Пісня 17. Храбрість Менелая

Переклад С.Руданського

Ткань

Пізнав Атрієнко, Менелай хоробрий,

Що в бійці Патрокла троянами вбито;

Кинувся з передніх у міднії збруї,

І як та телиця край свого теляти,

Що вперве родила і муки зазнала,

І ратище зважив і щита наставив,

Готовий убити, хто б не підступився.

Но храбрий Панхтенко не міг позабути

Вбитого Патрокла, і він підступився

І до Менелая почав говорити:

«Славний Менелаю, царю Атрієнку!

Покинь сього трупа, іди од добичі.

Ніхто перш од мене із славних троянів

Ратищем Патрокла на бійці не вдарив.

Так мені одному дай і славу взяти,

А то і тебе вб’ю і духу позбавлю».

Менелай, озлившись, до його і мовив:

«Батечку ж мій, Дію! Не гаразд хвалиться,

Бо так не гордяться ні парди, ні леви,

Ні дикії свині, що у них у грудях

Більшая далеко сила пробуває,

Як тії гордяться Панхтоєві діти.

Но Іперинора гордість не закрила,

Він мене безславив і гірко сміявся,

Казав, що з данаїв я воїн найгірший;

Но не сам собою пішов він од мене

Порадувать жінку та свою родину.

Отак я і в тобі скрушу твою силу,

Коли ти підступиш. Но я тобі кажу,

Одійди без лиха, не стій против мене,

Бо що з того буде, і дурневі видно».

Но той не повірив і до його мовив:

«Тепер я оддячу тобі, Менелаю,

І за свого брата, щоб ти не хвалився,

Що в теремі жінку учинив вдовою,

Що завдав родині і туги, і жалю.

І од них я тугу тяжкую одійму,

Коли з тебе здійму голову і збрую

І оддам Панхтою та матері Хвронті.

Зараз буде видно, і діло покаже,

Що у кого візьме, чи сила, чи побіг».

І ратищем кинув по круглому щиту,

Та не пробив міді, остріє погнулось

У кріпкому щиті. Но ратищем двинув

Менелай хоробрий, Дію помолившись,

І в самеє воле наздогін ударив

Та ще і уперся тяжкою рукою;

І клюга навиліт пройшла через шию.

Він хропнув об землю, і гримнула збруя,

І кров’ю облилось пишнеє волосся,

Навкруги обвите золотом та сріблом.

Як тая маслина, що її господар

В затінку посадить, росте над водою,

Пишна та хороша, колишеться тихо

Од тихого вітру і цвіте весело,

А зірветься буря і з коренем разом

Викорчить маслину, по землі простелить, –

Так того Панхтенка, славного Евхворва,

Побив і зняв збрую Менелай хоробрий.

Як лев горохижий, в своїй силі певний,

Що вхопить у стаді кращую телицю,

Перегризе шию кріпкими зубами,

І кров і утробу разом пожирає, –

Кругом його всюди люди і собаки

Крики підіймають, а ніхто не хоче

Вийти против його, бо кажному страшно, –

Так нікому в серці духу недостало

Против Менелая хороброго стати.

Він живо забрав би і збрую Панхтенка,

Щоб не став за його Аполлон могучий.

Він на Менелая Ектора підмовив.

Ставши коло його у постаті Мента,

Отамана кіків, Аполлон промовив:

«Екторе! Тепер ти бігаєш за кіньми

Славного Яченка, но з людей ніхто їх

Не може пійняти і справитись з ними,

Окроме Ахілла, безсмертної сина.

А тою порою Менелай хоробрий

Над тілом Патрокла погубив Евхворва,

Славного Панхтенка, і сили позбавив».

Промовив і знову здимів серед війська.

А Ектору в серце тяжка туга спала,

Він глянув і бачить, що той уже збрую

Почав обдирати, а той лежав мертвий,

І кров з його рани чорна витікала;

І вийшов з передніх у міднії збруї,

І гукав він тяжко і палав, як Іхвест.

І ті його гуки зачув Атрієнко

І сам зажурився і став розважати:

«Покину я збрую і сього Патрокла,

Що з-за мої честі поліг головою,

Так данаї всудять, як тільки побачать,

А коли один я на Ектора стану,

Так мене обійдуть навколо трояни,

Бо Ектор веде їх усіх за собою.

Та що моїй думці вагатися дарма?

Хто зважився б тільки вийти против того,

Кому бог на поміч, тому певна кара.

Данаї не всудять, як тільки побачать,

Що я через бога Ектору дав поле.

А коли найду де храброго Аянта,

То ми з ним поб’ємся із самим нечистим,

Щоб тільки нам трупа вирвати Ахіллу;

Усе б таки було на півбіди лиха».

Поки ж він вагався думкою та серцем,

А ті підступали, і Ектор перед вів.

І він кинув трупа і став одступати,

Назад поглядати, як лев бородатий,

Що люди й собаки криком і оружжям

Гонять із обори – сила його спаде,

І він поневолі тікає з обори, –

Так і Менелай той тікав од Патрокла.

І прийшов до своїх і став, обернувшись,

Заглянув Аянта Теламонієнка.

Він бійкою правив по лівому боці,

Підіймав дружину, замовляв до бою,

Бо Аполлон сильний завдав її страху.

Менелай до його і живо промовив:

«Аянте! Ходи лиш битись за Патрокла;

Коли б хоч нагого взяти до Ахілла,

Бо збрую давно взяв Ектор шоломенний».

І розбудив душу в храброму Аянті,

Вийшов він з передніх разом з Менелаєм,

А Ектор тягнув вже нагого Патрокла,

Щоб острою міддю голову зрубати,

А тулуб оддати собакам троянським.

Аянт підійшов лиш – щит його, як башта, –

І Ектор пустився до своїх тікати

І сів на теліжку, а збрую троянам

Дав до міста нести на славу велику

Тогді Аянт щитом покрив Менітьєнка

І став, ніби лев той коло левеняток,

Коли він веде їх і в темному лісі

На стрільців надійде. Він дивиться страшно

І брови напустить на самії очі.

Так коло Патрокла Аянт побивався,

А Менелай тільки стояв та журився,

Великую тугу маючи на серці.

Аж Главк Іпполохів, отаман лікійський,

На Ектора глянув і мовив сердито:

«Екторе! Далеко тобі до хоробрих.

Дарма й слава тая для страхополоха.

Думай тепер місто один рятувати

Тільки з тим народом, що живе в Ільйоні.

А ліки не підуть за вашеє місто

З данаями битись, бо нема тим дяки,

Що день і ніч б’ються з вашими врагами.

Як ти і простого в бійці порятуєш,

Коли Сарпідона, товариша свого

Ти оддав аргеям на полон-добичу?

Немало зробив він для міста і тебе,

А ти побоявся і псів одігнати.

Тепер хто із ліків в мені віру має,

Так ходім додому. Троя погибає.

Бо коли б трояни стільки сили мали,

Скільки тії мають, що за свою землю

З клятими врагами бійку розпочали,

То був би Патрокло живо в Іліоні,

А якби в велике Пріамове місто

Він прибув убитий та з бою добутий,

То дали б аргеї збрую Сарпідона

І його самого в Іліон однести.

Бо ти убив друга в луччого з аргеїв,

Що в його на суднах і дружина храбра.

Но ти на Аянта не зважився стати.

Ти на його глянув перед тяжким боєм

І не смів побитись, бо він хоробріший».

Аж промовив грізно Ектор шоломенний:

«Так і ти вже, Главку, мене попрікаєш!

А я усе думав, що ти розумніший

Із цілого війська, що з Лікії вийшло.

Та видно не теє, коли ти говориш,

Що перед Аянтом я ніби не встояв.

Не страх мені бійка, ні тупоти кінські,

А все ж Діїв розум завсігди мудріший;

Він сильного спудить і славу одійме,

Хоч і сам порою до бійки підійме.

Та вже так ходім лиш, і стань, подивися,

Чи весь день, як кажеш, буду полохливим,

Чи кого з данаїв, завзятого в силі,

Я положу трупом на трупі Патрокла».

І голосом сильним гукнув на троянів:

«Трояни, лікійці і славні дардани!

Будьте ж молодцями та сили добудьте!

А я одягнуся в Ахіллову збрую,

Що її добув я, Патрокла побивши».

І гукнув на військо Ектор шоломенний,

І вийшов із бійки, він став доганяти,

І живо догнав він вірную дружину,

Що несла до міста Пільєнкову збрую;

Став поодаль бійки і передягнувся.

Свою дав троянам нести до Ільйону,

А сам одягнувся у збрую Ахілла,

Що боги небесні батькові судили,

А старий на бійку дав рідному сину,

Но син не посивів у батьковій збруї.

А Дій-хмарозброєць на його дивився,

Як він одягався в Пільєнкову збрую,

Кивав головою і думкою думав:

«Не чуєш ти, бідний, що смерть за плечима.

Ти вдягаєш збрую того чоловіка,

Що цілеє військо од його трепече.

Ти убив у його найлуччого друга

І з плечей без права обдер його збрую.

Тобі й сам подав я великую силу,

Но вже Андромаха тебе не діждеться,

Не прийме од тебе збруї Пілієнка».

І повів Кроненко чорними бровами.

А Ектору збруя до тіла пристала,

І Ярій дихнув їм, і враз він набрався

І сили і духу, і з криком пішов він

К своїм побратимам, усім показався

У яснії збруї славного Пільєнка,

І підняв, ідучи, храбрих отаманів:

Мествіла, Медонта, Главка, Хтерсилоха,

Потім Дисинора і Астеропея,

Іппохтоя, Хворка, Хрома і Еннома.

Усіх підійняв він бистрими словами:

«Послухайте, сильні полки побратимські!

Не лічби бажав я, не в лічбі мав нужду,

Коли вас просив я із городів ваших,

А щоб жінок наших та дітей маленьких

Ви порятували од вражих ахеїв.

Для того я й люд свій податями нищу,

Щоб вам, побратимам, добре догодити.

Так ви і ставайте, чи прийдеться згинуть,

Чи бути здоровим, – така доля бійки.

А хто нам, троянам, Патрокла добуде

І зіб’є Аянта, тому із добичі

Одна половина, а мені другая.

І честь йому буде рівная зо мною».

Мовив, і всі разом пішли на данаїв,

Ратища піднявши; вони труп одбити

Хтіли од Аянта Теламонієнка,

Но самим прийшлося полягти на трупі.

Аянт тільки глянув, гукнув к Менелаю:

«Брате Менелаю! Дієва дитино!

Либонь, нам живими з бійки не вернутись!

Не так і журюся за тіло Патрокла,

Що піде к собакам та птахам троянським,

Скільки я журюся за себе й за тебе,

Бо хмарою Ектор ціле поле криє

І нам наступає погибель лихая.

Поклич кого, брате, може, хто почує».

І послухав ради Менелай хоробрий,

І голосом сильним гукнув на данаїв:

«Милі отамани і князі аргейські,

Що враз з Менелаєм і Агамемноном

І людськеє п’єте, і рядите людом,

І маєте почесть і славу од Дія!

Із вас мені трудно кажного пізнати,

Таке серед бійки полум’я палає;

Так самі вже йдіть ви і, повнії гніву,

Не дайте Патрокла собакам троянським».

Зачув його мову Аянт Оїленко

І первий до його пробіг через поле.

За ним Ідоменій й Ідоменів чура,

Мірівон хоробрий, рівний до Енвала.

А що вже казати про других гетьманів,

Що прийшли до бійки ахеїв підняти?

Кинулись трояни, Ектор попереду.

І як то на гирлах Дієвої річки

Реве хвиля буйна і береги стогнуть,

Коли на них море хвилю викидає,

З таким криком буйним кинулись трояни.

Ахеї ж стояли кругом Менітьєнка,

Вкритії щитами, і тьмою густою

Обволік Кроненко їх шоломи ясні.

Не був Менітьєнко Дієві противний,

Скільки не служив він тому Еяченку,

Так Дій і не волив, щоб його собаки

Троянськії з’їли, і підняв дружину.

Трояни ахеїв первії побили.

Вони одступили, покинувши трупа,

Но із них трояни жадного не вбили,

Тільки трупа взяли. Но й тії недовго

Назад подавались. Їх живо посилив

Аянт Теламонів, що видом і ділом

Був луччий з данаїв послі Пілієнка.

Він наперед ринув, мов кабан той дикий,

Що ринувши з лісу, в горах розсіває

І собак зубастих і молодих хлопців.

Так син Теламонів, Аянт хоробренний,

Кинувшись, розсипав троянськії строї,

Що коло Патрокла готовії були

Його в місто нести та слави добути.

І вже Іппохтой, син пелазького Ліхта,

Патрокла за ноги волік через поле,

Саме вище п’ятів ременем зв’язавши,

Ектору й троянам радий прислужитись.

Та лихо спіткало, ніхто не порадив,

Бо син Теламонів, виринувши з купи,

З руки його вдарив у мідяний шолом,

І шолом розсівся, ударений тяжко

Кріпкою рукою і ратищем мідним,

І мозок кривавий по ратищу бризнув;

Щезла його сила, і з рук опустив він

Патроклові ноги на землю сирую

І лицем на трупа трупом повалився

Вдалі од Ларисси. Не вспів і за догляд

Батькам одплатити, недовго прожив він,

Ратище Аянта віку вкоротило.

Ектор у Аянта ратищем прицілив,

Но Аянт заглянув, од міді одскочив,

І Ектор ударив Схедя Іхвітенка,

Луччого із хвоків, що в славній Панопі

Мав і дім багатий і много підданих;

Вдарив під ключину, і ратище мідне

Плече його й шию навиліт пробило.

Він об землю хропнув, і гримнула збруя.

А Аянт тим часом Хворка Хвенопенка,

Що йшов к Іппохтою, у живіт ударив

І розірвав броню, висадив утробу;

Впав він і за землю рукою вхопився.

І подався Ектор, подались передні,

А ахеї з криком підхопили трупи

Хворка й Іппохтоя і здирали збрую.

Отак би трояни од славних ахеїв

В Іліон сховались, збитії безсиллям,

А славні аргеї і супротив Дія

Славу одібрали б, щоб Аполлон сильний

Не підняв Енея, ставши Перихвантом,

Іпітовим сином, що у його батька

В послах постарівся у розумі добрім;

Так за його ставши, Діїв син промовив:

«Як же ж нам, Енею, насупротив Дія

Ільйон рятувати, як бачив я других,

Що певні на силу та на своє військо,

Вони і в неволі з сили не спадали?

А нам же Дій волить більше, ніж данаям,

А ви боїтеся, не хочете битись».

І Еней поглянув, пізнав Аполлона

І голосом сильним до Ектора мовив:

«Екторе, трояни і ви, побратими!

Соромно ж тепер нам од славних ахеїв

В Іліон ховатись од свого безсилля.

Бо сам бог край мене і стояв і мовив,

Що Дій на сій бійці на стороні нашій.

Нуте ж на данаїв! Не даймо їм нести

Спокійно до суден мертвого Патрокла».

Мовив і далеко скочив од передніх.

І всі обернулись супротив ахеїв.

І Еней одразу вдарив Ліокрита,

Сина Арисванта, друга Лікомида.

Но і Лікомиду стало його жалко,

І він підступився і ратищем кинув,

Під печені вдарив і сили позбавив.

Був він із Пеони, родючого краю,

І був найхрабріший по Астеропеї.

І Астеропею стало його жалко,

І кинувся разом з данаями битись.

Та дарма, данаї щитами покрились

І вколо Патрокла ратища підняли;

Аянт їх обходив і давав накази

Назад не ступати, трупа не кидати,

Вперед не ходити, одному не битись,

А тільки стояти і з рук воюватись.

Так він научав їх, а земля поїлась

Червоною кров’ю, покотом валились

І трупи троянські і трупи данайські,

Бо й самі данаї бились не без крові,

Лиш менше їх гибло, бо всі вони дбали,

Щоб один другому давав порятунок.

Отак тая бійка полум’ям палала.

Сказав би хто, сонця, місяця не стало:

Така серед бою мрака наступила

На тих, що стояли кругом Менітьєнка.

Другії трояни і славні ахеї

Билися при світі; сонце їм світило,

Тумани не вкрили ні гір, ні долини.

Вони собі бились, маючи спочинок,

І од стріл летучих могли стерегтися,

Бо здалеку бились, а ті пропадали

Од бійки та мраки, і мідь вибирала

Самих хоробріших. А Хтрасимид сильний

І храбрий Антилох того і не знали,

Що Патрокла вбито, думали, що живий

І в первому строї з троянами б’ється.

Бо вони окроме од смерті й побігу

Військо рятували, як радив їм Нестір,

Шлючи їх на бійку од кораблів чорних.

Цілий день тягнулась кривавая бійка,

І од тої праці порохом і потом

Узялися ноги, голені, й коліна,

І руки, і очі у тих, що стояли

Край храброго чури бистрого Яченка.

Як швець своїм хлопцям воловую шкуру

Дає натягати, салом намастивши,

Вони, розпустившись, крутять її разом

І вільгість виходить, а сало щезає

І робиться шкура і ширша і довша, –

Отак ті і другі на малому місці

Трупа розтягали. Троянам хотілось

Взяти до Ільйону, ахеям – до суден,

І за його звалка страшенная була;

Ні Ярій завзятий, ні сама Паллада

Їх би не зганьбила серед гніву свого.

Такеє-то лихо на людей та коней

Послав Дій із неба за тіло Патрокла.

А дивний Ахілло про теє й не відав,

Бо вони далеко од кораблів бистрих

Під Троєю бились; він думав, сердешний,

Що той тільки дійде до Скейської брами

Та й назад поверне: знав він, що він міста

Без його не візьме та й із ним не візьме.

Часто йому мати про те говорила,

Як Дієві думки йому одкривала.

Но про теє лихо йому не казала,

Що він там утратить вірнішого друга.

А тії над тілом ратища держали

І один другого били безустанку.

Тільки із ахеїв декотрі гукали:

«Не гаразд нам, браття, до суден вертатись.

Нехай нас проглине земля сировая,

То й то для нас буде далеко славніше,

Аніж тіло дати троянським візницям

Одвезти до міста та слави дістати».

А були трояни, що й собі гукали:

«Хай нас коло його всіх мара подушить,

А ми ні єдиний з бійки не підемо!»

Так вони гукали, сили добували.

Так вони боролись, і тряскіт залізний

Пробивав по вітру до мідного неба.

Коні Еяченка, здалеку од бійки

Стоячи, ридали, коли їх візниця

Впав на сиру землю, Ектором пробитий.

Дарма Діоренко, Автомед хоробрий,

Вволю підганяв їх батогом до бігу

І вволю пестив їх, і вволю їх лаяв.

Вони все стояли, бігти не хотіли

Ні до Елліспонту, ані до ахеїв.

Як камінь холодний стоїть нерухомо

На могилі жінки або чоловіка,

Так вони стояли в славнії теліжці,

Голови склонивши, і сльози горючі

По віях на землю чорную спадали

З жалю по візниці, і пишная грива,

По ярмі спустившись, порохом пилилась.

І глянув Кроненко і змилосердився,

Хитав головою і думкою думав:

«Нащо ж ми вас, бідних, Пілієві дали,

Коли він смертельний, а ви несмертельні;

Хіба щоб ви муки із людьми терпіли?

Бо чоловік бідний – самий найбідніший

Зі всього, що дише та лазить по світі.

Но дарма, а Ектор на вас і теліжку

Пишную не сяде, я вже не позволю;

Не доволі збруї, що хвалиться єю?

Я вам подам силу і в ноги і в перса,

А ви Автомеда к суднам довезете,

Бо тим побивати я ще подам силу,

Поки вони, б’ючи, до суден не дійдуть,

І сонце не зайде, і мрака не впаде».

І новую силу удихнув у коней,

І коні од пилу гриви обтрусили

І проміж погнались троян та ахеїв.

І став Автомедон ними заправляти,

І став поганяти, мов гусей шуліка.

То сам од троянів пускався тікати,

То знову пускався троян проганяти,

Та в своїх нальотах не вбивав нікого.

Несил йому було одному в теліжці

І ратищем бити і коней держати.

Аж глянув на його Алкімед хоробрий,

Славний син Лаерка, а внук Емонія,

І до Автомеда з-за теліжки мовив:

«Хто ж то, Автомеде, пусту таку думку

Дав тобі на серце і взяв добрий розум?

Один одинокий з троянами б’єшся

Та ще попереду. Друга твого вбито,

Збруя Еяченка в Ектора на плечах».

А Автомед славний до його і мовив:

«Та вже, Алкімеде, хто ж за тебе луччий,

Що коней безсмертних в руках удержати,

Окроме Патрокла, коли він був живий?

Його смерть лихая та Мара приспала,

Так на ж тобі віжки і батіг у руки.

А я з коней скочу та битися піду».

І Алкімед сильний скочив на теліжку,

Живо взяв у руки і батіг і віжки.

Автомед зіскочив. Аж Ектор поглянув

І враз до Енея почав говорити:

«Енею хоробрий, гетьмане троянський!

Наглядів я в полі коней Еяченка,

Та ще і візниці на конях плохії.

Хочеш їх добути, так зараз добудем,

Бо тільки ми разом на них нападемо,

Так вони із нами битись не посміють».

Славний Анхізенко мови не одмовив,

Пішли вони прямо і взяли на плечі

Воловії шкури, обшитії міддю.

А Хромій з Аритом слідом поза ними

І собі пустились, сподіючись добре

І візниць побити і коней забрати.

Но Автомед сильний не дав їм без крові

Назад повернутись. Дію помолившись,

Він разом набрався і сили і духу

І до Алкімеда вірного промовив:

«Держи, Алкімеде, коней недалеко,

Щоб так надо мною ззаду і хропіли,

Бо знаю, що Ектор із сили не спаде,

Аж поки не схопить Ахіллових коней

І нас не положить, і війська не спудить

Або сам не ляже з первими рядами».

І став Менелая і Аянтів звати:

«Аянти, гетьмани і ти, Менелаю!

Хай там уже другі дивляться за тілом,

Кругом його ходять, врагів одбивають,

А ви йдіть живих нас з біди рятувати,

Бо тут нас на полі кругом обступили

І Еней, і Ектор, і луччі трояни.

Но ще наша доля в бога на колінах,

Кину, а що далі, нехай Дій кінчає».

І мовив і кинув ратищем великим,

І вдарив Арита по круглому щиту,

І ратище остре щит його пробило,

І пояс пробило, і в черево встрягло.

Як парубок добрий сокиру підійме

Та вдарить по лобі вола степового,

Віл скочить одразу і зараз валиться;

Так той повалився, і ратище остре

В йому задрижало і силу одняло.

Ектор в Автомеда ратищем прицілив,

Но він теє вглядів і ратища збувся,

Вперед похилившись; йому за плечима

Ратище устрягло і довго тремтіло,

Поки не остигла Ярієва сила.

І вони б мечами стали-таки битись,

Щоб тільки Аянти їх не розлучили,

Прибігши рядами друга рятувати,

Бо, їх напужавшись, разом подалися

І Еней, і Ектор, і Хромій хороший.

Кинули й Арита, пробитого в серце,

І Автомед сильний, рівний до Ярія,

Обдер його збрую і, хвалячись, мовив:

«Тепер я хоч трохи по смерті Патрокла

Своє серце втішив; убив хоч такого».

І взяв на теліжку кривавую збрую,

І сів, і у його усе було в крові,

Як у того лева, що пожере тура.

Знову над Патроклом бійка запалала,

І бійку ту люту підняла Паллада,

З неба надійшовши підняти данаїв,

Бо Дій свою думку знову передумав.

Як Райдуга ясна, що Дій нею з неба

Показує людям чи на тяжкі війни,

Чи на холод лютий, що людськую працю

В полі погубляє, овець засмучає,

Отак до ахеїв у яснії хмарі

І вона спустилась і їх підмовляла;

Спершу Менелая славного підняла,

Бо край його стала, одібравши постать

Хвініка старого і голос могучий:

«Сором тобі тяжкий буде, Менелаю,

Як вірного друга в славного Ахілла

Лихії собаки з’їдять коло Трої.

Берися ж ти добре та підіймай військо».

Аж до його мовив Менелай хоробрий:

«Хвініку, мій батьку! Дала б тільки силу

Паллада Ахтина та од стріл закрила,

А я за Патрокла готов постояти,

Бо жаль мені тяжко, що його убито.

Но Ектор могучий, як вогонь, палає

І ратищем губить, бо Дій дає славу».

Мовив, і зраділа Паллада Ахтина,

Що він попереду спом’янув за неї;

Дала йому сили і в руки і в ноги,

І в груди вложила заїдливість мухи,

Що як її з тіла чоловік не гонить,

Вона все сідає, жажденная крові;

Такую заїдність і в його вложила.

І він до Патрокла прийшов, замахнувся.

А був у троянів Подій Етивонів.

Славний і хоробрий, і в Ектора мав він

Велику повагу, як друг і товариш.

Його ж то у пояс Менелай хоробрий

Наздогін і влучив; мідь його пробила,

І він повалився. І Менелай сильний

Потягнув добичу до свої дружини.

Но й Ектора бурив Аполлон мисливий

В постаті Хвенопа, Асьєвого сина,

Що вірним був другом і жив у Авіді;

Та за його ставши, Аполлон і мовив:

«Екторе! Кого ж ти не будеш боятись,

Коли ти боїшся сього Менелая,

Що був такий смирний? Тепер один тягне

Трупа од троянів і вбив твого друга,

Хороброго Подія Етивоненка».

І чорная хмара його обгорнула,

Скочив він за первих у міднії збруї.

Та взяв і Кроненко бунчук червонястий,

Покрив гору Іду хмарою густою,

Загримів, і блиснув, і потряс горою

Троянам на славу, ахеям на гибель.

Первий зачав побіг Пінелій віотський;

Він стояв переднім, і ратище остре

До самої кості плече йому здерло,

Його Полідамант із руки ударив,

А Ектор Ліїта Алекторієнка

У поруччя вдарив і сили позбавив;

І став він тікати і більше не думав

Ратище держати, троян воювати.

Ектор розігнався, но його Йдоменій

У самії груди ратищем ударив.

Но ратище трісло, трояни гукнули,

І він Ідоменя уже край теліжки

Ратищем прицілив, но того не влучив,

А влучив Кірана, чуру Мірівона,

Що з славного Лікту до його прибився.

Бо той собі пішо одійшов од суден

І, певно, троянам дав би чим хвалитись,

Якби йому коней Кіран не підставив.

Впору він з’явився і дав порятунок,

Тільки сам загинув од Ектора злого.

Його попід челюсть ратище попало

І вибило зуби, язик перетяло.

Він хропнув з теліжки і випустив віжки.

А Мірйон погнався, живо підхопив їх

І до Ідоменя хороброго мовив:

«Поганяй же живо аж до самих суден,

Бо сам теє бачиш, що не наша слава».

Мовив, Ідоменій зараз пігнав коней

До суден глибоких, бо й сам напужався.

Аянт з Менелаєм і собі пізнали,

Що Дій тепер славу троянам дарує.

І первий промовив Аянт Теламонів:

«Тепер теє знати і малій дитині,

Що Дій, старий батько, стоїть за троянів

У них хто не кине, чи слабий, чи сильний,

А все попадає, бо сам Дій наводить;

А в нас, хто не кине, то все прокидає.

Так тепер ми разом подумаймо думу:

Як нам тіло взяти та як і самим нам

До свої дружини живими вернутись.

Вони поглядають і думають, мабуть,

Що ми не поборем Ектора лихого,

Що кинемось бігти на чорнії судна.

Якби ж кому було звістить Пілієнка,

Бо він, знати, того не чув ні од кого,

Що друг його вірний згинув серед поля.

Та нігде побачить такого ахея,

Бо і ми і коні туманом покриті.

Вирви ж ти нас, Дію, із сього туману,

Покажи нам світло, дай очам поглянуть

І тогді губи нас, коли того хочеш!»

Змилувався батько над його сльозами

І туман розвіяв, і мраку розсипав,

Сонце засіяло, бійка освітилась.

Тогді к Менелаю став Аянт казати:

«Дивись, Менелаю, чи де Антилоха,

Нестор’вого сина живим не побачиш!

Його і пошлеш ти сказати Ахіллу,

Що вже його друга милішого вбито».

Мовив, і послухав Менелай хоробрий,

І кинувся бігти, мов лев із обори,

Коли його втомлять собаки і люди,

Волового м’яса їсти не даючи,

Цілу ніч не сплючи. Він скаче голодний,

Но все надаремне, бо смілії руки

На його кидають і ратища острі

І стріли горючі, і він затихає

І серцем нерадий до світа тікає.

Отак од Патрокла Менелай хоробрий

Нерадий одходив, боявсь, щоб ахеї

Врагам за добичу його не лишили,

І наказав добре Мірйону й Аянтам:

«Аянти, гетьмани і ти, Мірівоне!

Не забудьте, милі, бідного Патрокла,

Коли був він живий, усім був він милий,

Тепер його люта Мара заморила».

Сказав і пустився Менелай русявий

І всюди дивився, мов орел, що, кажуть,

За всякую птицю очима сягає,

Що в’ється під небом, а бистрого зайця

І під корчем бачить і падає разом,

І разом із його душу видирає.

Так ти, Менелаю, ясними очима,

Всюди роздивлявся по цілому війську,

Щоб де Несторенка живого побачить.

Він його побачив на лівому боці,

Де він своє військо підбивав до бою.

Менелай до його і став говорити:

«Ходи, Антилоху, та вислухай вістку,

Щоб її, такії, ніколи й не бути.

Здається, і сам ти теє завважаєш,

Що Дій тільки лихо подає данаям,

А славу троянам. Згинув наш Патрокло

І тяжкого жалю наробив данаям.

Но йди ж ти до суден та скажи Ахіллу,

Нехай хоч нагого трупа порятує,

Бо вже його збрую узяв Ектор сильний».

Вчув Антилох теє і весь аж затрясся,

І довго мовчав він, і плакали очі

Дрібними сльозами, голос обривався,

А вже ж не забув він ради Менелая

І враз свою збрую скинув Лаодоку,

Що держав при йому коней копитястих,

А сам пішов живо, ридаючи, полем

Пільєнку Ахіллу злую вість однести.

Но ти, Менелаю, не хтів оставатись

Край тої дружини, що Антилох кинув,

І тяжкого жалю наробив пілійцям.

Ти їм на пораду послав Хтрасимида,

А сам до Патрокла знову прилучився,

Став коло Аянтів і живо промовив:

«Послав же я того на бистрії судна

З вістю до Ахілла, но він хоч і тяжко

На Ектора злиться, а, знати, не прийде:

Як йому без збруї з троянами битись?

Так треба самим нам про те погадати,

Як і тіло взяти та як і самим нам

У вражих троянів смерті не дістати».

Аж до його мовив Аянт Теламонів:

«Та правду ти кажеш, славний Менелаю!

Беріть же ви живо удвох з Мірівоном

Та тіло несіте, а нас двох іззаду

Ектора й троянів будем одбивати,

Бо ми тезки рівні і здавна привикли

Бійку одбувати, удвох зостаючись».

І ті взяли тіло, високо підняли,

І ззаду трояни тяжко закричали,

Бачачи, що тіло підняли ахеї.

І як пси іззаду кабана ганяють,

Що його мисливі стрілою підбили,

Бо поки ганяють, так думають дерти,

Но тільки він сильний до них стане рилом,

Вони одбігають один перед другим, –

Отак і трояни, поки по них гнались,

То ратища острі й мечі добували,

Но тільки Аянти до них обертались,

Всі вони блідніли і ніхто не думав

Попереду стати, за тіло побитись.

Отак вони тіло до кораблів чорних

З бійки односили; а бійка палала,

Мов полум’я теє, що спаде на місто,

І паше, і палить, і доми валяться,

І реве од вітру полум’я велике.

Отакий великий од людей та коней

За ними в погоню гугіт оддавався.

Но вони, як мули завзятії в силі

По крутій дорозі з гори зволікають

Кряжі корабельні та щогли високі,

Піт їх заливає, но вони спішаться;

Так і тії щиро теє тіло несли.

А Аянти ззаду, мов гора висока,

Що, лісом покрита, стоїть серед поля

І бистрі потоки одна зупиняє

І їх повертає на другі долини,

А її самої ріки не розриють, –

Отак і Аянти троян одбивали.

Но ті таки гнались, а найбільше гнались

Еней Анхізенко і Ектор могучий.

І мов шпаки сірі та чорная галич

З криками літає, як яструба вгляне,

Що він дрібних птахів боєм побиває, –

Отак од Енея й Ектора ахеї

З криком утікали, славу забували,

По ровах оружжя пишнеє губили,

І лютії бійці спочинку не було.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 275 – 293.