2

Зинаїда Тулуб

Різноголосий галас стоїть в покоях козацьких старшин. Одні обурено обмірковують декларацію комісарів, другі наскакують на Бородавку, злякані й обурені його буйним виступом, а Бородавка гримає на них і шалено розмахує руками:

– А що ж? Мовчати? Вклонятися? П’яти лизати шкуродерам? Собаки ви! Зрадники, а не козаки! В пику наплювали, а ви дякуєте!

– Ніхто не дякує і ніхто не мовчатиме, – ввійшов Сагайдачний. – Тільки так не роблять, Ясько. Треба спочатку вислухати, подумати, порадитися поміж себе, а вже потім лізти на стінку.

– Ну то й думай, а ми послухаємо, коли ти такий розумний, – буркнув Бородавка.

Галас уривається. Старшина оточує Сагайдачного, а він говорить, поклавши руки на купку паперів, і чорна зморшка-п’явиця глибше звичного розсікає його перенісся.

– Три роки тому, на комісії, наше становище було значно гірше. Тоді не було у нас війська. Проте на боці ворога – перевага. Ось чому, загрожуючи йому війною, ми все ж таки примушені де в чому піти на поступки, але після упертої боротьби. А головне, ми мусимо вимагати, щоб не тут складали реєстр, а склали його по містах та містечках, по сотнях і полках. На це піде добрих півроку. Доведеться декого викинути, але не можна ж через різних гультіпак підставляти під ніж свої голови! А тимчасом військо знадобиться Речі Посполитій для нового походу.

Старшина перезирається.

– Якого походу? – не витримав Танцюра.

– Московського, – спокійно підвів очі Сагайдачний. – Я довідався, що, поки ми з вами шарпали Каффу, сойм дозволив королевичу Владиславу закінчити війну за московську корону з умовою, щоб протягом одного року угоду з Москвою було підписано. Грошей на похід йому не дано. Війська в нього нема, армати – теж, коні мало не всі загинули. Отже, без козаків аж ніяк не обійдеться.

У старшини очі заблищали, але Бородавка супився, наливався темною кров’ю і раптом труснув Сагайдачного.

– Що таке?! – захрипів він йому в обличчя. – Знов під Москву? Панам служити? Кров лити задля шляхетської користі? Здобувати вам шляхетство з маєтками? А нашу землю панам залишити, щоб наших жінок ганяли на панщину? Щоб шибениць понаставляли повні села, поки ми будемо гинути десь у Московщині?

Сагайдачний скочив і, наче звільнена пружина, одним рухом скинув з себе Бородавчині руки.

– Геть, нахабо! Сідай та мовчи, поки я кажу діло.

– Що?! Чекати? Мовчати, поки продаси нас панам?! Добре вам торгуватися, коли ви з табунів та хуторів своїх ситі! А нетязі нема де голову схилити. Де йому подітися взимку? У панські маєтки, головою у ярмо? В хлопи?! В кріпаки?!

– Та знаємо. Чули, – сердито відмахнулися старшини.

– Що чули? Човнів своїх либонь не попалите?

– І попалимо, коли дадуть справжню ціну, – огризнувся Танцюра.

– Ото ж то й воно, що у вас все продажне. І шаблі, і совість. Бачили! Знаємо! Коли турка з татарином можна продати, чом з нетягами панькатися? Мабуть, і на них знайдуться покупці!

– Цить! – нарешті скипів Сагайдачний. – За годину треба дати комісії відповідь, а він реве, як бугай. Заберіть його звідси, панове.

Але Бородавка наче зірвався з ланцюга. Він хрипко вигукував уривчасті слова і ладний був зняти бійку.

Барабаш мовчки спостерігав і його, і старшину, і Сагайдачного і раптом рішуче схопив Бородавку за руки.

– Тепер і я скажу: Ясько, замовчи. Підемо звідси. Нема чого нам тут робити! Тепер ми теж діятимемо, та інакше – по-своєму.

І, грюкнувши дверима, вийшов із Бородавкою.

Тепло й затишно у круглій вітальні, виповненій вибагливими модними меблями, ширмочками і севрськими фарфоровими статуетками. Після вишуканого обіду старшина мало не куняє, а пихатих панів наче хтось підмінив: вони невимушено і привітно розмовляють з старшиною, ніби не вперше бачать їх у цьому замку. Ніхто не згадує про декларацію. Розмовляють про коней, про жінок, про походи, пригадують спільні бої…

– Який це був жах, – з пафосом розповідає Валентин Калиновський. – Я їхав ридваном з дружиною і дітьми. І ось постріли, викрики, лемент. Добре, що гайдуки не розгубилися, підсадили дружину на коня, другого дали мені з донькою, а третього – синові. Ми мчали лісом, без дороги. Грізельда загубила берет, і гілками видерло їй половину волосся. Як ми не зламали собі шиї – відомо тільки самому богові. Проте ми врятували собі життя. Татари не люблять заглиблюватися в ліси, особливо вночі. Заграва освітлювала нам путь, а бідні діти тремтіли від жаху.

Балика слухав Калиновського, сьорбаючи запашне вино. На мить забуває він, що це приятель Стефана Потоцького, уявляє собі і цю ніч, і втечу, і ліс, і здається йому, що це забита дружина його тікає від шляхетської ватаги, а Петрик і Юрасик, закляклі від жаху і холоду, ховаються в дуплі трьохсотлітнього дуба.

– Вельможний пан ще мусить дякувати богові, що діти його не залишилися сирітками, як мої бідолашні хлопчики, – говорить він, і голос його мимоволі тремтить.

– Як?! Невже й родина пана старшини потрапила в пазури Ширинського бея?!

– Не Ширннського бея, а пана Стефана Потоцького, – просто відповів Балика.

Магнати здивовано перезираються.

– Дозвольте… Обличчя пана старшини мені нібито знайоме. Ми десь, здається, бачилися? – говорить Кадиновськнй і уважно дивиться на Балику.

– Та це ж пан Богдан Балика, сотник Брацлавського полку, чий хутір зруйнував Потоцький, – відповідає за Балику коронний гетьман, який непомітно підійшов до співрозмовників. – А де тепер ваші хлопчики, пане Балика?

– У Києві. Учаться в школі, ясновельможний пане.

– І пан сотник теж думає там оселитися?

– Не знаю, вельможний пане гетьмане… Мабуть… Там у мене брат бурмистер…

– Сподіваюся бачити пана сотника в київському замку, – гостинно всміхається коронний гетьман, непомітно відокремлюючи Балику від Калиновського. – Між нами кажучи, я глибоко обурений поведінкою Стефана Потоцького. Такі люди позбавлені патріотизму, дисципліни і почуття свого громадського обов’язку, властивого кожному порядному шляхтичеві, – веде далі коронний гетьман. – Я твердо настоював на соймі, щоб таке свавілля карали баніцією, і гадаю, що мої намагання дадуть свої наслідки.

Для дипломата і вельможі це надто одверто і палко, але наїзди Потоцького у Молдавію дошкулили старому гетьманові.

– Чому ж скликали комісію на козаків, а пана Потоцького не притягли до суду? – з простодушною щирістю питає Балика.

Коронний гетьман ніяковіє, але ухиляється від відповіді.

– Це викликало б значні ускладнення в соймових колах, але надалі їх наїзди, певно, не повторюватимуться. До речі: корона зможе компенсувати панові сотнику за збитки і все пережите, крім безповоротної втрати дружини. Мені дано право розподілити серед козацької старшини кілька староств у межах Київського воєводства. Отже, я вважаю, що пан сотник має безперечне право на таку винагороду…

Балика прикипає до місця. Староство!.. Бажання поновити справедливість з боку того, кого вважав він за запеклого ворога! Свій куток, своя скибка хліба, можливість нового родинного гнізда… Схвильований, зворушений, Балика не знає, що відповісти, і низько вклоняється коронному гетьманові, соромлячись нещодавньої ворожнечі до нього.

А в іншому кутку вітальні Свиридович описує красу грузинських краєвидів і малоазіатського узбережжя, жінок з газелячими очима і шкірою тону слонової кості, морські бої з галерами Цекальї-баші, пожежу Каффи. Прибріхує він безсоромно, але йому не можна відмовити у хисті оповідача, а цього разу Свиридович перевершує себе. Жолкевський зупиняється послухати разом з захопленим панством, а потім іде далі, як і належить справжньому дипломатові, що не забуває нікого з присутніх.

Мовчазні пахолки в камзолах з гербами Тишкевича розносять оршад і підноси з келихами вина. На столах кошики і вази персиків, винограду, яблук і слив, апельсини й лимони з хазяйських теплиць.

Балика сьорбає вино, і солодка втома заважає йому ворухнутися, думати і спостерігати.

А за зеленим трельяжем, по кутках, на затишних канапках, за ширмочками і етажерками, заставленими севром і саксом, сичить вишукана польська мова, пересипана дзвінким металом латинських гекзаметрів і цитат.

Коронний гетьман все проходжується по вітальні, зупиняється біля окремих груп і час від часу обмінюється в старшинами двома-трьома інтимними словами, від яких спалахують їх обличчя, а очі блищать гордовито й радісно.

– Отже, мій непереможний колего, – чемно всміхається Жолкевський, опускаючись на диван поруч в Петром Конашевичем і роблячи непомітний знак пахолкові з підносом, – вип’ємо за майбутню війну з невірами, де ми, певно, битимемося пліч-о-пліч за славу нашої ойчизни.

– Здоров’я його мосці пана круля і славетного ватажка його війська, – ввічливо відповідає Сагайдачний.

Старе вино приємно опалює горло своєю терпкою вологою. Сагайдачний випиває до дна і мовчки слухає коронного гетьмана.

Жолкевський розпитує його про можливість союзу з Персією проти Туреччини. Сагайдачний розповідає, як корисно довозити перський шовк Чорним морем, наводить силу фактів. Потім описує Грузію, її клімат, побут, торгівлю і обіцяє надіслати Жолкевському подарунок – двох бранок-туркень, захоплених під Трапезундом. Минає непомітно час. Порожніють келихи і кришталеві графини вина, і, глянувши на клепсидри, Жолкевський з жахом хапається за голову:

– Єзус Маріє! Скільки неповторного часу полинуло в Лету! Прошу вельможне панство до зали засідань.

А в дверях затримує на мить Свиридовича.

– Чому б панові Карлу не просити короля скасувати баніцію? Я певний, що, в разі приборкання козацького свавілля, клопотання пана буде цілком удовольнено.

Примітки

Московський похід – відбувся наступного, 1618 року.

Севр – місто у Франції, біля Парижа, відоме своїми фарфоровими фабриками.

Оршад – питво з солодкого мигдалю.

Сакс – саксонський фарфор. Севр і сакс – найкращі і найкоштовніші сорти фарфора.