Пісня 8. Бійка перемінна

Переклад С.Руданського

Ткань

Рум’яна зірниця землю освічала,

А Дій хмароходний радився з богами

На самій вершині двірного Олімпу.

І Дій говорив їм, а боги вважали.

«Вислухайте всі ви, боги і богині!

Хай я вам розкажу, що на мислі маю.

Нехай мому слову ні божая жінка,

Ні муж не перечить, а всі помагають,

Щоб я якнайшвидше сповнив теє діло.

Бо тільки я вгляну, що хто із вас вийде

Помагать к троянам або ік данаям,

Так той мені з біллю на Олімп поверне

Або його схоплю, кину в Тартар темний

Далеко під землю, в страшную безодню,

Де двері залізні, а помости мідні,

І так од Невиддя, як земля од неба.

Знатиме, який я сильний меж богами.

Знатимете й ви всі, тільки попитайтесь!

Причепіть до неба ланцюг щирозлотий,

І боги й богині – усі почіпляйтесь,

І тягніть – ви з неба не стягнете Дія

Великого бога, як ви не силкуйтесь.

А я як захочу за ланцюг узятись,

То й самую землю підійму, і море,

І ланцюг високо к вершині Олімпу

Прив’яжу, і в мене все так і повисне.

Настільки я вищий за богів і смертних».

Мовив, і всі глухо на теє мовчали,

Вражені словами, бо говорив грізно.

Одна обізвалась сивока Паллада:

«Батьку наш Кроненку, царю над царями!

Знаємо ми добре, що ти найсильніший,

Та нас болить серце за храбрих данаїв,

Що в лиху годину загинути мають.

В бійку ми не підем, коли йти не кажеш,

Ми тільки аргеям подамо пораду,

Щоб не всі погибли із-за твого гніву».

Аж Дій хмароходний до неї промовив:

«Не бійсь, Тритогеню, бо я се говорю

Не на зле, я хочу тобі добрим бути».

І з сими словами запріг собі коней

Бистрих, мідноногих та золотогривих,

В золото вдягнувся, взяв батіг у руки

Золотий, хороший, на колісню вийшов,

Ударив по конях, і коні погнались

Помежи землею і небом зорястим.

І прибув на Іду, звіряную матір,

На Гаргар, де гай був і бувван преславний;

Спинив коней батько і божий і людський,

Випріг із теліжки, обгорнув туманом,

А сам на вершині сів собі, веселий,

І дививсь на Трою і судна ахейські.

Чорняві ахеї снідали в намітах

І враз по сніданні збрую одягали;

А в місті трояни і собі збруїлись,

Хоч їх було й менше, но й вони палали

Битись поневолі за жінок та щадків.

Брами одчиняли, разом висипали

І піші і кінні, і шум був великий.

Тільки ізійшлися на чистому полі,

Ратища, і щити, і людськая сила

Зліталися разом, щити в щити били

Круглими боками, і шум був великий.

Похвальба і крики б’ючих і побитих

Мішалися разом; земля кривавіла.

Як ціле світання і цілеє рання,

Так стріли літали і рівно люд гинув.

Но як серед неба сонце підійнялось,

Підняв божий батько ваги золотії,

На шайки поставив два жереби смертних:

Один для троянів, другий для ахеїв,

Взяв посередині і знизив ахеїв.

Жереби ахейські к землі опустились,

Жереби троянські к небу підійнялись.

І з Іди він тяжко загримів, блиснула

Стріла громовая по війську ахейськім,

І всі здивувались і страхом понялись.

Не смів оставаться ні Ідомень сильний,

Один оставався Нестір геринійський,

Та й то поневолі, через коня свого:

Його Олександер, чоловік Еленин,

По тімені влучив, де первая грива

В коней виростає і де страшно бити.

Кінь скакав – калена дійшла аж до мізку, –

Вертівся на місті і норовив коней.

Заким старий різав ножем посторонки

У коня, а бистрі Екторові коні

Уже налітали з візницею сильним

Ектором, і так би старий і загинув,

Якби не заглянув Дивомид хоробрий;

Він тяжко наздогін гукнув к Одиссею:

«Що ти, Лавертенку, мудрий Одиссею,

Тікаєш, мов хирний, виставивши спину?

Коли б тобі в спину ратище не встрягло!

Даваймо старого з біди виручати!»

Гукнув, та не вслухав Одиссей премудрий,

Він перебіг мимо до суден ахейських.

Тогді сам Тидьенко уперед рвонувся,

Став поперед коней старого Нільєнка.

І до його мовив бистрими словами:

«Тяжко тебе, діду, молоді стиснули,

А ти обезсилів, старість одоліла.

Плохий і погонич, і коні пристали.

В мене ж колісня є і Троєві коні.

Ставай, так побачиш, як вони уміють

Сюди й туди витись, гнати і втікати.

Я їх од Енея хороброго маю.

За твоїми слуги доглянуть, а сими

На троян наскочим, нехай Ектор знає,

Чи й моє в долоні ратище яриться».

Мовив, і послухав Нестір геринійський;

Несторових коней взяли доглядати

Несторові слуги Ственел з Евримедом,

А ті поставали в колісню Дивмида.

Нестір узяв віжки пишнії, ударив

По конях – в годині край Ектора стали.

Його Іньопія, в Хтивового сина,

Що поганяв коней, в саму грудку вдарив,

І з колісні впав він, одскочили коні

Бистрії, і сила і душа пропала.

Жаль Ектору було доброго візниці,

Та він його кинув, хоч серце боліло.

Він шукав візниці другого, й не довго

Коні його ждали, бо живо найшов він

Архіптолемея, сина Іхвітія.

І він сів на коні і взяв віжки в руки.

Тогді було б лихо – пропащеє діло!

Вже б вони, як вівці сперлись в Іліоні,

Щоб не глянув батько і божий і людський.

Він загримів тяжко і громом горючим

Вдарив перед кіньми храброго Дивмида –

Вогнем загоріла горючая сірка.

Спужалися коні в колісні, здригнули,

І він к Дивомиду з боязнію мовив:

«Повертай, Тидьєнку, своїх бистрих коней!

Не бач, що од Дія не тобі помога?

Сьогодня Кроненко йому дає славу,

Може, другим часом так нам, коли схоче,

Подасть. Дія волі ніхто не заможе.

Не заможе й сильний, бо він найсильніший».

Аж до його мовив Дивомид хоробрий:

«Так воно, дідуню, по правді ти кажеш.

Одно мені тільки і тяжко і важко,

Що Ектор іскаже про мене троянам:

«Од мене Тидьєнко тікав аж до суден», –

Скаже – та хай трісне земля підо мною!»

А до його й мовив Нестір геринійський:

«Що ти оце кажеш, Тидієвий сину?

Нехай зове Ектор і плохим і слабим,

Йому не повірять трояни й дардани,

І жінки троян тих сильних та могучих,

Що ти їх позбавив віку молодого».

Промовив, і зараз повернув він коні

Утікать до суден. Трояни і Ектор

З криком превеликим сипали стрілами.

І гукнув щосили Ектор шоломенний:

«А тобі, Тидьєнку, первому данаї

Давали і м’ясо, і вино, і крісло!

Тепер не вповажать, ти бабою стався.

Щезай, плоха бабо! А мене не зіб’єш,

На баштах не збудеш і жінок на судна

Не візьмеш; скоріше дідька будеш мати».

Мовив, і Тидьєнко став було вагатись,

Чи не вернуть коней та не стати битись.

І тричі він серцем і умом вагався,

І Дій з гори Іди тричі бив громами

На взнаку троянам, що їх поле буде.

І Ектор щосили мовив ік троянам:

«Трояни! Лікійці і славні дардани!

Будьте молодцями, з сили не спадайте!

Бачу, що Кроненко волів нам подати

І силу і славу, а данаям гибель.

Дурні! Вони стіни тії збудували

Слабі та нікчемні, но мене не спинять;

І рів їх глибокий коні перескочуть.

А коли я стану край суден глибоких,

Глядіть, щоби мали вогонь наготові.

Вогнем спалю судна і всіх перетлумлю

Аргеїв край суден, учадених димом».

Промовив і сильно загукав до коней:

«Ксанхте і Подарку, Ехтоне і Лампе!

Тепер, мої милі, оддячте за ласку,

Що вам Андромаха, дочка Етивона,

Первим подавала ярую пшеницю

І вином поїла, скільки вволю було,

Дарма, що я в неї мужем називаюсь.

Летіть, поспішайте, щоби нам одбити

У Нестора щита – славного до неба,

Бо й сам золотий весь і золоті скоби;

А у Дивомида з плечей його збрую

Пишную, що Іхвест викував на диво!

Як ми одіб’ємо, певні можем бути,

Що ахеї к світу на кораблі сядуть».

Отак похвалявся. Аж Іра, у гніві

Сидячи, здригнула, затрясла Олімпом,

І до Посидія мовила словами:

«Землетрясе сильний! Не болить же в тебе

Серце, що данаї марне погибають?

Вони ж тобі дари пишнії приносять

В Езі та Еліці, так дай їм замогу!

Бо якби взялися спільники данайські

Троян одігнати, Дія вгамувати,

Так він потужив би, сидячи на їді».

Аж до неї мовив Землетряс могучий:

«Що ж бо ти сказала, Іро необачна!

Із Дієм Кроненком не хтів би і битись,

І другому радить, бо він тяжко сильний».

Так поміж собою вони розмовляли.

А там, як ішов рів од башт аж до суден,

Так було набито кіньми та народом

Гонимим, і гнав їх рівний до Ярія

Ектор Пріаменко, бо Дій давав славу.

І вже би він судна спалив непремінно,

Якби Гамемнона справного й самого

Іра не довмила ахеїв підняти.

Він пішов к намітам та суднам ахейським,

На руках держачи червону кирею,

Став на здоровеннім судні Одиссея,

На самім середнім, щоби чути було

І в наміт Аянта Теламонієнка,

І в наміт Ахілла, що, певнії в силі,

Вони свої судна по краях держали,

І голосом сильним гукнув на данаїв:

«Сором вам, аргеї! Такі дивні з виду!

Де ж похвальба тая, що ви найсильніші,

Що ви там на Лімні нею похвалялись,

Коли їли м’ясо волів круторогих

І повнії чаші вина випивали,

Що на сто, на двісті троян із вас кажний

Стане, а тепер ви й одного не варті –

Ектора, що й судна незабаром спалить?

Дію! Та кого ж ти з царів господарів

Так карав і стільки брав у його слави?

А буввану твого пишного нігде я

Не минав, пливучи на суднах весельних.

На всякім палив я і тлущу і стегна,

Ідучи багату Трою воювати.

Вчини ж, Дію-батьку, хоч сю мою волю,

Дай же хоч самим нам утекти, спастися,

Та не дай троянам погубить ахеїв».

Мовив, і Дій-батько прийняв його сльози,

Волів іспасти люд, а не погубити.

І послав орла їм, вірнішую птаху,

Що держав у кігтях оленя малеє.

І оленя теє кинув край буввану

Дія, де ахеї Дієві молились.

І ті як узріли, що птаха од Дія,

Ожили і разом на троян наперли.

Тогді із данаїв перше за Тидьєнка

Ніхто не пустився летучими кіньми

За рів перегнати, бійку розпочати.

Він первий пустився і вбив Агелая,

Сина Хврадемона, що втікав на конях.

Він його наздогін ратищем ударив

Саме межи плечі, пробив йому груди,

І з колісні впав він, і брязнула збруя.

І враз полетіли славні Атрієнки,

За ними Аянти, славнії молодці.

Далі Ідоменій і друг Ідоменів

Мірівон хоробрий, рівний до Ярія.

Далі син Евменів, Еврипіл хоробрий.

І дев’ятий Тевкер – він із тугим луком

Став за щит Аянта Теламонієнка,

І що Аянт щита одкривав, він живо

Оглядав, і тільки ворога якого

Підбивав стрілою – і той падав мертвий,

Він знов за Аянта, як дитя за матір

Утікав – і знову той крив його щитом.

Кого ж то він первим із троян підстрілив?

Первим Орсилоха, потому Ормена,

Хвелеста, Детора, Хрома, Лікофонта

Та ще Меланіппа і Амоповона –

Усіх повалив він на землю родючу.

Глянув Гамемнон-цар і розвеселився,

Що од його лука гинули трояни,

І став коло иого і до його мовив:

«Тевкре Теламонів, голово ти мила!

Стріляй, чи не будеш світом для данаїв

І для Теламона, що тебе з дитинства

Ще й лівого сина згодував у себе.

І хоч він далеко, прослав його, Тевкре!

А я тобі скажу, і то певне буде,

Тільки Дій козарний та сильна Паллада

Дадуть мені взяти Іліон багатий,

Ти первий за мною візьмеш надгороду,

Золоту триніжку, або пару коней,

Або молодицю для свої постелі».

Аж до його мовив Тевкер доброчесний:

«Нащо, Атрієнку, справного й самого

Підмовлять? Стараюсь, скільки сили маю.

І тільки їх стали до Ільйону гнати,

Так я їх стрілами стою й побиваю.

Вісім стріл пустив я з довгими зубами,

І всі вони встрягли в тіла молодецькі.

Не попаду тільки в сього пса лихого».

Промовив і вдарив новою стрілою

В Ектора і тяжко бажав його вбити,

Та не попав того, попав Горгіхтона,

Пріам’вого сина стрілою у груди.

Його із Есими мати породила,

Славна Кастяніра, до богинь подібна.

Як мак на городі маківку склоняє,

Повную насіння в весіннюю пору,

Так його в шоломі голова склонилась.

Ще ударив Тевкер новою стрілою

В Ектора і тяжко бажав його вбити.

І не попав знову через Аполлона,

А вдарив візницю Архіптолемея,

Що поганяв коней, у самії груди;

Він з колісні хропнув, одскочили коні

Бистрії – і сила і душа пропала.

Жаль Ектору було доброго візниці,

Та він його кинув, хоч серце боліло.

І він Кевріону, убитого брату,

Казав коней взяти, і той покорився.

А сам живо скочив з колісні на землю

З криком превеликим, схопив живо камінь

І скочив на Тевкра, палаючи вбити.

І тільки той вийняв каленую з лука,

До жили приладив, аж тут його Ектор

По плечу в ключину, де шия і груди

Спливаються разом і де страшно бити,

Готового стрілить каменем і трахнув.

І жила урвалась, рука оніміла,

Він укляк коліном і випустив лука.

Та Аянт не кинув родимого брата;

Він живо прискочив, прикрив його щитом,

А тут підступили і вірнії слуги

Мікістій Ехвенко і дивний Аластор

І його слабого до суден понесли.

І знову Олімпський дав троянам силу,

І вони ахеїв к рову стали гнати.

Ектор був переднім і поглядав страшно;

Як пес свиню дику або лева гонить

І його наздогін іззаду хватає

За задок та стегна і в бік не пускає,

Так поганяв Ектор патлатих ахеїв,

Все заднього б’ючи, а тії втікали.

І тільки забігли за рів та за стіни

Втікачем і многих трояни побили,

Вони коло суден разом поставали.

Один у другого радились і руки

К богам підіймали, і кажний молився.

А Ектор на конях кружав і очима

Світив, як Горена, як Ярій пропасний.

Аж глянула Іра, і жаль її стало.

І вона к Палладі мовила словами:

«Дієвая дочко! Чи ж ми не поможем

Пропащим данаям хоча й наостанку?

В лихую годину всі вони загинуть

Од того одного: біснується тяжко

Ектор Пріаменко і лихо їм робить».

Аж її сказала сивока Паллада:

«Давно би він духу та сили позбувся

І в землі родимій згинув од аргеїв,

Та в думах негідних біснується батько,

Злий, несправедливий, вічно суперечний.

Забув, що я сина його Евриствія

Кілька раз спасала при лихій годині.

Тогді він до неба викрикав, і батько

Послав мене з неба йому поміч дати.

Коли б же я теє могла в думці мати,

Коли його слав він в Невид ворітенну

Достати з Ерева в Невида собаку,

Не втік би він Стигу, пропасної річки!

Тепер мене кинув, а слухає Хетти,

Що бороду брала, ноги цілувала

І просила вважить сильного Ахілла.

Но буде й сивока колись йому мила.

Іди ж лишень живо та запряжи коней,

А я оце піду в Дієві будинки,

Візьму його збрую й тогді буду бачить,

Чи рад буде нами Ектор шоломенний,

Як ми з’явимося на чистому полі.

Не один троянець собак або птахів

М’ясом нагодує край суден ахейських».

Мовила й склонила Іру білоплечу.

І Іра-богиня, Кроновая дочка,

Взялась ладнувати коней злотогнуздих,

А славна Паллада, Дієвая дочка,

В батька на помості шати розпустила,

Що сама робила, сама і красила.

Одягла на себе Дієву сорочку,

Узбруїлась сильно на лютую бійку,

На колісню стала, ратище узяла,

Тяжке та велике, що ним вона губить

Полки, коли сильна у гніві буває.

І вдарила Іра батогом по конях,

Години їм брами небесні одкрили,

Бо їх така доля, щоб Олімп великий

Одкривать і крити хмарами густими.

І вони погнались кіньми через браму.

Глянув Дій із Іди і тяжко озлився,

І до злотокрили, до Райдуги мовив:

«Райдуго! Верни їх, не дай їм доїхать

До мене, немила наша стріча буде!

Бо я тобі скажу, і то певне буде,

Я й коням їх бистрим ноги покалічу

І їх поскидаю, й колісню зламаю,

І в десять літ цілих вони не загоять

Ран тих, які громи їм понаробляють,

Щоб знала сивока, як битися з батьком.

На Іру не так я гніваюсь і злюся,

Вона звикла рвати, що я не замислю».

Мовив, і піднялась Райдуга вітриста,

Полетіла з Іди на Олімп великий

І в первих воротях вона їх зустріла,

Зупинила й словом Дієвим сказала:

«Куди ви? Чого так серцем розбісились?

Кроненко не каже помагать аргеям.

Кронів син казав вам, і він теє зробить,

Що і коням вашим ноги покалічить,

І вас поскидає, й колісню зламає,

І в десять літ цілих не згоїте в себе

Ран тих, які громи вам понаробляють,

Щоб знала сивока, як битися з батьком;

На Іру не так він злиться і гнівиться;

Вона звикла рвати, що він не замислить.

Но ти безустидна, суко, коли справді

Думаєш на Дія ратище підняти».

Мовила і зникла Райдуга вітриста.

Тогді до Паллади Іра і сказала:

«О, Дієва дочко! Ні вже, я не хочу

Із-за людей смертних з Дієм воюватись.

Нехай один гине, другий живий буде

Зауряд, нехай там сам він розбирає

В троян та данаїв, що кому годиться».

Мовила і коней назад повернула.

Години їм коней випрягли гривастих,

І коней прип’яли до ясел пахучих,

А колісню сперли на стіни блискучі;

А ті посідали на золотих кріслах

З другими богами з нудьгою на серці.

І Дій з гори Іди коней з коліснею

Пустив до Олімпу, прибув до безсмертних.

Землетряс могучий випріг йому коней

І колісню криту підняв на підстави.

А Дій всевидючий на золоте крісло

Сів, аж під ногами Олімп захитався.

Паллада і Іра особно од Дія

Сиділи, мовчали і не обзивались.

Но він уже відав думку їх і мовив:

«Що ви такі сумні, Іро та Палладо?

Не вдалось вам довго на славнії бійці

Троян побивати, що вам так обридли.

О, у мене сила і руки могучі.

Мене не заможуть всі боги олімпські,

А в вас біле тіло страхом затремтіло,

Не бачивши й бою і тяжкого діла.

Но ще я вам скажу – і те б таки було, –

Що, громом розбиті, вже б ви не вернулись

Із колісень ваших на Олімп безсмертний».

Мовив, і здригнула Іра і Паллада;

Вони разом дбали за лихо троянам.

Но тільки Паллада змовчала, ні слова

Дію не сказала, хоч і тяжко злилась;

Іра ж не стерпіла і зараз почала:

«Кроненку невірний, що ти оце мовив?

Бачимо й ми добре, що ти найсильніший,

Та нас болить серце за храбрих данаїв,

Що в лиху годину загинути мають.

В бійку ми не підем, коли йти не кажеш,

Ми тільки аргеям подамо пораду,

Щоб не всі погибли із-за твого гніву».

Аж Дій хмароходний до неї промовив:

«А хочеш ти бачить, Іро волоока,

Так взавтра побачиш, як буде Кроненко

Полки побивати хоробрих аргеїв,

Бо Ектор завзятий бою не покине,

Поки коло суден Пільєнко не встане

Та перед носами бійка не пічнеться

В тіснії тіснині над тілом Патрокла.

Так доля судила. І я не вважаю

На твій гнів – скитайся, тікай на край світа,

І землі, і моря, де Япет із Кроном

Ні вітрів, кругом їх тільки Тартар темний.

І туди забийся, так я не вважаю

На твій гнів, хоч ти тут первая собака».

Промовив, і стихла Іра білоплеча.

А там сонце ясне в Океан сховалось

І ніч невидючу на землю тягнуло.

Милий світ троянам погас, і ахеям

Настала ніч темна, мила і спокійна.

Ектор зробив раду у троян, зайшовши

Поодаль од суден к бистрому потоку

На чистеє місце, де трупів не було.

І всі позлізали з коней і вважали,

А Ектор їм мовив – ратище у його

В ліктів одинадцять, а остріє мідне

І золота рихва здалеку блищала.

Так на його спершись, він мовив троянам:

«Трояни, дардани й помагачі наші!

Сьогодня я думав судна і ахеїв

Погубить і в пору прибуть до Ільйону.

Аж ніч наступила і порятувала

Аргеїв і судна на березі моря.

Нічого робити, треба слухать ночі,

Та вечерю їсти! Випрягайте ж живо

Із колісень коней, давайте їм паші.

Приведіть із міста волів круторогих

І тихих овечок, принесіть із дому

І вина, і хліба та дров позбирайте,

Щоб цілу ніч темну до самого світу

В нас вогні горіли, небо освічали,

Щоби часом ніччю патлаті ахеї

Не втекли додому по синьому морю

Та тихо, спокійно на судна не сіли.

Хай вони і вдома свої рани гоять,

Вражені стрілою чи ратищем довгим,

Скачучи на судна, щоб знали і другі,

Як війну криваву з троянами вести.

А кликуни божі хай підуть до міста

Та розкажуть хлопцям і старикам сивим

Чатувати місто на баштах високих,

А жінкам удома кажнії великий

Вогонь розтопити та стерегти добре,

Щоб на пусте місто засіди не було.

Зробіть же, трояни, як я вам говорю,

Що вам тепер треба, сказано, і свято,

А взавтра я знову з вами поговорю.

Надіюсь на Дія та других безсмертних,

Що вижену звідси тих собак мерзенних,

Що Хири принесли на кораблях чорних.

Тепер тільки ніччю треба стерегтися,

А взавтра до світа, збрую зодягнувши,

Ми на самих суднах бійку розпічнемо.

Тогді буду бачить, чи мене Тидьєнко

Прожене од суден до стіни, чи сам я

Його вб’ю і збрую понесу криваву.

Взавтра він покаже силу, як у його

Ратищем ударю; но, думаю, первий

Ляже він пробитий з дружиною свою,

Тільки сонце зійде; щоб мені поправді

Так безсмертним бути, всі дні не старіти

І честь Аполлона та Паллади мати,

Як сей день погибель несе на аргеїв».

Так промовив Ектор. Трояни гукнули,

І випрягли з ярмів коней запотілих.

До колісні кажний прип’яв своїх коней;

Привели із міста волів круторогих,

І тихих овечок принесли із дому,

І вина, і хліба, і дров назбирали.

Принесли безсмертним святії приноси,

І гар аж до неба вітри підіймали

З димом, но їх дарів боги не приймали,

Бо їм опротивів і Ільйон набожний,

І Пріам воївний, і народ Пріамів.

А вони, зазнавшись, в строю військовому

Цілу ніч сиділи, і вогні горіли.

Як яснії зорі із місяцем ясним

Сіяють на небі в тихую погоду,

І видно всі скали, і гори, і доли,

І синь безконечна по небу проляже,

І видно всі зорі, і пастух радіє, –

Стільки вогнів було в троян під Ільйоном

Межи кораблями і Ксанхтом бігучим.

Може, вогнів з тисяч на полі горіло,

І їх по півсотні при кажнім сиділо,

А коні стояли на вівсі, ячмені,

При коліснях пишних і ждали зірниці.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 120 – 133.