Пісня 6. Розмова Ектора з Андромахою

Переклад С.Руданського

Ткань

Трояни й ахеї одні уже бились,

Но бійка на полі довго не стихала

І вони йще довго ратищами бились

Межи Симоентом і Ксантвом бігучим.

Аянт Теламонів – опора ахейська –

Та лицаря вбивши луччого із хтриків,

Вбивши Акаманта, сина Евіссора.

Він його ударив у шолом хвостатий

І пробив на лобі, і ратище мідне

У череп устрягло, і тьма очі вкрила.

Дивомид хоробрий побив Тевхтраненка,

Славного Аксила, що жив у Арисві

У всяких достатках і милий був людям,

Бо жив при дорозі і всіх не цурався;

Но й вони од смерті його не закрили,

За його не стали – і обох побив він,

Його й Калісія вірного, що коней

Поганяв, – і разом пішли вони в землю.

Евривал ограбив Дриса і Охвелта,

І синів русалки Есипа й Підаса,

Що Аварварея сплодила Вуколу.

А Вукол був сином царя Лавмедонта,

Старшим, його мати крадькома родила.

І він пас і в полі полюбив русалку,

І та стяжеліла і близнят родила;

Но в них Мікістенко і силу і вроду

Знищив і з плечей їх пообдирав збрую.

Поліпіт могучий побив Астивала,

Одиссей Педита, родом із Перкоси,

Ратищем позбавив, Тевкер – Аретавна,

Славний Нестеренко Антилох – Авліра

Ратищем позбавив, Гамемнон позбавив

Елата з Підасу, з-над Сатніоєнту,

Ліїт надоздогін повалив Хвілака,

А Еврипіл сильний побив Мелантвія.

Менелай хоробрий захопив Адриста

Живцем; його коні спужалися в полі,

Понесли теліжку на сук мирикинний,

Дишель перебили та й самі погнались

В місто за другими служащими кіньми.

А той із теліжки так і хропнув видом

У пильную землю; аж тут Атрієнко

Менелай хоробрий з ратищем наскочив,

І той на колінах став його благати:

«Не бий, Атрієнку, будеш викуп мати!

Багато є скарбів у рідного батька,

Багато є міді, злота і заліза,

Так тобі дасть батько викуп незлічимий,

Як я буду живим на суднах ахейських».

Мовив і порушив серце його в грудях;

І він його слугам брався передати

До суден одвести, аж йому назустріч

Гамемнон-володар вийшов і промовив:

«Чи ж ти, Менелаю, ще будеш жаліти

Ворогів? А добру вони в твоїм домі

Пам’ятку лишили, хай же із рук наших

Ніхто не виходить, і тая дитина,

Що в животі мами, – і та не виходить,

Хай усі в Ільйоні без похорон гинуть».

Мовив і порушив братовеє серце,

Бо говорив правду; і взяв він Адриста,

Одпихнув рукою, Гамемнон ударив

Його в здуховини, повалив п’ятою,

Наступив на груди і ратище вирвав.

А Нестір щодуху гукав до аргеїв:

«Братчики данаї, Ярієві слуги!

Ви вже не лишайтесь трупи обдирати,

Щоб на свої судна щонайбільше взяти

Тепер лучче биймо, тогді ви спокійно

Трупи обдерете мертвії на полі».

Мовив і підняв їм і душу і силу.

І вже б ті трояни од сильних ахеїв

Були б в Іліоні, зморені безсиллям,

Якби до Енея й Ектора не мовив

Елен Пріаменко, сновида найлуччий:

«Екторе й Енею! Вам тепер і дбати

За троян, лікіян, бо ви єсте луччі

Із цілого війська до війни і ради.

Станьте тут та військо в браму не пускайте,

Всюди зупиняйте, щоб воно не впало

До жінок та сміхом ворогам не було.

І коли ви військо вспієте підняти,

То ми уже станем з данаями битись,

Хоч буде і трудно – так нічого діять.

А ти йди до міста, Екторе, до неньки

Своєї й моєї, хай вона покличе

Молодиць троянських до храму Паллади

І ключем одчинить двері до святині

І візьме найдовшу, найкращу намітку,

Якая є в домі її наймиліша,

І покладе в ноги красної Паллади,

І нехай дванадцять телиць-одноліток

Обіцяє дати, як тільки Паллада

Помилує місто, і жінок, і щадків

Та нам од Ільйону оджене Тидьєнка,

Буйного вояку, гонителя злого,

Що, знать, із ахеїв самий найсильніший;

Не так ми боялись і того Ахілла,

Що богиня, кажуть, сплодила, як сього.

Ніхто з ним не може силою рівнятись».

Промовив, і Ектор брату не перечив,

Зараз із теліжки скочив із оружжям,

Ратищами брязнув і пішов по стану

До бою будити – і бій підійнявся:

Трояни вертались, двигались к ахеям,

А ті одступали, побій залишали.

Здавалось, безсмертний із ясного неба

До троян спустився, так вони вертались.

І гукнув к троянам Ектор шоломенний:

«Славнії трояни й помагачі дальні!

Будьте ж молодцями, з сили не спадайте,

А я оце піду в Іліон порадить,

Щоб старшина наша з вашими жінками

Молилась і дари богам обіцяла».

Мовив і пустився Ектор шоломенний,

Аж йому по шиї та по ногах билась

Та чорная шкура, що щит обшивала.

А Главк Іпполохів з Тидієвим сином

Уже виступали, готовії битись;

І тільки почали до себе зближатись,

Первий обізвався Дивомид хоробрий:

«Хто ти, небоязкий із смертного люду?

Бо я тебе в бою не видав ніколи,

А тепер ти, бачу, всіх опереджаєш,

Що на моє довге ратище виходиш.

То діти нещасних, що йдуть проти мене.

Коли ти безсмертний і прибув із неба,

То я із богами битися не буду,

Бо й син Дериванта, Лікорог могучий,

За те не мав віку, що з богами бився.

Що напав на мамок бога Дивониса

І гнав їх по Нісі, аж китяги винні

Вони погубили, так він їх батожив

Ременем воловим; Дивонис од страху

Аж у море скочив, і вже його Хетта

Втішила, так тяжко він перелякався.

За те і повстали всі боги спокійні,

І його Кроненко осліпив – і жив він

Мало, бо спротивів всім богам безсмертним.

Так і я з богами битися не хочу;

А коли ти смертний і живишся хлібом,

Так іди, скоріше з смертею зійдешся!»

Аж син Іпполохів до його і мовив:

«Що тобі, Тидьєнку, про мій рід питати?

Як листя по лісі, так люди на світі,

Один лист од вітру опаде, а другий

Дерево пускає, весна розвиває.

Так і ми – той гине, а той виростає.

Но коли питаєш, то я тобі й скажу,

Щоб і ти знав рід мій, відомий для многих.

Єсть город Ехвіра в закутку Аргеї;

Там колись Сизихв був за всіх наймудріший,

Сизихв Еоленко, і мав сина Главка,

А Главко мав сина того Веллерхвонта,

Що був і хороший і до всього вдатний;

Та Прит зазломислив, його з дому вигнав,

Бо зі всіх аргеїв він був заможніший,

І Дій йому всіх їх під ціпком поставив.

А то була в його цариця Антія,

Вона й забажала з молодим обнятись,

Тільки Веллерхвонта на те не склонила

І стала цареві на його брехати:

«Чи сам умри, Прите, чи вбий Веллерхвонта,

Що бажав зо мною насилом обнятись».

Мовила, почув він, і жовч його взяла,

Та вбити самому серце не дістало;

Так він його з листом послав у Лікію,

А лист написав він на склеєній дощці

І післав до тестя, щоб там його вбито.

І пішов він з богом у тую Лікію,

Прибув до Лікії, текучого Ксанхту.

Володар лікійський прийняв його щиро;

Дев’ять день вів учту і по волу різав;

Но коли зірниця десятая встала,

Він і став питати, чи немає в його

Яких-небудь листів од зятя од Прита?

І тільки пробіг він зятевії листи,

Враз йому Химеру повелів убити,

Що її не люди, а боги родили,

Бо то з чола лев був, іззаду дракон був,

Збоку коза була і вогнем пишала.

Но і ту побив він, на богів оддавшись;

Удруге ходив він з солімами биться,

І то, казав, бійка найтяжчая була.

В третій раз побив він сильних амазонок,

А коли з побою назад повертався,

Луччії з лікіян засіду зробили

На його, но й тії назад не вернулись:

Усіх перебив їх Веллерхвонт хоробрий.

Тогді цар дознався, що він божий щадок,

Оставив при собі, видав свою дочку

І дав половину царської поваги,

А лікійці дали найкращого поля,

Щоб мав де орати і садки садити.

І в його родилось два сини і дочка:

Іполлох, Ісандер і Лаводамія,

Та Лаводамія, що з Дієм обнялась

І од його мала сина Сарпідона.

Но він напослідок богам опротивів,

І він одинокий по степах ахейських

Блукав і боявся сліду чоловіка.

Син його Ісандер згинув од Ярія,

Як ходив хоробрий з солімами биться,

А тую у гніві вбила Артемида.

Но Іпполох живий, він мене і сплодив,

І послав у Трою і наказав дуже,

Щоби я храбрився, опереджав других,

Та щоб не соромив батьківського роду,

Луччого в Ехвірі і в цілій Лікії.

З такого я роду і з такої крові».

Мовив, і пом’якшав Дивомид хоробрий,

Ратище усунув у землю родючу

І мило до Главка почав говорити:

«Та ти ж мені давній батьківський знакомий,

Бо Іней поважний так раз Веллерхвонта

Двадцять днів у себе приймав яко гостя,

І вони друг другу гостинного дали.

Іней так дав тому пояс червонястий,

А Веллерхвонт тому чарку золотую,

І я її вдома, ідучи, оставив.

Тидія не знаю, бо я ще малив був,

Як гинуло в Хтивах ахейськеє військо.

Так будьмо знакомі: я в тебе в Аргеї,

Ти в мене в Лікії, коли я там буду,

А тут і на звалках друг друга минаймо.

Много є для мене троян та посильних

Бити, кого бог дасть і ноги нагонять;

Много є й ахеїв бити, кого хочеш.

Даваймо ж міняться на нашії збруї,

Щоб відали люди, що ми не чужії».

Мовили і разом з коней позлізали,

Взялися за руки, клятвою поклялись,

І поміг Кроненко Главку з Дивомидом

Поміняти збрую золоту на мідну,

Збрую стоволову на дев’ятьволову.

Тільки прибув Ектор до Скейської брами,

Його обступили жінки і дівчата

І стали питати за синів, за братів,

За милих, но він їм до богів молиться

Радив, бо на многих лихо наступало.

А тільки прибув він до дому Пріама

З різними дворами, бо у йому було

П’ятдесят теремів тесового камню

Один край другого, де сини Пріама

Ночували ночі з рідними жінками;

А для дочок також насупротив було

Дванадцять теремів з тесового камню

Один край другого, де зяті Пріама

Ночували ночі з вірними жінками,

Там його зустріла його мати рідна,

Ідучи до дочки, милої Лавдики,

І за руку взяла, мовила й питала:

«Чого прийшов, сину, чого бійку кинув?

Мабуть, напирають злючії ахеї,

Хочуть місто взяти і в тебе на думці

Піти аж до замку Дію помолитись?

Так піжди, я піду, вина тобі вточу,

Та полиєш Дію і другим безсмертним

Та й сам підкріпишся, коли вип’єш краплю;

Вино посиляє, коли хто змориться

Так, як ти зморився, б’ючись за родину».

Аж до неї мовив Ектор шоломенний:

«Не йди, моя мати, вина доставати!

Воно отуманить і сили позбавить.

Не смію і Дію брудними руками

Вино проливати; гріх тому й молитись,

Хто так осквернився кров’ю і розбоєм.

А збери ти, ненько, молодиць поважних

Та піди з кадилом до храму Паллади,

І візьми найкращу, найдовшу намітку,

Якая є в домі тобі наймиліша,

І поклади в ноги красної Паллади;

Та ще і дванадцять телиць-одноліток

Дати обіцяйся, як тільки Паллада

Помилує місто, і жінок, і щадків

Та нам од Ільйону оджене Тидьєнка,

Буйного вояку, гонителя злого.

Так іди ж ти, ненько, до храму Паллади,

А я оце піду Парія покличу,

Коли він послуха. Земля б його взяла!

То якусь погибель викохав Олімпський

Для троян, Пріама і всіх його щадків.

Коли б то він живо в Невид провалився,

Так, може, забув би і я своє горе».

Промовив, і мати скликала служанок,

І вони по місті молодиць збирали,

А вона ступила у терем пахучий,

Де в неї лежали намітки сидонські,

Що їх Олександер вивіз із Сидону

По тії дорозі, море перепливши,

По якії вивіз славную Елену.

І з них для Паллади Екава і взяла

Одну щонайкращу, найбільшу намітку,

Що, як зоря, сяла, на споді лежала;

І пішла, і з нею пішли молодиці.

І тільки прибули до храму Паллади,

Зараз їм Хтеона, Кіссієва дочка,

Жінка Антинора двері одчинила,

Бо вона в Паллади була попадею;

І ті до Паллади руки підійняли,

А мила Хтеона узяла намітку,

Поклала у ноги красної Паллади,

І Дієвій дочці почала молитись:

«Палладо, богине, обороно наша!

Зломи в Дивомида ратище і дай так,

Щоб він упав ниццю під Скейськії брами.

Ми ж тобі дванадцять телиць-одноліток

Дати обіщаєм, як тільки ти волиш

Помилувать місто, і жінок, і щадків».

Благали, та дарма: не чула Паллада!

А поки благали Дієвую дочку,

Ектор уже к дому прибув Олександра,

Що сам Олександер із теслями строїв,

Які були луччі у Трої родючій

І мав тепер терем, і хату, і сіни

В замку, по сусідству Ектора й Пріама.

Ступив туди Ектор – ратище у його

Ліктів одинадцять, і на нім високо

Остріє блищало і золота рихва.

Глянув, той ладнує збрую у світлиці,

Приміряє щити, і броні, і луки,

А Елена також вкруг своїх домашніх

Сидить і роботи слугам назначає.

І поглянув Ектор та й почав соромить:

«Не в пору, небоже, жовч тебе напала:

Люди помирають, коло стін високих

Б’ючися; за тебе і війна і бійка

Місто обгорнула; а й ти б того лаяв,

Якби хто при тобі од бою ховався.

Іди ж, поки місто попелом не сіло».

Аж до нього мовив красний Олександер:

«Екторе! Ти можеш мене попрікати,

Но я тобі кажу і дай мені віру,

Що я не із жовчі на троян, не з гніву

Сидів у теремі, а хтів потужити.

Тепер мене жінка знову вговорила,

Щоб я ішов битись, і мені здається,

Що се лучче буде, замога міниться.

Пожди, а я зараз збрую одягаю;

Або йди, а я вже поспішу дігнати».

Мовив, та не мовив Ектор шоломенний,

Аж стала Елена до його казати:

«Дівере невинний остилої суки!

Коли б мене в той день, як мати родила,

Ухопили вітри та занесли в гори

Або мене в море кинули глибоке,

Щоб я потонула, і сього б не було.

Або коли боги стільки лиха дали,

Так був би, принаймній, чоловік добрящий

І чув би наругу та обриду людську,

А сей і не чує і чути не буде,

І за те він, певне, колись поплатиться.

Дівере! Ходи лиш та присядь на кріслі;

У тебе на думці великая праця

Із-за мене, суки, та з-за Олександра,

Бо нам така доля випала од Дія,

Щоб ми і нащадкам сміховиськом були».

Аж до неї мовив Ектор шоломенний:

«Не кажи сідати, не сяду, Елено.

Мене думка тягне до троян нужденних,

Що там ждуть на мене. Його лишень живо

Виряджай, та хай він і сам поспішає.

Щоб йому зо мною в городі зійтися;

А я іще маю додому забігти

Глянуть на домашніх, на дитя, на жінку,

Бо хто теє знає, чи буду я живий,

Чи, може, прийдеться згинуть од ахеїв».

Промовив і вийшов Ектор шоломенний.

І живо прибув він до свого будинку.

Та вдома не було його Андромахи.

Вона з малим сином і з мамкою разом

Стояла на башті у сльозах і стонах.

Подивився Ектор, що жінки немає,

І став на порозі і слуг запитався:

«Скажіть мені, слуги, по щирії правді,

Куди Андромаха вийшла із будинку?

Чи вона в зовиць де, чи вона в невісток,

Чи вона у храмі сильної Паллади,

Де наші троянки богиню благають?»

Аж ключниця вірна до його озвалась:

«Коли тобі правду, Екторе, сказати,

Вона не в зовиць десь, вона не в невісток,

Вона і не в храмі сильної Паллади,

Де наші троянки богиню благають,

А вона на башті високій ільйонській,

Вчула, що ахеї троян побивають

І враз полетіла, ніби божевільна,

До стіни, і мамка дитину понесла».

Мовила, і Ектор пішов собі з дому

По старій дорозі, по вулицях битих.

І тільки достався до Скейської брами,

Де вже йому було в поле виходити,

Аж йому назустріч вийшла його жінка

Славна Андромаха, дочка Етивона,

Що мав Іпоплаку та ще й Іпоплацькі

Хтиви і царем був славних кілікійців.

Його рідна дочка за Ектором була,

Вона і зустріла; коло неї нянька

На руках держала малую дитину,

Як ясную зорю; Ектор свого сина

Називав Скамандром, но люд – царем міста,

Бо Ектор один лиш і рятував місто.

І він задивився, сином любувався,

А жінка стояла у сльозах – а далі

Руку його взяла, мовила й казала:

«Згубить тебе сила… не жаль тобі, милий,

Дитини малої і бідної жінки,

Що вдовою стане? Ахеї зберуться,

Уб’ють тебе, милий, а мені без тебе

В землі лучче бути, бо вся моя втіха,

Коли ти загинеш, одна туга буде.

Нема в мене батька, ні рідної неньки:

Батька збавив віку могучий Ахілло,

Як він узяв місто славне кілікійське,

Муровані Хтиви; убив Етивона

І збруї не грабив – серця не дістало;

І спалив він тіло у пишнії збруї,

Могилу насипав, а Дієві дочки

В’язів насадили – горнії русалки.

Було там у мене і семеро братів,

В один день і тії у Невида стали:

Усіх перебив їх Ахілло могучий,

Взявши на стада їх волові й овечі.

Неньку мою рідну, пілакську царицю,

Взяв було до стану з скарбами другими

І за тяжкий викуп випустив на волю;

Та її удома Артемида вбила.

Ти тепер у мене і батько і ненька,

Ти і брат мій рідний, ти і муж мій вірний.

Змилуйся, не кидай дитя сиротою,

Мене удовою; останься на башті,

А все своє військо постав коло смокви,

Де стіна низькая і перелаз легкий;

Туди уже тричі приступом кидались

Обидва Аянти, Ідомень хоробрий,

Могучий Тидьєнко і два Атрієнки;

Чи їх божевільний на те надоумив,

Чи, може, їм серце про теє сказало».

Аж до неї й мовив Ектор шоломенний:

«Я-то, моя мила, і сам теє бачу,

Та стид мені буде троян та троянок,

Коли я, мов хирний, тікатиму бою;

Серце не позволить, бо я таки вмію

Небоязним бути і битися первим

За славу отцеву та за свою славу.

Бо бачу я день той і умом і серцем,

Коли прахом ляже Іліон набожний,

І Пріам воївний, і народ Пріамів;

Та не так я серцем за троян болію,

За саму Екаву, і царя Пріама,

І за братів рідних, що много їх сильних

Перед ворогами прахом полягає,

Як за тебе, мила, що тебе ахеєць

Поведе і вольний світ тобі закриє;

І ти у Аргеї будеш хусти ткати,

Та воду з Міссиди або з Іпперії

З нудьгою носити в неволі тяжкії.

Сплачешся, а ворог погляне та й скаже:

«Се Ектора жінка, первого затяжця

У троян, що з нами за Іліон бились».

Скаже, і на тебе спаде друга туга

Мужа повернути, неволю позбути.

Но хай мене криє земля сировая,

Як маю я плач твій та неволю бачить».

Мовив і наставив руки до дитини,

Аж дитина з криком к лону притулилась

На руках у мамки – батька незлюбила,

Спужалася міді і кінського чуба,

Що з його шолома страшно опускався.

Усміхнувся батько і рідная мати,

І зняв собі Ектор із голови шолом

І поставив шолом на землю родючу,

Поцілував сина, взяв його на руки

І враз помолився всім богам і Дію:

«Дію і боги всі! Дайте, щоби син мій,

Як і я, був первим у троян, і сильним,

І таким хоробрим, і в Ільйоні рядив,

Щоб люди казали, як буде йти з бою:

«А ще луччий батька!» А він нехай з бою

Добичі приносить та радує матір».

Промовив і жінці передав дитину;

І жінка до лона дитя притулила

З сміхом та сльозами; і жаль йому стало,

І обняв він жінку і до неї мовив:

«Не плач, моя мила! Як часу не буде,

Ніхто мене, мила, к Невиду не справить;

А буде, так долі ні злий, ні хороший

Ніхто не об’їде, хто родився тільки.

Іди ж ти додому, гляди свого діла,

Прясниці та крісен, розкажи і слугам

Займатися ділом; а бійки доглянуть

Лицарі ільйонські і я уже з ними».

І промовив Ектор і шолом хвостатий

Підійняв, і жінка пішла до будинків

І все озиралась, сльози проливала;

А тільки прибула до пишних будинків

Ектора, де много слуг на нюю ждало,

Вона усім слугам жалю наробила;

Вони, як по мертвім, по живім ридали,

Бо вже і не ждали, щоб він повернувся

І од рук ахейських в полі не загинув.

Та не ждав і Парій у домах високих,

Живо одягнувся у мідную збрую,

І пішов, оддавшись на бистрії ноги.

І, як кінь стаєнний, гладкий на оброці,

Обірвавши повід, летить через поле,

Бо привик купатись у річці бігучій,

І шия басує і грива далеко

На спину спадає, а він гордопишний

Летить через поле до кобил та паші, –

Так Парій Пріамів з вершини Пергаму

Збруєю, мов сонцем, бликаючи, сходив.

І ногами живо поступив веселий

І нагнав він живо Ектора, він близько

Був до того місця, де з жінкою мовив;

І першим до його мовив Олександер:

«Мабуть тебе, брате, трохи задержав я,

Не поспів упору, як ти мені радив».

Аж до нього мовив Ектор шоломенний:

«Правда, милий брате, тебе серед бою

Ніхто не погудить – ти таки хоробрий.

Но ти все не дбаєш, не хочеш, і в мене

Серце замирає, що тії трояни,

Що за тебе б’ються, бридяться тобою.

Ходім! А про теє послі поговорим,

Як Дій нам поможе богам віковічним

Спокійную чашу поставити вдома

Та вигнати з Трої ахеїв завзятих».

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 94 – 107.