Пісня 5. Храбрість Дивомида

Переклад С.Руданського

Ткань

Тогді й Дивомиду Паллада Ахтина

Дала міць та силу над усіх аргеїв

Первим показаться і слави добути.

Вона щит і шолом світом освітила,

Мов тою зорею, що найбільше сяє

В осіннюю пору в Океані змита.

Так голову й плечі його освітила

І туди пустила, де найбільше билось.

А був у троян там багач один, Дарій,

Іхвестовий вірник і в його два сина,

І Хвігій і Ідій, свідомії в бійці.

Вони, одділившись, на його й пустились,

Пустились на конях, а той на них пішо.

І тільки почали до себе зближатись,

Хвігій попереду вдарив у Тидьєнка,

Та ратище мідне поверх пролетіло,

Плеча не пробило. А кинув Тидьєнко –

Ратище не дарма із рук полетіло,

А вдарило в груди і з коней звалило.

Ідій живо скочив, теліжку покинув

І не поривався брата виручати,

Бо і він не втік би од чорної Хири,

А то уже Іхвест обвив його тьмою

І спас, щоби батька на смерть не спечалить.

А славний Тидьєнко половив їх коней

І оддав дружині, щоб вели до суден.

Глянули й трояни на синів Дарія,

Що один іздимів, а другого вбито,

Підупали духом. Сивока ж Паллада

Схопила Ярія і стала казати:

«Ярію, забію, пагубо, загубо!

Чи не кинуть нам би троян та ахеїв

Гинуть, поки батько не дасть кому слави

І нам не вдалиться б од божого гніву?»

І повела з бою хижого Ярія,

На Скамандрі сіла – і стали данаї

Троян побивати. Кажний їх отаман

Побив кого-небудь. Первий Гамемнон-цар

Повалив Одія, князя алізонів.

Він його у плечі наздогін ударив,

Ратище навиліт пройшло через груди,

І він хропнув мертвий і гримнула збруя.

Ідомень позбавив Ворового сина,

Міонського Хвеста, що ще з Тарни вийшов;

Його в плече праве Ідомень ударив,

Саме як він думав на коні сідати,

І він повалився, і тьма очі вкрила,

І його обдерли слуги Ідоменя.

Менелай хоробрий побив звіролова,

Строхвового сина, славного Скамандра;

Його Артемида сама научила

Бити усіх звірів по горах лісистих;

Та не в користь була йому й Артемида,

І теє стрільництво відомеє здавна.

Славний Атрієнко, Менелай хоробрий,

Ратищем у плечі наздогін ударив,

І пробив навиліт через його груди,

І він хропнув носом і гримнула збруя.

Мірівон хоробрий побив Армоненка,

Бо його од серця Паллада любила.

Він і Олександру тії судна строїв,

Що йому й троянам лиха поробили,

Бо знати, не відав небесної волі,

Його в праву гузку Мірівон наздогін

Ратищем ударив; остріє навиліт

Вийшло із-під кості, пухиря прорвало,

Він коліньми хропнув, і смерть його вкрила.

Мег убив Підея Антинорієнка,

Що хоч був і лівий, так його Хтеана

З рідними ростила, вгоджаючи мужу.

Його Хвілієнко, близько підігнавшись,

Ратищем іззаду в потилицю вдарив,

І мідь за зубами язик підрубала;

Він упав і зціпив ратище зубами.

Еврипіл Евемнів побив Іпсинора,

Долопіоненка, що був його батько

Попом на Скамандрі і за бога мався.

Його син Евемнів, Еврипіл хоробрий,

Погнав і наздогін по плечу ударив,

Мечем замахнувши, і одрубав руку.

І вона кривава впала, і на очі

Сіла Смерть червона та Доля могуча.

Так вони труждались на лютії бійці.

Славного ж Тидьєнка і не знати було,

Чи він із троян був, чи він із ахеїв;

Він вився по полю, як потік осінній,

Що, бистро текучи, греблі розриває, –

Його не спиняють ні греблі високі,

Ні кріпкії ліси край полів родючих,

Як дощ піде з неба і він розбіжиться –

І вся праця людська дарма пропадає, –

То так і Тидьєнко троянськії строї

Рвав, і дарма, сильні – вони подавались.

Аж побачив теє славний Ліканенко,

Що він вився в полі і проривав строї;

Зараз на Тидьєнка прицілився з лука,

І вдарив назустріч у правеє рам’я,

В броню незакриту, і стріла навиліт

Через плече вийшла, броня скривавіла,

І до його сильно гукнув Ліканенко:

«Станьте, стрепеніться, славнії трояни,

Бо нами підбито луччого з ахеїв,

І так йому трудно стрілу перенести,

Як мене син Дія вивів із Лікії».

Хвалився, а того стріла не згубила:

Він став, одійшовши к теліжці та коням,

І мовив Ственелу, сину Капанія:

«Вставай, Капаненку, злізай із теліжки

Та виривай живо стрілу з мого рам’я».

І Ственел до нього скочив із теліжки,

Став і вирвав разом стрілу з його рам’я,

І кров заструмилась по кільчастій броні.

І почав молитись Дивомид хоробрий:

«Учуй, Незборима, Дієвая дочко,

І як перш отцеві й мені помагала

На лютії бійці, так поможи й нині,

І дай того вбити, ратищем підняти,

Що він мене влучив та ще й похвалився,

Що мені недовго білий світ видати».

Дивомид молився, і вчула Паллада,

Одживила жили і руки, і ноги,

Стала і сказала бистрими словами:

«Не кидай, Дивмиде, з троянами биться,

Бо у твоїх грудях така тепер сила,

Якую мав батько Тидій щитобійний,

І тьма, яка була, з очей твоїх знята,

І ти будеш бачить бога й чоловіка.

І коли побачиш, що бог тебе зводить,

Із другим безсмертним битися не важся,

Ні з одним, а Вроду – тільки вона буде

На війні – ти можеш міддю уразити».

Мовила і зникла сивока Паллада,

А Тидьєнко знову скочив за передніх,

І палав він перше з троянами биться.

Тепер йому втроє така сила стала,

Мов у лева того, що в вівчарню скочить, –

І пастух ударить, та не вб’є доразу,

Тільки силу збудить; тогді годі гнати:

Пастух до комори, а вівці урозтіч,

Товпляться, валяться одна на другую,

І лев із вівчарні весело стрибає, –

Так на них наскочив Дивомид могучий.

І вбив Астиноя і вбив Іпірона,

Одного у грудку ратищем ударив,

А другого вдарив мечем по ключині

І одрубав рам’я од шиї і спини.

Після них побив він Аванта й Поліда,

Синів Евридама, сновиди старого:

Старий на одході снів їм не повідав.

І трупи обдер їх Дивомид хоробрий.

Після них наскочив на Хтона і Ксантва,

Двох синів Хвенона; старий трупом брався,

Не міг мати сина для свої дідизни.

Дивомид побив їх і духу позбавив

Обох, а старого на журбу та тугу

Кинув, бо їх батько не обняв живими

Із війни – і добра люди поділили.

Там же захопив він двох синів Пріама,

Хрома й Ехемона, на одній теліжці;

І, як лев наскочить і скручує в’язи

Бику і корові в чагарях на паші,

Отак і Тидьєнко без жалю обох їх

Позбивав із коней і обдер їх збрую,

А коні дав слугам до суден одвести.

Аж Еней поглянув, що він строї бурить,

І зараз на бійку, на ратищний тряскіт

Побіг, чи не найде Пандара-лікійця.

Найшов Ліканенка, силача тяжкого,

І став коло його і до його мовив:

«Пандаре! Де лук твій, і стріли, і слава,

Що й тут тобі в нії рівного немає,

І там, у Лікії луччого не було?

Стріляй лишень того, Дію помолившись,

Бо хто би не був він, а лиха нам много

Наробив і много погубив хоробрих.

Тільки чи не бог то на троян озлився,

Гнівний за приноси, то гнів божий – горе».

Но до його мовив славний Ліканенко:

«Енею хоробрий, гетьмане троянський;

На мене, здається, що се Тидієнко:

Се й по щиту знати, шолому дірявім,

Видно і по конях; а чи бог, не знаю.

Но хоч він Тидьєнко, як мені здається,

А все ж він воює не без бога; є там

Якийсь із безсмертних туманом обвитий,

Що бистрії стріли од його одводить;

Бо стріляв я в його, і в правее рам’я

Вдарив, і навиліт пробив його броню,

І вже так і думав, що к Невиду справив.

Так ні – прогнівив я когось із безсмертних!

Став би я в теліжку – теліжки немає,

А їх одинадцять стоїть в Лікаона,

Нових та хороших, покрівлями критих,

Та ще і при кажній стоїть пара коней

На білім ячмені та на вівсі голім.

Добре мене радив Лікаон хоробрий

У славних будинках на моїм одході,

Казав мені вийти з кіньми, з теліжками

І так серед бою помагать троянам.

Так ні, не послухав, хоч і лучче було,

Пожалував коней, щоб не голодали

При облаві міста, звичнії до паші.

Кинув їх і пішо прийшов до Ільйону,

На лук один здався, но мала з ним поміч;

Двох уже я влучив: лицаря Тидьєнка,

Й царя Атрієнка, і чистої крові

З обох націдив я; та тільки озлив їх.

В лихий час я, знати, поняв того лука

Із кілка, коли я троянськеє військо

Справляв до Ільйону Ектору на радість.

Вернуся я тільки та гляну очима

На рідную жінку, будинки високі,

Так хай мені ворог голову зрубає,

Як я сього лука у вогонь не кину,

В руках поломивши. Мала з нього поміч».

Аж Еней троянський до нього і мовив:

«Не кажи ти сього; не буде іначе,

Поки ми обидва з кіньми й теліжками

На його не вдарим, сили не спитаєм.

От моя теліжка і Троєві коні,

Ставай, так побачиш, як вони уміють

Сюди й туди витись, гнати і втікати.

Вони нас до міста завезуть, хоч би там

І Дій давав славу Дивмиду Тидьєнку.

Бери ж лишень віжки та батіг у руки,

А я збоку стану та битися буду,

Або ти стань битись, а я візьму коней».

Аж до нього мовив славний Ліканенко:

«Бери ти, Енею, і віжки і коней,

В знакомого лучче вони бігти будуть,

Як ми од Тидьєнка будемо тікати;

А то і зіб’ються і везти не схочуть

З бою, коли твого голосу не вчують.

Тогді Тидієнко може і догнати,

І нас повбивати, і коней побрати.

Так орудуй ти вже теліжкою свою,

А я його прийму на ратище остре».

Змовились і разом стали на теліжку,

І погнали коней прямо на Тидьєнка.

Аж завважив теє Ственел Капаненко

І к Тидьєнку мовив бистрими словами:

«Тидьєнку, Дивмиде, милий серцю мому!

Бачу, що два сильних на тебе женеться

Битися з тобою: один має бути

Пандар Ліканенко, що з лука б’є добре,

А другий Еней, знать, що хвалиться родом

Од батька Анхіза і матері Вроди.

Од’їдьмо ми лучче, і ти так не пнися

Уперед, щоб серця не запропастити».

Аж до його грізно Дивомид промовив:

«І не радь тікати, бо я не піддамся,

Не в моїй натурі тікаючи битись

Або трепетати; ще є в мене сила,

Не сяду й на коні, а так на них піду,

Бо мені Паллада не каже бояться,

А од нас назад їх не везтимуть коні

Обох, хоч которий і хтів би тікати.

Ще я тобі кажу – і вбий собі в пам’ять,

Що тільки Паллада подасть мені славу

Обох побороти – так ти своїх коней

Постав де на місці, віжками прип’явши,

А сам берись живо за коні Енея

І з троян жени їх до славних ахеїв,

Бо вони з тих коней, що Дій колись Трою

Дав за його сина, за Ганімедея.

Під зорею й сонцем кращих не бувало.

Анхіз і добув їх із тої породи,

Кобил підіславши до Лаомедонта,

І таких у його шестеро родилось;

І четверо сам він годував у ясел,

А сю одну пару передав Енею;

Дістати б їх тільки, так була би слава!»

Так поміж собою вони розмовляли,

А ті підбігали, гнали добре коней,

І промовив первий славний Ліканенко:

«Тидьєнку, ти сильний, серцем неспинимий!

Тебе не убила стріла моя остра,

Так я в тебе ще раз ратищем ударю».

Мовив, розмахнувся і ратищем кинув,

І вдарив по щиту, і остріє мідне

Щит його пробило і в броню устрягло,

І враз Ліканенко, гукаючи, мовив:

«Просадив навиліт бебехи! Недовго

Ти мучиться будеш – моя тепер слава!»

Аж Дивомид сильний до його і мовив:

«Просадив, та мимо, а що ви у мене

Поти не спічнете, поки з вас которий,

Кров’ю не напоїть сильного Ярія».

Вдарив, і Паллада ратище навела

На ніс попід око, зуби розкришила

І мідь йому в горлі язик перетяла,

І остріє вийшло через підбороддя.

Впав він із теліжки, блискучая збруя

Брязнула на йому, затопали коні

Бистрії, і сили і душі не стало.

Еней, було, скочив з ратищем і щитом,

Щоби його тіла не дати ахеям,

І, як лев могучий, кругом розходився,

І на його щит свій і ратище зважив,

Готовий убити, хто підступить тільки,

І кричав страшенне. Аж Тидьєнко двигнув

Камінь прездоровий, що два чоловіка

Наших не підняли б, а він один двигнув

І вдарив Енея, де стегно у клуби

Головкою входить і кульшею зветься,

І перебив кульшу, і перервав жили,

І скалічив тіло; лицар повалився

На одно коліно, кріпкою рукою

У землю оперся, і тьма очі крила.

Так би і загинув Еней серед поля,

Щоб Дієва дочка Врода не прибула,

Що його з Анхізом-царем породила;

Вона свого сина руками обвила,

Вона його зараз наміткою вкрила,

Од стріл заховала, щоб його данаї

Міддю не вразили, душі не рішили.

Вона свого сина з бою виводила,

А там Капаненко із пам’яті своїй

Не збував наказу храброго Дивмида;

І враз своїх коней одвів і поставив

Поодаль од бою, віжками прип’явши,

А сам живо взявся за коней Енея,

Погнав од троян їх до славних ахеїв,

Оддав Діїпілу, товаришу свому,

Що був йому милий за думки однакі,

Одвести до суден глибоких; і знову

Став на свої коні, взяв пишнії віжки

І знову погнався кіньми за Тидьєнком.

А той на ту пору наганяв Кіпрату,

Бо знав, що богиня не з тих богів була

Сильних, що на війнах людей поряджають,

Що то не Паллада, що то не Умора,

І побіг далеко вражими полками.

Догнав, замахнувся храбрий Тидієнко

І ратищем острим пробив її руку;

І ратище тіло тонкеє пробило,

Пробило сорочку, Любощами шиту,

На поруччях самих – і кров з неї вийшла

Не людська, а божа, яка є в безсмертних,

Бо вони і хліба й вина не вживають,

Так за те безкровні і безсмертні звуться.

Вона застогнала і сина пустила,

Но його на руки схопив Аполлон-бог

І покрив туманом, щоб його данаї

Міддю не вразили, душі не рішили.

І Дивомид сильний гукнув до богині:

«Іди собі з бою, Дієвая дочко!

Мало тобі того, що жінок ізводиш?

Захотілось бійки, но тепер, я знаю,

Будеш трепетати і спомину бійки».

Мовив, і богиня одійшла сумная;

Райдуга вітриста вивела із бою,

Її чуть живую, аж тіло зчорніло.

Ярій тогді зліва сидів коло бійки,

А ратища й коні в тумані стояли.

Вона і упала брату на коліна

І стала просити коней злотогнуздих:

«Братику мій рідний, змилуйся, дай коней,

На божеє місце, на Олімп поїхать.

Мене рана мучить, а вдарив Тидьєнко,

Чоловік, що рад би і з Дієм бороться».

Мовила, й позволив Ярій своїх коней.

І вона, сумная, стала на теліжку,

І Райдуга стала, взяла віжки в руки,

Ударила з бича, і коні погнались.

І тільки прибули к божому Олімпу,

Райдуга вітриста коней зупинила,

Випрягла з теліжки, пустила на пашу;

А Врода к Дівоні впала на коліна,

К матері, і мати дочку обійняла,

К серцю пригорнула і її спитала:

«Хто ж то із небесних так тебе скалічив,

Мов ти кому, доню, лиха наробила?»

Веселая Врода до неї й казала:

«Скалічив Тидьєнко, Дивомид хоробрий.

За те, що я сина з бою виносила,

Найлуччого сина, рідного Енея;

Тепер не трояни з ахеями б’ються,

А тепер данаї б’ються із богами».

Аж її сказала богиня Дівона:

«Як тобі не прикро, знеси, моя доню!

Много вже Олімпських лиха натерпілось,

За людей встаючи один на другого.

Терпів і Ярій-бог од синів Олоя,

Ота й Ехвіянта, як його зв’язали

Та місяців тридцять держали в темниці;

І, може, Ярій-бог там би і загинув,

Щоб Іеревія, мачуха їх, Ермі

Вісті не подала, і той його викрав

Ледве що живого, так тюрма заїла.

Терпіла і Іра, як син Амхвітринів

По правії груді стрілою ударив

І біль незцілима її обійняла.

Терпів і сам Невид болячую рану,

Як його той самий син Діїв у пеклі

Стрілою підстрілив і наробив болі.

І він аж до Дія на Олімп приходив,

Сумний та болящий, бо стріла упилась

У плече завійне і мучила душу.

Пейон йому ліків приложив до рани,

І рана закрилась, бо він був безсмертний.

Гидкий, нечестивий, стало йому духу,

Лука натягати на богів олімпських!

А сього на тебе Паллада підняла.

Дурень Тидієнко! Він того й не знає,

Що хто з богом б’ється, той не довговічний

І діти такого не зватимуть батьком,

Коли він додому із війни прибуде.

І тепер Тидьєнко нехай виглядає,

Щоб хто не наскочив на його сильніший

Та щоб Егіаля, Адрастова дочка,

Живо своїм криком слуг не побудила,

Плачучи по мужу луччому з ахеїв,

Славна Егіаля, жінка Дивомида».

Мовила й обтерла рану з обох боків –

І рука зцілилась, і біль перестала.

Аж Іра й Паллада глянули на нюю

Та й Дію Кроненку стали допікати.

Первая Паллада стала говорити:

«Не гнів буде, батьку, що я тобі скажу?

А наша Кіпрата підмовляла, знати,

Якуюсь ахейку для троян люб’язних,

Та в одежі пишній як її пестила,

То на шпильку, знати, й руку наколола».

Усміхнувся батько і людський і божий,

Покликав Уроду і до неї мовив:

«Не по тобі, доню, воєннеє діло!

Ти дбай собі, доню, про свої весілля,

А про те подбають Ярій та Паллада».

Так поміж собою вони розмовляли,

А там за Енеєм Дивомид ганявся

І знав, що Енея Аполлон ховає;

Но він уже й бога не вважав, а гнався,

Щоб Енея вбити, збрую його взяти.

Тричі він кидався, щоб його згубити,

І Аполлон тричі одбив його щита;

Коли ж і вчетверте кинувся маною,

До його промовив Аполлон стодійний:

«Схаменись, Тидьєнку! Одійди й не думай

До богів рівняться; рід богів безсмертних

І рід чоловічий – зівсім не подібні».

Мовив, і Тидьєнко одступив од його,

Боячися гніву бога Аполлона;

Тогді бог Енея поодаль од бою

Повів до Пергаму, положив у храмі,

І там Артемида із Літою разом

В самім тайникові над ним піклувались.

А Аполлон змисний зробив його постать,

На вид і на збрую до його подібну,

І навколо неї троян та ахеїв,

Що вони на собі к бою готували

І щити волові й щитики пухові;

Далі до Ярія Аполлон озвався:

«Ярію, забію, пагубо, загубо!

А чи ти не спудиш того Тидієнка

Смертного, що рад би і з Дієм боротись?

Спершу так Кіпрату у поручі вдарив,

А се і на мене, як мана, кидався».

І слово промовив і сів на Пергамі.

А Ярій обрався в постать Акаманта,

Хтрицького гетьмана, і троян обходив,

І покликав кликом на синів Пріама:

«Ви, сини Пріама, Дієвого князя,

Що ж ви так ахеям побивать даєте?

Ждете, заким будуть під брамами битись?

Звалився отаман, до Ектора рівний,

Звалився Еней наш, славний Анхізенко;

Порятуймо ж живо товариша свого».

Мовив і додав їм і сили і духу.

І враз Сарпідон став Ектора корити:

«А де ж твоя сила, Екторе, поділась,

Що ти похвалявся без нас і без війська

Одними братами місто заступити?

Дивись, а нікого із них не побачиш;

Вони поховались, як пси перед левом,

Тільки ми воюєм, помагачі ваші.

От і я помагач і здалеку вийшов,

Лікія далеко на Ксантві глибокім,

Там у мене й жінка, й дитина малая,

І всього, чого лиш убогий бажає;

Та й то я лікійців строю і бажаю

Сам із ним побитись, хоч мого нічого

Ні вести, ні нести не мають ахеї.

Врагів одбивати, жінок рятувати.

Глядіть, щоб ви разом, мов сіткою криті,

Врагам не попались на добич-поживу

Та щоб вони міста вашого не взяли!

Тобі дні і ночі старатися треба

Та просить гетьманів помагачів дальніх

Сваром не сваритись, а з ворогом битись».

Мовив і словами вразив його серце,

І він із теліжки скочив із оружжям,

Ратищами брязнув і пішов по стану

Підіймать до бою – і бійка піднялась.

Трояни вертались, двигались к ахеям,

А ті в купу стали, ждали нерухомо.

Як по токах вітер остяки розносить,

Коли Земля-мати віяльником ділить

Остяки і зерна на легкому вітрі,

І біла полова купами біліє, –

То так і ахеї в куряві біліли,

Що під саме небо скоком підіймали

Кінськії копита; візниці кружали,

Руки витягали, і Ярій все поле

Покривав туманом і годив троянам,

По полю ходячи та наказ чинячи

Бога Аполлона, що казав підняти

Троян, поки в полі Паллади немає,

Тої, що данаям поміч посилає.

Сам він і Енея із тайника вивів,

Влив новую силу в груди отаманські

І послав к дружині – дружина зраділа,

Коли його взріла живим, та здоровим,

Та таким могучим, тільки не питали,

Бо не наше діло. Вів їх Сріблолукий,

Ярій-людогубець і несита Вражба.

А там два Аянти, Одиссей з Дивмидом,

Будили данаїв, но вони і самі

Не боялись сили і криків троянських

І ждали, мов хмара в безвітру годину,

Що її Кроненко на горах поставить,

Поки спочивають і Бурій і другі

Могучії вітри, що подувом сильним

Хмари розганяють по цілому небі;

Так ахеї ждали троян нерухомо,

Один Атрієнко ходив і їм мовив:

«Кріпіться, молодці, сили добувайте

Та один другого в бою повстидайтесь;

У стидливих більше живих, ніж побитих,

А збіглим немає ні пуття, ні слави».

Мовив і прицілив ратищем і вдарив

У Діїкогонта, у сина Пергаса,

Що його трояни, мов сина Пріама,

Вважали, бо він був всюди попереду.

Його по щитові Гамемнон ударив,

І щит не устояв, мідь його пробила

І пояс пробила і в черево встрягла.

Хропнув він убитий і брязнула збруя.

Но й Еней хоробрий побив у данаїв

Крихта й Орсилоха, синів Дивоклія;

Батько їх багатий жив собі у Хвірі,

І вів свій початок з потоку Алхвію,

Що тече широко по землі пілійській;

Бо потік ісплодив царя Орсилоха,

Орсилох ісплодив його, Дивоклія,

А Дивоклій разом двох синів ісплодив,

Крихта й Орсилоха, свідомих до бою.

Вони й посідали на чорнії судна

І з аргейським людом прийшли до Ільйону

Обом Атрієнкам честі добувати,

Та добули смерті собі на чужині!

Як тії два леви, що їх на вершинах

У чорному лісі мати згодувала

Поти волів ріжуть і тихих овечок,

Поти спустошають людськії обори,

Поки од рук людських самі не загинуть, –

Так сі отамани згибли од Енея

І враз повалились, як сосни високі.

І жалко їх стало царю Менелаю.

Вийшов він з передніх у яснії збруї,

Став ратищем цілить; Ярій його годив,

Щоб його підвести під руки Енея;

Аж Антилох глянув, себто Несторенко,

Та й собі з передніх, страшно йому стало,

Щоб його не вбили, праці не згубили.

Уже вони й руки і ратища острі

Один до другого зважили до бою,

Аж до Менелая Антилох підскочив,

І Еней не встояв – дарма що хоробрий,

Як тільки побачив, що їх двоє стало;

І так вони взяли ахейськії трупи

І їх передали на руки дружині,

А самі вернулись до передніх строїв.

Тут вони і вбили того Пілемена,

Що був отаманом славних пафлагонів;

Його Атрієнко, Менелай хоробрий,

В самую ключину стоячого вдарив.

А його візницю, Мідька Антименка,

Як повертав коней, Антилох у лікоть

Каменем ударив – і з рук його віжки

Випали на землю, Антилох прискочив,

Ще раз його вдарив мечем по вискові,

І він задихнувся і стрімголов в землю

Пішов головою по шию і спину.

І довго стояв так у піску глибокім,

Поки його в порох коні не звалили.

Антилох пігнав їх к ахейському стану.

І поглянув Ектор і кинувся з криком

На них, і троянські могучії строї

Кинулись, і з ними Ярій та Умора,

І ся тяжкий Розрух коло себе мала,

А Ярій грозився ратищем великим

І йшов попереду Ектора, то ззаду.

Глянув і спужався Дивомид хоробрий,

І як подорожній, що, полем ідучи,

Стане над потоком край самого моря,

Гляне він на піну і назад одходить, –

То так і Тидьєнко одступав і мовив:

«От чого ми, милі, Ектору дивуєм,

Що він і вояка і борець хоробрий:

Із ним усе бог є, що його рятує,

І тепер Ярій з ним у постаті людській.

Так ви одступайте до троян чолами

Назад і не смійте битися з богами».

Мовив, а трояни ближче підступили,

І Ектор одразу на одній теліжці

Побив Менествія і з ним Анхіала.

І жалем понявся Аянт Теламонів,

Вийшов, підступився, ратищем ударив

І вбив Селаженка Амхвія, що в Песі

Жив собі в достатках, та його Недоля

Повела к Пріаму і синам на поміч.

Аянт Теламонів вдарив його в пояс,

І ратище довге у черево встрягло,

І він повалився, а Аянт пустився

Збрую іздіймати. Трояни у його

Ратищами били, щиту доставалось,

А він, наступивши, ратище із тіла

Вирвав, тільки збруї ясної не міг він

З плечей його зняти; стріли засипали,

Ще й троян боявся, щоб не обступили,

Бо много їх сильних з ратищами було;

І дарма, хоробрий, сильний та великий –

Вони його гнали, і він одступався.

Так вони труждались на лютії бійці.

Тогді й Тліполема, сина Іраклія,

Против Сарпідона визвала Недоля.

І тільки почали до себе зближатись

І син Діїв рідний, і внук його рідний,

Тліполем передній почав говорити:

«Що вже, Сарпідоне, гетьмане лікійський,

Дарма трепетати, не знаючи бійки!

То брехуни кажуть, що ти щадок Діїв,

Бо тобі далеко до того народу,

Що за людей давніх од Дія родився.

Недовго казати: батько мій Іракло,

Що вже за хоробрий, душа львина була!

Ходив к Лавмедонту битися за коні,

А ти і сам хирний, і військо подохле.

І хоч би ти луччий вийшов із Лікії,

А з тебе троянам помочі не буде,

Бо ти мною вбитий ік Невиду пійдеш».

Аж до його мовив Сарпідон лікійський:

«Правда, Тліполеме, що він узяв Трою,

Мстячи за неправду царя Лавмедонта,

Бо він добродія словами зневажив

І не оддав коней пришлому здалека.

Но тобі, я знаю, чорная погибель

Од мене наступить, і ти, мною вбитий,

Мені даси славу, а Невиду душу».

Так Сарпідон мовив, но Тліполем разом

Ратище наставив, і ратище разом

Із рук полетіло. Сарпідон же вдарив

В шию, і навиліт остріє прогналось,

І ніч невидюща його очі вкрила.

А Тліполем того ратищем ударив

У стегно, і тіло остріє пробило

Де кості, но батько ще не дав загинуть.

Взяли Сарпідона його слуги вірні

І з бою понесли; ратище тягнулось

І мучило тяжко, та ніхто не думав

Вирвать його з рани, щоб він ішов пішо.

Так вірнії слуги над ним побивались.

Тліполема також славнії ахеї

З бою виносили. І глянув на його

Одиссей хоробрий і запалав серцем.

І став він вагатись, що його чинити:

Чи йти доганяти Дієвого сина,

Чи йому в лікіян душі одіймати.

Тільки Одиссею доля не судила

Дієвого сина міддю погубити,

Його на лікіян Паллада наслала.

І вбив він Кірана, Хрома, Аластора,

Алкандра, Алія, Німона й Притана.

І був би ще много погубив лікіян,

Якби не завважив Ектор шоломенний

Та вперед не скочив у яснії збруї

На гибель данаям, – і зрадів син Діїв,

Сарпідон, і мовив голосом жалібним:

«Не дай мене, брате, данаям узяти,

Рятуй, Пріаменку! Хай я лучче згину

У городі вашім, бо мені додому

У рідную землю більше не вертатись,

Не радувать жінки й дитини малої».

Но йому не мовив Ектор шоломенний,

Він летів аргеїв швидше одігнати,

Та у многих сильні душі одійняти.

Одна лиш дружина його не кидала,

Під Дієвим буком слабого поклала;

І ратище остре вирвав з його рани

Дого друг сердешний, Пелогонт могучий,

І вже помирав він, очі туманіли,

Но іще дихнув він, і подув Бурія

Одживив у йому ледве живу душу.

А там од напору Ектора й Ярія

Аргеї ні к суднам чорним не кидались,

Ні вперед не бились, а так одступали

Лицем, як Ярія у троян пізнали.

Та кого ж то первим і кого посліднім

Побив Пріаменко з мідяним Ярієм?

Первого Тевхтранта, а за ним Ореста,

Етольського Триха, Інома, Елена,

Сина Янопія і того Оресва,

Що родився в Ілі і мав свої добра

Понад Кіхвісиду-озеро, де й другі

Багаті віоти свої добра мали.

Аж глянула з неба Іра білоплеча,

Що вони аргеїв стали побивати,

І враз до Паллади лепетом сказала:

«Дочко незборима козарного Дія!

Дарма ми давали слово Менелаю,

Що він собі піде, Трою звоювавши,

Коли так Ярія пустим біснуватись.

Треба й нам подумать і за свою поміч».

Мовила й склонила сивоку Палладу.

І Іва-богиня, Кроновая дочка,

Побігла по коні, коні ладнувати,

А Іра колеса мідні осьмишничні

Живо наложила на осі важкії;

Обіддя їх були вічні, золотії,

Ще й на них окова мідная на диво;

Маточини сріблом з обох боків сяли,

Крісло на серібних та золотих шнурах

Прив’язано було, було й двоє козел;

І з його йшов дишель срібний, і до його

Вона золотеє ярмо прив’язала,

Віжки золотії, і під ярмо Іва

Підставила коней, палаючи к бою.

Тим часом Паллада, Дієвая дочка,

В батька на помості шати розпустила,

Що сама робила, сама і красила.

Одягла на себе Дієву сорочку

І збруїлась тяжко на лютую бійку.

Узяла на плечі страшную козару,

Що всякії страхи з неї виглядали:

І Ярість, і Сила, і тяжка Погоня,

І страшна і люта голова Горгеї,

Чудовиська злого – Дієвого знам’я,

На голову взяла шолом штиробляхий,

Що під ним би військо стогородне стало;

Стала на теліжку і ратище взяла

Тяжке та велике, що ним вона губить

Полки, що на себе гнів її стягають.

І вдарила Іра батогом по конях,

І брами одкрились, бо там стоять Ори,

І їх така доля, щоб Олімп і небо

Одкривать і крити хмарами густими.

Вони через брами коней і пігнали.

Застали Кроненка самого одного

На самій вершині двірного Олімпу.

Іра білоплеча коней і спинила,

І враз запитала величного Дія:

«Чи ти, Дію-батьку, не злий на Ярія,

Що він стільки люду, ахейського люду,

Погубив без уму? Мені жаль, а Врода

З богом Аполлоном раді, що нетяму

Ніякої правди на теє підвели.

Не озлишся, батьку, коли я Ярія

Порядно ударю та вижену з бою?»

Аж Дій хмароходний до неї і мовив:

«Підійми на його мудрую Палладу,

Вона лучче вміє біллю допікати».

Мовив, і склонилась Іра білоплеча,

Вдарила по конях – і коні погнались

Помежи землею і небом зорястим.

І скільки загляне око чоловіче,

З високої скелі дивлячись на море,

Стільки одним скоком коні пробігали.

І тільки прибули до Трої й потоку,

Де Симоїс бистрий сходиться з Скамандром,

Білоплеча Іра коней зупинила.

Випрягла з теліжки, туманом покрила,

І Симоїс став їх сіном годувати.

Вони ж полетіли, мов тії голубки,

Щоб стати на поміч аргейському люду.

І тільки прибули, де самі храбріші

Стояли й товпились навкруг Дивомида,

Мов сильнії леви, жажденнії крові,

Мов кабани дикі – сильні, незборимі, –

Іра білоплеча і стала й гукнула

В постаті Стентора тяжко голосного,

Що гукав, бувало, за п’ятдесят хлопців:

«Сором вам, аргеї! Такі дивні з виду,

А поки Ахілло пробував на бійці,

Поти і трояни із воріт дарданських

В поле не ходили, всі його боялись;

А тепер аж де вже, коло суден б’ються».

Мовила і силу в кажному збудила.

Тим часом Паллада пішла до Тидьєнка;

Він стояв край коней і свої теліжки

І очищав рану, що Пандар ударив,

Бо потом узявся і ремінь широкий

Од круглого щиту, і рука зніміла.

Так він підняв ремінь і обтирав рану.

Аж богиня взялась за ярмо й сказала:

«Так-то! Не по собі Тидій сина сплодив;

Той був невеликий, зате сам хоробрий;

Тому раз сама я битись заказала

І вередувати, як його ахеї

Послом посилали в Хтиви до кадмеїв,

Казала спокойно з ними веселитись,

А він по звичаю, чуючися в силі,

Викликав кадмеїв і всіх переміг їх

(Такою я була поміччю для його).

Так я й коло тебе стою, помагаю,

І розумом кажу з троянами битись,

А в тебе чи втома силу одійняла,

Чи боязнь якая на тебе напала.

Не син же ти послі Тидія Іненка».

Аж до неї мовив Дивомид хоробрий:

«Знаю тебе, дочко козарного Дія.

Скажу ж тобі правду і не потаюся:

Не страх і не стома на мене напала,

А тільки одно – я твої ради слухав:

Із другим безсмертним не кидайся битись

Ні з одним, а Вроду, коли вона буде

На війні, ти можеш міддю уразити.

Так я через теє і сам одступаю,

І другим аргеям кажу одступати,

Бо бачу, що в бійці Ярій заправляє».

Сивока ж Паллада до його й сказала:

«Тидьєнку Дивмиде, серцю наймиліший!

Не бійся ні Яр’я, ні других безсмертних,

Такою я стала поміччю для тебе;

Жени ж тепер коней прямо на Ярія

І бий його зблизька; нічого боятись

Буяна такого, сього баламута,

Що недавно клявся і мені і Ірі

Троян побивати, за аргеїв стати;

Тепер за троян став, а тих і покинув».

Мовила й Ственела рукою схопила,

З коней потягнула. Ственел живо скочив,

І край Дивомида стала на теліжку

Богиня, і осі букові пігнулись,

Бо і бог був сильний, і чоловік важний.

І взяла Паллада і батіг і віжки

І погнала коней прямо на Ярія.

А він на ту пору грабив Перихванта,

Луччого з етолів, сина Охізія;

Ярій його грабив, а Паллада вбралась

У Невидів шолом, і Ярій не бачив.

Аж тільки заглянув Ярій Дивомида,

Він і Перихванта лежати покинув

Там, де напочатку з його душу вийняв,

І сам пішов прямо проти Дивомида.

І тільки почали до себе зближатись,

Ярій поверх коней, і ярма, і віжок

Ратищем ударив, палаючи вбити,

Но його Паллада рукою одбила

І мимо теліжки пустила летіти.

Тогді по Ярію Дивомид ударив,

І йому Паллада ратище навела

В самі здуховини, де сходився пояс.

Там йому й попала, тіло прорубала

І назад рвонула – і враз заревів він,

Ніби дев’ять тисяч або десять тисяч

Люду заревіло перед тяжким боєм.

Аж страхом понялись трояни й ахеї,

Так заревів тяжко Ярій ненаситний.

Як небо зчорніє од чорної хмари,

Коли душний вітер разом ізірветься,

То так Дивомиду і Ярій здавався,

Як він через хмари пролітав на небо.

Миттю прилетів він к божому Олімпу

І сів коло Дія, смутний, невеселий,

Розкрив свою рану з безсмертною кров’ю

І, стогнучи, мовив бистрими словами:

«Чи ти, Дію-батьку, за сеє не злишся?

Ми боги, а вічно один на другого

Буримось, щоб людям до помочі стати.

Всі ми против тебе, бо ти сплодив дочку,

Пагубу такую, що все лихо робить.

Всі боги безсмертні, які є в Олімпі,

Тобі і слухняні, тобі і покірні,

А її не спиниш ні словом, ні ділом,

А ще потураєш негіднії дочці.

Вона Дивомида, славного Тидьєнка,

Взяла й наумила богів побивати.

Спершу він Уроду у поручі вдарив,

Тепер і на мене кинувся маною,

І щастя, що ноги винесли, а то би

Терпів іще довго, лежачи на трупах,

А може б і живий од міді загинув».

Аж до його грізно хмарний Дій промовив:

«Мовчи, баламуте, не вий коло мене!

Ізо всіх Олімпських ти мені найбридший,

Бо з тебе всі сварки, і бійки, і війни.

У тебе натура бридка, непокірна –

Ірина – її я насилу спиняю.

І тебе підбито через нюю, знати.

Вже ж тобі не дам я довго так страждати,

Бо тебе ж од мене мати породила;

Но родись ти, бридкий, од другого бога,

Так давно ти був би глибше Ураненків».

Мовив і Пейона привів його гоїть,

Пейон йому ліків приложив до рани,

І рана закрилась, бо він був безсмертний.

Як молоко біле вийде із рослини

Водяне, і зараз пробуєш – загусло,

То так загустив він Ярієву рану.

Іва його вмила, любо одягнула,

І він коло Дія сів і веселився.

Незабаром також до Дія прибули

І Іра аргейська і сильна Паллада,

Вгамувавши лютість лютого Ярія.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 71 – 93.