Пісня 4. Злома присяги. Виказ Гамемнона

Переклад С.Руданського

Ткань

Всі боги, край Дія на злотім помості

Сидячи, судили, і красная Іва

Нектар розливала, і боги чарками

По колії пили, на Трою дивились.

Аж почав Кроненко прикрими словами

Ірі допікати і на злість казати:

«Дві богині тягнуть руку Менелая:

Аргейськая Іра і сильна Паллада.

Но вони спокійно сидять собі з нами,

З нами веселяться; одна тільки Врода

Свого не кидає, гибель одвертає,

І тепер схопила готового згинуть.

Но все ж таки виграв Менелай хоробрий,

I треба нам думать, що нам учинити.

Чи нам їх ізнову на лютую бійку

Та війну підняти, чи їх помирити?

Як сеє вам тільки і любе і миле,

Так хай остається Пріамове місто,

І Менелай візьме Елену аргейську».

Мовив, і здихнула Іра і Паллада;

Вони разом дбали за лихо троянам.

Та тільки Паллада змовчала, ні слова

Дію не сказала, хоч і тяжко злилась;

Іра ж не стерпіла і зараз почала:

«Кроненку невірний! Що ти оце мовив?

Хочеш попсувати усю мою працю,

Що потом потіла та морила коней,

Б’ючися з Пріамом та з його синами?

Роби! Но безсмертні не всі за тобою».

Аж Дій хмароходний іздихнув і мовив:

«Що ж тобі, небого, Пріам із синами

Злого учинили, що ти так бажаєш

Трою зруйнувати, хорошеє місто?

Щоб перейшла брами та стіни високі

Та дітей Пріама і троян поїла,

Тогді б ти лиш серце своє вдовольнила!

Чини уже волю, хай у нас не буде

З сеї суперечки незгоди лихої.

Но я тобі кажу, і вбий собі в пам’ять,

Що як і я схочу місто руйнувати,

Де житимуть люди, милії для тебе,

Ти не спиняй гніву, а дай мені волю.

Радий, чи не радий, а я уступаю.

З усіх міст під сонцем і небом зорястим,

Де лиш проживають надземнії люди,

Мені наймиліший Іліон набожний,

І Пріам воївний, і народ Пріамів.

Там мені обіду ніколи не бракло,

Ні злив і ні диму – а то доля наша».

Аж йому сказала Іра волоока:

«Є три міста в світі, мені наймиліші:

Ото Арги, Спарта й широка Мікіна;

Вали, коли в серці спротивієш їми,

За них не стою я і не побиваюсь,

А хоч би я гнівна тебе і спиняла,

То й то не спинила б, бо ти тяжко сильний.

Но і моїй праці не слід пропадати,

Бо й я звідти родом, звідки ти, Кроненку.

І мене Крон мудрий найстаршою сплодив,

Бо я і сестрою, і жінкою в тебе,

А ти над усіми богами пануєш.

Радьмося ж ми лучче один у другого,

Я в тебе, ти в мене, тогді по нас підуть

І другі безсмертні. Повели ж Палладі

Злетіти до війська троян та ахеїв

Та підбить троянів, щоб вони ахеїв

Перві зачепили, присягу зломивши».

Не перечив батько і людський і божий,

Так Палладі мовив бистрими словами:

«Лети живо в військо троян і ахеїв

Та підбий троянів, щоб вони ахеїв

Первії озлили, присягу зломивши».

Мовив і порушив радую Палладу.

Вона й полетіла з вершини Олімпу.

І мов той Кроненко зорю посилає

На знак або війську, або мореходцям

І вона блищиться і іскрами сяє,

Так тая Паллада до землі летіла

І на військо впала. Жахнулися жахом

Кіннії трояни і ахеї збруйні.

І деякий мовив к товаришу свому:

«Чи війна лихая та лютая бійка

Знову у нас буде, чи нас Дій помирить?

Бо він один важить бійку чоловічу».

Так деякий мовив з троян та ахеїв,

А та вже ходила помежи троянів

В постаті Лавдока Антинорієнка

І всюди питала Пандара-лікійця.

Найшла Ліканенка – він стояв, хоробрий,

А навколо його хоробрії строї,

Що за ним прибули з-над джерел Есипу;

Вона і сказала бистрими словами:

«Вчини ж мою волю, славний Ліканенку,

Та удар стрілою в того Менелая!

Слава тобі й дяка буде у троянів,

А ще більша дяка в царя Олександра;

В його ти найперше будеш дари мати,

Тільки він побачить, що од стріли твої

Менелай загине та на вогонь піде.

Попробуй-но щастя та вдар Менелая!

Тільки Аполлону, лікійському богу,

Пообіцяй дати перваків баранніх,

Як додому прийдеш, до міста Зелії».

Мовила й склонила серце необачне.

Взяв він лук блискучий з кози польової,

Що сам її в груди догодив, попавши,

Як вона в лощинах на скалі ходила

Та на скалу вбита наознак упала.

Роги її були на шістнадцять п’ядей;

Тесля обтесав їх, зробив із них лука,

Вигладив і спійку зробив золотую.

Так він сього лука і навів, припавши,

І його дружина щитами прикрила,

Щоб його не вбили ахейськії діти,

Поки він ударить царя Менелая.

І розкрив він тулу, взяв стрілу із неї,

Новую, летючу, колючую тяжко;

Узяв стрілу тую, до жили приладив,

Тогді Аполлону, лікійському богу,

Пообіцяв дати перваків баранніх,

Як додому прийде, до міста Зелії.

Потягнув за впір’я і жилу волову,

Одвів жилу к рам’ю, а остріє к луку;

І тільки він кругом вигнув того лука,

Роги заскрипіли, жила загуділа

І стріла рвонулась у вражії строї.

Тебе ж, Менелаю, боги не забули.

І первая – красна Дієвая дочка;

Вона вперед стала і од твого тіла

Стрілу одігнала, мов рідная мати

Муху одганяє од сонного сина.

І туди пустила, де золоті стяжки

Пояс затягали і броню подвійну;

Стріла і попала в затягнутий пояс

І вишитий пояс пробила навиліт.

Пробила навиліт вишитую броню

І бляху на тілі, що його од смерті

Не раз визволяла, – пробила і тую.

Рвонула поверха й тіло молодецьке,

І кров його чорна бризнула із рани.

Як жінка з Міони або із Каїру

Білу кість окрасить коню на уздечку

І немало кінних хоче її мати,

А вона в світлиці лежить отаманській,

Коню на прикрасу, лицарю на славу, –

Отак, Менелаю, скривавлено в тебе

Стегна і коліна по самії кисті.

І жахнувся тяжко Гамемнон-володар,

Що кров його чорна бризнула із рани.

Жахнувся і ярий Менелай хоробрий;

Но коли поглянув, що жила з карбами

Поверх тіла була, він опам’ятався;

А Гамемнон з плачем брав його за руки,

Мовив, і по йому плакала дружина:

«На смерть твою, брате, знати, присягав я,

Як тебе я ставив з троянами битись;

Вони тебе вбили, клятву поломили,

Не мине ж їм клятва, ані кров барання,

Ні зливи, ні руки, що ми віру дали.

Коли їх Олімпський зараз не скарає,

Так скарає після, і вони платити

Головами будуть, дітьми та жінками.

І бачу я день той і умом і серцем,

Коли прахом ляже Іліон набожний,

І Пріам воївний, і народ Пріамів.

І сам Дій Кроненко, живучий на небі,

Потрясе над ними козарою свою

За тую неправду – і се буде, буде!

Но мені жаль вічний буде, Менелаю,

Коли ти загинеш, позбавишся віку,

І я у неславі до Аргеї піду,

Бо ахеї зараз спом’януть за доми,

І ми вже на славу троян та Пріама

Кинемо Елену; твої ж білі кості

Тлітимуть у Трої з невдіяним ділом.

І прийде хто-небудь з троянів горденних

На гріб Менелаїв і буде глумитись:

Щоб так Гамемнону всюди удавалось,

Як тепер удалось ахеїв повести!

Пішов він додому з суднами пустими,

Та ще й Менелая храброго покинув.

Тогді нехай трісне земля підо мною!»

Аж до його мовив Менелай хоробрий:

«Кріпися, мій брате, не лякай ахеїв,

Стріла неглибоко зайшла в моє тіло;

Спинив її пояс, вишитий на мені,

І броня, і бляха, збита ковалями».

Аж до нього мовив Гамемнон-володар:

«Якби то так було, любий Менелаю!

Тогді у нас знахур і рану огляне,

І приложить ліків, що біль одіймають».

І зараз промовив кликуну Талхтиву:

«Побіжи, Талхтиве, поклич Махаона,

Сина Асклепія, знахура старого,

Хай дає пораду князю Менелаю.

Його хтось устрілив з троян чи лікіян,

Собі на потіху, а нам на боління».

Мовив, і послухав кликун його мови

І побіг по війську мідяних ахеїв,

Найшов Махаона – він стояв хоробрий,

І навколо його хоробрії строї,

Що за ним прибули із сінної Трикки.

І став і промовив бистрими словами:

«Встань, Асклепієнку! Кличе Гамемнон-цар.

Щоб ти дав пораду князю Менелаю.

Його хтось устрілив з троян чи лікіян

Собі на потіху, а нам на боління».

Мовив і порушив серце його в грудях,

І пішов він живо по стану ахейськім.

І тільки прийшов він, де стояв підбитий

Менелай хоробрий і де кругом його

Стояли гетьмани, а він межи ними, –

Рвонув стрілу тую із пояса разом,

І коли рвонув він, зубці і погнулись.

І скинув він пояс вишитий із нього,

І броню, і бляху, збиту ковалями,

Обдивився рану, вколену стрілою,

Виссав і на нюю лікарства посипав,

Що ще його батько дістав од Хірона.

Іще ж вони були коло Менелая,

Аж на них трояни стали наступати;

Тогді і вони всі кинулись до збруї.

Гамемнон передній не одтягав часу;

Бою не боявся і не одхилявся.

Він поспішав живо на славную бійку.

Покинув і коней і теліжку мідну.

Він оддав їх, бистрих, слузі Евримеду,

Сину Птоломея і внуку Пірая,

І наказав добре, щоб не одставати,

Що втомиться може, прикази даючи;

І кинувся піший строї обходити,

І там, де охочих надибав данаїв,

Там він іще більше словами охотив:

«Кріпіться, аргеї, з сили не спадайте!

Помагать Дій-батько брехунам не стане.

І як вони перві зломили присягу,

То так і їх трупи поклюють ворони.

А ми і жінок їх і дітей маленьких

Заберем на судна, місто звоювавши».

А де неохочих надибав до бою,

Там намагав сильно гнівними словами:

«Не стид вам, аргеї, плохі стрілопуди?

Чого стоїте ви, як ті оленята?

Вони як охлянуть, бігаючи полем,

То стануть – і вся їх сила пропадає;

Отак і ви стали, бійку занедбали.

Ждете на троянів, поки не підступлять

Та не візьмуть суден на березі моря,

Щоб вам доконатись, чи Кроненко з вами?»

Отак поряджав він і строї обходив,

Аж, ідучи військом, надійшов на критян;

Критяни збруїлись кругом Ідоменя,

І він, мов кабан той, ходив попереду,

А Мірівон строїв заднії батови.

Глянув Гамемнон-цар і розвеселився

І до Ідоменя ласкаво промовив:

«Все ти, Ідоменю, первий із данаїв,

Первий ти і в бійці, і в другому ділі,

Первий і на учтах, де чури аргейські

Старшинам у чаші вина наливають.

Бо як стануть пити другії ахеї,

Так є у них міра; а в тебе, що в мене,

Усе повна чара, пити до сподоби.

Поспішай до бою та будь, як і був ти».

А Ідомень критський до його і мовив:

«Буду тобі вірним, царю Атрієнку,

Як я обіцявся і дав тобі слово.

Підіймай же других патлатих ахеїв,

Щоб нам уже битись; трояни звели нас,

Так за те ж і жде їх погибель лихая,

Бо вони в нас перві присягу зломили».

Він мовив, і радий пішов Атрієнко.

І військом ідучи, найшов на Аянтів;

Но й там уже піші хмарою стояли.

І мов тую хмару пастух оглядає,

Що йде понад море од подуву вітру,

І над ними хмара, як смола, чорніє,

Понад море йдучи, і бурю наводить,

І пастух од страху овець заганяє, –

Так позад Аянтів, славних отаманів,

Двигалися к бою чорнії батови,

Ратищами страшні, страшнії щитами.

Глянув Гамемнон-цар і знов звеселився,

І промовив сильно бистрими словами:

«Аянти, гетьмани мідяних аргеїв!

Вас мені не звати, к бою підіймати,

Бо гаразд ви військо підняли і самі.

Коли б Дій, Паллада та Аполлон дали,

Щоб такеє серце у кажного було,

Стало б живо прахом Пріамове місто,

Взяте і розбите нашими руками».

Мовив, проминув їх і пішов до других.

Аж дивиться, Нестір, говорун пілійський,

І той своїх строїть, підіймає к бою,

І навколо його Пелагонт, Аластор,

Хромій, і князь Емон, і Віант отаман.

Спереду він ставив кінних з теліжками,

За кінними з тилу піших хоробріших

На підмогу в бою, а посередині

Неохочих ставив, щоб по нужді бились,

І научав кінних, щоби вони добре

Своїх коней мали, з рядів не пускали:

«Ніхто із вас, певний на їзду, на силу,

Один не пускайся з троянами битись

І тікать не думай, бо то слабість ваша.

А хто на теліжку чужую наскочить,

Ратищем устався – се найлучче буде;

Так і батьки наші стіни добували,

Що у себе й розум і дух такий мали».

Старий підіймав їх і знав-таки бійку,

Глянув Гамемнон-цар, і знов звеселився,

І промовив сильно бистрими словами:

«Ех, якби-то, діду, яке в тебе серце,

Щоб тобі такії і ноги і сила!

А то старість мучить… лучче б кому-небудь

Другому старіти, тобі молодіти!»

Аж до його мовив Нестір геринійський:

«Та й я, Атрієнку, рад би таким бути,

Як колись зборов я Еревхталіона.

Та боги нічого не дають нам разом:

То молодість була, а се уже й старість;

А все ж таки піду, буду хоч словами

Кінних пораджати – тільки мені й долі.

Хай там уже б’ються молодші од мене,

Що й родились послі і силами кріпші».

Він мовив, і радий пішов Атрієнко;

Аж дивиться, храбрий Менествій Пітьєнко

Стоїть і навколо храбрії ахтини.

А тут недалеко і Одиссей мудрий,

І навколо його строї кехвалянів

Стоять; вони зову і не чули к бою.

Троянськії строї і строї ахейські

Тільки що рушали, так вони і ждали,

Поки другий табір хоробрих ахеїв

На троян не вдарить та не пічне бійки.

Глянув Гамемнон-цар – і всудив їх разом,

І промовив сильно бистрими словами:

«Ой ти, Пітієнку, царськая дитино,

І ти, лиходуме, сам о себе дбалий!

Що ви одстаєте та на других ждете?

Та вам би годилось перед ними бути

І первими бійку на себе прийняти.

Ви ж од мене перві чуєте про учту,

Яку отаманам ахеї справляють.

І вам любо їсти печенеє м’ясо,

Любо й вино пити по самую шию,

А тепер нехай вам і десять таборів

Б’ються попереду на міді холодній!»

Аж до нього грізно Одиссей промовив:

«Як се, Атрієнку, з тебе слово вийшло?

І з чого ти кажеш, що ми одстаємо?

Та коли ми вдарим на троянів кінних,

Схочеш, так побачиш, коли в бою будеш,

Батько Телемахів вріжеться переднім

У троянів кінних; дарма ти винуєш».

Гамемнон завважив, що старий озлився,

Та й до нього й мовив другими словами:

«Дивний Лавертенку, мудрий Одиссею!

Я і не виную і не поряджаю,

Бо знаю, що в тебе хорошая думка

І ти так гадаєш, як і я гадаю.

Поспішай, поправим, що злого сказалось,

І боги усе нам поможуть забути».

Мовив, проминув їх і пішов до других.

Аж от і Тидьєнко, Дивомид хоробрий,

Стоїть коло коней та теліжок бистрих,

І з ним стоїть разом Ственел Капаненко.

Глянув Гамемнон-цар – і сих осудив він,

І промовив сильно бистрими словами:

«Ой сину ж ти, сину храброго Тидія!

Чого став, боїшся, поле оглядаєш?

Та ж Тидій ніколи не любив боятись!

Він любив переднім із ворогом битись,

Так мені казали тії, що видали,

Бо я сам не бачив; первий був, казали.

Раз ходив він, було, гостем до Мікіни

Разом з Полініком людей набирати,

Щоб святії стіни хтивськії узяти,

І просив їх дати війська на підмогу;

Тії й раді були волю учинити,

Но Дій перебив їх знаменням страшенним.

Пішли вони знову, вийшли на дорогу,

Прийшли к очеретам, куширям асопським,

Но тут його знову ахеї послали.

І пішов один він і застав кадміян,

Що вони на учті були в Етеокла.

І дарма, з дороги – він не побоявся,

Що він там один був, а кадміян много,

Визвав їх на вигри і всіх переміг їх,

Так йому Паллада до помочі стала.

Кадміяни, було, на нього озлились,

І йще на відході засіду зробили

З п’ятдесяти хлопців і двох отаманів;

Один був отаман Меон Емоненко,

Другий Поліхвон був Автохвенієнко.

І тих він розпудив, і всіх перетлумив,

І тільки Меона випустив живого,

Слухаючи бога. Отакий був лицар

Тидій етолійський! Но сина він сплодив

Не стільки до бою, скільки до розмови».

І Дивомид сильний нічого не мовив,

Бо він мав повагу до царського слова;

Но син Капанія до його озвався:

«Можеш не брехати – тож не бреши, царю!

Бо ми іще луччі і за батьків наших.

Ми брали і Хтиви з восьм’ю воротами,

Ще і війська менше під стінами мали.

Ми тільки вповали на богів, на Дія,

А ті в суперечках самі погибали;

Так ти не рівняй нас з нашими батьками!»

Аж до нього грізно Дивомид промовив:

«Мовчи йому, батьку, слухай мої ради!

Трудно винувати й царя Гамемнона,

Коли він до бою справляє ахеїв.

Йому буде й слава, як наші ахеї

Троян переможуть та Іліон візьмуть;

Йому буде й туга, як ахеїв зіб’ють.

Покажемо ж, батьку, і ми свою силу!»

Мовив і з теліжки скочив із оружжям,

І на йому збруя брязком забряжчала –

Жахом би жахнувся самий небоязний.

Як хвилі морськії по берегу моря

Одна за другою встають од Зефіру,

Здувають у морі і з ревом великим

У береги б’ються і пнуться високо

На дикії скелі і бризкають піну,

Так один по другім данайські загони

В бійку виступали; гетьмани вели їх,

А вони йшли мовчки; подумав би другий,

Що у стільки люду голосу не було.

Слухали гетьманів, одна тільки збруя

Ясная блищала, як вони ступали.

Трояни ж, як вівці в багача на дворі

Стоять і їх доять, а вони зачують

Баранячий голос і бекають тяжко, –

То такий був галас і в стану троянськім;

Бо не один крик був і не один голос,

А мова мішалась, бо і люд був різний.

За одних Ярій був, за других Паллада,

Жах, і Страх, і Вражба, неситая горем,

Страшного Ярія сестра і дружина.

Зразу невелика – вона в саме небо

Росте головою і по землі ходить.

Вона ж то незгоду на них і кидала,

По стану ходячи, лиха завдаючи.

Тільки ізійшлися на чистому полі,

Ратища, і щити, і людськая сила

Стовкнулися разом, щити в щити били

Круглими боками, і грім був великий;

Похвальби і крики б’ючих і побитих

Мішалися разом; земля кривавіла,

Мов тії потоки, що з гір упадають

І биструю воду із джерел великих

Лиють на долину в провали глибокі,

І здалека рев їх пастух зачуває, –

То такий і там був і галас і острах.

Антилох передній побив Ехепола,

Первого з троянів, Хталісіяненка.

Він його ударив у шолом хвостатий,

І ратище шолом на лобі пробило,

У череп устрягло – і тьма очі вкрила.

Як башта на бійці, так він повалився.

І взяв його було Халкідонієнко,

Славний Елехвінор, отаман авантів,

І тягнув з-під стрілів броню обдирати.

Тягнув, та не довга була його праця.

Заглянув Агінор, що він нахилився

І що в його щитом ребра не закриті,

Ратищем ударив – сили його збавив;

Так він і загинув. І на йому страшне

Діло закипіло. Трояни й ахеї

Вовками кидались, і брат брата дерли.

Аянт Теламонів побив Симоїса;

Його колись мати, як ішла з батьками

Овець оглядати та з Іди сходила,

То край Симоенту його й породила.

Через те й назвала його Симоїсом.

Но йому не вдалось батькам одплатити;

Ратище Аянта віку вкоротило.

Він його ударив у правую грудку,

Ратище навиліт плечем його вийшло,

І він повалився, як тая тополя,

Що на землі вогкій росла в мочарині –

Тонка, і на верху паростки пустила,

А її залізом колісник підрізав,

Щоб вигнути обід для пишного воза,

І вона обдерта лежить край потоку;

Так лежав обдертий Симоїс Анхтемів,

Звалений Аянтом. У Аянта вдарив

Антих Пріаменко, но він не Аянта,

А Левка-небору, слугу Одиссея,

Що підіймав тіло, під черево вдарив.

І він повалився, і тіло упало.

І запалав гнівом Одиссей за його,

Скочив за передніх у мідяній броні,

Іще підступився і ратищем цілив,

Навколо дивлючись. Трояни подались,

І він не на вітер ратищем ударив,

А в Димокоонта, зліва Пріаменка,

Що на бистрих конях вийшов із Авіду.

Одиссей у самий висок його вдарив,

І остріє мідне через висок другий

Перейшло навиліт, і тьма очі вкрила.

Він, валячись, хропнув, і гримнула збруя.

Сп’ятились передні, сп’ятився і Ектор,

Аргеї кричали, трупи підбирали,

Далі підступали. А на них озлився

Аполлон пергамський і гукнув троянам:

«Кріпіться, трояни, поля не давайте!

Аргеї не камінь, вони не залізо,

Щоб острії міді не могли піддатись.

Ахілло, син Хетти, з ними не воює,

Він кипить край суден болячою жовчю».

Сей гукав із міста, а Дієва дочка,

Сміла Тритогеня, будила ахеїв

І всюди ходила, де глянуло військо.

І згинув Діворій, син Амаринкіїв;

Йому праву ногу каменем розбито,

А кинув той камінь сам отаман хтрицький,

Що вийшов із Ени, Пірій Імбрасенко,

І каменем острим поміжчив на молот

І жили і кості; він наознак хропнув

І ще ледве живий протягував руки

До свої дружини. Но Пірій наскочив,

Край самого пупа ратищем ударив,

І печені вийшли, і тьма очі вкрила.

Аж його ударив Хтовай етомійський,

І мідь понад груддю легке проколола,

І Хтовай наскочив, і ратище остре

Із легкого вирвав, схопив меч великий,

По череві вдарив і випустив душу.

Збруї не здирав він, бо кругом стояли

Чубатії хтрики, ратища держали;

І дарма, що храбрий, сильний та великий,

Вони таки гнали, і він поступався.

Так полягли прахом славнії гетьмани:

Один хтрицький гетьман, а другий епійський,

І кругом немало других полягало.

І вже б сього бою ніхто не погудив,

Якби він здоровий, невражений міддю

Стояв серед бою і йому Паллада

Свою руку дала, од стріл закривала,

Бо в той день немало троян та ахеїв,

Одних коло других прахом полягало.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 57 – 70.