3

Зинаїда Тулуб

В залі привітно палає камін. Вогняними букетами сяють на столі канделябри. Воскові свічки тихо потріскують, встромляючи у повітря напівпрозорі списики вогнів. Невловимий аромат від домішаної до воску амбри та мускусу виповнює зал. Щупальцями повторного спрута звиваються по стелі і карнизах вибагливі тіні оленячих рогів. А за вікнами, заліпленими вогким снігом, синіє рання сніговійна ніч.

Від вина і ґречності панства старшина відчула себе невимушено, та й перемови набули іншого тону. Вранці вони лише слухали декларацію урядових комісарів, тепер вони обговорюють кожен артикул. Це ближче, зрозуміліше і легше. Тепер кожне слово важить багато. Воно то відбирає, то повертає їм права і привілеї, то знов і руйнує весь їх добробут. І стримано, і пристойно, як належить в таких обставинах, сперечається старшина, але козацькі голоси бринять твердо і навіть завзято.

– Корона конче вимагає, – карбує Жолкевський, – щоб вона призначала вам старшого, бо, доручаючи запорозькому військові захист південних кордонів, вона мусить бути певна у військовому хисті і досвіді того, хто очолює ваше військо.

Сагайдачний не ворухнувся, але очі його кинули блискавицю. Он як! Добираються до його булави. Невже віддати її одному з цих випещених вітрогонів?! Або ось цьому святенникові, хлопчиську-сенаторові Томашу Замойському, що тягає важкий дубовий хрест римськими вулицями під час папських процесій, поки його управителі шмагають канчуками поспільство за несплачений шеляг?! Ну, що ж!.. Спробуйте взяти! Тільки не візьмете. Хай перевага на вашому боці, але на похідні нестатки й тяготи ви всі нездатні, хіба лише той Томаш Замойський.

Старшина інакше тлумачить собі мовчанку Петра Конашевича і починає його захищати.

– Як-то? Щоб нам наставили людину, яка не знається на нашому звичаї, – схоплюється з місця Танцюра. – Ні, панове, це неможлива річ!

– Треба, щоб старший був козак, – кидає Лаврія Пашковський, – бо голота ніколи не визнає влади сторонньої людини і не скориться їй, а ми теж не спроможні примусити її до покори.

– Певно, так. Ми обиратимемо, а пан круль хай затверджує, – самовпевнено додає Свиридович.

– Але я мушу пояснити шановному панству, – поважно зупиняє суперечки Жолкевський, – що корона, навпаки, намагається зміцнити владу старшого і забезпечити його від випадкових примх зрадницької юрби. Посада старшого буде довічна. До того ж старший має право мати свої власні загони, гвардію, преторіанців, почет, називайте їх, як вам подобається. І ще додам, що це питання має велике принципове значення, бо, впевнившись у бажанні старшини приборкати свавілля голоти, навряд чи пан круль подумає замінювати людей, які своїм розумом і відданістю ойчизні спрямували в тихе річище буйну козацьку повідь.

Це було ясно й категорично. Ніздрі Сагайдачного здригнулися і з запалом бойового коня кинувся він у вир заплутаних і загострених питань, на яких кращі політики Польщі й України завжди і неодмінно ламали собі ноги і зуби.

Питання про реєстр викликало палкі суперечки. В запалі один з магнатів кинув слово про одну тисячу козаків, і старшина обурено підхопила його.

– Хіба можна говорити про одну тисячу? – ледве стримуючись, доводили вони. – Вельможне панство само зважає, що той, хто п’ять років тому прилучився до низового козацтва, вже став природним козаком, і викинути його з війська не можна. Але те ж саме панство пам’ятає і бачило на власні очі, як шість років тому під Смоленськом стало на захист корони п’ятнадцять тисяч козаків і стільки ж залишилося на Низу обороняти південні кордони ойчизни.

Доводи козаків дратують Жолкевського. Сухо і різко бринить його голос:

– Та зрозумійте, нарешті, панове, що реєстр не є якісь примхи, а те число, що потрібне державі для захисту своїх кордонів. Коли панові старшині потрібно десять орачів чи п’ятнадцять женців, ніяка сила не примусить його набрати двадцять орачів або сорок женців. Так і в державних справах.

Сагайдачний непомітно знизав плечима.

– Та хіба ж одна тисяча є захист кордону!.. Підрахуйте, скільки миль від Дону до Дністра. На кожні п’ять миль треба поставити хоч маленький загін, хоч сотню. І вельможний пан коронний гетьман, як досвідчений отаман, добре на цьому розуміється, і приклад його свідчить за протилежне.

– Тому ясновельможний пан гетьман вважає, що число козаків мусить бути збільшено в міру дійсної потреби, – вчасно втручається Замойський. – Але визначить його не комісія, а його мосць пан круль.

– Скажіть нам тільки одне, – звівся Балика, забуваючи про принадні обіцянки коронного гетьмана, – чи може кожен, хто народився козаком або брав участь у Московському та Інфлянтському походах, бути певним, що він залишиться в реєстрі, скільки б не виявилося таких козаків?

Комісари зам’ялися.

– Але ж панство саме не заперечує, що до запорозького війська пристало чимало збіглих хлопів, міщан, ремісників і різних волоцюг. Виписати їх конче потрібно. Так було ухвалено три роки тому в Житомирі на комісії. Реєстр треба перекласти і переглянути. Справа надто загальмувалася.

– Коли переглядати? Тут? У полі? – спалахнув Сагайдачний. – Будьте певні, що хлопів ми й самі повикидаємо, але складати реєстр треба не тут, бо тоді не обійдеться без різанини.

– Ремісники нам потрібні ще більше, ніж землероби, – сперечався Калиновський, – бо орати кожен вміє, а шевцювати або кувати коні треба вивчитися. Віддаси хлопчика до майстра, сплачуєш за нього, сподіваєшся мати доброго коваля, – і ось тобі: ані коваля, ані звичайного хлопа. Пошився, мерзотник, у козаки.

– А шинкарі? А війти? А кравці? – разом загомоніли, пани. – Всіх треба повиписувати без винятку.

– А що скаже вельможне панство, коли повстане голота і вдарить на кварцяне військо і ваші почти? Ще й підбурить хлопство повстати?! Це ж буде наче пожежа в степу. Тоді не вціліти ані фільваркам, ані замкам. Повстання пошириться, як ураган. Ми не спроможемося зупинити стихію. Вельможне панство мало нагоду упевнитися, що це за люди. Один Бородавка скільки завдав нам клопоту, а коли справа йде за п’ятдесят тисяч Бородавок…

– Але шановна старшина забуває, які виключні умови ми вам пропонуємо. Замість десяти тисяч злотих – сорок тисяч на рік. Республіка неспроможна тримати більше війська.

– Ми і не просимо додатку, – покрив ремствування старшини металевий баритон Сагайдачного. – З цих сорока тисяч ми викраємо на кілька тисяч душ. Проте на випадок татарського нападу або турецької війни – кордони будуть добре захищені, і ми зустрінемо ворога в Дикому Полі і не дамо йому промкнутися в нашу ойчизну.

З військового погляду Сагайдачний цілком правий, Жолкевський з ним згодний, але панам цікаве інше. І мовчить старий гетьман коронний і не висловлює своїх думок.

– Але ж козацтво щоосені виходить на волость і оселяється по наших маєтках. Їх стація нас руйнує. Вони підбурюють наших хлопів, грабують нас, – підскочив Януш Острозький, тремтячи від люті. – Ми не потерпимо далі такого стану!

– Хай осідають по крулевщизнах. Якщо козацтво потрібно короні, хай і живе воно за кошт корони, а не за наш, – палко підхопив Конецпольський.

Забуто урочисту манірність засідання. Януш Острозький відкидає крісло і люто стукає по столу костистими пальцями:

– Ми не можемо припустити, щоб три чверті, та що я кажу, – дев’ять десятих нашого хлопства оголошувала себе козацтвом і виходили з-під нашої влади. Це чорт зна що! У мене в Білоцерківському старостві триста послушних домів, а непослушних щось із півтори тисячі.

– А в Корсуні двісті послушних, а непослушних тисяча триста, – урвав його Валентин Калиновський. – От і господарюйте при таких умовах!

– І ще з’являються цілі ватаги, розташовуються на стацію і вимагають, щоб їм «в тих місцях хліба-солі не відмовляли». Давай їм хати, паливо, сіно, хліб, овес, молоко… та чорт їх знає, чого вони тільки не вимагають! – вищав Януш Острозький.

– І спробуй не дати: все розтрощать або почнуть жити грабунками та наскоками на околишні фільварки.

– Так, але чому ж вони не живуть у своїх вольностях? Почцівий круль Зігмунд Август дав їм безкраїй степ. Чому їм там не жити? Чи то лякають їх татари? Чи то корисніше сісти на готовеньке?

– Тому що запорозькі вольності порозбирала собі старшина, а для голоти немає там місця! – схопився з місця Балика. – Добре говорити вельможному панству про свої вигоди, коли у панства вдосталь і хлопів і землі. А бідному козакові нема де й коня попасти, на якому рушає він у похід на захист того ж самого панства.

– Ну, а ми цього не потерпимо! Геть з наших маєтків або платіть данину і ходіть на панщину!

Пристрасті розпалювалися. Пани нікого не слухали і перебивали один одного, як баби на ярмарку.

– Все ваше військо – самі тільки хлопи та збіглі злочинці!

– Пірати! Душогуби! – тоном вище взяв Ян Жолкевський.

Старшина схопилася з місць, розпалена обуренням.

– Вельможне панство! – задзеленчав дзвоник коронного гетьмана. – Нех панство не забуває, що воно зібралося тут, як мужі державного та громадського досвіду, щоб запобігти дальшому лихові, а не для сварок і безпідставних образ. А ви, панове старшина, доведіть, що ви не буйний Бородавка і спроможні серйозно поставитися до нашої спільної справи.

– Яка дурниця!.. Їх треба винищити, а не зменшувати їх кількість, – бурчав Януш Острозький, обмахуючись шматком пергаменту.

Пани замовкли, сіли на свої місця, і по незручній мовчанці Жолкевський перейшов до дальших питань.

– Ні! Ми не допустимо, щоб палили наші човни, – відсапувався Танцюра, витираючи спітнілу голену голо| ву. – Рибальство – наш хліб. Вся Польща і Німеччина годуються нашою рибою.

– Виловленою по вулицях Каффи та в димучих руїнах Трапезунда? – жовчно з’єхидствував Ян Данилович.

– Може, й там, – не змовчав буйний Танцюра. – бо коли корона по два роки не сплачує нам грошей – кожен вільний піти шукати собі іншого хліба.

– Тихше! Тихше, панове! – втрутився коронний гетьман. – Ми вам залишимо плоскоденки-галерки, а байдаки попалимо.

– Та хіба ж ми не рибалимо в морі? І в Азовському, і в Чорному? Ми навіть маємо татарський ярлик на вільне рибалення.

– Попаліть байдаки у непевних людей, а в статечних старшин відберіть присягу і підписи рук, що вони триматимуть човни під сторожею і не даватимуть їх під походи.

Жолкевський похитав головою.

– Ні, панове старшина, це річ неможлива. Човни мусять бути попалені.

– Та як же ж так?! Вельможне панство каже, що треба приборкати самих горлаїв та галабурдників, – тих, хто грабує та робить напади. За що ж нам безневинно страждати? Човни ж гроші коштують! Хороша користь діставати по 20 – 30 злотих кожного кварталу і палити майно, що коштує вдесятеро.

– Вже тоді краще під султана піддатися!

– Чи то під Московщину!

– Кожному тепер козаки знадобляться, – палко загули старшини, перебиваючи один одного.

– Нас навіть цісар запрошує до себе служити!

– І перський шах!

– І грузинські князі!

– І той же хан – приборкувати своїх беїв!

Це було те, чого так боявся Жолкевський. Досі старшина відхрещувалася від можливості такого відлучення, але пани надто зарвалися. Жолкевський зрозумів, що час відступити.

– Панове старшина, заспокойтеся! Ми погано зрозуміли один одного. Вам буде сплачено повну вартість кожного човна і прибуток, який міг би він вам дати протягом цілого року. За цей час панство візьметься до якоїсь іншої корисної справи, і таким чином аж ніяк не постраждає.

– Що нам робити? Торгувати, як міщанам, чи що? – крикнув хтось із старшин.

– Та й не дуже розторгуєшся, коли без нобілітації скрізь митниці замикають путі.

– І на суді не добитися права, бо коли нас Потоцькі грабують, суд, замість захищати скривджених від наїзду гвалтовного, присуджує йому землю, бо ми не маємо грамот про нобілітацію, хоч більшість з нас є урожоні шляхтичі.

– Не в грамотах річ, – знизав плечима Жолкевський. – Хто був шляхтичем – той шляхтичем і залишиться.

– А дворняжка і з грамотою хортом не стане, – презирливо вкинув Калиновський.

І мало не скрикнув, відчувши, як важкий чобіт коронного гетьмана притиснув йому ногу.

– Хто просить пана бовкати зайве?! – засичав, блиснувши очима, коронний гетьман і, звертаючись до старшини, докірливо простяг до них руки. – І не соромно панству так несправедливо і невдячно обвинувачувати корону саме тоді, коли в королівській канцелярії заготовлено понад сорок грамот про нобілітацію панів старшин і про те, що їх винагороджується маєтностями і земськими урядами. Корона всебічно намагається піти назустріч панству і довести свою щиру прихильність до панства по бажаному закінченню нашої комісії.

– І буде не королівська канцелярія, а розплідник ушляхетненого хамства з крулевської псарні, – шепнув на вухо Замойському Валентин Калиновський.

– Тихше! Почують, – прошепотів Замойський, кусаючи губи.

Слова Жолкевського були барилом олії в розбуркане море. Старшина примовкла й заспокоїлася.

Без суперечок згодилися, що корона сплатить козацькому війську решту платні за Московський похід, двадцять тисяч злотих за останні два роки і близько чотирьох тисяч червінців старшині «за покірливість і послушенство», крім тисячі на полагодження зброї і на армату.

Старшина повеселішала. Свиридович і Ян Костржевський хвацько підкрутили вуса, Бурдило з Танцюрою задоволено кахикали в долоні, і тільки один Сагайдачний сидів на своєму кріслі з невимушеністю людини, що звикла до влади, до вишуканого товариства і оточення.

Але похмурий і незадоволений сидів край столу Богдан Балика. Болісна роздвоєність роздирала й дратувала його. З одного боку – непередбачені гроші і обіцянки Жолкевського, з другого – болісний сумнів, чи має він право брати ці гроші, чи буде це чесно перед військом козацьким?

Вогняні букети свічок ставали нижчі і нижчі, наче хтось невидимий підрізав їх воскові стеблини. Хмара запашного диму клубочилася під стелю прозорою синню. Згасав камін, і коли на мить стихали голоси, чути було тонкий спів зимового вітру у комині й туге гудіння старого парку.

Співали півні на селі, віщуючи північ. І втомлена і захрипла від тютюну і суперечок старшина частіш ковтала позіхи і глибше вмощувалася у м’яких кріслах.

– Годі, панове. Я старий, я втомлений. Nox fert consilio, – зненацька підвівся коронний гетьман. – А вам, панове старшина, раджу спочатку добре поміркувати над кожним артикулом, і не заважати нам зайвими суперечками.

Примітки

Преторіанці – особиста гвардія римських імператорів.

Інфлянтський похід – відбувся року 1609.

Фільварок – за старих часів так ввелося шляхетське господарство, засноване на кріпацькій праці.

Нобілітація – визнання певної особи шлятичем, про що видавали такій особі королівську грамоту,