Пісня 9. Посланство до Ахілла. Просьби

Переклад С.Руданського

Ткань

У троян сторожа, а там на ахеїв

Спала боязнь тяжка – дружина побігу,

І туга напала на всіх отаманів.

Мов два вітри підуть по рибному морю,

Бурій із Зефіром, що разом із Хтрики

Налетять нальотом – і чорная хвиля

Дметься і на берег порость викидає,

Так маялось серце в грудях у ахеїв.

Атрієнко з тяжко засмученим серцем

Блукав і прикази кликунам розносив:

Кажного на раду ізособна звати

Тихо – і сам первий ходив межи ними;

І сіли всі сумні. Гамемнон-володар

Устав, сльози ллючи, мов чорна криниця.

Що з скали крутої мутну воду лиє,

І застогнав тяжко і мовив к аргеям:

«Милі отамани і князі аргейські!

Звів мене Кроненко на лиху годину;

Перш пообіцявся і вволив, недобрий,

Що я візьму Трою і тогді вернуся.

Тепер передумав і каже безславно

Іти до Аргеї, стільки люду збувши;

Так йому, знать, мило, предвічному Дію,

Що городів много повалив вершини

Та іще повалить, бо сильне могучий.

Так що я вам раджу – послухайте, милі, –

Тікаймо на суднах до рідного краю;

Не взяти нам Трої, широкого міста».

Мовив, і всі глухо на теє мовчали.

І довго ахеї сумнії мовчали,

Аж накінець мовив Дивомид хоробрий:

«Сам я, Атрієнку, стану против тебе!

Се можна на раді, не гнівайся, царю!

Ганьбив єси силу мою у данаїв,

Звав мене безсильним і плохим – і все те

Відають аргеї молоді й старії.

Но й тебе Кроненко наділив двояко:

Ціпком він поставив тебе над усіми,

Зате не дав сили – найбільшої влади.

З чого ти, небоже, узяв, що ахеї,

Як ти називаєш, безсильні і плохі?

Хочеш сам тікати, так тікай; для тебе

Дорога одкрита, і судна над морем

Стоять, що з тобою вийшли із Мікіни.

Но другі ахеї не підуть, аж поки

Трої не повалять. А не то, так хай їх,

І вони втікають у рідную землю.

Ми будем з Ственелом воювать і ждати

Кінця Іліону, бо ми з богом вийшли».

Мовив, і ахеї разом загукали,

Вражені словами храброго Дивмида.

Аж піднявся Нестір і став говорити:

«Ні слова, Тидьєнку! Луччий ти на бійці,

Кращий і на раді за всіх однолітків;

Ніхто із ахеїв тебе не погудить

І не поперечить, но не кінець тому:

Іще молодий ти і міг би ти бути

Меншим моїм сином, а царям аргейським

Ти розумно кажеш, по щирії правді.

Но позволь, і я вже, як трохи старіший,

Скажу і пораджу, і моєї ради

Ніхто не осудить і Гамемнон також.

Безродний, безправний і бездомний всякий,

Хто народну люту бійку підіймає.

Но ми вже на сей раз послухаймо ночі,

Та вечерю їжмо, а там хай сторожа

Цілий рів заляже з поля за стінами.

Се я хлопцям кажу, а ти, Атрієнку,

Поряджай, бо ти в нас отаман найстарший;

Дай старшині учту, так воно годиться.

Вин тобі в наміти кораблі ахейські

Що день, то із Хтрики морем і привозять.

Все тобі спідручно, і підданих много.

Но коли збереш їх, послухайся того,

Чия рада лучча; треба нам, ахеям,

Ради і поради, коли вже край суден

Вогні запалали, хто тут буде радий?

Ся ніч або згубить, або скупить військо».

Мовив, і всі разом на теє пристали.

І пішла сторожа у яснії збруї

Разом з Хтрасимидом, Несторовим сином,

Разом з Аскалафом, Ялменом хоробрим,

Разом з Мірівоном, Афаром, Дійпіром,

І з Лікомидієм, Кріонтовим сином.

Сім було гетьманів, і за кажним сотня

Хлопців виступала, ратища піднявши.

Прийшли, за стіною коло рову сіли,

Вогонь розпалили, вечерю варили.

А там Атрієнко старшину ахейську

Завів до наміту, видав учту добру,

І вони до страви руки протягнули.

А коли вже добре напились, наїлись,

Тогді старий Нестір почав свою раду,

Бо він був іздавна порадником добрим.

Ото він розумно і став їм казати:

«Славний Атрієнку, царю Гамемноне!

Тобою й пічну я, тобою й скінчу я,

Бо ти цар народу і Дій тобі вручив

І ціпок і право над ним царювати.

Ти первий повинен говорить і слухать,

Дякувать другому за добрее слово

І вибирать теє, що видиться луччим.

Так я оце й скажу, що по мені лучче,

Луччого, здається, ніхто вже не змислить,

Як я оце мислю і мислю одтогді,

Як ти, богородний, Врисовую дочку

Вивів із наміту гнівного Ахілла

Без нашої волі; тебе я немало

Одмовляв од сього, но ти свому серцю

Потурав, і того, що й боги вважали,

Ти таки зневажив і взяв надгороду.

Так тепер і радьмось, як його вблагати

Славними дарами, добрими словами».

Аж до його мовив Гамемнон-володар:

«По правді ти, діду, вину мою вивів.

Винен, не таюся. За много народу

Чоловік той стане, кого Дій полюбить.

І його підняв Дій, а ахеїв знизив.

Но як сам я винен через свої думи,

Так сам і бажаю йому викуп дати

І от перед всіми вилічую дари:

Сім нових триніжок, десять мірок злота,

Двадцять мисок мідних і дванадцять коней

Сильних та заможних, що все вигри брали.

Не був би той бідний і вбогий на злото

Таке дорогеє, якби мав він стільки,

Скільки мої коні вигрів вигравали.

Даю і сім жінок, славних рукодільниць,

Лезв’янок, що сам він полонив у Лезві,

А я взяв – красою перві молодиці.

Їх даю, і з ними буде мною взята

Врисовая дочка, і тяжко клянуся,

Що не спав я з нею і не обіймався,

Як воно годиться жінці й чоловіку.

Се я даю зараз, а коли боги нам

Поможуть розбити Пріамове місто,

Хай засипле судна золотом та міддю,

Як будуть ахеї добичу ділити;

І двадцять троянок хай вибере сам він,

Що після Елени найкращії будуть.

А прийде в Аргею, молочную землю,

Зроблю його зятем, зрівняю з Орестом,

Що один у мене росте у розкошах.

Три у мене дочки – одна Хризохтема,

Друга Лаодика, третя Іф’янасса.

Із них яку хоче, хай бере без віна

До дому Пілія; ще й дам і придане,

Якого ніхто ще не дав за дочкою.

Я дам за дочкою сім городів славних:

Я дам Кардамілу, Енопу і Іру,

Фіру пресвятую, Анхту луговую,

Славную Епію й Підас виноградний –

Усі коло моря й піщаного Пілу,

Люди там багаті вівцями й волами,

Вони його будуть як бога вважати

І будуть ціпкові податі давати.

Се я йому вчиню, хай лиш помириться.

Один тільки Невид тяжкий, невмолимий,

За те він і людям за всіх опротивів.

Нехай він уступить: я ж таки й важніший,

Я ж таки, здається, і літами старший».

Аж до його мовив Нестір геринійський:

«Славний Атрієнку, царю Гамемноне!

Не малії ж дари даєш ти Ахіллу.

Набирайте тільки послів, щоби швидше

Ішли до наміту Пільєнка Ахілла.

Я сам наберу їх, хай слухають тільки.

Хвінік первий буде і хай отаманить,

А Аянт великий, Одиссей премудрий,

Еврипіл та Одій хай ідуть по йому.

Умивайте ж руки, уста очищайте,

Благайте Кроненка, щоб змилосердився».

Мовив, і усім їм подобалась мова.

І кликуни воду на руки зливали,

А чури у чаші вина наливали

І всім подавали повними чарками.

І як зливи злили і випили вволю,

Тогді із наміту царя Гамемнона

Вийшли, і їм Нестір говорив немало.

І моргав усім їм, більше ж Одиссею,

Пробувать Пільєнка словами склонити.

Пішли вони краєм ревучого моря

І тяжко молили бога Землетряса,

Щоб поміг склонити серце Еяченка.

Прийшли до намітів, суден мірмідонських,

Аж сумний Ахілло грає на бандурі

Пишнії, хорошій, із держалом срібним.

То була добича з міста Етивону.

На ній вигравав він і лицарів славив;

А Патрокло мовчки сидів проти його

І ждав, коли кінчить співати Ахілло.

Вони й приступили, Одиссей перед вів,

Стали против його, і скочив Ахілло

З бандурою разом, устав, підступився;

За ним і Патрокло, глянувши, піднявся.

І назустріч мовив скорохід Ахілло:

«Се ж то, милі гості, се ж то якась треба.

Ви ж мені і в гніві з ахеїв миліші!»

Мовив і повів їх Ахілло могучий,

Посадив на крісла й килими червоні.

І враз до Патрокла спідручного мовив:

«Давай, Менітьєнку, чаші щонайбільші,

Вино щонайлучче і кажному чарку.

До нас завітали самі луччі люди».

Мовив, і Патрокло вчинив його волю.

Тогді жедилу він до вогню приставив,

Поклав на ню спину овечу й козину

І стегно свиняче, тлущею облите.

Автомед держав сам, а Ахілло різав,

Поділив, як треба, на рожни натикав;

А там Менітьєнко вогню наготовив,

І чуть жара спала, полум’я осіло,

Він, побивши вугля, рожни туди всунув

І посолив сіллю, в бабки заложивши.

І тільки упік він, виклав на стільниці,

Патрокло взяв хліба, по столу розставив

В кошиках хороших, а Ахілло м’яса,

І сам присів прямо против Одиссея

При другії стінці; розказав Патроклу

Богам честь оддати – він спалив початки,

І вони до страви руки протягнули.

А коли вже вволю наїлись, напились,

Аянт мигнув Хвін’ку, Одиссей примітив.

Налив вином чарку і мовив к Ахіллу:

«Дякувать, Ахілле! Голодним не будеш

Ні там, у наміті царя Гамемнона,

Ані тут, у тебе; є у нас доволі

Усякої страви; та не в страві діло!

Ми бачимо, княже, лихую погибель

І в страху не знаєм, спасем чи погубим

Кораблі весельні без твоєї сили.

Бо уже край суден та стін поставали

Гордії трояни й помагачі дальні,

І вогні розклали великії, й кажуть,

Що нам їх не вдержать, що на судна вдарять.

Кроненко їм справа дає знаки добрі,

Блискає – і Ектор біснується тяжко

В надії на Дія; він не уважає

Ні богів, ні люду, лютості оддався.

Просить, щоб зірниця тільки показалась.

Каже, що на суднах корми порубає,

І судна попалить вогнем, і ахеїв

Поб’є коло суден, очадених димом.

Страшно мені тяжко, щоб його надії

Боги не вчинили, щоб нам не судилось

Погинути в Трої, не в кінній Аргеї.

Устань, коли ласка, хоч тепер та вибав

Стиснених ахеїв од троянських тлумів.

Самому ж опісля буде жаль; невпору

Запущене лихо поправлять; подумай

Ранше од данаїв лихий день одвести.

Радив тобі, друже, і Пілій, твій батько,

Як тебе із Хевти слав до Гамемнона:

«Силу тобі, сину, Іра та Паллада

Дадуть, коли схочуть, а ти серце буйне

У грудях задержуй – милосердя лучче.

Стережися вражби, так тебе найбільше

Вповажать аргеї старії й малії».

Отак старий радив. Ти забув, но зм’якни,

Перестань од гніву. Тобі Гамемнон-цар

Великі дасть дари, як ти помиришся.

Ти вислухай тільки, а я перелічу,

Які Гамемнон-цар дари обіцяє:

Сім нових триніжок, десять мірок злота,

Двадцять мисок мідних і дванадцять коней

Сильних та заможних, що все вигри брали.

Не був би той бідним і вбогим на злото,

Таке дорогеє, якби мав він стільки,

Скільки його коні вигрів вигравали.

Дає і сім жінок, славних рукодільниць,

Лезв’янок, що сам ти полонив у Лезві

І він взяв, красою перві молодиці.

Їх дає, і з ними буде їм узята

Врисовая дочка, і тяжко він клявся,

Що не спав він з нею і не обіймався,

Як воно годиться жінці й чоловіку.

Се він дає зараз, а коли боги нам

Поможуть розбити Пріамове місто

Ти засиплеш судна золотом та міддю,

Як будуть ахеї добичу ділити.

І двадцять троянок вибереш для себе,

Що після Елени найкращії будуть.

А прийдеш в Аргею, молочную землю,

Зятем його будеш, рівним до Ореста,

Що один у його росте у розкошах.

Три у його дочки: одна Хризохтема,

Друга Лаодика, третя Іф’янасса.

Із них, яку схочеш, без віна і візьмеш

До дому Пілія; ще й дасть і придане,

Якого ніхто ще не дав за дочкою.

Він дасть за дочкою сім городів славних

Він дасть Кардамілу, Енопу і Іру,

Фіру пресвятую, Анхту луговую,

Славную Епію й Підас виноградний –

Усі коло моря й піщаного Пілу;

Люди там багаті вівцями й волами,

Вони тебе будуть як бога вважати

І твому ціпкові податі давати.

Се все тобі вчинить, як ти помиришся.

Коли ж Атрієнко разом із дарами

Тобі опротивів, так ти хоч ахеїв

Стиснених пожалуй – вони тебе богом

Назовуть. А себто добув би ти слави!

Ти Ектора вбив би, як би підійшов він

Могучий, бо мислить, що до його рівний

Ніхто із данаїв не прибув на судні».

Аж до його мовив скорохід Ахілло:

«Славний Лавертенку, мудрий Одиссею!

Треба вам по правді усе розказати,

Що в мене на мислі і як воно буде,

Щоб ви й не ходили і не докучали.

Як Невида брама, так той мені гидкий,

Що одно що мислить, а друге говорить.

І я прямо скажу, що за лучче маю.

Мене не прихилить ні сам Атрієнко,

Ні данаї другі. Нема у вас дяки.

Хоч би хто вік-вічний з ворогами бився,

Одна у вас дяка храброму й плохому;

Одна честь і злому і доброму мужу;

Однаково гинуть ліниві й трудящі.

Що мені прибуло, що я терпів серцем

Та виставляв душу на бої криваві?

Як пташка приносить їсти пташенятам,

Де що тільки знайде, а сама бідує,

Так і я проводив безсоннії ночі

Та всі дні криваві в полі переводив

В бою з ворогами за їх одну жінку.

Двадцять городів я забрав кораблями,

Одинадцять пішо забрав коло Трої.

З них усіх я много скарбів та багатства

Наносив і все те оддав Гамемнону.

А він, остаючись позад суден бистрих,

Малим так ділився, а велике прятав;

Видав надгороди князям, отаманам,

І все у них ціле, в мене лиш одного

Одняв мою жінку милую і з нею

Розкошує. За що ж з троянами б’ються

Аргеї? Навіщо привів сюди військо

Атрієнко? Може не із-за Елени?

Хіба ж одні тільки жінок своїх люблять

Атрієнки? Всякий добрий та сумлінний

Любить свою жінку, як і сам свою я

Любив, не дивився, що бранкою була.

Коли ж обманув він і з рук моїх вирвав,

Так хай не підводить, я вже не повірю.

Хай він і з тобою, з другими князями

Радиться, як судна од вогню закрити.

Він же там багато наробив без мене:

І стіну построїв, і рів коло неї

Викопав глибокий і набив колами, –

Не здужає тільки Ектора спинити.

А поки я разом з ахеями бився,

Ектор не пускався од стіни далеко,

Він держався бука та Скейської брами.

І то як застукав, так він ледве спасся.

Тепер я не хочу із Ектором битись.

Помолюся взавтра всім богам і Дію

І зведу на море кораблі набиті,

І ти, коли хочеш, так побачиш ранком,

Як по Елліспонту по рибному підуть

Судна мої й люди веслами загорнуть.

І як дасть погоду Землетряс хвалений,

Так я через три дні і у Хевті буду.

Є в мене немало, що вдома я кинув,

А ще понавожу золота та міді,

Молодиць хороших, сивого заліза,

Що з жеребів маю, тільки надгороду,

Що дав, узяв знову Гамемнон-володар

Атрієнко. Се ви скажіть непремінно

Усім, щоб і другі бридились ахеї,

Як кого з данаїв захоче він звести.

Такий безустидний! А мені вже годі.

Собакою ставши, в очі не загляне.

З ним я не зійдуся ні словом, ні ділом.

Обманув, ізвів раз! Тепер мене словом

Не підмовить! Годі, нехай він, облесний,

Пропаде, бо в його одійняв Дій розум.

Бридкий мені й сам він, гидкі його й дари.

Нехай дає в десять або в двадцять стільки,

Скільки є у нього і скільки ще буде,

Що є в Орхомені і що є у Хтивах

Єгиптських, де скарби лежать незлічимі,

Де сто брам високих і з кажної сипле

По дві сотні хлопців з кіньми й коліснями,

Нехай дає стільки, як піску та праху,

А Гамемнон серця мого не вспокоїть,

Поки не затре він болячої кривди.

Дочки Гамемнона не візьму за себе,

Щоб вона красою рівнялась до Вроди,

А розумом була рівна до Паллади.

Не візьму! Нехай він того вибирає,

Хто би був з ахеїв кращий і сильніший.

Як боги поможуть і я вдома буду,

Пілій сам для мене висватає жінку.

Много є ахейок в Хевті та Елладі,

Дочок отаманів, що городи мають.

Із них яку схочу, на тії й женюся.

Туди мене серце моє зазиває

Щиру жінку взяти, вірную дружину,

Та споживать працю старого Пілія.

Душі не оддам я і за все, що, кажуть,

Було у Ільйоні, у славному місті,

За спокою, поки не прийшли ахеї,

Ні за те, що баня свята покриває

В бога Аполлона в Піхті кам’янистім.

Можна роздобути волів і овечок,

Дістати триніжок, коней злотогривих,

Душі ж не дістати і не роздобути,

Як вона устами вийде з чоловіка.

Бо мені казала Хетта сріблонога,

Що смерть мені гибель надвоє судила:

Як я тут останусь Трою воювати,

Так я і не вернусь, зате слава буде.

А як я додому в рідну землю піду,

Так слава загине, зате сам я довго

Житиму, й нескоро смертний час настане.

І я б оце радив і другим ахеям

Додому вернутись, бо йще не прийшов час

Гибелі Ільйону; Дій над ним високо

Простер свою руку, і люд укріпився.

Коли ви прийдете к гетьманам ахейським,

Скажіть моє слово – ви на те послами,

Хай вони іначе розумом розсудять,

Як порятувати ахейськії судна

І народ на суднах; а се не в користь вам,

Що ви розсудили; я не піддаюся.

Нехай тільки Хвінік один остається;

Може, й він узавтра попливе зо мною

Додому, як схоче, та й то не неволю».

Мовив, і всі глухо на теє мовчали,

Вражені словами; бо говорив грізно.

Один тільки Хвінік, ридаючи тяжко,

Промовив, боячись за судна ахейські:

«Коли тобі в серце запало, Ахілле,

Одпливать і ти вже спасать наші судна

Од вогню не хочеш, що серце у гніві,

То як мені, сину, без тебе й остаться?

Таж мене з тобою Пілій старий вислав,

Як тебе із Хевти слав до Гамемнона

Молодим, не знав ти ні спільного бою,

Ні речей, що людям славу довершають.

То він мене й вислав, щоб тебе навчити

Говоруном бути і дільником діла;

Так без тебе, сину, я вже не останусь,

І тогді, що бог сам мені обіцявся

Старість мою зняти та молодість дати,

В якую кидав я Елладу жіночу

Та тікав од гніву батька Амінтора.

Прогнівався батько за дівчину красну:

Він жив, бач, із нею і зневажав жінку,

Мою матір. Мати мене умолила

Дівчину обняти, щоб збридила сивим.

Я її послухав, но батько дізнався

І кляв мене тяжко і молив Ериній,

Щоб йому не мати в себе на колінах

Моєї дитини, і ту його клятву

Учув Дій надземний і Персефонія.

Я вже його міддю хотів заколоти,

Та бог якийсь здержав тую злість, що черні

Дає встріт до взуди, людям до обриди,

Щоб мене не звали люди батькогубцем.

А все ж моє серце уже незлюбило

В сердитого батька по хатах снуватись.

І много збиралось ближі по родині,

Щоб мене вмолити дому не кидати.

Много овець тихих, волів круторогих

Зарізано; много свиней самих тлустих

Купами складалось в Іхвеста на печі;

Много й вина пито із батьківських чарок,

Цілих дев’ять ночей кругом мене спали,

Сторожу держали, вогні не згасали –

Один на крилечку тесового двору,

А другий у сінях край мої світлиці.

Но тільки десята чорна ніч настала,

Я виважив двері кріпкії в світлиці,

Вийшов, перескочив частокіл дворовий,

Обманув сторожу хлоп’ячу й жіночу.

Пробіг я далеко Елладу широку

І прибув у Хевту, вівцями багату,

До царя Пілія. І він мене щиро

Прийняв і вподобав, як батько дитину

Одну в старім віку при многих достатках.

Дав мені багатства і народу много,

I жив я у Хевті гетьманом долонів.

І тебе таким я виростив, Ахілле,

Бо тебе любив я. З другим не хотів ти

Ні до столу сісти, ні в будинках їсти,

Поки я до себе не брав на коліна,

Не подавав страви, вина не підносив.

Не раз ти сорочку обливав у мене

Вином, як дитина, бризкаючи з рота,

Як я над тобою типів-побивався;

Думаю, не дали боги мені щадків,

Так тебе я сином, дивний мій Ахілле,

Оберу, що, може, коли лиха збавиш.

Усмирись, Ахілле, тобі не годиться

Тверде серце мати! І боги прощають,

Хоч у них і більше слави, честі й сили;

І богів дарами, щирими словами,

Зливами та димом люди прихиляють,

Коли хто з них просить грішний, винуватий;

Бо Просьби – то дочки великого Дія,

Кривії, старії, слабії на очі.

І всі вони слідом за Напастю ходять,

Та Напасть, як сильна і кріпка на ноги,

То все попереду весь світ оббігає,

Людей звереджає, а ті слідом лічать.

І хто вважить дочок Дієвих і прийме,

Того й вони вважать і молитву вчують.

А хто їх не вважить і одкаже гнівний,

Так вони Кроненка просять, щоби Напасть

За таким ходила, слідом вередила.

Дай же й ти, Ахілле, сим Дієвим дочкам

Честь, котора в сильних серце підіймає.

Щоб не давав дарів тобі Атрієнко

То я й не просив би, щоб ти помирився

Та поміг аргеям, хоч би вони й гибли.

Но він дає много, много й обіцяє

І тебе просити вибрав самих луччих

З ахейського війська, самих наймиліших

Для тебе аргеїв, пожалій їх мови

Та їх ніг! Не гріх був гніваться спочатку.

Чували ми славу й про лицарів давніх,

Що злість сама буйна на них наступала.

Но й вони склонялись словами й дарами.

Знаю одно діло давнє, не новеє,

До сього подібне, і вам тепер скажу.

Було, раз курити з етолами бились

Кругом Калідону і різались тяжко.

Етоли ж стояли за Калідон-місто,

А курити бились місто звоювати.

А все лихо стало з тої Артемиди

Гнівної, що Іней початками з саду

Її не вповажив. Другим дав приноси,

А Дієву дочку одну не вповажив.

Забув чи не відав, а согрішив серцем.

От за теє гнівна божа Стрілобоя

На сад напустила свиню білозубу,

І та збиткувалась над садом Інея,

І много родючих дерев виривала

Із коренем разом і яблунним цвітом.

Мелеагр Іненко і вбив свиню тую,

Із городів многих людей позбиравши

Та собак, – з ким-небудь її не побив би;

Отака – немало на костир післала.

Но тут-то богиня бійку і підняла

За щетинну шкуру й голову свинячу,

Бійку у куритів і славних етолів.

І от поки бився Мелеагр хоробрий,

Зле куритам було: вони й за стіною

Не могли стояти, хоч много їх було.

Коли ж наступила злість на Мелеагра,

Що вона й розумних розум баламутить,

І він, обізлившись на матір Алхтею,

Заліг коло своїй жінки Клеопатри,

Дочки Марепісси Евінихи й того

Ідея, що первий з надземного люду

Був за часу того, – і стріляв в самого

Бога Аполлона за дівчину красну –

Батько сей і мати свою дочку в себе

Звали Алкіона, в пам’ять, що і мати,

Мов та Алкіона, плакала в недолі,

Як її схопив був Аполлон стосильний, –

З нею і заліг він у тяжкому гніві.

Його тая клятва гнівала, що мати

До богів молилась за вбитого брата.

Много раз руками вона в землю била,

I Невида звала, і Персефонію

Клянчила, і лоно сльозами мочила,

Щоб смерть дали сину. І її з Ерева

Неситая серцем Еринія вчула,

А там коло брами гримів грім і тряскіт,

Башти розпадались; старшина етольська

І сама просила, й попів посилала

Вийти помогти їм, обіцяла й дари.

Де було найлучче поле калідонське,

Там йому давала вибрать самих луччих

П’ятдесят загонів, наспіл виноградом,

Наспіл пустирями одрізати плугом.

Много й старий Іней благав, підіймався

У терем високий к самому порогу

І стукав у двері і умоляв сина;

Много його сестри і мати просили,

Но йще гірше злили; просила й дружина

Сама найвірніша, сама наймиліша.

Но все ж його серця в грудях не склонила,

Поки його терем не здригнув. Курити

Вже на баштах стали й місто підпалили.

Тогді Мелеагра стала його жінка

У сльозах просити та все викладати,

Що із людом буде, коли місто візьмуть,

Що людей поріжуть, місто з димом пустять,

Дітей у неволю візьмуть з матерями.

І піднялось серце, лиха не стерпіло,

Він пішов і збрую одягнув блискучу.

Так-то лихий час він одвів од етолів,

Одвів сам собою, що не брав і дарів

Милих та багатих, а так одвів лихо.

Но ти не роби так, нехай тебе дух твій

На се не підводить; гірше буде судна

З вогню рятувати; вийди із-за дарів,

І тебе за бога матимуть ахеї.

А як ти без дарів виступиш до бою,

Честь не та вже буде, хоч ти й бій поправиш».

Аж до його мовив скорохід Ахілло:

«Хвініку, дідуню! Нащо тої честі?

Надіюсь, що буде честь мені од Дія,

І з нею я буду край суден кінчастих,

Поки душі в грудях і сили в колінах.

А я тобі скажу, і вбий собі в пам’ять:

Не муч мого серця плачем та сльозами

Із-за Атрієнка, не слід так любити

Його, а то можеш ти мені спротивіть.

Лучче враз зломислить, кому я зломислю.

Враз пануй зо мною і ділися честю!

Вони дадуть звістку, а ти ляж у мене

На м’якій постелі: взавтра перед світом

Скажем, чи нам плисти, чи тут оставаться».

Мовив і бровами мигнув до Патрокла,

Щоб Хвініку постіль білу слав, щоб швидше.

Подумали гості, вийшли із наміту.

Аж тут і сам мовив Аянт Теламонів:

«Славний Лавертенку, мудрий Одиссею!

Ходім! Бо, здається, з нашого заходу

Користі не буде. Треба нам данаям

Одвіт передати, хоч він і не милий,

Бо нас виглядають; Ахілло могучий

Забрав собі в серце думу неприступну.

Він не уважає й дружньої любові,

Що його за всіх ми край суден любили…

Каменю нечулий! Другий і за брата,

За вбитого сина викупом мириться.

І той заплативши, живе меж народом.

А в того і серце і душа стихає,

Хто взяв його викуп; а тобі злу, буйну

Боги дали думу за одну лиш дівку.

Тепер сім за нюю даємо найкращих,

Та ще й до них дари; зм’ягчи своє серце,

Поваж свою хату. Ми ж пришеньці в тебе

З данайського люду і тобі, здається,

Луччі і миліші над усіх ахеїв».

Аж до його мовив скорохід Ахілло:

«Гетьмане Аянте, сину Теламонів!

Все ти мені мовив по душі, здається,

Та серце боліє, як тільки згадаю,

Що той Атрієнко перед цілим військом

Мене обезславив, мов того пришеньця.

Так ви ж собі йдіте і там розкажіте,

Що я не підіймусь на бійку криваву,

Поки Пріаменко Ектор шоломенний

Не прийде к намітам, суднам мірмідонським

По трупах аргеїв та не спалить суден.

Аж край мого судна та мого наміту,

Я думаю, Ектор і хоробрий стихне».

Мовив, і всі разом із чарок подвійних

Злили й пішли к суднам. Одиссей перед вів,

А Патрокло живо слугам і служанкам

Для Хвініка постіль казав постелити.

І вони, слухняні, живо постелили

Овечую шкуру, ковдру, простирадло,

І старий поклався і ждав до зірниці.

Ахілло положивсь осібно в наміті,

І з ним положилась лезвіянка-бранка,

Форвантова дочка, красна Дивомида.

Патрокло й собі ліг, і з ним положилась

Красная Іфіда, що її Ахілло

Добув із Скірони, Енівого міста.

А ті як прибули в наміт Атрієнка,

Їм зараз ахеї чарки подавали

І один за другим вставали, питали.

Первий запитав їх Гамемнон-володар:

«Скажи, Одиссею, ахейськая славо!

Хоче він од суден огонь одвернути,

Чи злість іще досі він на серці має?»

Аж до його мовив Одиссей премудрий:

«Славний Атрієнку, царю Гамемноне!

Не хоче він гніву гасить, а ще гірше

Злиться і не важить і тебе і дари.

Він тоді самому каже розважати,

Як рятувать судна та народ ахейський.

А сам похвалявся, що до сходу сонця

Весельнії судна на море опустить;

Та ще говорив нам, що і другим радить

Додому вертатись, бо йще не прийшов час

Гибелі Ільйону; Дій над ним високо

Простер свою руку, і люд укріпився.

Так казав, і се вам товариші скажуть,

Аянт і обидва кликуни премудрі.

А Хвінік остався; він його оставив,

Що, може, він завтра попливе додому

Із ним, коли схоче, а то не неволить».

Мовив, і всі глухо на теє мовчали,

Вражені словами, бо говорив грізно,

І довго ахеї сумнії мовчали.

Аж от до них мовив Дивомид хоробрий:

«Славний Атрієнку, царю Гамемноне,

Лучче б не просити було Пілієнка

З такими дарами; бо і так він гордий,

А ти дав ще більше йому гордувати.

Пливе, не пливе він, на те не вважаймо.

А він і без того стане колись битись,

Як буде охота і бог дасть на розум.

Вислухайте лучче, що я вам пораджу:

Лягайте ви спати, серце підкріпивши

І вином і хлібом; бо то дає силу.

А коли засяє ясная зірниця,

Постав коло суден і піших і кінних

І сам ставай, царю, з передніми биться».

Мовив, і всі разом на теє пристали,

Вражені словами храброго Дивмида.

Зливи учинили, пішли по намітах

І там полягали і позасипали.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 134 – 151.