2

Зинаїда Тулуб

Абдулка конав.

Важкий нерівний подих ледве підводив його напіврозчавлені груди, а жовті пальці з синіми нігтями вже холонули. Прозорим потойбічним поглядом дивився він на чумаків і не бачив їх. Перед його очима квітли сади аллахові, про які так принадно розповідали мулли, закликаючи його до вічної рабської покори. «Там, – казали вони, – він буде щасливий і вільний. Там прекрасні гурії задовольнятимуть його змолоділе тіло. Там не буде ані канчуків, ані голоду, ані грізних наглядачів. Там будуть соковиті плоди й страви і не доведеться думати, як здобути собі хліб щоденний». І в ім’я цього вічного щастя терпів Абдул усі сорок років свого житгя. Мовчав. Скорявся. Працював, як гірський осел, як терплячий сумирний верблюд. Жодного разу не зняв він руки на наглядача, не відмовився дати останнього гроша відгодованому муллі, не пропустив намазу, не забув жертви в день святого байрама. І жодного разу не ворухнулася думка про те, чи справді є той казковий принадний рай, нагорода за голод і муки.

І беззвучно ворушились уста його, і не могли вже вимовити слова…

Мовчали й чумаки, оточивши його щільним колом, зосереджені й урочисті свідки конання.

– Прощай, братику, – тихо й чуло шепотів Корж. – Тобі буде краще. Відстраждав ти своє. Годі! Поховаємо тебе, спом’янемо, як брата рідного…

А він уже не бачив ані чумаків, ані степу, ані сонця, що легко торкнулося обрію за рожевим серпанком куряви. Ясними уривками миготіли в напівзагаслій пам’яті сніжні гори батьківщини… материне обличчя, рідна сакля… і кінь, – той кінь, якого виростив він, мов дитину, годував із своїх рук, напував холодною джерельною водою… Потім зникло все. На мить почулася чи то сопілка, чи то знайомий спів… і розпливлося, зникло в небутті.

Здригнулися наостанку губи, безпорадно ловлячи повітря. Щось хрипіло в горлі, наче дрібні бульбашки… Потім усе стихло,

Мовчки скинули чумаки шапки і довго стояли, задумані й нерухомі.

Рожевою парою стояла курява в повітрі. Сонце повільно провалювалося в золотаво-червону безодню за краєм землі. В траві підпадьомкали перепілки… і гірко й пряно запахли трави під росою…

Поховали його на світанку, перед тим, як рушити в путь. Вирили глибоку яму, щоб не рознесли його кісток шакали та ворони, загорнули в чисту полотнину, «як велить їх закон мусульманський», поклали у землю і засипали, втоптали могилу. І на сирий її горбок насипали зеленого гілля від чагарника.

Багато їх у степу, цих безвісних, безіменних могил по чумацьких шляхах… Дмуть на них вітри буйні, обростають вони травою, а перехожі чумаки скидають шапки і кладуть на них зелену гілку…

Позапрягали відпочилих за ніч волів. Затоптали вогнище, щоб не спалахнув огнем-пожежею пожовклий пересохлий степ. І знов зарипіли вози над безмежною пустелею степу.

Корж лежав на отамановій мажі, дивився на степ, ще покроплений перловою росою, і мовчки смоктав свою люльку. Ось і край… Була людина і нема її. І нащо було страждати, працювати, мучитися?

Потім пригадалася Горпина, хутір, пан Бжеський і людолови. Людолови!.. А хіба Бжеський не людолов, як ногайці Ширинського бея? Хіба Абдулка не такий же хлоп, що працює на татарського пана?!

Гарячішала спека. Розтанула роса, закурило над степом пилом, і все сухіше і дзвінкіше стрекотіли коники в бур’янах. Але степ став хвилястий, по балках кучерявився чагарник, а подекуди й ріденький байрачок.

– Ось і Гадюча Балка, – кинув мовчазний отаман, не виймаючи люльки з рота. – Завтра дістанемось Дніпра.

Валка повільно спускалася схилом. Гадюча Балка скидалася на глибоке міжгір’я. Коли дві третини валки втяглися у вузький шлях, пробитий на дні весняним струмком, з чагарника раптом вискочили польські гусари і заступили дорогу.

– Стій! – крикнув франтуватий ротмістр з леопардовою шкурою за плечима. – Стій, пся крев! Де їдете?

І вмить гусари оточили чумаків. Опір був марний. Отаман методично витягнув із гаманця татарський ярлик і подав ротмістрові. Ротмістр подивився на пергамент, списаний чорними гачками східного письма, на тамгу та мигдалювату печатку й люто кинув ярлик отаманові в очі.

– Що це за теревені?! Де їдеш, галгане?

– Не галган, а козак славного війська запорозького із своїми товаришами. А інших паперів мені не давали, бо їздили ми до перекопської башти по сіль і веземо її на Січ.

– Вертай мажі, – уривчасто кинув гусар із леопардовою шкурою.

Але отаман не ворухнувся.

– Звертай! Тобі кажуть, хаме! – наїхав на нього ротмістр, блиснувши очима.

– Певно, не мені, бо ніякої влади я над собою не знаю, крім пана гетьмана та запорозького коша, – відступив отаман, зриваючи з плеча мушкет.

– А-а… Ти так! – гримнув гусар, хапаючись до зброї. – Бий харцизяк!

– Шаблі наголо, панове, – спокійно наказав чумак, кидаючись на ротмістра.

Зчинилась бійка. Безладно відстрілюючись, ховалися за мажі чумаки: де-не-де з свистом миготіло в повітрі шабельне лезо – і падав додолу чумак, обливаючись темною кров’ю. Божевільні з жаху воли билися в ярмах і борсалися, перекидаючи мажі. Гусар із леопардовою шкурою рубав чумаків, ухиляючись отаманської шаблі, і раптом, розмахнувшись, зрубав йому одним ударом голову.

Корж був надто слабий, щоб битися, але на ночівлі примітив він, як сунув отаман під лантухи набитого пістоля. Тихенько витягнув він його і, спираючи ствол на полудрабок, навів його на ротмістра.

– Ось тобі, стерво, за нашого отамана, – прошепотів він крізь зуби, спускаючи курок.

І забитий одразу гусар звалився не зойкнувши. Ніхто не помітив Коржа і його пострілу. Бій стихав, як відгриміла громовиця. Чумаки здалися. Гусари наказали їм підняти перекинуті мажі і знову насипати на них розсипану сіль. Повільно й обережно повертали чумаки свої мажі. Розуміючи, що опір марний, Корж заховав пістоль і лежав на мажі, удаючи важкохворого. Ніхто його не чіпав. Роззброєні чумаки скорилися долі і заляскали батогами:

– Агей, сиві! Агей, полові! – гукали вони.

І, почувши знайомі хазяйські голоси, покірно рушили воли.

Тепер отаманова мажа опинилася наприкінці валки. Двоє гусар прив’язали до неї коня забитого ротмістра, і, трохи відставши, куняли в сідлах.

Корж обережно звісив голову й спитав чумака, що заступав забитого отамана.

– Що це таке, братику? Скільки світ стоїть, такого не бачили, щоб гусарія нападала на чумаків.

Чумак обережно озирнувся, побачив, що гусари відстали, і стиха відповів:

– Та й з нами не траплялося такого.. Казали люди, ніби коронний гетьман наказав повертати валки, що везуть на Січ харчі. Певно, це його витівка.

Корж був вражений.

– Та що ж собі думає наш Сагайдак?! Як ви допускаєте таке знущання?!

– Як допускаємо? Знаєш нашого брата: коли сіно в стозі, забудь о бозі, – сплюнув чумак і про гусарське око заляскав батогом: – Агей, полові!! Агей, гей!

Воли завзятіше захитали рогами, немов обурюючись з того, що сталося, і швидко пішли, глибоко занурюючи ратиці в піщане річище весняного потоку.

– А далеко до Січі? – спитав по хвилі Корж.

– Та… хто ж його зна!.. Мо, завтра надвечір встигли б. Ця балка виходить до річки, що впадає в Дніпро, на милю нижче Базавлуку. Конем домчали б годин за п’ять, а волами воно довгенько.

Корж замислився. Тра тікати. Невже для того видерся він із неволі, щоб потрапити в панські лабети?! Ось тільки кволість ця клята: дзвенить в ушах, наче співають над ним невидимі комарі. А втекти так легко, так принадно. Ось і ротмістрів кінь нетерпляче гризе вуздечку, ніби ображений, що прив’язали його до чумацької мажі. А кінь цей – як вітер. Надивився на них Корж за життя. Знається він на конях. Не доженуть його захекані гусарські шкапини. Корж удав, ніби заснув, але переліз на перед мажі, де ховалися чумацькі припаси. Одрізав собі скибку сала й хліба, поїв, набрав у пазуху сухарів, намацав кухоль і непомітно наточив з барильця міцної горілки.

– Щоб сили побільшало, – пояснив він сам собі, ковтаючи пекуче питво.

І горілка розлилася йому м’язами життєдайним теплом. Дзвін в ушах ущух. Корж відповз туди, де був прив’язаний кінь, і обережно озирнувся. Двоє гусарів трюхикало за мажею, куняючи в сідлі.

– Чорти б вас забрали до себе у пекло. Що мені робити голіруч?! – вилаявся пошепки Корж. – Ані шаблі, ані мушкета.

І ніби на його побажання – десь спереду засурмили збір. Гусари очуняли і помчали клусом вздовж валки. Шлях був вільний.

«Час», – подумав Корж і по-татарському плигнув з мажі в сідло.

Кінь шарахнувся з несподіванки, але Корж попестив його досвідченою рукою і черкнув повід ножем.

– Держи! Лови! – закричали гусари, коли вершник майнув за поворотом.

Кинулися навздогін. Але шлях був надто вузький. Доводилося мчати один за одним. І Корж шалено гнав коня. Кінь наче розумів, що вершникове життя залежить від його швидкості. Він розпластався в повітрі, і, зливаючись в рівну зелено-жовту стрічку, летіла під ним земля. Кілька куль проспівало над вухом. Корж припав до кульбаки і гикнув. І ще швидше полетіла обабіч земля, а тупотіння погоні почало віддалятися.

– Ex і добрий ти кінь, – шепотів Корж, припадаючи до його шовкової шиї, що так чудово пахтіла ремінним поводом і потом. – Будеш мені рідним братом, коли вивезеш.

Кінь мчав його, як на крилах. Балка глибшала і ширшала. І ось за поворотом блимнула вузька річка. Кінь виніс Коржа на берег і зупинився, важко хропучи і водячи боками.

– Базавлук. Тепер близько. Спасибі, братику, – попестив його Корж і, сплигнувши на землю, повів його вздовж берега, щоб він хоч трохи відпочив.

Примітки

Тамга – має два значення: тавро, яке випалюють на обличчі невільників-веслярів або на стегні у коней, як ознаку певного табуна; герб, печатка, яку мали право прикладати до своїх паперів тільки представники одної родини.