Пісня 23. Патроклова тризна

Переклад С.Руданського

Ткань

Тужили трояни; тим часом ахеї,

Прибувши до суден та до Елліспонту,

Розсипались кажний до корабля свого.

Тільки мірмідонів не пустив Ахілло

І мовив до свої храброї дружини:

«Храбрі мірмідони, вірная дружино!

Не будем ми коней своїх розпрягати,

А лучче пройдемо з кіньми, з теліжками,

Оплачем Патрокла, бо то дяка мертвим.

І коли всі разом наплачемось добре,

Тогді пустим коней і будем вечерять».

І почав Ахілло, і всі заридали,

Тричі кругом тіла ганяючи коней,

А Хетта-богиня плачу завдавала.

І піски і збруя сльозами росились –

Така була туга за тим отаманом.

Пілієнко первий почав голосити,

Мертвому на груди руки положивши:

«Радуйся, Патрокле, в Невидовім домі:

Що я обіцявся,все зробив для тебе:

Ектора самого дам собакам дерти,

А дванадцять хлопців мечем зарубаю

Коло вогню твого за твою погибель».

Мовив і наругу над Ектором здумав:

Поклав його ниццю перед Менітьєнком,

А ті з себе кажний мідяну блискучу

Збрую іздіймали, коней розпрягали,

Кругом його судна без ліку сідали,

І він їм готовив обід похоронний.

Много волів буйних ревло під залізом,

Много овець тихих і кіз неспокійних,

Много свиней диких, розпухлих од жиру,

В Іхвестових печах полягло пектися.

Всюди кругом тіла кров цюрками бігла.

Тим часом прибули ахейські гетьмани

І взяли Пільєнка до Агамемнона;

Насилу підбили, так він зажурився.

І тільки прибули до Агамемнона,

Зараз повелів цар крикунам горластим

Велику триніжку на вогонь поставить,

Думав, що Пільєнко кров на собі змиє,

Но той одрікався і клятвою клявся:

«Кленуся я Дієм, богом найсильнішим,

Не буду митвом я голови вмивати,

Аж поки Патрокла на вогні не спалю,

Могили не зроблю, волосся не зріжу,

Бо горя такого другого не буде.

І так тепер сядем на сумну вечерю,

А завтра до світа вели, Гамемноне,

Лісу нарубати та все спорядити,

Що мертвому треба в темную дорогу.

Хай уже вогонь той од нас його візьме

Та військо приступить до свої роботи».

І всі його вчули, послухали ради.

Вечеря зварилась, і стали вечерять,

І їм на вечері нічого не бракло.

Коли ж пиття й їжа була вже спожита,

Дрімаючи, кажний пішов до наміту.

А Пільєнко сумний на березі моря

Приліг на поляні коло мірмідонів,

Саме там, де хвиля билася у берег;

І живо сон тихий, що тугу розводить,

На його спустився, бо, Ектора гнавши

Кругом Іліону, він таки втомився.

Аж йому з’явилась Патроклова постать

І в постаті тої і ріст був подібний,

І очі, і голос, і ціла одежа.

Вона над ним стала і йому сказала:

«Заснув ти, Ахілле, та й забув за мене?

Живого любив ти, мертвого не хочеш.

Ховай мене живо, хай у Невид піду,

Бо душі померлих мене одганяють,

Не дають пристати до них за потоком,

І я під дверима у Невида блуджу.

Дай же мені руку, бо я тяжко тужу.

Я вже не вернуся, як ти мене спалиш.

Більше ми з тобою одаль од дружини

Радитись не будем; мене проглинула

Моя смерть пропаща – родимая доля.

Та й тобі, Ахілле, доля присудила

Під стіною Трої славної загинуть.

Но я тобі скажу, коли слухать хочеш,

Нехай наші кості різно не кладуться,

А так як зросли ми у вашому домі,

Як мене Менітій привів з Опоенту

До вашого дому після душогубства,

Коли я був хлопцем та вбив Адаманта,

На його озлившись за бабки пустії;

Пілій і прийняв нас, зростив мене щиро

І твоїм, Ахілле, обібрав слугою.

Хай же наші кості один гріб покриє

Та золота чашка, котру Хетта дала».

Аж до його мовив скорохід Ахілло:

«Та чого прийшов ти, друже мій єдиний,

Про те споминати? Та я й так для тебе

Усе теє вчиню, чого ти бажаєш.

Ходи лишень ближче, та один другого

Обіймемо разом та разом поплачем».

Кинувся обняти, аж його й не стало:

Постать застогнала і враз під землею

Іздиміла димом. І скочив Ахілло,

І сплеснув руками, і сумно промовив:

«Так є воно, братці, і в Невида в домі

І душа і постать, лиш тіла немає.

Бо душа Патрокла цілу ніч край мене,

Бідная, стояла, плакала, й ридала,

Та ще розмовляла, подібна до його».

Мовив, і все військо підійняв до жалю,

В жалю їх застала і ясна Зірниця

Край мертвого тіла. Аж там Гамемнон-цар

І людей і мулів підняв ліс рубати

Всюди із намітів, і з ними піднявся

Мірівон хоробрий, слуга Ідоменів;

І вони, побравши сокири й мотузи,

Пішли самі ззаду, мули попереду.

Довго підіймались, спускались, кривляли,

Накінець прибули до Ідиних склонів;

Стали ліс рубати точеною міддю

І стали дерева з тріском упадати,

І стали ахеї на мулів складати,

І мули, ногами дратуючи землю,

П’ялися на поле помежи корчами,

І всі дроворуби несли по кряжеві –

Звелів Мірівон їм, слуга Ідоменів.

І все то принесли туди, де Ахілло

Призначив могилу собі і Патроклу.

Принесли ахеї, дрова поскидали,

І враз посідали трохи одпочити.

Тим часом Ахілло звелів мірмідонам

Міддю перезатись, коней запрягати.

І вони устали, збрую надягнули,

Стали на теліжки бійці і візниці,

І спереду кінні, ззаду пішли піші,

А посередині дружина з Патроклом,

Покритим волоссям вірної дружини.

Голову Патрокла ніс Ахілло ззаду,

Бо він свого друга виряджав к Невиду.

І тільки прибули, де казав Ахілло,

Тіло положили, костер накидали,

І дивний Ахілло знов задумав думу.

Коло вогню ставши, врізав собі косу,

Що викохав змала для Сперха потоку,

І здихнувши, мовив, дивлячись на море:

«Дарма тобі, Сперху, батько обіцявся,

Коли я поверну у рідную землю,

Дати тобі косу й дари стоволові,

П’ятдесят для тебе овець перерізать,

Коло твого поля та твого буввану.

Пілій обіцявся, но ти не послухав.

Я вже не вернуся у рідную землю.

Так тепер Патрокло забере з собою».

І в дружнії руки положив волосся,

І знову все військо підійняв до жалю.

І так у їх жалю і Сонце зайшло би,

Щоб до Гамемнона Ахілло не мовив:

«Тебе, Атрієнку, ахейськеє військо

Послухає більше; поплачемо й послі.

А тепер пошли їх вечерю готовить,

А ми тут порадим, що слідує мертвим.

Хай лиш отамани зостануться з нами».

Тільки почув теє Гамемнон-володар,

Зараз звелів війську розійтись по суднах.

А гетьмани зараз костер збудували

На п’ятдесят ступців із кажного боку,

І мертвого з жалем на костер поклали,

Много овець тихих, волів круторогих

Вбили, обідрали, і салом Ахілло

З голови до п’ятів обложив Патрокла,

А голеє м’ясо розклав кругом його,

Поставив оливи і меду в збаночках

Край його постелі і четверо коней

Зарізаних кинув, ридаючи тяжко;

Дев’ять собак було в його коло стану

І з тих двох зарізав і на костер кинув,

І дванадцять хлопців троянських зарізав –

Паскуднеє діло він думкою думав,

На вогонь їх кинув, щоб вони горіли,

І сам над Патроклом почав голосити:

«Радуйся, Патрокле, і в Невида в домі!

Бо все тобі чиню, що я обіцявся.

І дванадцять хлопців троянських порізав,

І спалю з тобою; тільки Пріаменка

Вогнем не спалю я, а кину собакам».

Но к тому собаки і не приступали,

Бо їх днем і ніччю Дієвая дочка

Врода одганяла; і маслом рожевим

Тіло намастила, щоб воно не гнило;

А Аполлон сильний сильною імлою

З неба аж до низу покрив ціле поле,

Де тіло лежало, щоб яснеє Сонце

В йому не сушило жилів та суставів.

А костер Патроклів та й не загорявся.

І взявся Ахілло за другую думку:

Край костиря ставши, вітрам помолився,

Бурію й Зефіру пообіцяв дари;

Злив вина немало і просив прибути,

Щоб скоріше трупи вогнем запалити,

Костер підпалити. І жвава Ірида

Вчула ту молитву, до вітрів прибула;

А вітри в ту пору були у Зефіра

І в його гуляли. Ірида і стала

У них на порозі. І вони узріли

І разом схопились, стали її звати.

Но вона й не сіла, а тільки сказала:

«Не маю я часу, бо йду к Океану

В землю ехтиопів; вони будуть дари

Богам дарувати, та й я буду з ними.

Но Ахілло просить Бурія й Зефіра,

І вам обіцяє великії дари,

Щоби ви Патроклів костер підпалили,

Що по йому тяжко журяться ахеї».

Здиміла Ірида, а ті й полетіли

З шумом превеликим, аж хмару пігнали.

Прилетіли к морю – і на морі хвиля

Од подуву встала; прибули до Трої,

На костер подули, вогнем загуділи,

І цілу ніч дули і в костері сильне

Полум’я держали; цілу ніч Ахілло

Брав вино чарками з чаші золотої,

Виливав додолу і окропляв землю,

І визивав душу бідного Патрокла.

Як батько ридає над попелом сина,

Що батьків нещасних сиротами кинув, –

Так ридав Ахілло над попелом друга,

Край костиря впавши і тяжко стогнавши.

Коли ж Сонце бралось землю освічати

І над морем стала ясная Зірниця,

Костер пропалився, полум’я погасло,

І вітри додому пустилися знову,

До хтрицького моря, аж море заграло.

А Пільенко, трохи од вогню подавшись,

Приліг, натомившись, і сном його взяло.

Но до Атріенка став народ збиратись,

І Ахілло знову од шуму збудився

І сів, підійнявшись, і до них промовив:

Полийте ж ви перше вином теє місце,

«Царю Атрієнку і ви, отамани!

Що вогнем згоріло, а потому й кості

Зберемо Патрокла Менітіяненка.

Пізнати їх легко. Патроклові кості

Лежать всередині, а другі далеко

Навалені в купи, і люди і коні.

У збан покладемо, покриємо жиром,

Аж поки і сам я не піду к Невиду.

Пишної могили нічого робити,

Хай буде й такая. То колись широку

Й високу могилу висиплють ахеї,

Тії, що по мені остануться живі».

Послухали ради бистрого Пільєнка;

Полили спочатку вином теє місце,

Що вогнем згоріло і попелом сіло,

І білії кості товариша свого

У збан поскладали, жиром переклали,

В наміт положили, полотном покрили,

Обвели могилу, зілля положили,

Землі наносили, могилу зробили.

Хтіли розійтися; но жвавий Ахілло

Того не позволив, а казав їм сісти,

А сам до них виніс мисок, і триніжок,

І коней, і мулів, і волів доволі,

І дівчат хороших, і много заліза.

Перві надгороди одділив для кінних

І первому з кінних давав молодицю,

Свідому в роботі, і добру триніжку

На двадцять дві міри; другому із кінних

Дарував кобилу, жеребную мулом.

Третьому із кінних опанчу новую,

Несмалену, білу, на чотири міри;

Четвертому з кінних два таланти злота,

А п’ятому новий подвійний гладущик.

І став він на ноги і мовив аргеям:

«Царю Атрієнку і ви всі, ахеї!

Оце вам для кінних лежить суперечне.

Щоб ми над ким другим тепер сперечались,

То я б у вас первий забрав суперечне.

Бо знаєте добре, які мої коні:

Вони несмертельні. Сам Посидій дав їх

Батькові Пілію, а Пілій Пільєнку.

Но бистрії коні і я остаюся,

Бо вони втеряли храброго візницю,

Которий, бувало, їх пишнії гриви

Намащав мастями і змивав водою.

Вони тепер тужать, вони свої гриви

До землі склонили і стоять сумнії.

Стройтеся другії, хто має надію

На свою теліжку та на бистрих коней».

Промовив Пільєнко, і кінні піднялись.

І первий піднявся Евміл Адмітенко,

Що був тяжко жвавий кіньми заправляти.

По йому піднявся Дивомид Тидьєнко

І запріг тих коней, що мав од Енея,

Тогді як Енея взяв Поллон од його.

За ним Атрієнко Менелай хоробрий

Запріг у теліжку коней бистроногих –

Ехту Гамемнона і свого Подарга.

Ехту дав цареві Ехепол Анхізів,

Щоб не йти самому аж до Іліону,

А тішитись дома; бо всякі багатства

Йому Дій небесний дав на Сиківоні;

Її і запріг він, охочу до гону.

Антилох четвертий запріг своїх коней,

Антилох хоробрий хороброго батька

Нестора Пільєнка. Уже його несли

Пілійськії коні, аж підступив батько

І став пораджати розумного сина:

«Тебе, Антилоху, Дій із Посидієм

Змалку полюбили, до коней привчили,

Так тебе багато не треба навчати.

Вмієш ти край цілі коней повертати,

Но з нашими кіньми щоб не було лиха.

У них коні луччі, зате їх візниці

Не більше од тебе на вигадки здатні.

Но ти, милий сину, не спускай нічого,

Щоби суперечне твоє не пропало.

Дроворуб за тебе не силою кріпший,

Не кріпший од тебе і той корабельник,

Що в бурю по морю корабель проводить;

Отак і візниця з візницею другим.

Другий на теліжку та коні вповає,

На всі боки кіньми по полю ганяє,

Коні розбіжаться, і він їх не здержить.

А хто розум має, і з гіршими кіньми

Він цілі пантрує, повертає близько,

І не забуває, кого доганяв він,

А держить за віжки і знов поганяє,

А ціль я покажу, і ти не зіб’єшся.

Там є пень дуплястий од землі на сажень

З дуба чи із сосни, тільки не гниючий;

По боках од його два камені білі

На вузькій дорозі, а кругом широко.

Чи то був надгрібок за давнього часу,

Чи, може, і здавна для цілі стояло,

Тільки що Ахілло взяв його для цілі.

Отам коло його і повертай коней.

І на повороті сам ти на теліжці

Подайся уліво і пожени добре

Підручного криком і попусти віжки,

А лівий на місці нехай обігнеться,

Мов шпицею круга хочеш зачепити.

Тільки стережися, не наскоч на камінь,

Щоб тобі теліжки й коней не побити

Ворогам на радість, а собі на сором.

Но ти, милий сину, того стережися,

Коли ти край цілі кого перегониш,

Тогді тебе, сину, ніхто не доскочить,

Хоч би він пігнався і на Аріоні,

На коні Адраста, що боги родили,

Або й Лавмедонта, що тут годувались».

Мовив старий Нестір і сів собі знову,

Порадивши сина на кажную малість.

А Мірівон п’ятим запріг своїх коней,

І всі поставали, по жеребу дали,

І потряс Ахілло, і жереб передній

Випав Антилохів, потому Евмілів,

Потім Атрієнків, себто Менелаїв,

Потім Мірівонів, остатньому вийшло

Коней поганяти храброму Тидьєнку.

Підряд поставали. Ахілло далеко

На ціль показав їм, но там іще ранше

Посадив на догляд Хвініка старого,

Щоб видів їх біги і розказав правду.

І вони по конях бичами махнули,

Віжками тріпнули, голосом гукнули,

І бистрії коні льотом полетіли

Од суден по полю; під їх копитами

Курява вставала, мов туман, мов буря,

І дулася грива од подуву вітру

Теліжки за ними то вдаряться в землю,

То знову одскочать, гордії візниці

Стоять, поганяють, аж дух замирає.

І на свої коні покрикує кажний,

І коні літають, куряву збивають,

Но як стали коні остатнюю гонку

К морю пробігати, тогді і візниці

Здатність показали, і бистрії коні.

Первими летіли коні Адмітенка,

За ним Дивомида троянськії коні

Не то недалеко, а так близько були,

Що, здавалось, скочать на його теліжку

Вони йому духом плечі нагрівали,

Мало не на йому голови держали.

І вже перегнав би або порівнявся,

Та тільки на його Аполлон озлився

І бич його дивний із рук його вибив.

І йому аж сльози в очах поставали,

Коли він побачив, що ті коні гнались,

А його одстали, що бича не було.

Аж Паллада взріла пакість Аполлона

І враз до Тидьєнка бистро прилетіла

І бич йому дала коней поганяти,

А сама, озлившись на сина Адміта,

Разом йому кінське ярмо розломила,

І коні звернули, дишлем запороли,

І той із теліжки по колесу хропнув

І здер собі лікоть, і губу, і носа,

Набив собі лоба, і йому вже сльози

В очах показались, голос перервався.

А Тидьєнко мимо погнав своїх коней

І летів переднім, бо його Паллада

В славі учинила, а коней у силі.

За ним Атрієнко Менелай спішився,

А там Антилох той промовив до коней:

«Біжіть, мої коні, як можете швидше!

Я вам і не кажу з кіньми сперечатись

Славного Тидьєнка, що його Паллада

В славі учинила, а коней у силі.

Доганяйте тільки коней Атрієнка,

Щоб вам тая Ехта встиду не завдала,

Бо вона кобила; чого ви одстали?

Бо що я вам скажу, те буде конечне:

Не буде вам ласки в Нестора старого;

Він зараз вам шиї мідею поріже,

Як ми суперечне візьмемо посліднє.

Но біжіть, старайтесь, як можете живо,

Я сам постараюсь як їх обігнати

На вузькій дорозі, за мною не стане».

Так їм погрозився, і коні злякались.

Іще кілька часу погналися швидше,

І вузьку дорогу Антилох побачив;

А то була яма, де вода зимою

Дорогу розмила, місце углибила.

Менелай злякався за свої колеса,

А Антилох коней звернув трохи набік

І пустився зблизька коло його гнатись.

Тогді к Антилоху мовив Атрієнко;

«Держи-бо ти коней, не гони без уму.

Дорога тісная, живо ширша буде,

Теліжки зіб’ються, то нам лихо буде».

Но Антилох збоку іще гірше гнався

І поганяв коней, ніби не чув того.

А наскільки поля кружок пролітає,

Коли його кине чоловік для проби, –

Стільки й вони бігли; далі Атрієнко

Почав одставати; страшно йому стало,

Що зіб’ються коні на вузькій дорозі,

Теліжки поб’ються, і вони обидва

Полетять на землю із-за суперечки.

І, злючись, промовив Менелай до його:

«Нема ж чоловіка гіршого за тебе!

Дарма тебе чесним прозвали ахеї,

Тобі без присяги ніхто не йме віри».

І знову до коней почав промовляти:

«А ви не тужіте та не одставайте.

Скоріше їх ноги, ніж ваші, пристануть,

Бо вони обидва молодість оджили».

Так він погрозився, і коні здригнули,

Стали швидше бігти і живо догнали.

Аргеї сиділи і тільки дивились,

Як коні на полю куряву збивали.

І первий заглянув Ідоменій критський,

Бо сидів особо на високім місті.

Він пізнав і голос сильного візниці,

Пізнав і коня він, що біг попереду,

Бо кінь весь гнідий був і тільки на лобі

П’ятно біле було, як молодий місяць.

І став він на ноги і мовив к аргеям:

«Милі отамани і князі аргейські!

Чи мені одному, чи й вам так здається?

А видиться, другі переднії коні,

Другий і візниця; зосталися, знати,

Кобили на полі, а жвавії були.

Сам же таки бачив, як ціль обігнули,

А тепер не бачу, дарма, що очима

Все поле троянське кругом оглядаю.

Пустив, мабуть, віжки, не успів край цілі

Добре повернути, повернув негарно

Та й сам повалився і зламав теліжку,

А коні й побігли, як стали на волі.

Станьте ж та погляньте, бо я сам не так-то

Добре добачаю. А мені здається,

Що то наш етолець, отаман аргейський,

Славний син Тидіїв, Дивомид хоробрий».

Аж до його мовив Аянт Оїленко:

«Та що бо ти мелеш? Се ті ж таки самі

Кобили і скачуть по рівному полю.

Ти із нас, аргеїв, не самий молодший.

Старі твої очі не так добачають,

А все-таки мелеш; тобі не годиться

Пустомолом бути, луччі є за тебе.

А се кобили ті, що і перше були,

І Евміл той самий в руках віжки має».

Аж отаман критський мовив, обізлившись:

«До сварки ти первий, а в чому другому

У нас ти послідній, стиле твоє серце.

Закладись на миску або на триніжку!

Свідком нехай буде Гамемнон-володар –

Чиї тії коні, даси та пізнаєш».

Аж піднявся разом Аянт Оїленко

І став його лаять бридкими словами.

І зайшла б далеко сварка межи ними,

Щоб не встав Ахілло та до них не мовив:

«Та годі, Аянте, годі, Ідоменю,

Годі вам свариться, се вам не пристало.

Здержуйте і других, щоб так не сварились.

Сядьте лишень тихо та коней дивіться,

Вони незабаром самі сюди будуть.

Так тогді пізнає кажний із аргеїв,

Якії то коні, чи перві, чи другі».

Мовив, а Тидьєнко уже близько гнався,

І батогом коней щосили батожив;

І коні скакали, поле пролітали,

І пісок із поля сипав на візницю.

Бистро і теліжка злото-олив’яна

За кіньми котилась; ледве було знати

На піску м’якому, що по нім котились

Ковані колеса, – так вони летіли.

Став посередині. Піт на його конях

По шиї і персах аж на землю капав,

І сам він на землю скочив із теліжки

І, батіг скрутивши, на ярмо повішав.

І Ственел хоробрий забрав суперечне –

Жінку і триніжку – і передав слугам,

А сам його коней почав розпрягати.

Другим пригнав коней Антилох пілійський.

Він хитрістю тільки оббіг Менелая,

І Менелай тут же за ним таки гнався.

І як кінь буває до колеса близько,

Як пана в теліжці несе через поле,

І хвіст його пишний колеса сягає,

Бо колесо тут же за ним і вертиться,

Як він пробігає по чистому полю, –

Так Менелай близько був од Антилоха.

Спершу оставався, як кинути кругом,

Но живо догнав він, бо Ехта, кобила

Царя Гамемнона, щораз гарячилаєь,

І якби ще дальше гнатися прийшлося,

То сей перегнав би і виграв би справу.

За ним Мірівон був, слуга Ідоменів.

Як ратищем кинуть, біг за Менелаєм,

Бо варівкі були його коні пишні,

Та і сам не був він справний до теліжки.

За ним Адмітенко із самого заду

Волочив теліжку і гнав своїх коней.

І глянув Ахілло, і жаль йому стало;

Встав він і проворно мовив до аргеїв:

«Чоловік проворний, а остатнім гонить.

Даймо вже хоч друге йому суперечне,

Бо перве давно вже загорнув Тидьєнко».

Мовив, і всі люди на теє пристали.

І вже б та кобила Евмілу досталась,

Якби Нестеренко, Антилох хоробрий

Не став та не мовив на теє Ахіллу:

«Роби, а я буду гніваться, Ахілле!

Хочеш одійняти в мене суперечне

За те, що теліжка та коні побились?

А він сам хоробрий, так хай би молився

І він несмертельним, не був би посліднім.

А коли жалкуєш і він тобі милий,

Єсть у тебе много золота та міді,

Є овець доволі, і дівчат, і коней,

Так дай йому з того й більше суперечне,

Щоб тебе ахеї за те вповажали;

А сього не дам я, а битися буду,

Як тільки хто схоче в мене одійняти».

Мовив, і Ахілло тихо усміхнувся,

Радий з Антилоха, що він такий любий,

І зараз проворно до його промовив:

«Кажеш, Антилоху, щоб я йому з дому

Виніс надгороду? Вчиню я і теє:

Я дам йому збрую із Астеропея,

Збруя сама мідна, а кругом по нії

Стрічки олив’яні – дорогая дуже».

І враз Автомеда, товариша свого

Послав до наміту, і той виніс збрую,

Передав Евмілу, і сей узяв, радий.

Аж тут підійнявся і Менелай сильний,

Злий на Антилоха. Кликун його вірний

Дав ціпок у руки, звелів замовчати,

І він, богу рівний, почав говорити:

«Що ти мені вдіяв, мудрий Антилоху?

Ти взяв мою славу і збив моїх коней,

І своїх слабіших погнав попереду.

Но ви, отамани і князі аргейські,

Ви нас розсудіте по щирії правді,

Щоби хто з ахеїв не сказав на мене:

Менелай брехнею заміг Антилоха!

Бо коні у нього слабішії були,

Тільки сам він кріпший силою своєю.

Но я вам докажу, і мене за теє

Ніхто не осудить, бо я правду кажу.

Ходи лишень ближче, як слід, Антилоху,

Ставай коло коней та коло теліжки,

Бери бич у руки, которим ти коней

Поганяв за мною, кленись Землетрясом,

Що ти не навмисне збив мою теліжку».

Аж до його мовив Антилох розумний:

«Прости, Менелаю, бо я ще далеко

За тебе молодший; ти старший і луччий.

Ти знаєш, як блудить розум молодечий:

Розум у них куций, а думка широка.

Зм’якши своє серце; оддам тобі зараз

Виграну кобилу і, коли ти хочеш

Ще чого в придачу, то я і те радий

Для тебе оддати, тільки б мені в тебе

Ласки не втеряти, клятви не давати».

Мовив Несторенко і враз ту кобилу

Оддав Менелаю, і душа царева

Од того зраділа, як теє колосся,

Вмитеє росою на спілії ниві,

Так душа зраділа твоя, Менелаю!

І враз він промовив бистрими словами:

«Візьми ж ти кобилу назад, Антилоху!

Бо ти ще ніколи не був нерозумним.

Се тебе, я бачу, молодість ізвела,

Но другий раз бійся старших зачіпати.

Другому б не дав я того учинити,

А тобі – бо й сам ти працював за мене,

І батько твій добрий, і брат працювали, –

Тобі я прощаю і свою кобилу

Назад оддаю я, щоб виділи другі,

Що я і не гордий, і не невмолимий».

Мовив і кобилу оддав Антилоху,

А сам узяв миску для себе блискучу.

Мірйону досталось два таланти злота.

П’яте суперечне – подвійний гладущик –

Одно оставалось. І його Ахілло

Проніс через військо і к Нестору мовив:

«Хай тобі, дідуню, се буде на пам’ять

Похорон Патрокла, бо ти його в війську

Більше не побачиш. Се так я дарую,

Ти не будеш битись, не будеш боротись,

Не будеш ціляти, ні перебігатись,

Бо вже тебе старість тяжка одоліла».

Дав йому гладущик, і узяв він, радий,

І до його мовив бистрими словами:

«Правда, милий сину! Істинно ти кажеш!

Усе ослабіло: ні ноги, ні руки,

Що на моїх плечах, ходором не ходять.

Якби то та сила та молодість була,

Що як Амаринка ховали епії,

І діти справляли тризну по цареві!

Бо тогді за мене рівного не було

По цілій Епії, Пілі та Етолі.

Тогді я в кулачках побив Клітомида,

В борбі переміг я Анкея з Плеврону,

Ногами оббіг я славного Іхвікла,

Ратищем заміг я Хвіла й Полідора.

Одними лиш кіньми взяли Акторенки,

Лічбою узяли, заздрісно їм стало,

Що за те найбільше було суперечне.

Близнюки і стали, один узяв віжки

І віжками правив, а другий батожив.

Таке колись було; тепер нехай б’ються

За мене молодші; колись я храбрився,

Тепер мені треба і старості слухать.

Поминай, же друга, винось суперечне,

А я се приймаю і дякую щиро,

Що ти не забувся і мене старого

Пошанував шаном на очах аргейських.

Хай же тобі боги за теє оддячать».

І Пільєнко знову пройшов через військо,

Вислухавши дяку славного Нільєнка.

І знов для кулачних виніс суперечне.

І тому, хто зіб’є, тому давав мула

Шести літ, такого, що трудно й держати;

А тому, хто впаде, подвійную чарку.

І став він на ноги і мовив к аргеям;

«Царю Атрієнку і ви всі, ахеї!

Тепер ми покличем двох самих найлуччих

Навкулачки битись. Кому Аполлон-бог

Поможе побити і ми всі побачим,

То той собі мула візьме до наміту,

А хто впаде, тому подвійная чарка».

І зараз піднявся чоловік високий,

Сильний навкулачник Епій Панопіїв,

Схопив того мула і став викликати:

«Виходи, хто хоче подвійної чарки,

А що мула сього ніхто не одв’яже,

Навкулачки взявши, бо я самий луччий.

Чи ж мало, що битись на війні не вмію,

Та воно й не можна на все здатним бути.

Но тепер я кажу – і то певне буде, –

Розбатую тіло і потрощу кості.

І хай його близькі завчасу зійдуться,

Щоб його додому з-під рук моїх нести».

Він мовив, но військо на теє мовчало.

Один лиш піднявся Евривал могучий,

Унук Талайона, а син Мікестія,

Що ходив у Хтиви на тризну Едипа

І усіх кадмійців переміг на тризні.

І славний Тидьєнко його вів до бою,

Додавав охоти і жичив замоги.

Кинув запояску, дав йому до неї

Поясок ремінний з вола степового,

І вони обидва вперезані вийшли.

І разом підняли тяжкі свої руки,

І разом зчепились, і руки змішались.

Челюсті хрустіли, і піт кругом лився.

Аж Епій піднявся і того щосили

По щоці ударив, як він задивився,

І той не устояв, бо жили зімліли.

Як Бурій на берег рибу викидає

І її вкриває великая хвиля,

Так він розтягнувся. І Епій рукою

Підняв його з поля, передав дружині,

І дружина несла, а він, як без ніг, був,

І плював крівлею, і голову звісив.

І його дружина так і посадила,

А сама узяла подвійную чарку.

А Пільєнко виніс третє суперечне

Для тих, хто захтів би силою боротись.

І тому, хто зборе, він давав триніжку

Таку, що в дванадцять волів оцінили;

А кого поборе, тому давав жінку,

Свідому в роботі, і волів чотири.

І став він на ноги і мовив к аргеям:

«Ануте, устаньте, за се поборіться!»

Мовив, і піднявся Аянт Теламонів,

А за ним і мудрий Одиссей піднявся,

І, підперезавшись, вони поставали

І один другого під боки схопили.

І стали, як крокви, що їх тесля ставить

На вершині хати, щоб не віяв вітер.

Затріщали спини, стиснуті руками,

Од тої потуги, і піт покотився;

Уже й показались на боках та плечах

Червоні пасмуги, а вони все гірше

Та гірше боролись за тую триніжку.

Но того не здужав Одиссей звалити,

А сього не здужав Аянт побороти.

Уже і ахеям докучило ждати.

Аж далі промовив Аянт Теламонів:

«Славний Одиссею! Махни уже мною,

Або я – тобою, а там воля Дія».

Махнув Одиссеєм, його той іззаду

По вколішках вдарив – жили одніміли,

Він хропнувся ниццю та на Одиссея.

Люди подивились, тільки здивувались.

Вдруге хотів було Одиссей махнути,

Здвигнув його з міста, не підняв, а тільки

Підігнув коліно, і вони обидва

Один за другого знову повалились.

І вони б ще були третій раз зчепились,

Щоб не встав Ахілло та їх не затримав:

«Та вже не боріться, сили не збавляйте!

Рівна ваша сила, рівне й суперечне.

Хай же тепер другі борються ахеї».

І вони обидва послухали ради,

Од пороху втерлись і знов одягнулись.

А Пільєнко виніс знову суперечне:

Серібную чашу шести мір, хорошу.

Таку, що не було кращої на світі.

Її у Сидоні скусники робили,

А хвініки везли по синьому морю,

У пристані стали і дали Хтоанту;

Но за Лікаона дав її за викуп

Славному Патроклу Евній Еоненко.

А тепер Ахілло давав її тому,

Хто лиш найскоріше пробіжить ногами.

Другому давав він вола молодого,

Третьому давав він злота півталанта.

І став він на ноги і мовив к аргеям:

«Ануте, устаньте та спробуйте сього!»

Мовив, і піднявся Аянт Оїленко,

Одиссей премудрий і знов Антилох той,

Що молодих хлопців замагав ногами.

Стали, і Ахілло на ціль показав їм,

І вони до цілі пустилися бігти.

Первий показався Аянт Оїленко,

За ним Одиссей був; як у тої жінки

Од пазухи човник, що вона од себе

В підткання пускає, він до неї близько,

Так і Одиссей був, і слід його перше

Наступав ногами, ніж курява ляже,

І за ним іззаду на голову дихав

Од сильного бігу; ахеї кричали

І йому ще більше сили додавали.

Аж під кінець бігу Одиссей премудрий

Став у серці свому благати Палладу:

«Вчуй мене, богине! Подай ногам силу!»

І його учула богиня Паллада,

Оживила ноги і руки старечі.

І тільки що взяти було суперечне,

Паллада спіткнула, Аянт посковзнувся

На лайняк воловий, таки од волів тих,

Що їх над Патроклом порізав Ахілло,

І в лайняк зарився і ротом, і носом.

І так Одиссею дісталася чаша,

А вола Аянту дісталося брати.

І став він за роги вола ухопивши,

І мовив к аргеям, лайняком плюючи:

«Мені так богиня ноги спотикнула,

А за Одиссеєм, як матінка, ходить».

Він мовив, і люди сміялися з нього

Антилох останнє забрав суперечне

І з радості тої мовив до аргеїв:

«Всі ми теє бачим, що боги безсмертні

І тепер шанують давнє покоління,

Бо Аянт за мене трохи тільки старший,

А сей із старого і давнього люду.

Його кріпка старість, і трудно ахеям

Його перегнати, окроме Ахілла».

Мовив і хвалив тим бистрого Пільєнка,

І йому Ахілло на теє промовив:

«Добре, Антилоху, хвалив ти недарма,

Іще півталанта тобі набавляю».

Дав йому на руки, і узяв він, радий.

А Пільєнко знову положив на раді

Ратище високе, потім щит та шолом,

Збрую Сарпідона, що добув Патрокло.

І став він на ноги і мовив к аргеям:

«Тепер ми покличем двох самих найлуччих,

Щоб вони взбруїлись, взяли мідь колючу

І один із другим виступили битись.

І тому, хто швидше другого проколе

І добуде тіла і чорної крові,

Тому дам я меч сей, цвяхований сріблом,

Меч хороший, хтрицький, од Астеропея.

А збрую оцюю на обох поділю

І справлю їм учту у своїх намітах».

Мовив, і піднявся Аянт Теламонів,

А за ним піднявся Дивомид Тидьєнко.

Одійшли од війська, збрую зодягнули,

Стали перед військом, готовії к бою,

Страшно спозирнули, аж військо жахнулось.

І тільки обидва докупи зійшлися,

Тричі приступали, тричі нападали.

І Аянт ударив по круглому щиту,

Та не добув тіла, бо броня закрила.

Тогді став Тидьєнко поверх його щита

У голую шию ратищем ціляти.

Ахеї здригнули за життя Аянта,

Розвели і дали рівне суперечне.

А тому Тидьєнку оддав меч Ахілло

І з піхвою разом і з ременем красним.

Тогді Пілієнко виніс круг залізний,

Що ним, було, кидав Етивон могучий,

Но його зарізав скорохід Ахілло

І круг і багатства переніс на судна.

І став він на ноги і мовив к аргеям:

«Ануте, устаньте та спробуйте сього!

Оце в кого поле далеко од міста,

Тому сього круга на п’ять літ доволі.

Пастух чи плугатар не піде до міста

Покупать заліза, бо матиме вдома».

Мовив, і піднявся Поліпіт могучий,

А за ним Левонтій, до богів подібний,

Аянт Теламонів і Епій завзятий

Підряд поставали; узяв Епій круга,

Кинув, та не здужав, і всі засміялись;

І узяв Левонтій, трохи далі кинув;

Третій узяв круга Аянт Теламонів

І кинув ще далі тяжкою рукою.

Но як кинув круга Поліпіт могучий,

То так, як пастух той герлигою кине

І вона вертиться кругом понад стадом, –

Отак і він кинув. І всі закричали.

І враз Поліпіта товариші встали

І те суперечне на судно однесли.

І виніс Ахілло стрільцям суперечне –

Десять бард залізних і сокирів десять –

І підійняв щоглу на чорному судні

На піску далеко і на мотузочку,

Прив’язав за ногу тихую голубку,

Щоб її ціляти; і хто її вцілить,

Так той буде мати десять бард залізних,

А хто в мотузочок стрілою попаде,

Так той буде мати сокири простії.

Мовив, і піднявся Тевкер-стрілобоєць,

А Мірівон другий, слуга Ідоменів.

В шоломі обидва жереби струсили,

І Тевкеру вийшло первому стріляти.

І стріляв він сильно, та не обіцявся

Стосильному дати перваків овечих,

І птахи не влучив – Аполлон не справив.

Тільки мотузочок коло ніжки влучив

І його стрілою перетяв надвоє;

Голубка злетіла, тільки мотузочок

Маявся на щоглі. Ахеї сплеснули.

Но Мірівон живо схопив лук у його,

А стрілу давно вже держав наготові,

Пообіцяв живо богу Аполлону

Перваків овечих на сто волів дати,

Виміряв голубку, що вилась під небом,

І якраз стрілою попід крило влучив;

Стріла пролетіла і на землю впала

Перед Мірівоном, а птаха на щоглу

Пливучого судна сіла, посиділа,

Голову склонила, крило опустила

І живо без духу на землю звалилась.

Люди подивились, тільки здивувались

І дали Мірйону десять бард залізних

І Тевкеру дали сокири простії.

А виніс Пільєнко ратище велике

І миску квітчасту, у вола ціною,

І встали до бою ратищники сильні:

Один Атрієнко Гамемнон-володар

І Мірівон другий, слуга Ідоменів.

Но до них промовив скорохід Ахілло:

«Знаєш, Атрієнку, наскільки ти сильний

І наскільки здатний ратищем кидати.

Бери суперечне та й неси на судно,

А ратище візьме Мірівон хоробрий,

Як ти на то волиш. А що я волію».

Мовив і послухав Гамемнон-володар,

І ратище мідне оддав Мірівону,

А ясную миску передав Талхтиву.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 363 – 384.