А тепер почувши, ніхто не зрадіє,

Хоч би хто і рад був веселим побути».

І, сказавши, сіла поважная Іра.

Боги сумували, а вона всміхалась,

Но чоло не грало з чорними бровами,

І вона сердита почала казати:

«Дурні ми, що Дія думаєм осилить!

Ми на його словом і ділом завзялись,

А він ані гадки про теє не має,

Бо він добре знає, що він із безсмертних

Силою і властю далеко сильніший.

Терпім, яке лихо захоче післати.

Либонь; і Ярія не минув сьогодня.

Бо вже, либонь, згинув і Аскалахв сильний,

Що був у Ярія за рідного сина».

Ярій і незчувся, як себе по стегнах

Руками ударив і з плачем промовив:

«Не судіть, Олімпські! Я піду до суден,

За сина оддячу. Нехай доля судить,

Щоб Дій піднебесний побив мене громом,

Я з трупами ляжу на криваву землю».

І живо гукнув він на Ляка і Страха

Коней запрягати і почав збруїтись.

Тогді б то Кроненко на богів безсмертних

Ще тяжчим та важчим гнівом розпалився б,

Якби лиш Паллада за всіх не злякалась.

Вона живо встала, вибігла за двері,

Зняла з його шолом, щит його схопила,

Із рук його сильних ратище одняла

І стала Ярія словами картати:

«Чи здурів, небачний, чи вуха у тебе

Тепер заложило, чи ума ти збувся?

Не чув, що казала Іра білоплеча,

Що тільки од Дія на Олімп прибула?

Хочеш, щоб самому, набравшися лиха,

З соромом та жалем на Олімп прибути

Та й нам через себе лиха наробити?

Бо тогді б він кинув троян та данаїв,

А зараз прийшов би на Олімп високий

І, винен не винен, всіх би він потлумив.

Послухай, Ярію, забудь свого сина!

Храбріші од нього, і ті полягали,

Та й іще поляжуть. Трудно усе плем’я

І рід чоловічий богам рятувати».

І взяла Ярія в крісло посадила,

Іра ж Аполлона викликала з дому

І вісницю божу і людську Іриду

І живо до неї мовила словами:

«Вас на Іді Дій жде, ідіть же ви живо,

Та тільки прийдете, побачите Дія,

Чиніть, що він скаже й чого забажає».

Сказала і сіла поважная Іра

На золоте крісло, а ті полетіли,

Прибули до Іди рудної, звірної,

Застали Кроненка на самім Гаргарі,

Де його обвила пахучая хмара,

І там перед Дієм разом поставали.

І він на їх глянув і не обізлився,

Бо сповнили живо Іринеє слово;

Спершу до Іриди почав говорити:

«Полети, Іридо, к царю Посидію,

І скажи всю правду, не кажи неправди.

Скажи, нехай кине і війну і бійку

І піде чи в небо, чи в море широке.

Коли ж мого слова слухати не схоче,

Так нехай розважить і в мислі і в серці,

Чи може він сильний против мене стати,

Я ж бо і сильніший і старший із роду.

А він не боїться зо мною рівнятись

Тогді, як другії дрижать підо мною».

І не одмовлялась бистрая Ірида,

Полетіла живо з Іди до Ільйону

І, як сніг із неба або град спадає,

Зморожений духом сильного Бурія,

Так разом Ірида бистрая упала

І до Землетряса сильного сказала:

«Послом я до тебе, сивий Землетрясе,

Прибула із Іди од сильного Дія.

І кажу покинуть і війну, і бійку

І піти чи в небо, чи в сивеє море.

Коли ж його слова слухати не схочеш,

Він сам, казав, прийде битися з тобою;

І тобі не радив в руки попадатись,

Бо він і сильніший і старший із роду.

А ти не боїшся до його рівнятись

Тогді, як другії так його бояться».

Землетряс, озлившись, став її казати:

«Сильний то він сильний, та бажа багато,

Коли знизить хоче рівного з собою.

Бо троє нас було у Реї і Крона:

Дій один, я другий, а третій цар Невид.

І всі ми узяли по рівнії часті:

Так мені досталось море невсипуще,

Невиду достались підземнії краї,

А Дієві небо, хмари і повітря.

Земля ж із Олімпом осталася спільна.

Так я і не здамся на Дієву волю,

І хай він і сильний на своїм наділі,

А руки на мене хай не накладає;

Лучче нехай дочок та синів навчає

Грізними словами, що сам породив їх;

Вони поневолі слухатись повинні».

Бистрая Ірида до його й казала:

«Чи се ж бо я слово, сивий Землетрясе,

Занесу до Дія, чи ти перемислиш?

У доброго часом міняються мислі,

А знаєш, Ериньї все слухають старших».

Землетряс Посидій до неї і мовив:

«Гаразд твоє слово, по правді ти кажеш.

Добре й те чинити, що посол порадить,

Та тяжко лягає на серці й на думці,

Що рівного в праві і рівного в долі

Він хоче підбити злосними словами.

Та вже я на сей раз йому піддаюся.

Но я тобі кажу од щирого серця,

Коли против мене, сильної Паллади,

Іри та Ермія й Іхвеста Кривого

Не схоче він Трої славної згубити

І не подасть сили хоробрим аргеям,

Довіку між нами буде розгорожа».

Сказав і покинув ахейськеє військо

І пішов у море; ахеї смутились.

А Дій на ту пору мовив Аполлону:

«Іди оце живо до Ектора, Хвіве,

Бо Землетряс сильний іде вже до моря

І тяжкого гніву нашого вжахався.

А були б почули всі боги про бійку

І тії підземні, що там коло Крона.

Добре ж то для мене, добре ж і для його,

Що він і сердитий мене побоявся,

А щоб не без лиха діло обійшлося,

Так візьми ж ти в руки мій бунчук квітчастий,

Сильно потряси їм та спужай ахеїв,

А сам постарайся Ектора підняти,

Щоб він не томився, аж поки ахеїв

Не пугне до суден та до Еллиморя

Тогді я зараджу і словом і ділом,

Щоби і ахеї спочили од праці».

І Аполлон батька не смів не послухать

І полетів з Іди, як той яструб хижий,

Коли він бажає голуба убити.

Найшов Пріаменка Ектора слабого,

Він уже піднявся, сила обновлялась,

Пізнавав дружину, ядуха і поти

Потрохи спадали. Подавав Дій силу;

От, край його ставши, Аполлон і мовив:

«Чого, Пріаменку, далеко од своїх

Ти так зажурився? На чім тобі стало?»

Аж до його мовив Ектор шоломенний:

«Що ж ти за безсмертний, що мене питаєш?

А чи ж ти не знаєш, що мене край суден,

Як я бив ахеїв, Аянт мене в груди

Каменем ударив і сили позбавив?

Я думав, що вже я і мертвих побачу,

І Невида дома, і оддавав душу».

Аж до його мовив Аполлон стодійний:

«Не журись! Тепер ти помагача маєш.

Кроненко із Іди послав тобі в поміч

Хвіва-Аполлона. Я ж таки і перше

Рятував і місто, і тебе самого.

Іди ж ти до кінних та кажи їм живо

На бистрії судна коней поганяти,

А я вперед піду, дорогу зрівняю

Та сильних ахеїв плечима оберну».

І тяжкої сили отаман набрався,

І, як кінь стаєнний, що був на ячмені,

Повід одірвавши, б’є землю копитом

І біжить купатись до бистрої річки;

Він шию підійме і гриву розпустить,

І, певний у собі, він живо женеться

Туди, де пасуться кобили на паші, –

Так Ектор пігнався швидкими ногами

Кінних поряджати, вислухавши бога.

А ті, як оленя або козу дику

Застукають часом люди і собаки,

І її рятують чагарі та скали,

І їм ізловити її не судилось;

Аж, почувши крики, встає лев гривастий

І разом гарячих усіх проганяє, –

То так і данаї, ідучи товпою,

Били їх мечами й ратищами з тилу.

Но Ектор озлився, і всі задрижали,

І кажному в п’яти душа опустилась.

Аж підняв свій голос Хтовай Андремонів,

Луччий із етолів ратищем кидати

На бою стоячім, та й на раді луччий,

Бо рідко хто здужав збити його словом.

От він перемислив та й почав казати:

«Великеє ж чудо бачу я очима:

Воскрес-таки Ектор, смерті ухилився!

Кажний мав на мислі, що він уже згинув

Од руки Аянта Теламонієнка.

Мабуть, із богів хто Ектора посилив,

Того, що немало погубив данаїв

Та й іще погубить. Бо він не без бога

Стоїть попереду і битись палає.

Но що я вам скажу, послухайте, милі:

Скажімо ми черні одійти до суден,

Самі ж поставаймо, которі храбріші,

Ратища наставмо, то, може, ми зразу

Його й одіб’ємо, бо він і завзятий,

А все ж не ударить один на громаду».

І на його слово пристали данаї.

І одні з Аянтом, з царем Ідоменем,

Тевкром, Мірівоном і Мегом Ярійним

Самі щонайлуччі виступили взустріч

Ектору й троянам, а чернь поза ними

Одступала тихо до суден ахейських.

Кинулись трояни, Ектор попереду

Виступав широко; перед ним у хмарі

Аполлон мисливий з бунчуком летучим,

Страшним волохатим, зробленим на диво,

Що Дієві Іхвест дав на острах людям, –

Він із бунчуком тим гнався попереду.

Стали і аргеї – і меж ними разом

Бійка запалала. Задренчали стріли,

Пущенії з лука, ратища загули,

І одні встрягали в тіло молодецьке,

А другі помимо тіла пролітали,

В землю устрягали, тіла не поївши.

Поки Аполлон той бунчуком не двигав,

Поти одинако і стріли літали і народ валився,

Но тільки він глянув на кінних данаїв,

І двигнув і крикнув – зразу у них серце

В грудях заніміло і сила опала.

Як стадо волове чи стадо овече

Два звірі пужає невидної ночі,

Ускочивши разом, як пастух одійде, –

Так Аполлон сильний розпужав ахеїв

І подавав славу Ектору й троянам.

Там один другого боєм побивали:

Ектор побив Стиха і Аркезилая;

Стиха, отамана, мідяних віотів,

І Аркезилая, друга Менесхтія.

Еней побив разом Медонта і Яса,

Медонта – із боку сина Оїлія

І брата Аянта, – він жив у Хвілаці

Далеко од роду, бо він убив брата

У мачухи свої, у Евріопіди.

А Яс був гетьманом у славних ахтинів:

Був сином у Схіла, звався Вуколенком.

Славний Полідамант побив Мікістія,

А Політ – Ехія, Клонія – Агінор,

А Діоха Парій ратищем наздогін

У плече ударив і пробив навиліт.

Поки ж вони стали, вбитих обдирали,

Ахеї все брались к рову й частоколу,

І всюди втікали за стіну ховатись.

Ектор на троянів і почав гукати:

«До суден, трояни, годі обдирати!

Бо кого побачу далеко од суден,

Смерть йому завдію і труп його хирний

Не браття та сестри на вогонь положать,

А з’їдять собаки край нашого міста».

І вдарив по конях, і коні погнались.

Крикнув на троянів, і всі із ним разом

Погналися кіньми з криком превеликим.

А там попереду Аполлон мисливий

Ногами осунув окіп коло рову,

У рів його скинув, і стала дорога

Довга і широка, мов ратищем кинуть,

Коли його кине чоловік могучий.

Кинулись трояни, і Хвів перед ними

І стіну ахейську порохом розсипав.

Як дитя малеє на березі моря,

Що з піску поробить різнії будинки

І валить їх, б’ючи руками й ногами, –

Так ти, Аполлоне, повалив тяжкую

Аргейськую працю і самих розпудив.

Вони коло суден стали, зупинились,

Себе потішали і до всіх безсмертних

Руки підіймали і щиро молились.

Та більше ж молився Нестір геринійський,

Підійнявши руки к зірчастому небу:

«Коли тобі, Дію, хто-небудь з аргеїв

Палив коли стегна волові й овечі,

Щоб живим вернуться, і ти не одмовив,

Спом’яни, Олімпський, і сей день помилуй

І не дай троянам замогти ахеїв».

Так старий молився, і вдарив Дій громом,

Почувши молитву сивого Нільєнка.

Но тільки трояни Діїв грім почули,

На аргеїв знову страшно налетіли.

Як хвиля велика широкого моря

Поверх судна ходить, коли вітер дуне,

Бо він іще вищі хвилі підіймає, –

Так трояни з криком на стіни кидались,

Кіньми наганялись і край самих суден

Ратищами бились. І сії з теліжок,

А ті з чорних суден билися тичками,

Що лежали в суднах для бою морського.

І були на кінцях заковані міддю.

Патрокло, ще поки ахеї й трояни

Бились за стіною далеко од суден,

Сидів у наміті у Евріопіла,

Потішав слабого і на його рани

Клав такії ліки, що біль одіймали.

Но тільки трояни за стіну забрались

І ахеї з криком кинулись тікати,

Застогнав і сам він і руками тяжко

Вдарився об стегна і сумно промовив:

«Рад би я остатись, та більше не можу;

Тяжка, Еврипіле, бійка наступила.

Нехай тебе, брате, слуга потішає,

А я піду живо будити Ахілла;

Може, бог поможе дух його й підняти,

Бо дружняя просьба сильная завсігди».

І тільки промовив, як ноги й понесли.

Ахеї ж троянів дарма одпирали,

Не могли слабіших од суден одбити;

Та дарма й трояни рвались на данаїв,

Не могли прорватись к суднам та намітам.

Но як те правило дерево справляє

У руках у теслі, що всякеє скуство

Він відає добре з науки Паллади,

Так меж ними рівно і бійка стояла,

Всюди коло суден однаково бились.

Ектор на Аянта хороброго вийшов,

Став за судно битись. Та не було сили

Одному побити, судно підпалити,

Другому – одбитись од свої пригоди.

Аж Аянт Клітора, Клітьєвого сина,

Що вже і вогонь ніс, вдарив межи груди;

Той об землю хропнув і випустив світло.

А Ектор поглянув на родича свого,

Що він повалився коло суден чорних,

І став викликати троян та лікійців:

«Трояни, лікійці і славні дардани!

Не кидайте бійки на сії тісноті,

Рятуйте Клітьєнка, вбитого край суден,

Щоб з нього ахеї збруї не здійняли».

Мовив і в Аянта ратищем прицілив.

Та попав не в його, а в Масторієнка,

Того Лікохронта, що він у Кіхтирі

Убив чоловіка і втік до Аянта;

Він його над вухом у голову вдарив

З боку од Аянта; він наознак з судна

Хропнувся об землю і сили позбувся.

І Аянт затрясся і до брата мовив:

«Братику мій, Тевкре! Згинув Масторенко,

Наш товариш вірний, що був із Кіхтиру

І що ми, як батька, його шанували.

Його побив Ектор. Та де ж лук твій, Тевкре,

Де бистрії стріли, що ти мав од Хвіва?»

І Тевкер послухав і став коло його

З натягнутим луком, з повною тулою,

І почав стрілами троян побивати.

Зразу убив Кліта Песинорієнка,

Слугу Полідама, Панхтового сина;

В його були віжки, і він ганяв коней

Туди, де найбільше маялося строїв,

Радуючи серце Ектора й троянів.

Аж напало лихо ще без порятунку;

Йому в шию ззаду стріла залетіла;

Він об землю хропнув, коні повернули,

Понесли теліжку. Аж живо дізнався

Полідамант сильний, він перейняв коней,

Дав їх Астиною, сину Протяона,

І наказав кріпко на виду держати,

А сам у передніх знову замішався.

Тевкер стрілу другу на Ектора вийняв

І, певне, край суден бійку зупинив би,

Якби в його вдарив та висадив душу;

Но Дієва воля того не волила,

І він тої слави Тевкера позбавив

І струну крутую на славному луку

Перервав з натягу. Стріла тяжка мідна

Вдарилася набік, і лук із рук випав,

І задрижав Тевкер і мовив до брата:

«Біда! Якийсь дідько всю нашу потугу

Разом побиває; і лук із рук вибив,

І струни позбавив свіжої, крутої,

Що стріл, може, силу здужала пустити».

Аж до його мовив Аянт Теламонів:

«Та кинь бо ти, брате, і лука і стріли,

Коли Дій їх ломить, злючись на данаїв,

А візьми ти лучче ратище та щита

І йди на троянів і підмовляй других,

Нехай і заможуть, та все ж наші судна

Не дешево візьмуть. Ану же до бою!»

І положив Тевкер лука у наміті,

Положив на плечі щит чотиришкурий,

На голову буйну узяв шолом красний,

На верху хвостатий, із гребенем страшним,

Взяв ратище кріпке, заковане міддю,

Пішов і в годині прибув до Аянта.

А Ектор побачив, що стріли пропали,

Та й став викликати троян та лікіян:

«Трояни, лікійці і славні дардани!

Не будьте бабами та покажіть силу

Край суден глибоких; бо я ж таки видів,

Як Дій побив стріли луччого затяжця.

Видна ж таки людям Дієвая поміч,

Коли вже одних він слави сподобляє,

А других нівечить; отак і тепер він

Аргеїв нівечить, а нас повишає.

Так живо ж до суден! Хто буде пробитий,

Ранений смертельне, нехай помирає!

Не гріх і померти за рідную землю.

Зато жінка, й діти, і дім, і вся челядь

Зостануться живі, як тільки ахеї

Попливуть на суднах у рідную землю».

І разом додав їм і сили і духу.

А Аянт тим часом викликав до своїх:

«Тепер нам, аргеї, або погибати,

Або себе й судна треба рятувати.

Чи, може, як Ектор візьме ваші судна,

Ви мислите пішки додому дістатись?

Не чуєте, може, як гукає Ектор,

Бажаючи судна ваші попалити?

Зве він не до танців, а зве їх до бійки.

Так і нам нічого луччого не здумать,

Як з ними змішати і руки і силу.

Лучче разом згинуть або живим бути,

Ніж мучитись довго бійкою лихою,

Як ми коло суден під ворогом слабшим».

І сей додав разом і сили і духу.

І враз побив Ектор Схедя Пермиденка,

Отамана хвоків, Аянт – Лавдаманта,

Отамана піших Антинорієнка;

Полідамант – Ота, родом із Кілліни,

Мегового друга, гетьмана епіїв.

Глянув Мег і вдарив у Полідаманта,

Та не в його влучив, бо синові Панхта

Аполлон не волив згинуть між передніх;

А влучив він Крисма у самії груди,

І сей повалився, а той став із його

Збрую обдирати. Аж поглянув Долоп,

Син славного Лампа Лаомедонтенка,

Що здорово відав кривавую бійку,

І прямо Хвільєнка вдарив серед щиту,

Близько підступивши, но його закрила

Випуклая збруя, що Хвілей колися

Вивіз із Ехвіри, що край Селлієнту,

А в дар одібрав він од царя Евхіта,

Щоб її носити в бійці з ворогами.

Тепер вона в горю сина рятувала.

Тогді Мег назустріч в шолом його мідний

В самую вершину ратищем ударив

І збив з нього гичку, і вона, червона,

На чорную землю з шолома злетіла.

А поки ж він бився та ждав побороти,

Аж йому назустріч Менелай з’явився,

І того у плечі знебачки ударив,

І остріє мідне пройшло через груди

І спереду вийшло. Долоп повалився,

А той став із його збрую іздирати.

Аж закричав Ектор до всіх його братій,

А більше ж усього до Меланогіппа,

Сина Ікетая. Він пас у Перкоті

Волів тонконогих до вражого впаду;

Но тільки прибули данайськії судна,

Він прибув до Трої, помагав троянам

І жив у Пріама, як рідна дитина.

Так до його Ектор і почав казати:

«Чи вже ж, Меланіппе, се ми так погинем?

І не болить серце, що брата убито?

Не бач, як з Долопа збрую іздирають?

Ходи! Тепер годі іздалеку биться,

Поки не поб’ємо або поки ворог

Трої не повалить, не поб’є троянів».

І сам – попереду, а той – за ним слідом.

Аж тих став будити Аянт Теламонів:

«Не дайтеся, браття, майте стид на серці

Та один одного стидайтеся в бійці,

Бо стидливих більше цілих, ніж побитих,

А біглі не мають слави, ні рятунку».

А ті й так напали, слово заховали,

Кораблі скріпили мідною стіною;

І як Дій величний підіймав троянів,

Менелай хоробрий будив Антилоха:

«Та ти ж, Антилоху, і за всіх молодший,

І за всіх прудкіший, і за всіх сильніший.

Що ж би тобі вбити якого троянця?»

Промовив і знову назад поступився,

А той вперед скочив, кругом обдивився,

Ратищем прицілив – трояни подались,

Як він став ціляти. Аж він так і влучив

В груди Меланіппа, сина Ікетая,

На розгоні в бійку у правую пипку.

Він хропнув об землю, і тьма очі вкрила.

Антилох пірвався, як пес на оленя,

Що тільки піднявся із свої логови,

Стрілець і підстрілив і сили позбавив.

Отак, Меланіппе, Антилох на тебе

За збруєю скочив. Та вглянув і Ектор

І живо назустріч побіг через бійку.

Антилох не встояв, дарма, що хоробрий,

І став утікати, як той звір по шкоді,

Що пастуха в стаді або псів потлумив

І тікає, заким люди ізбіжаться.

Так і Нестеренко, Ектор і трояни

Сипали стрілами, но він тогді тільки

Став і обернувся, як прибув до своїх.

Трояни, мов леви, кидалися к суднам,

Сповняючи волю небесного Дія,

Що їм давав поміч і славу велику,

А в тих одіймав він і силу і славу,

Бо Ектора серце слави забажало

Кинути на судна вогонь незгасимий

Та сповнити просьбу великую Хетти.

А сього і ждав лиш мудрий Кронієнко,

Щоб тільки побачить полум’я на суднах:

Тогді знов од суден пожене троянів

І знову данаїв славою дарує.

Для того і слав він Ектора до суден.

Но Ектор Пріамів і сам розпалився,

Як Ярій пропащий, як вогонь тріскучий,

Що в горах бушує у чорному лісі;

Текла піна з рота, хмурилися брови,

І очі блищали, і мідяний шолом

Страшно хилитався над його висками,

Бо сам Дій небесний був йому на поміч

І йому одному за всіх давав слави,

Бо йому недовго жити оставалось,

І день той Паллада вже йому зближала,

Коли він загине од рук Пілієнка.

Він всюди кидався строї розірвати.

Кидався, де більше народу стояло

Та де збруя лучча, та не здужав, сильний.

Бо вони, як башта, як камінь великий

І тяжко високий на березі моря

Зустрічає вітру сильного пориви

І буйнії хвилі, що зляться од його, –

Так троян данаї храбро зустрічали.

Тогді вогнем лютим вдарив він на строї.

Як хвиля надута хмарними вітрами

На судна ударить і піною вкриє,

А сильнії вітри ревуть у вітрила

І серце од страху рветься в корабельних,

Бо вони од смерті ледве утікають, –

Так рвалося серце в грудях у ахеїв.

Як лев, коли впаде на стадо волове,

Що тьмою пасеться понад мочарину,

І пастух, недужий звіра побороти,

Коли він по стаду волів його душить,

То кинеться к заднім, то знову к переднім,

А звір серед стада вола розриває,

І стадо урозтіч, – то так і аргеї

Страхом попужались Ектора та Дія,

Коли побив Ектор Перхіта з Мікіни,

Сина того Копра, що од Еврисхтія

Послом ходив, було, к сильному Іраклу.

Но батько і простий, а породив сина,

Здатного й до гону, здатного й до бою

І розумом добрим первого з мікінів.

Ектору завдав він великої слави.

Бо він, обертавшись, за щит зачепився,

Що його до п’ятів закривав од стрілів,

І захилитався і наознак хропнув,

Аж загримів шолом на висках у його.

Ектор як побачив, з ратищем прискочив,

Вдарив його в груди і вбив край дружини.

Не могла й дружина дати порятунку,

Бо й вона боялась Ектора страшного.

Стали позад суден, перед ними судна

Первії стояли, а ті помагали.

Но аргеї з бою, переднії судна

Ворогам оддавши, стали край намітів

І не одступали, стид і страх їм було.

Всі один другого криком посиляли,

А найбільше Нестір, ахейська заслона;

Він кажного в війську заклинав ріднею:

«Будьте молодцями! Не робіте стиду

Перед цілим світом! Пригадайте кажний

Дітей своїх, жінку, скарби, батька й матір,

В кого вони живі і в кого померли.

Я за них вас прошу, хоч їх і немає:

Впирайтеся сильно і не утікайте!»

І підняв у кажнім і силу і душу.

Ахтина з очей їх чорну хмару зняла,

І стало їм видно на обидва боки.

Освітились судна і поле криваве,

І вони узріли Ектора й дружину,

Як ту, що одстала і не воювала,

Так і ту, що билась край суден глибоких.

Та не любо ж стало храброму Аянту

Позаду стояти, де другі стояли.

Він пішов по суднах сильною ступою,

Схопивши руками тичку корабельну

В двадцять і два лікті, цвяхами оббиту;

І мов той, що добре вміє кіньми править,

Що четверо коней вибере із стада

Та й пуститься в місто по крутій дорозі, –

Жінки й чоловіки з дивом поглядають,

А він собі сміло із коня одного

На другого скаче на цілім розгоні, –

Так Аянт по лавах бігав через судна

І голос доходив до самого неба.

Він кликав данаїв стати боронити

Судна та наміти. Но дарма, тогді вже

Ектора не було помежи троянів.

Но як орел хижий падає на птахів,

Коли перельотом сядуть жирувати

Журавлі та гуси й лебеді шиясті,

Так Ектор ударив на чорнеє судно,

Його Дій позаду підпирав рукою

І поганяв військо за його слідами.

І знову край суден бійка запалала.

Сказав би хто, свіже, нестомлене військо

Стало воюватись. Так билися тяжко.

Кажний своє думав. Ахеї не ждали

Позбутися лиха, а думали згинуть;

А трояни – кажний мав надію в серці

Судна попалити, побити ахеїв.

Се маючи в мислі, одні других били.

Ектор ухопився за ніс того судна,

Що Протесилая принесло до Трої,

Но його додому назад не повезло.

І край того судна ахеї й трояни

Змішалися разом. І тогді вони вже

Не ждали ні луків, ні ратищів мідних,

А близько стоячи, на одно пустившись,

Бились сокирами, острими бардами,

Довгими мечами й ратищами бились.

І мечів багато красних, черенчастих

То з рук поспадало, то з плечей завзятих,

І чорнеє поле кров’ю запливало.

А Ектор, схопившись за ніс корабельний,

Держався руками і кликав троянів:

«Вогню сюди живо, та разом гукніте!

Сьогодня судив Дій судна попалити,

Що сюди прибули без божої волі

І нам через старших лиха наробили.

Бо коли я радив битись коло суден,

Вони не пускали ні мене, ні війська.

Коли ж Дій тогді нас туманив і зводив,

Так тепер же сам нас і веде і кличе».

І вони ще гірше взялись до аргеїв.

Сам Аянт не встояв, стріли засипали.

Він одступав тихо, думаючи згинуть,

І по семи ступнях з лавки опустився

І став і край судна став кажного бити,

Хто тільки підходив з вогнем незгасимим;

І тяжко і сильно гукав на данаїв:

Силкуйтеся, милі, з сили не спадайте!

Думаєте, є в нас помагачі ззаду?

Чи стіна висока, що вас оборонить?

Нема в нас ні баштів, ні кріпкого міста,

Де б ми заховались, нову силу мали.

Ми на чужім полі, перед чужим військом

Стіснені до моря, далеко од роду,

В руках оборона, а не в слабосилі».

І ратищем острим став він воювати.

І тільки що Ектор підбивав якого

І той попирався із вогнем до суден,

Аянт його разом ратищем і цілив.

І так їх дванадцять поклав коло суден.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 234 – 252.