Пісня 3. Присяга. Огляд зі стін. Поєдинок Олександра з Менелаєм

Переклад С.Руданського

Ткань

Тільки що до строю військо поставало,

Трояни, мов птахи, кинулися з криком;

Такий крик буває в журавлів під небом,

Як вони, минувши бурю й непогоду,

З криком пролітають хвилі Океану,

Несучи погибель карликам маленьким,

І на них з повітря разом упадають.

Но сильні ахеї тихо виступали

І палали сильно брат за брата стати.

Як Нот, коли гори туманом укриє,

Чабану немилим, а злодію милим,

І ти тільки й бачиш, як каменем кинуть,

Такая тьма стала під ногами війська,

І так воно швидко поле пробігало.

Тільки одні к другим близько підступили,

Із троянів первий вийшов Олександер

У пардовій шкурі, із мечем і луком.

У руках держав він два ратища мідних

І стрясав і кликав луччого з аргеїв

Против його вийти, бійкою побитись.

І тільки побачив Менелай хоробрий,

Що він так поважно виступав із строю,

Зрадів, ніби лев той, що найде поживу,

Що пійме оленя або козу дику

І дере, голодний, хоч би його гнали

І люті собаки і жваві молодці.

Отак Менелай той зрадів Олександром.

«Тепер я, – подумав, – ворогу оддячу!»

І враз із теліжки скочив із оружжям.

Но тільки побачив красний Олександер,

Що сей показався, – враз підупав духом

І щез у дружині, тікаючи смерті.

Мов той подорожній, що де над скалою

Дракона побачить – здригне усім тілом

І разом одскочить, і твар його блідне,

Так живо одскочив до своїх троянів

Красний Олександер перед Менелаєм.

Аж поглянув Ектор та й почав соромить:

«Парію облудний, зраднику жіночий,

Щоб ти не родився, згинув, не женився!

Я сього бажав би, і се лучче було б,

Аніж стати людям соромом та сміхом.

А се ж то ахеї сміятися будуть!

Хоробрий він, скажуть, на лице дивлючись,

А в його у серці ні сили, ні волі.

Не ти ж, мов, хоробрий на кораблях бистрих

Перепливав море, набирав дружину,

Зводив чужоземців і взяв молодицю

З далекого краю, в хороброго люду,

Батькові, народу й городу на горе,

Ворогам на радість, а собі на сором?

Чого ж ти боїшся тепер Менелая?

А знав би ти добре, чия в тебе жінка,

Не спасла б ні ліра, ні дари Уроди,

Ні твар, ні волосся, якби ти валився!

Смирні і трояни, а то й вони б дали

Кам’яну сорочку за твої злі вчинки».

Аж до його мовив красний Олександер:

«Екторе! Ти можеш мене попрікати,

Серце твоє кріпке, як тая сокира,

Що дерево стрягне і завдає хисту,

Така з твоїх грудях завзятая сила.

Но дарами Вроди попрікать не можеш:

Всякі дари божі треба шанувати,

Бо по своїй волі ніхто їх не має.

А коли ти хочеш, щоб я таки бився,

Так хай собі сядуть трояни й ахеї

Та позволять тільки мені з Менелаєм

Битись за Елену і всі її скарби.

І хто з нас поборе і верх буде мати,

Той до себе візьме і скарби і жінку,

А ви, присягнувши на спокій і дружбу,

Жийте собі в Трої, а ті нехай їдуть

В кінную Аргею, в Ахею жіночу».

Почув теє Ектор і зрадів од мови,

Став посередині, взяв ратище боком.

Упер у троянів, і вони спинились.

Тим часом ахеї луки натягали,

Стріли налучали, камінням кидали,

Аж поки не крикнув Гамемнон-володар:

«Стійте! Не кидайте, храбрії ахеї,

Бо, здається, Ектор щось мовити хоче».

Крикнув, і ахеї стали й перестали.

І Ектор промовив до одних і других:

«Трояни й ахеї! Учуйте ви мову

Того Олександра, що з його вся бійка.

Він усіх нас просить, троян і ахеїв,

Положити збрую на землю родючу,

А позволить тільки йому з Менелаєм

Битись за Елену і всі її скарби;

І хто з них поборе і верх буде мати,

То до себе візьме і скарби і жінку,

А ми присягнемо на спокій і дружбу».

Мовив – і все військо на теє мовчало,

Аж до них промовив Менелай хоробрий:

«Вчуйте ж і мене ви! Много мені горя,

Но хай помиряться трояни й ахеї,

Бо й вони немало горя перенесли,

Як ми з Олександром почали незгоду.

Кому з нас судилось – нехай помирає,

А ви помиріться. Ви, трояни, дайте

Чорную ягницю і біле ягнятко

Для Землі і Сонця; а ми дамо Дію.

Та скажіть Пріаму, хай сам покленеться,

Бо його всі діти здраднії й невірні,

Щоб із них которий клятви не зневажив.

В молодого хлопця усі думки хибкі,

А старий розсудить заднє і переднє,

Щоб одним і другим було якнайлучче».

Мовив, і зраділи ахеї й трояни,

Радії спочити од тяжкої бійки.

Зупинили коней, з коней позлізали.

Збрую поздіймали, коло себе склали,

Мало межи ними й поля оставалось.

Ектор кликунів двох одіслав до міста

Ягнят пару взяти та Пріама звати,

А Гамемнон сильний повелів Талхтиву

До суден побігти барана принести;

І він не перечив царю Гамемнону.

Аж там до Елени Райдуга злетіла

В постаті зовиці її Лаодики,

Жінки Єлікавна Антинорієнка,

Найкращої дочки Пріама старого.

Вона у світлиці хустку вишивала

Червону, подвійну, вишивала бійки

Мідяних ахеїв і троянів кінних,

Що їх через нюю війна погубила.

Так Райдуга стала і її сказала:

«Ходи лишень, мила, та поглянь на диво

В мідяних ахеїв та троянів кінних!

Кинулися було одні против других

На чистому полі бійку розпочати,

А тепер затихли, бійку занехали,

Над щитами стали, ратища вкопали;

Тільки Олександер з ярим Менелаєм

Хочуть із-за тебе ратищами битись;

І хто з них поборе, той тебе і візьме».

Мовила і в серці пам’ять пробудила

За первого мужа, місто і родину.

І вона залилась дрібними сльозами

І в білій намітці вийшла із терему;

Та не сама вийшла, вийшли і служанки:

Ехтра Пітехтівна і красна Клімена.

І живо пустились до Скейської брами.

Аж Пріам і Пантей, Хтимітій і Лампій,

Клітій й Ікетавон – Ярієва лізка,

Укалег, Антинор, мудреці старії,

Давно вже сиділи на скейськії брамі.

А старії, звісно, до бою не дужі,

Зато до розмови, мов стрекоти тії,

Що, сидячи в лісі, стрекотом стрекочуть.

Так воно на брамі і ті отамани:

Вглянули Елену, що на башту сходить,

І один до других стали говорити:

«Не див, що трояни і славні ахеї

За сю молодицю стільки літ бідують, –

Се ж бо настояща богиня безсмертна!

Но хай вона їде із свою красою,

Щоби нам та дітям лиха не терпіти».

Аж Пріам Елену став до себе звати:

«Ходи, мила дочко, та сядь коло мене!

Там і муж твій первий, і рідня, і близькі.

Ти мені не винна, боги мені винні,

Що вони ахеїв на мене підняли.

Як ти назвеш того високого ростом,

Що то за ахеєць пишний та величний?

Багато є других вищих головою,

Но краси такої і такого виду

Нігде не видати: до царя подібний».

Йому і сказала дивная Елена:

«Свекоре мій милий, сильний і поважний!

Лучче б я пропала, як мала із сином

Твоїм утікати, терем покидати,

Дитину малую, братів і родину!

А тепер я мушу у печалі скніти!

Скажу я за того, за кого питаєш:

То сам Атрієнко, Гамемнон-володар;

Він і цар могучий і борець хоробрий

І мені, псовиді, приходиться дівер».

Старий здивувався і голосно мовив:

«Щастя тобі в світі, царю Атрієнку,

Що так много в тебе ахейського люду,

Заходив колись я в винную Хверигу

І бачив немало хверизького війська

У князя Атрія і князя Мігдона,

Як воно стояло по ріці Сангарі, –

Бо тогді і я був у них побратимом,

Як на них напали жінки амазонки, –

Но й тих було менше, як тепер ахеїв».

Старий запитався і про Одиссея:

«Скажи ж, моя доню, хто там такий другий,

Головою менший, як цар Атрієнко,

Но плечима ширший і грудьми видніший?

А сам він обходить ряди військовії,

Мов часами в полі баран пелехатий

Обходжає стадо біленьких овечок».

Йому і сказала дивная Елена:

«А се Одиссей той, мудрий Лавертенко,

Що зріс у Іхтаці, в землі кам’янистій;

Він і хитрий тяжко і до мови здатний».

Аж до неї мовив Антинор премудрий:

«Що правду, то правду кажеш, молодице.

Був у нас недавно Одиссей премудрий

В послах із-за тебе з ярим Менелаєм;

Я і угощав їх, і приймав у себе,

І пізнав їх звичай і до мови здатність,

Як вони бували у троян на раді;

Стоячи був кращий Менелай плечистий,

А сидячи кращий Одиссей премудрий.

Но як вони слово до всіх говорили,

То Менелай, було, говорив немного,

Коротко і сильно – не був пустомелем

Ані баламутом, хоч був і молодшим.

А Одиссей мовить, то стане, бувало,

Вдивиться донизу, очі в землю втупить,

Ціпком не порушить ні вверх, ні донизу,

Держить нерухомо, ніби незвичайний.

Подумав би інший – несмілий, немудрий!

Но як піде голос із грудей широких,

То з уст його мова сипалася снігом.

Ніхто Одиссея не міг переспорить,

І ми з його виду вже не дивувались».

Втретє про Аянта старий запитався:

«Що ж то за ахеєць сильний та високий,

Первий із аргеїв плечми й головою?»

Йому і сказала дивная Елена:

«Се Аянт могучий, ахейська опора.

А там коло критян стоїть Ідоменій

І навколо нього критські отамани.

Менелай, бувало, приймав його в себе,

Коли він із Криту до його заходив.

Бачу я і других чорнявих ахеїв

І всіх би пізнала, на ім’я назвала.

Не бачу я тільки ще двох отаманів:

Кастора-візниці та ще Полідевка,

Що одна їх мати моя породила;

Чи вони не вийшли із Лакедемону,

Чи, може, і вийшли на кораблях чорних,

Та не хотять тільки бою починати,

Ховаючись стиду та сорому мого?»

А земля холодна давно вже їх вкрила

У Лакедемоні, у рідному краю.

Кликуни вже несли містом для присяги

Ягня, і ягницю, і вино веселе

В козиному міху; Ідей ніс окроме

Блискучую миску, чарки золотії

І, помимо йдучи, мовив до старого;

«Встань, Лаомеденку, просять тебе разом

І кінні трояни і ахеї збруйні

Перейти на поле та присягу дати.

Бо там Олександер з ярим Менелаєм

Хочуть із-за жінки ратищами битись;

І хто з них поборе, той і жінку візьме.

А нам, присягнувши на спокій і дружбу,

Бути собі в Трої, а їм собі плисти

В кінную Аргего, в Ахею жіночу».

Старий стрепенувся і повелів зараз

Коні запрягати. Запряжено живо.

Став він на теліжку, потягнув за віжки,

І став коло його Антинор ізбоку,

І коні погнались у Скейськую браму.

Прибули до війська троян та ахеїв,

З коней позлізали на землю родючу,

Зайшли всередину троян та ахеїв.

Тогді підійнявся Гамемнон-володар

Разом з Одиссеєм; кликуни принесли

Божую присягу, вина намішали,

І царям на руки води позливали.

І враз Атрієнко вийняв ніж великий,

Що із мечем разом висів коло боку,

Позрізував вовну баранам на тім’ї,

І кликуни вовну роздали гетьманам,

А він став молитись, руки підійнявши:

«Дію з гори Іди, славний і величний!

Сонце усевидне і всякому чуле!

Потоки і земле, і ви, що тим муки

Шлете під землею, хто присягу ломить,

Ви свідками будьте нашої присяги!

Коли Олександер зборе Менелая,

Хай беруть трояни скарби і Елену,

А ми одпливемо в суднах мореходних;

Коли ж Олександра Менелай заборе,

Хай дають трояни скарби і Елену

І хай нам, аргеям, такий дають окуп,

Щоб про його знали і будушні люди.

А коли не схочуть ні Пріам, ні діти

Окупу платити, а Парій загине,

То я таки буду битися за плату.

Аж поки вже бійці кінця не положу».

Промовив і міддю баранів порізав

І склав їх на землю; вони трепетали

І дух іспускали, бо ніж одняв силу;

А тії чарками вина набирали,

Зливали й молились богам віковічним,

А дехто і мовив з троян та ахеїв:

«Дію всемогучий і ви всі, безсмертні!

Хто зломить присягу – хай, як вино сеє,

Так потече мозок у нього і щадків

І жінок їх рідних розберуть чужії».

Мовив, та Кроненко не вгараздив мови.

Аж Пріам Дарданів і собі промовив:

«Вчуйте ж і мене ви, трояни й ахеї!

Повинен я зараз їхать до Ільйону.

Нема в мене сили бачити очима,

Як син буде битись з ярим Менелаєм,

Бо Дій один знає та тії безсмертні,

Кому із них смертний кінець наступає».

Мовив і в теліжку баранів позносив,

Став і сам на нюю, потягнув за віжки,

І став коло його Антинор ізбоку,

І коні погнались знову до Ільйону.

А Ектор Пріамів з дивним Одиссеєм

Місце розміряли, у мідяний шолом

Жереби складали, жереби стрясали,

Кому попереду ратищем кидати.

А люди молились, руки підіймали,

І деякий мовив з троян та ахеїв:

«Дію з гори Іди, славний і величний!

Хто лиш із обох їх завів сеє діло,

Так хай він убитий ік Невиду піде,

А в нас нехай буде і спокій і дружба!»

Одвів свої очі Ектор шоломенний

І потряс, і жереб Парію достався.

Тогді усе військо разом посідало

Коло своїх коней та свого оружжя.

І враз Олександер, чоловік Еленин,

Почав одягати хорошую збрую:

Спершу взяв на ноги виступці хороші,

Що в його змикались срібними пряжками.

Потому на груди натягнув і броню

Брата Лікаона, що до міри була,

Звісив через плечі меч посеребрений

Мідяний і щит свій кріпкий та великий;

Взяв на тім’я шолом хвостатий та ясний,

Що на йому гребінь страшно хилитався;

Взяв собі до міри ратище велике;

А Менелай також і собі вдягався.

Узброїлись добре, кажний коло своїх,

Вийшли серед війська троян та ахеїв.

Тяжко спозирнулись; аж жахом жахнулись

Коні, і трояни, і ахеї збруйні.

А вони ставали на змірянім місці,

Ратища стрясали, злості добували,

І ратищем первий кинув Олександер.

Вдарив Атрієнка по гладкому щиту

І не пробив міді, остріє погнулось

У кріпкому щиті. Тогді мідь холодну

Підняв Атрієнко і до Дія мовив:

«Як з нього все лихо, так поможи, Дію!

Побий Олександра моїми руками,

Щоб знали й боялись і будушні люди,

Як платити лихом за милу гостину».

І розмахнув сильно і ратищем кинув.

Вдарив Пріаменка по гладкому щиту,

І ратище остре щит його пробило;

Перейшло навиліт цяцьковану броню,

Прорвало сорочку в самій здуховині,

По він повернувся і од смерті спасся.

Схопив Атрієнко меч посеребрений.

Вдарив його в шолом, но меч розкришився

На три-штири часті і з рук його випав.

Тогді він промовив, глянувши на небо:

«Нема ж, Дію, бога, гіршого од тебе!

Думав, що оддячу за зло Олександру,

Но меч покришився, а ратище дарма

З руки полетіло, я його не влучив».

Промовив і скочив і зціпив за шолом,

Став його тягнути до збруйних ахеїв,

І вишитий ремінь, що йшов од шолома

Через підбороддя, давив тяжко шию.

І вже б доволік він і слави добув би,

Щоб Дієва дочка Врода не узріла.

Вона перервала буйволовий ремінь,

І шолом порожній пішов за рукою.

Лицар замахнув ним, кинув меж ахеїв.

І вірнії слуги шолом підхопили;

Він кинувся ще раз, щоб його із світу

Ратищем згубити, но його Урода,

Як бог, підхопила, туманом обвила,

Завела у терем красний та пахучий;

Пішла по Елену, найшла її живо

На башті високій з троянами разом.

Тихо потягнула її за одежу

І в постаті прядки сивої, старої,

Що колись для неї у Лакедемоні

Пряла вовну красну і її любила,

Так ото за нюю Врода і сказала:

«А йди лиш додому, Олександер кличе;

Він там у теремі пишний та хороший;

На його й не скажеш, щоб він ходив битись,

А скажеш: зібрався на вулицю гратись

Або спочиває, з вулиці прийшовши».

Мовила, і в неї серце защеміло.

Тільки вона зараз глянула на шию,

На повнії груди, на повнії очі,

Пізнала, спахнулась і стала казати:

«Навіщо, небого, мене туманити!

Чи не хочеш, може, іще куди вести

В місто хверигійське або у меонське,

Де є, може, в тебе чоловік люб’язний?

Заміг Олександра Менелай хоробрий,

І вже мене має додому одвезти,

Так ти мене знову хочеш одурити?

Сама йди до його, позабудь дорогу

До богів небесних, не йди до Олімпу,

Журись коло його, за ним побивайся,

Поки в його будеш жінкою, слугою.

А що я не піду, мені тепер сором

Постіль його слати: з мене всі трояни

Сміятися будуть, горе і без того».

До неї, озлившись, богиня сказала:

«Не гніви, невдячна, щоб я тебе в гніві

Стільки незлюбила, скільки полюбила.

Підійму я тільки троян та данаїв,

Так і ти загинеш смертею лихою».

Елена здригнула, білую намітку

На себе нап’яла, пішла без одмови

Помимо троянок, а та попереду.

Тільки що прибули к дому Олександра,

Служанки у домі взялись до роботи,

А та пішла прямо у терем високий.

Там для неї Врода крісло перенесла,

Поставила прямо проти Олександра.

І сіла Елена, Дієвая дочка,

Очі одвернула і мужа корила:

«Прийшов єси з бійки? А лучче б ти згинув

Од лицаря того, що був моїм мужем!

Казав єси перше, що ти Менелая

І в руках, і в силі, і в ратищі зможеш.

Іди ж Менелая тепер викликати

Битися з тобою! Годі, не ярися

І так необачно з ярим Менелаєм

Не ставай ні битись, ані воюватись,

Бо в його ти живо під ратищем згинеш».

Аж на теє Парій до неї промовив:

«Годі з тебе, жінко, мене попрікати!

Він мене сьогодня взяв через Палладу,

А я його завтра, бо і в нас боги є.

Лучче ж ми підемо, ляжем, обіймемся,

Бо так моє серце й тогді не палало,

Коли я з тобою із Лакедемону

Перепливав море на кораблях бистрих

І в Кранаї вперве з тобою обнявся, –

Як тепер палаю, горю обійняти».

Пішов до постелі, пішла і Елена,

І обоє разом спати положились.

А Менелай звіром пробігав по війську,

Думав, що де-небудь знайде Олександра,

Та ніхто з троянів і їх побратимів

Не міг Менелаю його показати;

Но щоб вони знали, вони б не втаїли,

Бо він їм спротивів, як чорная гибель.

Тогді і промовив Гамемнон-володар:

«Трояни, дардани і ви, побратими!

Бачили усі ви, що Менелай виграв;

Давайте ж Елену і всі її скарби

Та платіте окуп, та такий же окуп,

Щоб про його знали і будушні люди».

Атрієнко мовив, ахеї сплеснули.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 45 – 56.