Пісня 24. Екторів викуп

Переклад С.Руданського

Ткань

Кінчилася тризна, військо розійшлося

По кораблях своїх, дбало за вечерю

Та за одпочинок. Но Ахілло плакав

По вірному другу, йому й сну не було.

Він перевертався на своїй постелі,

Споминав Патрокла силу і потугу,

Як вони з ним бились і лихо терпіли

І на людських бійках і по морських хвилях,

Споминав, і плакав дрібними сльозами,

І перевертався на бік, то на спину,

То ниць на постелі; далі встав на ноги,

Пішов понад море. І поки Зірниця

Світом освітила береги та море,

А він у теліжку запріг коней бистрих,

Прив’язав до неї Ектора іззаду

І тричі об’їхав могилу Патрокла.

І сів у наміті, а того й покинув

У поросі ниццю. Но Аполлон сильний

І мертвого тіла не давав калічить:

Він золотим стягом покрив його тіло,

Щоб його Ахілло тяжко не калічив.

Отак той Ахілло Ектора неславив.

Аж глянули боги, і жалко їм стало

І просили Ерму його тіло вкрасти.

Всі його просили, не просили тільки

Іра з Посидієм та дочка сивока,

Бо їм був противний Іліон вітристий

І Пріам, і люди із-за Олександра,

Що він їх зневажив у курені свому,

А тую вповажив, що любощі дала.

Аж тільки зірниця дванадцята стала,

Аполлон стосильний до богів промовив:

«Боги ви крутії! Палив же вам Ектор

Воловії стегна і стегна козині,

А ви не даєте і мертвого тіла

Показати жінці, матері, дитині,

Пріаму і людям, щоб вони у себе

На вогні спалили, честю учестили.

Ви всі захотіли сприяти Ахіллу,

Що в його у грудях серце невмолиме

І думка лукава, і мов лев той дикий

Усю свою силу на те обертає,

Щоб овець ловити та їх пожирати,

Отак і в Ахілла ні жалю, ні встиду,

Що людей так славить і так погубляє.

Збуваються й другі самих наймиліших,

Чи рідного брата, чи рідного сина,

І то переплачуть, тугу забувають.

Дала Мара людям серце терпеливе.

А сей, одійнявши у Ектора душу,

І до коней в’яже і кругом могили

По землі волочить. Негарне то діло.

Якби він усіх нас не довів до гніву,

Бо він уже землю святу зневажає».

Аж йому сказала Іра білоплеча:

«Воно, Сріблолукий, може б так і було,

Якби рівні були Ектор і Ахілло;

Но Ектора жінка простая кормила,

А сього богиня, і її сама я

Родила, й ростила, і замуж оддала

За того Пілія, що богам так любий.

Всі боги у його були на весіллі,

І сам ти, невірний, грав йому на лірі».

Но Дій хмароходний до неї промовив:

«Не гнівайся, Іро, на богів безсмертних.

Не одна їм слава. Но Ектор Пріамів

Зі всіх іліонян і богам миліший

І мені самому. Не жалів він дарів

Бувванові мому, не бракло ні м’яса,

Ні вина, ні тлущі – а то наша слава.

Так ми не вкрадемо, Ахілло не дасть нам

Ектора добути, бо там його мати

Коло свого сина днює і ночує.

А лучче хто-небудь позве сюди Хетту,

І я її скажу, щоб Ахілло дари

Узяв у Пріама і дав йому сина».

Мовив, і піднялась бистрая Ірида,

І посередині Імбрію та Саму

Кинулася в море, аж заревла хвиля.

І, мов тая блешня пустилася в воду,

Що її до рогу волового вчеплять

І пустять у море рибі на погибель, –

Надибала Хетту в глибокій печері;

Там кругом сиділи морськії богині

І серед їх Хетта плакала за сином,

Що він коло Трої далекої згине.

Жвавая Ірида стала і сказала:

«Кличе тебе, Хетто, Дій високомудрий!»

Аж її сказала Хетта сріблонога:

«Чого ж то він кличе? Стидно мені якось

Іти до безсмертних з засмученим серцем.

Піду, й щоб не дарма його слово було».

І чорну намітку на себе наділа,

Що чорної в світі такої не було,

Пустилася з моря з Іридою разом,

Хвиля розступилась, і вони із моря

Піднялись на берег, прилетіли в небо.

Застали Кроненка, що сидів на раді

З другими богами. Паллада устала,

Дала її місце коло Дія сісти,

Іра її дала порядную чарку,

Стала потішати, і випила Хетта.

Тогді батько божий і людський промовив:

«Сумная ти, Хетто, прийшла до Олімпу.

Знаю, що ти тугу великую маєш.

Скажу тобі зараз, чого тебе кликав:

Дев’ять день безсмертні ведуть суперечку

За Ектора тіло та твого Ахілла.

І радили Ермі його тіло вкрасти,

Но я тую славу оддаю Ахіллу,

Бо я тебе люблю і тебе шаную.

Іди ж ти до сина та скажи од мене,

Що усі безсмертні мають гнів на його,

А що я найбільше за те, що він мучить

Ектора край суден і не одпускає.

Як мене боїться, хай Ектора пустить.

А що я Іриду пошлю до Пріама,

Щоб ішов по сина до суден ахейських

І приніс Ахіллу приємнії дари».

Мовив, і склонилась Хетта сріблонога,

Пустилася живо з вишини Олімпу,

Прийшла до наміту і застала сина

У тяжкії тузі; дружина край його

Старалася живо обід спорядити,

Вівця у наміті була вже убита.

Ото коло сина мати і присіла,

Погладила сина і йому сказала:

«Що ти, сину, плачеш, своє серце мучиш,

Не хочеш ні спати, ні хліба поїсти.

Добре тобі було б дівчину обняти,

Бо жити недовго; уже за плечима

І смерть невмолима і Мара тяжкая.

Но вислухай, сину: я вісник од Дія.

Всі боги безсмертні мають гнів на тебе,

А що Дій – найбільше за те, що ти мучиш

Ектора край суден і не одпускаєш.

Прийми ж, сину, викуп, пусти його з богом».

І до неї мовив скорохід Ахілло:

«Так хай дають дари і труп його візьмуть,

Коли того хоче батько Олімпійський».

Отак тая мати край суден вінчастих

Із сином сиділа та з ним розмовляла,

А Дій до Ільйону посилав Іриду:

«Уставай, Іридо, з вишини Олімпу,

Іди до Ільйону та скажи Пріаму,

Хай іде до суден сина визволяти

Та дає Ахіллу приємнії дари.

І нехай ніхто з ним не йде із троянів,

А тільки одного кликуна старого,

Щоб поганяв мулів та віз до Ільйону

Дитя його миле, вбитеє Ахіллом.

Хай він не боїться ні смерті, нічого,

Бо ми йому Ерму на поміч пошлемо

І той його тихо проведе к Ахіллу.

І коли прибудуть, то і сам Ахілло

Його не погубить, і другим закаже,

Бо він не безумний і не необачний,

І хто його просить, того пожаліє».

Мовив, і злетіла Ірида вітриста,

Застала в Пріама і плач і ридання:

Кругом батька діти надворі ридали,

Аж одежа мокла, а посередині

Старий у вереті лежав розпростертий,

І голова й шия у поросі була,

Що старий обсипав своїми руками.

Невістки та дочки по хатах ридали,

Вони споминали тих молодих хлопців,

Що в руках аргейських душі погубили.

І став Діїв вісник і голосом тихим

Мовив до Пріама, і Пріам жахнувся:

«Не бійся, Пріаме! Мене не жахайся.

Не лихо прийшла я до тебе звістити,

А тихую радість. Я вісник од Дія,

Що і там за тебе дбає і гадає.

Він каже йти сина тобі викупляти

Та нести Ахіллу приємнії дари.

І каже не брати нікого з троянів,

А тільки одного кликуна старого,

Щоб поганяв мулів та віз до Ільйону

Дитя твоє миле, вбитеє Ахіллом.

Каже не боятись ні смерті, нічого,

Бо ми тобі Ерму на поміч пошлемо,

І той тебе тихо приведе к Ахіллу.

І коли прибудеш, то і сам Ахілло

Тебе не погубить і другим не скаже,

Бо він не безумний і не необачний,

І хто його просить, слухає завсігди».

Мовила Ірида і враз полетіла,

А той звелів дітям у славну теліжку

Мулів запрягати, скриню прив’язати.

Сам пішов у терем високий, кедровий,

Де в його лежали різнії маєтки,

Закликав Екаву і до неї мовив:

«Був у мене вісник од самого Дія,

Щоб іти до суден сина визволяти

Та нести Ахіллу приємнії дари.

А тобі, небого, як теє здається?

Бо в мене самого і гадка і думка,

Щоб іти до стану, до суден ахейських».

Жінка заридала і йому сказала:

«Чи вдома твій розум, що ти ним хвалився

В людей чужоземних і в своїх підданих?

Як ти один підеш до суден ахейських,

До того, хто різав дітей твоїх рідних?

В тебе, чоловіче, залізнеє серце!

Та тебе він тільки, злючий та невірний,

Очима побачить, не буде він мати

Ні вваги, ні жалю. Лучче ми в будинках

Оплачемо сина. Так йому, знать, Доля

Ниткою напряла, щоб його собаки

Скаженії їли в того чоловіка,

Що я б з його серце вирвала і з’їла,

Якби силу мала; тогді б йому стало

За мою дитину. Не злодія вбив він,

Воювався син наш за троян, троянок,

Бійки не боявся і не ухилявся».

Аж до неї мовив Пріам боговидний:

«Не переч, Екаво! Не будь у будинках

Птахою лихою, мене не одраїш!

Бо як би хто другий казав мені теє –

Віщун на кадилі або піп на м’ясі, –

То я б не повірив, брехнею назвав би.

Но коли богиня сама говорила,

То я йду, не дарма її слово буде.

А коли судилось і мені загинуть,

Так нехай Ахілло і мене заріже,

Коли я край сина вволю наридаюсь».

І підняв на скринях хорошії віки,

І дістав дванадцять скатерок хороших,

І верет дванадцять, і килимів стільки,

І жупанів стільки, і стільки сорочок,

І десять талантів золота одважив,

Взяв чотири миски, дві триніжки гарні.

І взяв тую чарку тяжко дорогую,

Що хтрицькії люди колись йому дали.

Не лишив і тої, і тую взяв з дому,

Щоб викупить сина. А троян гонив він

Од свого крилечка і словами лаяв:

«Ідіть собі звідси, паскуднії люди!

Чи мало вам жалю, що прийшли до мене?

Мене Дій карає, я сина позбувся.

А вам то нічого? Пізнаєте живо!

Тепер і вас швидше ахеї поріжуть,

Як його не стало! А що я очима

Того не побачу, як вороги місто

Будуть розбивати, я в Невида буду».

Ціпком погрозився, і всі повтікали.

Тогді став він лаять синів своїх рідних:

Парія, Елена, сина Агахтона,

Паммона, Політа, сина Антихвона,

Дія, Діїхвіва та ще Іппохтоя.

Усіх поминав він і словами мовив:

«Швидше, собачата! Лучче б мені всі ви

Згинули край суден, як мав той загинуть.

Горе мені в світі! Були в мене в Трої

Найлуччії діти, тепер ні одного.

Був у мене Містор і Троїл хоробрий,

Був у мене Ектор, до богів подібний, –

Здавалось, не людська, а божа дитина.

Всі пішли к Ярію, а сії остались

Брехуни, гуляки, сії вертопляси,

Крадіжники козів та баранів людських.

Чи швидко ви коней мені запряжете

Та все укладете, щоби я вже їхав?»

І сини злякались отцевої грізьби,

Викотили живо славную теліжку,

Тільки що з роботи, кошик прив’язали

І ярмо на мулів з кілка іздійняли

Букове з привоєм і кільцем хорошим,

Винесли й перев’язь дев’ятилокотну,

Ярмо положили на дишель хороший,

І з самого краю за крюк зачепили,

І коло привоя тричі обкрутили,

Узлом зав’язали, кінці поховали;

Винесли з терему, на віз поскладали

Весь дорогий викуп за Ектора тіло,

Запрягли і мулів сильних та покірних,

Що колись Пріаму мізи дарували.

Пріаму особо коней заложили,

Що сам він, бувало, держав коло ясел;

Кликун і Пріам їх самі запрягали

У стайні високій і думали думу.

Аж прийшла Екава, засмучена серцем,

Вона вино несла правою рукою

У золотій чарці, для божого зливу.

Стала перед кіньми і мовила щиро:

«Хоч вина злий каплю та помолись Дію,

Щоб він тебе виніс од ворогів лютих,

Коли йдеш до суден против волі мої.

Помолись Кроненку, що живе на Іді

І на цілу Трою дивиться очима.

Хай він тобі птаху саму найсильнішу

І йому милішу покаже ісправа,

Щоб ти її бачив своїми очима

І пішов певніший до суден данайських.

А коли од Дія вісника не буде,

Я б тобі до суден іти не казала,

Дарма, що ти тяжко зважився на теє».

Аж до неї мовив Пріам боговидний:

«Послухаю ради; бо гаразд до Дія

Руки підійняти, щоб змилосердився».

І сказав служанці води собі дати

Та на руки злити; служанка принесла

В одній руці миску, в другій умивальник,

І старий умився, взяв од жінки чарку,

Став посеред двору вино проливати

І почав молитись, дивлячись на небо:

«Дію з гори Іди, славний і могучий!

Дай мені Ахілла зумилосердити

І дай мені птаху саму найсильнішу

І тобі милішу побачити справа,

Щоб я її бачив своїми очима

І пішов би певний до суден данайських».

І учув Дій сильний молитву старечу

І дав йому бачить сильнішую птаху,

Орла-птахолова, що Перкуном зветься.

І мов тії двері в теремі високім,

В багача заперті кріпкими замками, –

Такі його крила; широко літав він

Справа понад містом; поглянули люди,

І всі звеселились і серцем зраділи.

Тогді старий живо вийшов на теліжку

І погнав з повітки помимо крилечка,

І мули у возі пішли попереду;

Їх поганяв Ідей, а коні в теліжці

За мулами ззаду, і старий щосили

Гнав їх через місто; а люди ридали,

Мов на смерть старого вони виряджали.

Проїхали місто, виїхали в поле.

Сродники і діти пійшли до Ільйону,

Всі його лишили; один Дій небесний

Не лишив старого; жалко йому стало,

І враз він промовив до сина, до Ерми:

«Мило тобі Ермо, людям помагати;

Ти кажного чуєш, кого тільки схочеш

Іди ж та Пріама до суден ахейських

Проведи так тихо, щоб ніхто й не відав,

Поки він не прийде аж до Пілієнка».

Мовив і послухав Ерма Аргобоєць,

Взяв на свої ноги виступці хороші,

Дивні, золотії, такі, що однако

По землі, й по вітрі, і по воді носять,

Взяв палицю в руки таку, що як хоче,

То може збудити і може всипити.

Взяв палицю тую та й пішов із неба,

Прибув аж до Трої та до Елліспонту

І став іти полем у постаті хлопця,

Що борода в його тільки що пробилась.

А тії, прибувши к Іловій могилі,

Стали напувати і мулів і коней,

Бо на землю спала вечірняя мрака.

Аж кликун заглянув, що Ерма підходить,

Так став до Пріама потиху казати:

«Тепер, Дарданенку, треба нам подумать:

Хтось до нас підходить, чи не вбити хоче?

Тікаймо на конях або на колінах

Будемо просити, щоб змилосердився».

Мовив, і в старого серце задрижало,

Волосся піднялось, став він, як убитий.

Аж тут Ериуній підійшов до його,

Взяв його за руку і до його мовив:

«А куди то, батьку, і мулів і коней

Гониш серед ночі, коли всі поснули?

Чи ти не боїшся, що вороги ваші,

Ваші людорізи стоять недалеко?

А що, як пізнають, що ти серед ночі

Везеш стільки скарбів, що ти будеш думать?

Немолодий сам ти, і слуга такий же,

Щоби вам одбитись, коли хто нападе.

Но я не зломислю і їх не допущу,

Бо ти мені, старче, до батька подібний».

Аж до його мовив Пріам боговидний:

«Правда, милий сину! Правду ти говориш.

Но єсть іще божа рука надо мною,

Що дає такого підручника здибать

Славного і видом і розумом добрим.

Видно, що ти виріс у батьків хороших».

Аж до його мовив щирий Аргобоєць:

«Правду ж і ти кажеш, істинную правду.

Но я тебе прошу, скажи мені теє,

Чи то ти багатства куди посилаєш

У другеє царство, щоб воно вціліло?

Чи то уже всі ви кидаєте Трою?

Бо такий же в тебе згинув син хоробрий,

А в бійці бував він не гірше данаїв».

Аж до його мовив Пріам боговидний:

«Та хто ж бо ти, сину, з якого ти роду,

Що так мого добре сина поминаєш?»

Аж до його мовив сильний Аргобоєць:

«Питаєш, дідуню, чи Ектора знаю.

Та я його в бійці не раз таки бачив

Своїми очима, і тогді я бачив,

Як він коло суден побивав ахеїв.

Ми всі дивувались, бо тогді Ахілло

Не казав нам битись, злий на Атрієнка.

Я з його дружини і плив із ним разом.

Сам я мірмідонець, батько мій Поліктор;

Чоловік багатий і, як сам ти, сивий.

Шість у мене братів, а я із них сьомий,

І мені впав жереб іти із Ахіллом.

А тепер я вийшов поле оглядати,

Бо взавтра ахеї кинуться на місто.

Вже їм надоїло сиднями сидіти,

І їх отамани здержати не можуть».

Аж до його мовив Пріам боговидний:

«Коли ти з дружини Пільєнка Ахілла,

Так я тебе прошу, скажи мені правду,

Чи ще досі син мій лежить коло суден,

Чи його Ахілло собакам розкидав?»

Аж до його мовив щирий Аргобоєць:

«Та його не їли ані пси, ні птахи,

А іще лежить він край чорного судна

В Ахілла в наміті; днів уже дванадцять,

А тіло не тліє і тих нема червів,

Що так поїдають молодців побитих.

Правда, що Ахілло його щозірниці

Навкруга могили дружньої волочить.

Но і то нічого. Здивуєшся й сам ти,

Який він хороший; ні крові на йому,

Ні плями не видко; рани всі закрились,

А мідь їх на йому много наробила.

Так за твоїм сином боги і по смерті

Піклуються щиро, бо він був їм милий».

Зрадів старий батько і до його мовив:

«Добре, сину, дари богам приносити.

Не забував син мій, як був він у мене,

Не забував син мій за богів ніколи.

Зате ж і по смерті боги не забули.

Но і тебе прошу, прийми сюю чарку

Та мене старого проведи з богами,

Поки не прибуду в наміт Пілієнків».

Аж до його мовив щирий Аргобоєць:

«Дарма ти питаєш мене молодого,

Щоб узяв я дар сей помимо Ахілла,

Я його вважаю і взяти боюся,

Щоб зо мною послі лиха не вчинилось.

А тебе готов я вести аж до Аргу

Чи в кораблі морем, чи по землі пішо,

І тебе зо мною ніхто не запинить».

І враз Еріуній скочив на теліжку,

Живо взяв у руки і батіг і віжки

І враз додав сили і коням і мулам.

Прибули до баштів, до рову край суден,

Там молоді хлопці вечерю варили.

Ерма на всіх хлопців і наслав дрімоту.

Одчинив ворота, засови одсунув,

Перевіз Пріама і дорогі дари.

І тільки прибули до того наміту,

Що для отамана збили мірмідони,

Збили із ялини, а зверху покрили

Тою осокою, що росла в лимані,

Та ще частоколом навкруга оббили,

Двір йому зробили, а на дверях була

Засова соснова, великая тяжко:

Троє засувало, троє одсувало,

Но Ахілло з нею і один справлявся.

Ерма для старого ворота одсунув,

Провіз у них дари бистрому Пільєнку,

І сам із теліжки скочив і промовив:

«Знаєш, хто я, діду? Я Ерма безсмертний.

Мене послав батько, щоб тебе провести.

А тепер я піду; я не покажуся

На очі Ахіллу; безсмертному богу

Якось не годиться смертного благати.

А ти вже, Пільєнку, обійми коліна,

Проси його батьком, матір’ю і сином,

Щоб тільки у його порушити душу».

Мовив і од його пішов до Олімпу,

А Пріам на землю скочив із теліжки

І Ідею кинув коней доглядати

Та мулів надворі, а сам живо в хату.

Ахілло в ту пору сидів собі в хаті,

А кругом поодаль сиділа дружина.

Два молодці добрих, Автомед з Алкімом,

Стояли, служили; Ахілло недавно

Тільки повечеряв – все на столі було.

Пріам, увійшовши, зараз до Ахілла,

Обійняв коліна і став цілувати

Ті гибельні руки, що дітей губили.

Як чоловік часом уб’є кого вдома

І йде на чужину к багачу якому,

Дивується кажний, хто на його гляне,

Отак і Ахілло глянув на Пріама

І сам дивувався, і всі здивувались.

Аж Пріам до його почав говорити:

«Є у тебе батько – спом’яни, Ахілле!

Він, як і я, сивий на порозі в смерті.

Може, там сусіди і його стиснули

І нікому в горі його рятувати.

Но в його є радість, що ти йому живий,

І він що день божий сина виглядає,

Заким він прибуде з далекої Трої.

А я нещасливий – стільки синів мав я

У Трої широкій – тепер ні одного.

П’ятдесят їх було, як прийшли ахеї:

Дев’ятнадцять жінка мені породила,

А других родили мої молодиці.

Більшу половину Ярій погубив їх.

Один був у мене, що рятував місто,

І того згубив ти, Ектора згубив ти.

За ним і прибув я до суден ахейських,

За його благаю, даю тобі дари.

Хоч бога побійся, пожалій старого.

І в тебе є батько! Но я жалісніший,

Ніхто не знав того, що я тепер знаю.

Я цілую руку свого синогуба».

Мовив, і Ахілло затужив за батьком

І вихопив руку, одхилив старого.

І враз затужили: той за своїм сином

Тужив і простерся коло ніг Ахілла,

А другий за батьком, а то за Патроклом.

І плач підійнявся по цілому дому.

Но коли Ахілло вволю наридався

І йому од серця туга одступила,

Він устав із крісла, підійняв старого;

Жалко йому стало сивини старого

І він йому живо почав говорити:

«Зазнав же ти лиха немало, нещасний!

Як один пішов ти до суден ахейських

До того, хто різав дітей твоїх рідних?

В тебе, чоловіче, залізнеє серце.

Сідай же на кріслі, і як нам не тяжко,

Заховаймо тугу у нашому серці,

Бо нема користі од тяжкого плачу.

Так боги судили, щоб люди нещасні

Жили у недолі, самі лиш без горя.

У Дія дві бочки для людської долі:

Одна дає лихо, а другая щастя.

Кому Дій гримучий з обох намішає,

Тому часом щастя, а часом нещастя.

Кому із лихої, той стає пропащим,

Пропащеє лихо всюди за ним ходить,

І сам він немилий ні богу, ні людям.

Отак і Пілію боги із дитинства

Всього надавали: дали йому много

Щастя та багатства, царство мірмідонське

І замуж за його оддали богиню;

Но бог дав і лихо, що нема у його

Дітей у будинках, наслідників царства.

Один син у його – я недовговічний,

І то його мучу, сиджу коло Трої

На твою погибель та на твоїх діток.

Кажуть, що і ти був колись-то щасливий.

Скільки є багатих в Лезві та в Макарі,

У Хвригії цілій та на Елліспонті,

Замагав усіх ти скарбами й синами;

Но на тебе лихо наслали небесні:

Вічно коло міста бої і розбої.

Но терпи! Журбою не муч свого серця,

Бо ти свого сина плачем не підіймеш,

А собі ще горя до горя приложиш».

Аж до його мовив Пріам боговидний:

«Не сяду, Ахілле, поки в тебе Ектор

Лежить у наміті. Дай же мені сина

Бачити очима; прийми мої дари

І з ними щасливо додому вертайся,

Коли ти старому мені ще позволив

І на світі жити і світ божий бачить».

Аж до його грізно промовив Ахілло:

«Не сердь мене, діду! Думаю і сам я

Ектора оддати, бо в мене од Дія

Була мати рідна, дочка Посидія.

Та й тебе, Пріаме, ти мене не здуриш,

Перевів безсмертний до суден ахейських.

Трудно й молодому пуститися станом,

Ані од сторожі він би не сховався,

Ані замків наших він би не одсунув.

Так ти мого серця не доводь до туги,

Щоб я й тебе, діду, в себе не затримав

І сам не зламав би Дієвого слова».

І старий затрясся і ради послухав,

А Пільєнко скочив, як лев, із наміту,

Та не сам він скочив, скочили й молодці

Автомед з Алкімом, що самі найближчі

Були до Ахілла по смерті Патрокла.

І розпрягли живо і коней і мулів,

Ввели до наміту кликуна старого,

В крісло посадили, перенесли з воза

Дари дорогії за Ектора тіло.

Тільки два жупани та одну сорочку

На возі лишили, щоб одягнуть тіло.

Сказали служанкам тіло обмивати,

Мастею мастити, щоб Пріам не бачив,

Щоб він не озлився, побачивши сина,

І щоби й Ахілло серцем не піднявся

Та не вбив старого против волі Дія.

І служанки вмили, мастю намастили,

Убрали в сорочку і жупан хороший,

Сам його Ахілло положив на постіль,

А його дружина на віз підійняла

І став до Патрокла Ахілло казати:

«Не гнівайся, друже, в Невидовім домі,

Що Ектора тіло батькові оддав я.

За нього я дари узяв немалії,

З них я і для тебе щось доброго вділю».

І пішов Ахілло знову до наміту,

Сів на своїм кріслі, що встав було з його,

Супротив Пріама і став говорити:

«Син твій тобі оддан, як хотів ти того

І лежить на лаві; Зірниця засяє,

Повезеш додому, а тепер поїжмо.

І славна Ніова хліба не цуралась,

Що в неї дванадцять дітей повмирало:

І шестеро дочок і шестеро хлопців.

І хлопців із лука побив Аполлон-бог,

Злючись на Ніову, дочок – Артемида,

Щоб вона до Літи себе не рівняла.

В неї, каже, двоє, а в мене дванадцять.

Зато їх і двоє, а всіх погубили.

Дев’ять день побитих ніхто не ховав їх,

Бо весь люд Кроненко обернув у камінь;

І вже на десятий боги поховали.

І то таки мати хліба не забула.

Тепер та Ніова на горах Сипільських,

Де, як кажуть, німфи живуть у печерах –

Тії, що гуляють кругом Ахелою, –

В камінь обернувшись, несе божу кару.

Так давай, дідуню, попоїжмо хліба,

А там в Іліоні оплачеш і сина.

Він ще тобі тяжко жалісливий буде».

І устав Ахілло і вівцю зарізав.

Дружина обдерла, до пуття довела,

Дрібно порубала, на рожни побрала,

Попекла дотепно і все повиймала.

Автомедон хліба в кошики нарізав,

А м’ясо порізав хоробрий Ахілло,

І вони до їдла руки протягнули.

Коли ж пиття й їжа вся була спожита,

Пріам із Ахілла почав дивуватись,

Що він такий сильний, до богів подібний,

А той із Пріама почав дивуватись

За вид його милий і добрую мову.

Надивились добре один на другого,

Аж далі промовив Пріам боговидний:

«Тепер тебе прошу, позволь, отамане,

Щоб ми себе трохи і сном освіжили,

Бо я з того часу не стикнув і оком,

Як мій син загинув під твою рукою,

А все тільки плакав, в’ялив свою душу,

Та все в себе в дворі по сміттях валявся.

Тепер тільки хліба та вина покушав,

А перше не брав я на уста нічого».

І сказав Ахілло слугам і служанкам

Стелить на крилечку, наспід положити

Ковдри червонясті, а килими зверху,

І вкритися дати кожухів овечих.

І служанки з світлом вийшли із наміту,

Живо дві постелі для них спорядили,

І славний Ахілло жартуючи мовив:

«Лягайте надворі, щоб хто із ахеїв

Не зайшов на раду, вони все до мене

Радитися ходять, так уже привикли.

Так коли хто ніччю тебе тут пізнає

Та зараз дасть знати царю Гамемнону,

То ти свого сина нескоро дістанеш.

Но я тебе прошу, скажи мені правду,

В которий день будеш Ектора ховати,

Щоб я задержався і військо задержав?»

Аж до його мовив Пріам боговидний:

«Як ти позволяєш сина поховати,

То сим ти, Ахілле, дуже мене втішиш,

Бо сам теє знаєш, що нам ліс возити

До міста далеко, та й люди бояться.

Дев’ять день я тіло хтів би подержати,

В десятий спалити, людей угостити,

В одинадцятий день могилу зробити,

А в дванадцятий день битись, коли треба».

І до його мовив скорохід Ахілло:

«Хай же воно буде, як ти, діду, хочеш,

І до того часу битися не будем».

Мовив і Пріама подержав рукою

За правую руку, щоб він не боявся.

І кликун з Пріамом у радісних думках

Зараз на крилечку спати положились.

А славний Ахілло приліг у наміті,

І з ним положилась Врисівна хороша.

Всі боги поснули і збруйнії люди

І цілу ніч спали в тихії дрімоті.

Один тільки Ерма у сон не вдавався,

А все думу думав, як того Пріама

Провести од суден, щоб ніхто не бачив.

І став над Пріамом і до його мовив:

«Одпустив Ахілло, так тобі й не лихо,

Що ти спочиваєш межи ворогами.

Немало оддав ти за рідного сина,

А діти за тебе втроє дадуть стільки,

За тебе живого, як тільки за тебе

Гамемнон почує та другі ахеї».

І старий затрясся, збудив кликуна сам,

А Ерма запріг їм і коней, і мулів.

Провіз їх по стану і ніхто не бачив.

І тільки прибули до броду потоку,

До бистрого Ксанхту, Дієвого сина,

Ерма од них знову пішов до Олімпу.

Освітила землю ясная Зірниця,

Аж вони до міста уже доїжджали

І везли на мулах Екторове тіло.

Та ніхто ж їх того не пізнав поїзду,

Лиш тая Кассандра, мила, як Урода,

Із Пергаму йшовши; вона на теліжці

І батька пізнала і кликуна того,

Пізнала і того, що лежав на мулах,

І зараз по місті стала голосити:

«Трояни й троянки! Погляньте на того,

Кого ви так мило в бійку виряджали,

Бо втіхою був він городу й народу».

Мовила, й нікого в місті не осталось,

Бо тяжкая туга на всіх наступила,

І вони в воротях тіла виглядали.

Перва його жінка та рідная мати

Кинулись до його на теліжку стати,

За голову взяти, другі так ридали.

І так би над тілом у Скейськії брамі

Вони проридали весь день до заходу,

Щоб цар із теліжки не мовив народу:

«Розступіться, люди! Поплачете й послі,

Як я свого сина привезу додому».

Люди розступились, зробили дорогу.

Вони ж теє тіло додому привезли.

На марах поклали і враз коло його

Поставили плаксів, щоб вони плаксивих

Пісень починали, а жінки ридали.

Перва Андромаха над ним заридала,

За голову мужа руками узявши:

«Без часу ти згинув і мене вдовою

Удома покинув. І дитя малеє,

Що ми породили, не дійде без тебе

До літ молодечих. Місто наше живо

Повалене буде. Ти боронив місто,

І жінок, і діток, – тепер ти загинув,

Усі вони підуть на судна глибокі.

І я піду з ними, і ти, милий сину,

Підеш у неволю і чорну роботу

Робитимеш, сину, у царя лихого.

А може, ахеєць кине тебе з башти,

Сердитий за брата, батька або сина,

Що погубив Ектор; немало ахеїв

Од рук його землю зубами загризло.

Не м’який твій батько бував серед бою.

За ним усі люди по городу плачуть.

Завдав же ти жалю тяжкого родині,

Но мені найбільше, Екторе, завдав ти!

Ти і рук до мене не підняв в постелі,

Ти до мене й слова щирого не мовив,

Щоб я дні і ночі його пам’ятала».

Вона голосила, а жінки ридали.

За нею Екава стала голосити:

«Екторе мій любий, сину наймиліший!

Тебе і живого безсмертні любили.

Вони і по смерті тебе не забули.

Других моїх діток, которих пійняв лиш,

Ахілло попродав за моря далекі

До Саму, до Імбри та млистого Лімну.

А з тебе і душу він висадив міддю,

І коло могили вбитого тобою

Волочив немало; не підняв він друга.

А ти, мій хороший, лежиш у будинках

Подібний до того, що його стрілою

Аполлон мисливий з небачки ударить».

Вона голосила, плачу завдавала,

За нею Елена третьою почала:

«Екторе мій милий, дівере миліший!

Бо я ж таки жінка того Олександра,

Що взяв мене в Трою, лучче б я пропала!

Оце вже настало двадцятеє літо,

Як я свою землю покинула рідну,

Но прикрого слова од тебе не чула.

І коли хто другий починав з домашніх,

Дівер чи сестриця, зовиця, свекруха –

Бо свекір, як батько, завсігди прихильний, –

Ти і їх, бувало, гамував од того

Добрими словами і опам’ятанням.

А тепер я плачу по тобі нещасна,

Бо в цілії Трої другого не маю

Щирого такого – усі зневажають».

Так вона ридала і народ за нею.

Аж піднявся й мовив Пріам до народу:

«Тепер ви, трояни, лісу навозіте,

Не бійтесь аргеїв, бо мені Ахілло

Казав коло суден, що він не нападе,

А хіба нападе в дванадцяту зорю».

І запрягли люди і волів, і мулів,

Зібралися разом у лаву велику

І дев’ять днів цілих все дрова возили.

А в десятий, тільки засяла Зірниця,

Усі вони з плачем Ектора підняли,

На костер поклали і з вогнем пустили.

Тільки що засяла ясная Зірниця,

До костиря того став народ збиратись

І коли зібрався – много його було.

Полили спочатку вином теє місце,

Що попелом сіло, і білії кості

Товариші й брати з плачем позбирали;

У них аж по лицях котилися сльози.

І в золотий ящик кості положили

І в йому хустками червоними вкрили,

В яму положили і спочатку яму

Камінням великим добре обложили.

Зробили могилу; другі чатували,

Щоб часом ахеї на них не напали.

Зробили могилу, і всі розійшлися,

А потому разом на обід зійшлися

В царськії будинки до царя Пріама.

Отак вони свого Ектора ховали.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 385 – 404.