Пісня 11. Храбрість Гамемнона

Переклад С.Руданського

Ткань

Зірниця з постелі славного Тихтона

Встала світло дати смертним і безсмертним;

А Дій послав Вражбу на судна ахейські

Люту, що криваве знам’я в себе мала;

І та в Одиссея на чорному судні

Стала всередині, щоби чути було

І в наміт Аянта Теламонієнка,

І в наміт Ахілла, що, певнії в силі,

Вони свої судна по краях держали.

І, там вона ставши, і тяжко і сильно

Гукнула к ахеям і кажному в серце

Охоти додала до війни та бійки.

І стало їм битись далеко миліше,

Ніж плисти на суднах у рідную землю.

Атрієнко також гукнув зодягаться

Аргеям, і сам брав ясну мідь на себе.

Спершу взяв на ноги виступці хороші,

Що змикались добре срібними пряжками;

Потому на груди надягнув і броню,

Що йому Кінір дав яко дар гостинний.

Бо і в Кіпрі вчулась великая слава,

Що ахеї в Трою збираються плисти,

Так той і дав броню яко дар цареві,

А на нії було десять смужок сизих,

Двадцять олив’яних і дванадцять злотих.

І сизі дракони вились аж до шиї

По три в ряд, мов тії райдуги, що в хмарі

Кроненко їх ставить людям на ознаку.

Звісив через плечі меч, а в його меч був

Цвяхований злотом, а піхва на йому

Срібная й держалась на золотих шнурах.

Взяв і щит свій пишний, красний та хороший,

Що в нім десять було мідяних обводів,

На обводах двадцять шишок олив’яних,

А посередині кружок чорно-сизий,

І на нім Горена з самої вершини

Страшно визирала з Жахом і Побігом.

Поруч срібна була, і на нії сизий

Дракон навивався і три голови мав

Звитих, що з одної шиї виходили.

На голову шолом надів штиробляхий

Із хвостом, і гребінь страшно хилитався.

Два ратища вибрав, закованих міддю,

Острих, і мідь ясна блищала по небі,

Аж гримнула громом Іра та Паллада

На честь володаря злотої Мікіни.

І наказав кажний своєму візниці

Держать коней добре за ровом у строї,

А самі всі пішо в броні та з оружжям

Кинулись, і к світу став шум превеликий:

Ті минали кінних, за ровом ставали,

Кіннії за ними двигались. Кроненко

Лихую тривогу підняв і послав їм

Кривавую росу з неба на знак того,

Що много душ славних ік Невиду справить.

А трояни також по горбу збирались

Круг Ектора свого, круг Полідаманта,

Енея, що люди богом величали,

І трьох Антинора синів: Агінора,

Славного Поліва і круг Акаманта.

Ектор перед ними круглим щитом двигав.

І мов із-за хмари зоря лиха гляне.

Блисне і у хмарі знову пропадає,

То так і той Ектор то спереду гляне,

То з’явиться ззаду, учить, і та збруя

Блискає по йому, як блискавка в Дія.

Як женці порою одні против других

Стануть постать жати в багача на ниві

Вівса чи пшениці, і падають жмені, –

Так одні на других трояни й ахеї

Перлись, до побігу ніхто не вдавався;

Рівно вони несли голови до бою,

Як вовки ярились, і Вражба раділа,

Бо вона з безсмертних одна в полі була.

Тих богів не було; вони всі сиділи

У своїх будинках, бо в кажного була

Своя добра хата на сходах Олімпу.

Там вони ганьбили хмарного Кроненка

За те, що троянам волив славу дати.

Но батько на теє не вважав, він, одаль

Од богів зайшовши, сидів собі радий,

Дивлячись на Трою, на судна ахейські,

На блискавку міді, на б’ючих і битих.

Як ціле світання і цілеє рання,

Так стріли літали, і рівно люд гинув.

Аж так, як обідать дроворуб готовить

На горних вершинах, коли руки стомить,

Кріпкії дерев’я валячи, знеможе

І забагне серце хліба попоїсти,

Так данаї разом крикнули і строї

Вражі розірвали. Гамемнон-володар

Первий постарався і вбив Віїнора

І разом візницю його Оїлія;

Він із коней було скочив против його,

Но сей його прямо ратищем ударив

У лоб, тяжкий шолом ратища не здержав,

Воно прорубало і шолом і череп,

Скривавило мозок і його спинило.

Гамемнон-володар так їх і покинув

Грудями світити, збрую поздиравши,

І кинувся бити Іса та Антифа,

Двох синів Пріама, правого й такого;

В колісні однії лівий із них правив,

А Антиф хоробрий воював. Ахілло

Раз їх коло Іди в’язав ужевками,

Край овець пійнявши, та пустив за викуп.

Тепер Атрієнко Гамемнон-володар

Одного у груди ратищем ударив,

А Антифа в вухо мечем, повалив їх

І став із них збрую пишную здіймати.

І пізнав, бо він їх край суден глибоких

Бачив, як Ахілло з Іди їх приводив.

І як лев тих діток несмілої лані

Разом стеребляє кріпкими зубами,

В ямину зайшовши, і серце їх крушить,

А та й недалеко стоїть, та не може

Помогти, бо й саму трепет обіймає,

В поспіху і поту од лютого звіра, –

Так і їм трояни не могли подати

Помочі, бо й самі бігли од аргеїв.

Після них Пізандра та ще й Іпполоха,

Синів Антимаха, що од Олександра

Дари взяв багаті золотом і первий

Стояв, щоб Елени не дать Менелаю;

Його ж то синів двох і взяв Гамемнон-цар

З колісні, як разом вони кіньми гнались;

Бо з рук у них віжки пишнії упали,

Вони зціпеніли, а той на них левом

Кинувся, і тії з колісні благали:

«Не бий, Атрієнку, будеш викуп мати;

Немало є скарбів вдома в Антимаха,

Золота, і міді, й кованої сталі.

Так тобі дасть батько викуп незлічимий,

Як ми будем живі на суднах ахейських».

Так вони гетьмана милими словами

Благали, та слово немиле почули:

«Ви сини обидва того Антимаха,

Що колись троянам радив Менелая,

Як послом ходив він разом з Одиссеєм,

Убить і к аргеям назад не пустити.

Се вам тепер плата за батькову зраду».

Мовив і Пізандра повалив із коней

Ратищем у груди, і той хропнув тілом.

Іпполох був скочив, но й того звалив він,

Мечем одрубавши і руки, і шию;

І тулуб, як ступа, полем покотився.

Кинув сих і знову у вражії строї

Кинувся, і разом кинулись ахеї.

Піші піших били, що з біди втікали,

А кіннії кінних, аж по цілім полі

Курява вставала із-під копит кінських.

Та все міддю били. Гамемнон-володар

Все їх по слідах бив і гукав к аргеям.

Як вогонь голодний спаде на діброву,

Вихор його всюди несе, і дерев’я

З корінням валяться, вогнем перетлілі,

Так од Гамемнона голови спадали

У троян бігучих; много коней пишних

Возило по полю колісні пустії

Та візниць шукали, но вони лежали,

Більш шулякам милі, як жінкам удома.

Ектора одвів Дій од стріл і од пилу,

Од крові, побою і од суматохи.

А Гамемнон гнав їх, гукав до данаїв;

Ті мимо могили Їла Дарданенка

По чистому полю мимо смокви бігли,

В місто простували, і все по них гнався

Атрієнко й руки обмивав їх кров’ю.

Добігли до бука, до Скейської брами,

Стали і почали задніх оглядати.

Но ті іще полем бігли, як корови,

Що їх лев розпудить, в темну ніч попавши,

Усіх, но одну з них жде лиха погибель:

Він скручує шию кріпкими зубами

І враз пожирає і кров і утробу, –

То так по них гнався Гамемнон-володар,

Все заднього б’ючи, а тії втікали,

I много їх ниццю і тілом валилось

Од рук Атрієнка: так ратищем бив він.

Но коли вже мав він до стіни й до міста

Підступить, враз батько і божий і людський

Сів на горі Іді, на самій вершині,

З неба ізійшовши з громами у жмені,

І до злотопери до Райдуги мовив:

«Райдуго, йди живо, дай Ектору знати,

Що поки лиш буде Гамемнон-володар

Спереду ганяти, строї розбивати,

Поти хай не ходить, тільки других ставить

Битись з ворогами на лютую бійку.

Но коли він збитий ратищем чи луком

Кинеться до коней, я дам йому силу

Побивать, аж поки суден не захопить

І сонце не зайде і мрака не спаде».

Мовив, і піднялась Райдуга вітриста,

Полетіла з Іди в Іліон набожний,

Найшла Пріаменка Ектора-гетьмана,

Що стояв на конях, на колісні ясній,

І Райдуга стала лицем і сказала:

«Екторе Пріамів, до Дія подібний!

Прийшла я од Дія тобі розказати,

Що поки лиш буде Гамемнон-володар

Спереду ганяти, строї розбивати,

Поти сам ховайся, а все кажи другим

З ворогами битись на лютії бійці;

Но коли він, збитий ратищем чи луком,

Кинеться до коней, він дасть тобі силу

Побивать, аж поки суден не захопиш

І сонце не зайде і мрака не спаде».

Мовила і щезла Райдуга вітриста.

І Ектор у збруї із колісні скочив,

Ратищами бризнув і пішов по стану

До бою будити, і бій підійнявся.

Трояни вертались, двигались к ахеям,

А аргеї також строї підкріпляли.

Бій настав. Зійшлися; Гамемнон-володар

Кинувся і здумав всіх опередити.

Тепер ви скажіте, олімпськії Співи

Хто виступив первий против Гамемнона?

Чи він із троян був, чи він був із прийшлих?

Іфідам високий, Антинорієнко,

Що виріс у Хтриці, вівцями багатій;

Кісій, мамин батько, ростив його змалку

В себе; він дочку мав милую Хтеану;

І коли доріс він віку молодого,

Дід його задержав і дав свою дочку;

Но він із терему на славу ахейську

Пішов; двадцять суден повів за собою;

Но судна він тії кинув у Перкоті,

А сам уже пішо прибув до Ільйону;

Так він ото й вийшов против Гамемнона

І тільки обидва докупи зійшлися,

Атрієнко кинув, та мимо прокинув,

А Іфідам того в пояс нижче броні

Вдарив і впер кріпко кріпкою рукою;

Но пояса все ж він не пробив, бо зразу

Остріє погнулось, мов оливо в сріблі.

І взяв Атрієнко ратище рукою,

І рвонув до себе, мов лев, із рук вирвав,

Мечем його в шию вдарив, життя збавив.

І впав і заснув він сном непробудимим

Далеко од жінки за міщан, бідняга,

І ласки од єї не мав, а дав много;

Зразу сто волів дав, а ще тисяч кіз мав

Та овечок дати, що паслись без ліку.

Тепер Атрієнко кинув його голим,

Поніс його збрую у військо ахейське.

Аж побачив теє Коон Антинорів,

Брат його старіший, і тяжкая туга

Очі його вкрила по вбитому брату.

Враз на Гамемнона крадькома наскочив,

Вдарив його в руку трохи нижче ліктя,

І навиліт вийшло остріє блискуче.

І здригнув одразу Гамемнон-володар,

Но все ж він не кинув ні поля, ні бою,

А з ратищем бистрим скочив на Коона.

Коон Іфідама, родимого брата,

Все тягнув за ноги і звав отаманів.

Но той його разом попід щит широкий

Мідною клюгою вдарив, життя збавив,

І голову буйну зніс над Іфідамом.

Так од Атрієнка сини Антинора,

Вік свій переживши, у Невида стали.

А той ще кидався у вражії строї

Із ратищем острим, мечем та камінням,

Поки з його рани тепла кров стікала;

Но як рана зсохла і кров перестала,

Колючії болі взяли Атрієнка;

Як жінка-роділля мучиться стрілою,

Що на ню Натуги родові пускають,

Іринії дочки, що болями рядять,

Так мучилось тяжко серце Атрієнка.

І в колісню став він і звелів візниці

Поганять до суден, бо душа стомилась.

І гукнув він сильно до сильних данаїв:

«Милі отамани і князі аргейські!

Закривайте ви вже судна мореходні

Од тяжкого бою; бо мені Дій-батько

Троян побивати весь день не позволив».

Мовив, і візниця пустив його коней

До суден глибоких, і коні погнались,

І пінились перса, і ноги пилились,

Як вони із бою царя виносили.

Аж поглянув Ектор, нема Гамемнона,

І гукнув щосили до троян, лікійців:

«Трояни, лікійці, славнії дардани!

Будьте молодцями, з сили не спадайте.

Вже поїхав лицар; мені тепер славу

Подав Дій Кроненко; женіть живо коней

На гордих данаїв, хай більш буде слави».

Мовив і підняв їх і душу і силу.

І як часом ловчий собак білозубих

Напустить на лева чи на свиню дику,

То так на ахеїв звів троян могучих

Ектор Пріаменко, рівний до Ярія.

І сам, тяжко гордий, летів попереду

І упав на бійку, мов сильная буря,

Що з неба спадає і збурює море.

Кого ж напочатку та кого на станку

Побив Пріаменко, як Дій подав славу?

Спочатку Асея, за ним Автоноя,

Опіта, Офельта, Долопа Клітенка,

Аглая, Есимна, Ора й Іппоноя.

Се князів данайських побив, а що черні,

То як часом хмару Зефір розколише,

У буйного Нота вдаривши щосили,

І котиться хвиля, і піна високо

Скаче од подуву повсюдного вітру,

Так од Пріаменка голови спадали.

Тогді було б лихо, пропащеє діло,

І вже б ті ахеї до суден побігли,

Якби к Дивомиду Одиссей не мовив:

«Що ж то ми, Тидьєнку, з сили поспадали?

А ходи та стань лиш коло мене; стид нам,

Як забере судна Ектор шоломенний».

Аж до його мовив Дивомид хоробрий:

«Стану й постараюсь, но все ж нам користі

Із того не буде, бо Дій хмароходний

Не нам дає славу, а дає троянам».

Мовив і Хтимбрія повалив із коней,

Ратищем у грудку вдаривши, а друга

Його, Моливона, Одиссей справорив;

І, сих залишивши спокійних од бою,

Кинулися в строї, і, мов кабани ті

На собак мисливих кидаються буйні,

То так вони били троян. І ахеї,

Гонимії тяжко Ектором, спочили.

І йще вони взяли колісню і сильних

Двох синів Меропа – віщуна з Перкоти,

Що всякі знав віщби і дітям не радив

На війну пускаться, но ті не вважали,

Бо Хири вели їх до чорної смерті.

І славний Тидьєнко у них одняв душі,

Забрав у них збруї; а Одиссей мудрий

Обдер Іпподама разом з Іпірохом.

І так у них бійку вирівняв Кроненко,

З Іди спозирнувши; стали рівно битись.

Тидьєнко ударив в стегно Агастрофа,

Славного Певненка, а коней не було

Близько до побігу, так він і спав з духу.

Слуга держав коней далеко, і піший

Він поти по війську снував, аж не згинув.

І поглянув Ектор і кинувся з криком

На них, і з ним разом кинулись трояни.

І здригнув, дивлючись, Дивомид хоробрий,

І враз к Одиссею спідручному мовив:

«Летить на нас туча – Ектор шоломенний;

Но стіймо на місці, будем одбиваться».

Мовив і з розмаху ратищем ударив.

І вдарив не мимо, а в самеє тім’я

В шолом, тільки в міді мідь його погнулась

Не дійшла до тіла; його закрив шолом

Тройний та дірчастий, Аполлоном даний,

І Ектор одскочив у товпу далеко,

Упав на коліна, уперся об землю

Рукою, і очі темна ніч покрила.

Но поки Тидьєнко за ратищем бігав

За первії строї, де воно вкопалось,

Ектор спам’ятався, на колісню скочив,

Кинувся у військо і од Хири спасся.

І Дивомид крикнув, ратищем затрясши:

«І тепер ти спасся, собако, а близько

Була смерть; поміг, знать, Аполлон стодійний.

Що його ти молиш, на ратища йдучи;

Но тебе я встріну, то ще доконаю,

Як мені з богів хто до помочі стане.

Тепер кого зможу, того й бити буду».

Мовив і став збрую здирать з Піоненка;

Аж там Олександер, чоловік Еленин,

Давно на Тидьєнка кривий лук наводив,

За стовпом засівши на славній могилі

Іла Дарданенка, давнього гетьмана;

І тільки почав той з грудей Агастрофа

Броню іздіймати, з плечей його щита,

А з голови шолом, він натягнув лука,

Вдарив, і недарма стріла полетіла:

Вона в п’яту праву вдарила, пробила,

І в землю засіла, і той розсміявся,

Із-за стовпа скочив і став похвалятись:

«Вдарив! Стріла мимо не пішла, а щоб то

У печені встрягнуть та випустить душу,

Тогді б одпочили біднії трояни,

Що дрижать од тебе, як кози од лева».

Аж до його мовив Дивомид хоробрий:

«Стрільче-засідальче, чепуре-дівчуре!

Якби ти одкрито вийшов против мене,

Тебе б не закрили ні луки, ні стріли;

Хвалишся, що в мене здер п’яту, мені ж ти

Все одно, що жінка, що дитя зробило.

В слабого без сили і стріли тупії,

А в мене іначе: стріла долітає –

Так острою стрягне, і враз той валиться;

Жінка його вдома з лиця опадає,

Діти сиротіють, а він кров’ю сходить,

Тліє, і край його не жінки, а птахи».

Мовив, і до його Одиссей підскочив,

Став уперед, сів той, стрілу з ноги вийняв

Острую, і в тіло ввійшла біль боляча;

І в колісню став він і звелів візниці

Поганять до суден, бо душа стомилась.

Одиссей один був, нікого з аргеїв

Із ним не осталось – усі в страху були.

І здихнув він серцем і до себе мовив:

«Що тут мені діять? Гірко утікати,

Спужавшися черні, но ще гірше пертись

Одному. Данаїв розпудив Кроненко.

Нащо моє серце журиться про теє?

То плохії тільки з бою утікають;

Но хто в бою храбрий, так тому вже треба

Храбро і стояти, чи згине, чи згубить».

А поки він в мислях розважав про теє,

Підступили строї троян щитобронних,

Стали в круг, погибель свою облавили,

Як собаки й хлопці молоді облавлять

Кабана – і йде він з густої лозини

І в кривому рилі клевак білий точить,

А ті нападають, він скрипить зубами,

Ті не одступають, дарма що він сильний, –

То так і трояни кругом Одиссея

Обійшли; він первим славного Дійпіта

У плече ударив, ратище схопивши;

Потому вбив разом Хтоона й Еннома,

Далі Херсидама на скоку із коней

Ратищем край пупа попід круглим щитом

Вдарив, і упав він, і землі вхопився.

Кинув сих і знову ратищем Харопа

Іппасенка вдарив, Сокового брата;

Сок могучий скочив брата рятувати,

Близько підступився і до його мовив:

«Одиссею змисний до ума й до діла!

Хоч матимеш славу, що двох Іппасенків

Побив ти сьогодня і взяв у них збрую,

Хоч сам ти у мене од ратища згинеш».

Промовив і вдарив по рівному щиту,

І щит його ясний ратище пробило,

І шитую броню на йому порвало.

І з ребер всю шкуру здерло, но Паллада

Не дала утроби його звередити.

Одиссей почувся, що рана несмертна,

І враз одступивши, до Сока промовив:

«Оце твоя сходить погибель лихая;

Не дав єси, враже, з троянами биться,

Так і тобі Хири і чорної смерті

Сей день не минути: ти, мною побитий,

Мені даси славу, а Невиду душу».

Мовив, і Сок було пустився тікати;

І тільки пустився, аж той межи плечі

Ратищем і вдарив, прогнав через груди,

І він з ніг звалився, а Одиссей мовив:

«Ой Соку ж ти, сину славного Іппаса!

Найшла ж тебе гибель, не втік ти од неї.

І тобі ні батько, ні рідная мати

Очей не закриють мертвому, лиш птахи

Будуть тебе рвати, маючи крилами.

А я вмру – ахеї мене поховають».

Промовив і Сока ратище тяжкеє

Витягнув із тіла і круглого щиту;

І стала кров бігти і серце боліти.

І взріли трояни кров на Одиссеї,

Крикнули і стали кругом напирати;

Став він подаватись і дружину звати,

І тричі гукав він зі всієї сили,

І зачував тричі Менелай хоробрий,

Далі до Аянта спідручного мовив:

«Аянте, гетьмане, сину Теламонів!

До мене доходить голос Одиссея,

Так ніби одного його обступили

Трояни, одбивши на лютому бою.

Ходімо до його, треба рятувати;

Боюсь, щоб один він і сильний не згинув

Од троян і жалю не було б данаям».

І кинувся первим, а той за ним слідом,

Найшли Одиссея; круг його трояни

Вились, мов шакали хижі по лощинах

Круг оленя того, що його хто вдарить

Стрілою із лука; зразу він тікає,

Поки кров струмиться і коліна служать;

Но як стріла остра його обезсилить,

Його й пожирають хижії шакали

На горах лісистих; аж от підступає

Лев – шакали врозтіч, і лев стає їсти;

Так трояни сильні ходили товпою

Кругом Одиссея мудрого; і лицар

Лихий день од себе ратищем одводив;

Но Аянт з’явився; щит його, як башта,

Збоку став; трояни кинулися врозтіч;

І Менелай храбрий взяв його за руку

І вів, поки слуги коней не подали.

А Аянт, пустившись, повалив Дорикла,

Зліва Пріаменка, потому Пандока,

Потому Лісандра, Піраса й Піларта.

Як потік той повний із гір на долину

Потече ревучий, як дощ піде Діїв

І много він свірок, много сухих дубів

Несе, много мулу в море накидає, –

Так пробігав полем Аянт і нівечив

І людей і коней. Не знав того Ектор;

Він доглядав бою із лівого краю,

Край ріки Скамандру, де людськії також

Голови спадали і вставали крики

Кругом Ідоменя й Нестора старого;

Ектор межи ними літав, робив дива,

Ратищем та кіньми розривав їх строї.

Но все ж би ахеї поля не лишили,

Якби Олександер, чоловік Еленин,

Не збив Махаона, отамана люду,

Вдаривши стрілою у правеє рам’я;

А то всі ахеї за його спужались,

Щоб його не взяли в переміні бою.

Ідомень передній до Нестора й мовив:

«Несторе Нільєнку, ахейськая славо!

Скачи в колісню лиш, бери Махаона

Та поганяй живо до суден глибоких:

Знахур нам дорожчий, як хто, бо він знає

І стріли виймати і ліки давати».

Мовив, і послухав Нестір геринійський.

На колісню скочив, і Махаон також

Вискочив, нащадок знахура Аскліпа;

Вдарив він по конях, і коні погнались

До суден глибоких, куди їм хотілось.

Аж Кевріон глянув, що там б’ють троянів,

Екторів візниця, от до його й мовив:

«Екторе! Ми тута буримо данаїв

На закуті поля, а другі трояни

Мішаються тяжко і самі і коні,

І видно, що мне їх Аянт Теламонів:

В його щит широкий на плечі, – туди ми

Колісню і коней пустім, там найбільше

Кіннії і піші вражду розпочали;

Одні других гублять, і крик там великий».

Промовив, ударив по конях гривастих

Батогом тріскучим, і коні понесли

Колісню їх бистру між троян й ахеїв

По щитах і трупах, і осі крівлею

Внизу обкипали і спереду козла,

Що з-під копит кінських бризками летіла

Та з ободів, – так він у вражії строї

Летів розривать їх; пропащая смута

Найшла на данаїв, ратище не спало;

Всі вражії строї Ектор перебурив

То ратищем острим, мечем, то камінням.

З одним лиш Аянтом в бійку не кидався,

Бо Дій покарав би, якби він з ним бився.

Дій сам уже вдарив страхом на Аянта:

Став він, ізумився, кинув щит на плечі

І став одступати, звіром поглядати

По боках, ідучи нога за ногою.

Як хижого лева од волів обори

Гонять і собаки і сільськії люди

І не дають їсти волової тлущі,

Всю ніч стережучи; і він, жадний м’яса,

Преться, та не може, бо ратища острі

Летять йому взустріч із рук небоязних

І віхті горючі – лякається й сильний,

І світом одходить, серцем невеселий, –

Так Аянт одходив, серцем невеселий,

Од троян, боячись за судна ахейські.

Як осел на ниві дітей не вважає,

Тугий, що на йому много пруття збито,

Він буйную ниву спасає, а діти

І б’ють його пруттям, та сили не мають,

І тогді зганяють, як він напасеться, –

То так і Аянта, сина Теламона

Гордії трояни й помагачі дальні

Ратищами били у щит і все гнали;

А Аянт порою то добирав сили,

Лицем обертався і здержував строї

У троян, то знову тилом обертався,

І все їм дорогу закривав до суден.

Лютував не раз він меж троян, ахеїв,

І ратища острі із рук небоязних

Декоторі, рвучись, у щит устрягали;

Но більше їх ратищ далеко од тіла

В землю устрягали, тіла не поївши.

Аж поглянув славний Еврипіл Евемнів,

Що на його сиплять острими стрілами,

І став коло його і ратищем кинув.

Вдарив Апісавна, Фавсового сина,

Під печені й серце і ніг його збавив;

І Еврипіл скочив збрую обдирати,

Аж завважив теє славний Олександер,

Що він Апісавна обдирав, взяв лука,

Навів в Еврипіла і у стегно праве

Вдарив; стріла трісла, нога стяжеліла;

Тікаючи смерті, він пішов к дружині

І скільки мав духу, гукнув до данаїв:

«Милі отамани і князі аргейські!

Станьте, оберніться, візьміть од Аянта

Лихий день! Він ходить у стрілах, йому вже

З бою не вернуться; живо ж у лице їм

Станьте за Аянта Теламонієнка!»

Загукав підбитий Еврипіл, і тії

В купу поставали, щити посклоняли,

Ратища підняли, і Аянт назустріч

Пішов і, прийшовши, знову обернувся,

І знов у них бійка полум’ям палала.

Нестора із бою Нілієві коні

Несли, аж потіли, й везли Махаона;

Глянув і пізнав їх скорохід Ахілло,

Бо стояв на гузці корабля крутого,

Дивлячись на труд їх та лиху погоню.

І зараз покликав вірного Патрокла,

З корабля гукнувши, той з наміту вийшов,

Рівний до Ярія, – тут початок лиха.

Первий обізвався славний Менітьєнко:

«Чого звеш, Ахілле? Нащо мене треба?»

Аж до його мовив скорохід Ахілло:

«Славний Менітьєнку, серцю наймиліший!

Тепер, знать, ахеї впадуть мені в ноги

З просьбою, бо нужда прийшла незносима.

Піди ж лиш, Патрокле, Нестора спитайся,

Кого то везе він раненого з бійки?

Він до Махаона іззаду подібний,

До сина Аскліпа; в лице не заглянув,

Бо край мене коні бистро пролетіли».

Мовив, і Патрокло вчинив його волю,

Пішов край намітів та суден ахейських.

А ті, як прибули в наміт Нілієнка,

Зараз позлізали на землю багату.

Евримед їм коней із колісні випріг,

І вони одежу провітрили трохи,

Против вітру ставши на березі моря;

Далі й до наміту прийшли й посідали,

І їм дала пити славна Екамида,

Бранка із Тенеду, взятого Ахіллом,

Дочка Арсиноя, даная старому

За те, що він луччий був у них порадник.

Вона їм спочатку стіл постановила

Славний, чорноногий, хороший, на йому

В мідянії мисці подала цибулі

Та муки святої та до пиття меду

Подала старого поставець домашній,

Цвяхований злотом, що мав штири ручки

І на кажній ручці золотих по парі

Голубів кормилось, та ще мав два денка;

Другому б нелегко його і підняти

Повного, но Нестір підіймав, як треба.

В його молодиця красная налила

Вина із Парамни; натерла на тертці

Козиного сиру, підбила мукою

І, все зготувавши, подала їм пити;

І вони у собі згагу погасили,

Сіли й забавлялись милими словами.

Аж Патрокло разом в дверях показався.

Старий подивився, встав із свого крісла,

Ввів його за руку та просить сідати.

Но Патрокло просто одпирався й мовив:

«Нема часу, діду, не проси даремне,

Бо той тяжко гнівний, хто післав спитати,

Кого провозив ти раненого; сам я

Пізнаю і бачу, що то Махаон був,

І з вісткою зараз піду до Ахілла,

Бо знаєш, дідуню, який то сердитий

Чоловік: у його і невинний винен».

Аж до його мовив Нестір геринійський:

«Та що ж так Ахілло дбає про ахеїв,

Которих стрілами влучено? Не знає,

Яке горе в стану; кругом наші луччі

Лежать коло суден, влучені і збиті;

Влучено Тидьєнка, славного Дивмида,

Збито Одиссея і Агамемнона,

Влучено стрілою в стегно Еврипіла;

А тепер і сього я привіз із поля,

Влученого з лука. А Ахілло й сильний,

Та він за данаїв не дбає й не чує.

Чи жде, поки судна на березі моря

В нетузі аргейські попелом не сядуть

І самі не ляжем трупами? Нема лиш

Сили, яка була в моїх хибких жилах;

Якби змолодіти та ту силу мати,

Як ми за худобу з ілійцями бились

Займану, коли я вбив Ітимонія,

Сина Іпероха, що жив у Іліді

І одбив добичу! Він як стояв первим

За волів, так, мною ратищем пробитий,

Упав, і селяни кинулися врозтіч;

І ми в них добичу славную одбили:

Копу стад волових, копу турм овечих,

Копу стад свинячих, копу турм козиних,

А коней булавних так півтори сотні,

Все лошиць, ще много з лошатами було.

І все то ми ніччю в місто і пігнали,

В місто Піл Ніліїв. Нілій зрадів серцем,

Що я й новаком був, а добув так много,

Кликуни з зорею кликом поскликали

Усіх, хто мав кривду на святій Іліді,

І старшина пільська все їм поділила.

Бо епійці многим кривди наробили,

Як ми, малолюдні, в Пілі бідували;

Нас тоді тіснила Іраклова сила

В старину; немало згинуло хоробрих.

У батька Нілія дванадцять нас було,

Я один остався, а то всі погибли.

Ото й загорділи збруйнії епії,

Стали зневажать нас і кривди чинити.

Старий собі стадо волів і овечок

Узяв, всього триста разом з пастухами,

Бо і він мав кривду на святій Іліді;

Четверо заможних коней з коліснею,

Посланих на гонку, де вигрою була

Золота триніжка; а Авгій і коней

Забрав і візницю одігнав сумного.

Старий за ту кривду словами й ділами

Взяв собі чимало, а те все дав людям

Поділить, щоб кажний забрав свою долю;

Ми собі й ділились і в місті приноси

Богам приносили. Аж на треті сутки

Всі вони гурбою, і піші, і кінні,

Надійшли, і з ними ще два Моливона

Пішло недорослих, не бачивших бою.

Є в нас на узгір’ї місто Хтривоєсса,

Оддаль од Алфію на границі пільській;

От вони й завзялись теє місто взяти.

Но тільки що полем пройшли, як Паллада

Дала знать з Олімпу, щоб ми узбруїлись

Ніччю, і не плохі піляни зібрались,

А самі охочі; мене Нілій-батько

Не пускав збруїтись, сховав усіх коней,

Казав, що я к бою іще не звичайний;

Но я й так, без коней, з кінними зрівнявся

Пішо; так Паллада вела до замоги.

Єсть потік Мінівій, що близько Арини

Вливається в море; там зірниці ждали

Кіннії піляни, а піші збирались

Звідти цілим військом і в повнії збруї

Перейшли к полудню до річки Алфію

І там, давши Дію святії приноси,

Вола Посидію і вола Алфію,

Ще й телицю буйну сивокій Палладі,

Сіли до вечері по рядах, по строях;

І разом у збруї лягли спочивати

Берегом потоку. Гордії епії

Вже кругом стояли теє місто брати;

Но їх іще ждала великая справа!

Бо тільки лиш сонце землю освітило,

Ми почали бійку з Палладою й Дієм.

А тільки піляни з епіями збились,

Я повалив первий хороброго Мула,

І взяв його коней. То був зять Авгія

I старшую дочку держав Агамиду,

Що всі ліки знала, які є на світі;

Я його назустріч ратищем ударив,

Він упав, а я враз на колісню скочив,

І став серед первих. Гордії епії

Кинулися врозтіч, тільки повалився

Їх отаман кінний, що в боях був первим;

А я і рвонувся, мов чорная буря,

Взяв колісень копу і з кажної по два

Пустив землю гризти ратищем побитих;

Тогді я побив би і тих Моливонів,

Щоб їх тільки батько Землетряс могучий

Не вихопив з бою, туманом покривши.

Дій тогді пілянам велику дав силу;

Ми їх тогді гнали по щитному полю,

Побивали й збрую пишную здирали,

Поки до Вупрасу коней не дігнали,

До скали Олени і до Алісія,

Звідти нас Паллада назад повернула.

Остатнього там я побив, і ахеї

Пустилися кіньми з Вупрасу до Пілу,

І всі вихваляли Нестора та Дія.

Отак за людей я бився. А Ахілло

Для себе лиш сильний, но колись він буде

Тяжко жалкувати, як люди погинуть

Та й тобі, мій друже, Менітій сам радив,

Як тебе із Хевти слав до Гамемнона, –

Бо ми ж тогді були разом з Одиссеєм

І чули в будинках, що він тобі радив.

Ми тогді ходили до дому Пілія,

Вербуючи військо по славній Ахеї.

Там ми й Менітія храброго застали,

І тебе з Ахіллом. Пілій тогді сивий

Воловії стегна тлустії для Дія

Палив серед двору й золотую чарку

Держав і вино лив на вогонь набожний.

А ви куски м’яса різали, як ми з ним

Стали у воротях. Ахілло піднявся,

Провів нас за руки, попросив нас сісти

І угостив славно, як слід угощати;

А коли ми вволю наїлись, напились,

Я й став замовляти, щоб ішли ви з нами.

Ви на те пристали, і ті вас навчали.

Пілій, старий батько, научав Ахілла

Храбритись і бути за всіх переднішим,

А до тебе мовив Менітій Акторів:

«Сину мій! Ахілло вищий тебе родом,

Но ти зате старший; Ахілло сильніший,

Но ти йому раду давай і науку,

Води, і він, сильний, слухатися буде».

Отак старий радив, ти забув! Хоч сей раз

Настій на Ахілла, може, він подасться.

Хто знає, чи з богом ти не схилиш серця

Мовою – могуча дружняя розмова.

Коли ж його держить небесная воля

І що-небудь мати од Дія сказала,

Так хай тебе вишле з військом мірмідонським.

Може, хоч ти будеш світом для данаїв.

Та хай свою збрую дасть тобі на бійку,

Може, тебе приймуть за його самого,

І стихнуть трояни, і спічнуть ахеї

Зморені, бо в бою ніколи спочити.

Нестомлені, ви їх, стомлених, одразу

Проженете к місту од наших намітів».

Мовив і порушив серце його в грудях,

І він мимо суден пішов до Ахілла.

Аж тільки зрівнявся з судном Одиссея,

Де в них одбувалась справа і розправа

І де у них божі буввани стояли, –

Аж йому зустрівся Еврипіл Евемнів,

Острою стрілою у стегно пробитий.

Він хромав, ідучи, і потом потіли

Голова і плечі, і з рани тяжкої

Чорна кров стікала; но сила ще була.

Як його побачив славний Менітьєнко,

Так до нього з жалем живо і промовив:

«Бідні отамани і князі данайські!

Так ви на чужині, в далекії Трої

Стали своїм тілом собак годувати?

Скажи ж мені правду, славний Еврипіле,

Чи ще не даються Ектору ахеї,

Чи вже погибають, ратищем побиті?»

Аж до його мовив Еврипіл пробитий:

«Та нема, Патрокле, жадного рятунку

Ахеям, і живо враги судна візьмуть,

Бо всі, які були луччі отамани,

Лежать коло суден ранені й пробиті

Троянами, й сила їх росте без часу.

Порятуй, Патрокле, веди мене к судну,

Виріж стрілу люту, вимий кров червону

Теплою водою та приложи ліків

Добрих, що ти, кажуть, знаєш од Ахілла,

Вченого Хіроном, праведним кентавром.

Є в нас Подалірій і Махаон-знахур,

Та один в наміті і сам має рану,

І сам виглядає знахура до себе,

А другий на полі з троянами б’ється».

І до його мовив славний Менітьєнко:

«Що ж із того буде? Що тут заподіять?

Піду до Ахілла, все йому розкажу,

Що говорив Нестір – сторожа ахейська,

Но й тебе не кину так тяжко страждати».

Мовив і під боки взяв його; прийшов з ним

У наміт; слуга їм дав волову шкуру;

На шкурі поклавши, він вирізав живо

Стрілу з його тіла; вимив кров червону

Теплою водою, поклав на ню ліків

Тертих, що усякі болі одіймають;

І рана присохла, і кров перестала.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 167 – 187.