4

Зинаїда Тулуб

Перемови затягувалися. Старшина вагалася і почувала себе між двох вогнів. Комісари ні в чому не поступалися і в кожній дрібниці зверталися до Варшави. З одного боку – обіцянки, принадливі, вигідні, але з власного досвіду знала старшина, як часто обіцяють король і магнати і як часто залишаються ці обіцянки тільки словами. А з другого боку – небезпека обвинувачень у зраді, і тоді – камінь на шию у вири дніпрові, або дубова паля, або киї.

Проте старшина щиро відстоювала реєстр. Вона розуміла, що коли б панам пощастило звести військо коpацьке до якихось двох-трьох тисяч, вони б не стали й розмовляти з старшиною, і тоді годі було б думати про будь-яку нобілітацію та привілеї. Й тепер магнати зібралися на комісію тому і тільки тому, що за старшинською спиною – міцна збройна сила. Старшина визнавала, що до війська козацького пристало чимало гультяйства, яке дійсно треба виписати, але уперто відстоювала свої основні сили – тисяч з десять-дванадцять загартованих і окурених димом походів воїнів, на яких вона може спиратися. Ось чому старшина рішуче відмовилася підписати декларацію уряду і почала писати свій реверсал. Допізна засиджувалася вона у Сагайдачного і строчила артикул за артикулом із спритністю, досвідом і обачністю завзятих прокураторів і крючкодерів.

– Пиши, – диктує Лаврінові Пашковському Танцюра, лукаво примруживши око:

– І обіцяємо знищити всі човни, що залишилися у нас від попередніх походів, а рибальські і вантажні човни обіцяємо словом лицарським тримати під сторожею і в морські походи проти султана і хана кримського з Дніпра не ходити.

– Е, ні! Не так його треба писати, – уривав Бурдило, поскубуючи борідку. – Тут схитрувати треба: після слів «вантажні човни» пиши так:

…І, своєчасно і невпинно дістаючи від його мосці пана круля вищезгадану річну платню, обіцяємо нашим лицарським словом тримати свої човни під сторожею і в морські походи к ушкоді султанській і ханській з Дніпра не ходити.

Лаврін Пашковський ухвально всміхається:

– Тобто, якщо не сплатите нам своєчасно грошей, – не ремствуйте, бо через вашу власну провину пішли шарпати турків та кримчаків, або сплачуйте день у день все, як умовлено.

– Вірно, – хитає головою Танцюра. – Та й у мене добре сказано: «з Дніпра не ходити». Отже, коли набридне нам постити без хліба козацького, збирайтеся, панове, на Молочних Водах, на Кальміусі, чи то на Інгульці і йдіть, куди забажає душа, бо про дрібні річки в угоді нічого не сказано.

– Авжеж! Міцна в тебе, Танцюро, голова, коли наступлять тобі на мозолі, – з реготом підхопила старшина. – А з човнів підсунемо ми їм саму трухлятину, що й на дрова не придатна, а всі нові човни спорядимо по-рибальському – і дуля з маком вам у ніс.

І поки Лаврін Пашковський закрутисто пише спритно зредагований артикул, старшина регоче, уявляючи собі, що скажуть магнати на такий реверсал.

– Далі, далі, панове! Встигнете нареготатися, колл підчепите панів на гачок, – квапить їх писар і загострює нове перо.

– Пиши, – раптом підходить Сагайдачний і диктує, постукуючи пальцями по столу:

Старшого згодні ми прийняти з рук найяснішого пана круля і пана коронного гетьмана, як колись був у нас небіжчик пан Оришовський, але пан гетьман коронний зводить відкласти його призначенні до найближчого вального сойму. При тому просимо, щоб старший мав постійне перебування на Січі і разом з нами ставав на захисті на славу і послугу Речі Посполитої, наставляючи горло пліч-о-пліч з нами проти ворогів держави, і щоб був він урожоний козак, міг у його королівської милості про наші справи домовитися, мав досвід і розум в справах державних і військових.

– Та що ти, батьку, здурів?! Чи булава тобі набридла?| – накинулися на нього Байбуза та Одинець.

Сагайдачний насмішкувато примружився.

– Які ж ви, панове, нетямущі!.. Прочитайте, чи поведеться від таких умов оцим випещеним святенникам та дженджикам, що тільки бренькають острогами перед панночками? Чи підуть різні Замойські та Калиновські до нас на Низ мерзнути у хуртовину або смажитися на сонці в походах? Та жодний з них не суне носа. А якщо й суне, то втече, підбираючи штани, такого завдамо йому перцю.

– І перцю не треба, – розреготався Байбуза. – Тільки вивеземо його ночувати у плавнях. Як накинеться на нього комашня!.. До світла не витримає.

– Або замкнеться в курені, як стара баба на печі, – додав Лаврін Пашковський і засипав піском дописану сторінку. – А тепер, панове, ось що від себе я додав:

А щоб не обтяжувати маєтностей шляхетських та монастирських лежами та приставствами, згодні ми виселитися до крулевщизн або в межі Вольностей запорозьких, але на переїзд треба нам дев’ять місяців часу аж до святого Іллі православного, хоч такий виїзд є велика уразка наших прав і привілеїв, наданих нам почцівими королями. Ось чому військо запорозьке залишає за собою право звернутися з петицією до короля, щоб його мосць пан круль залишив нас надалі при наших старожитніх привілеях і правах.

Артикул за артикулом. Кожну дрібницю обмірковує і обговорює старшина. І в кожному слові і літері якась недомовка або пролазка, яку можна тлумачити в потрібний бік. Багато чого повикреслюють королівські прокуратори і посли вального сойму. Але про прокураторів та панів знайдуться у старшини золоті гасене і дукати, здобуті в турецьких походах. Міцно липнуть вони до посольських і сенаторських рук, коли треба, заліплюють язики і бренькають принадним дзвоном на користь і розквіт запорозького панства.

І, переписуючи начисто свій реверсал і стверджуючи його військовою печаткою, задоволено всміхається козацький дипломат Лаврін Пашковський і передчуває панську лють, коли зрозуміють вони, до чого привів дзенькіт їх шабель та бучні загрози.

А час минав. Морози і хуртовини чергувалися з осінньою мжичкою й вітрами. Дощі заливали козацький табір, а військо все стояло над Узенню і не випускало зброї з рук. Настрій підупадав. Пани навмисне затягали перемови, раз у раз звертаючись до Варшави в кожній дрібниці. А козаки голодували. Вони взяли з собою двотижневий запас, а в мороз і пронизливу мжичку і сльоту ще більш треба їсти, бо намети і вози – поганий захист від негоди.

– Що вони там вилуплюють, наче квочки? – бурчала голота, з прихованою ненавистю і підозрою дивлячись на старшину. – Так і подохнеш, поки вони домовляться з панами.

– Та й скільки угод не пиши – не сунуться пани до нас на Січ. А коли б наші дуки і вирішили нас продати – так хіба мало каміння на Базавлуку, щоб нав’язати їм на шиї та пустити під лід води пити?!

Але не всі витримували муку. Щоранку недораховувалися полковники по кільканадцять козаків. Сагайдачний порозставляв по дорогах дозори перехоплювати втікачів і для страху скарав кількох на горло, але навіть смертна кара не зупиняла їх.

Падали коні. Люди ходили злі, голодні, тремтіли від холоду і загрожували напасти на панське військо, де валки ломилися від борошна і круп, горілки та хліба. І якщо одні тікали додому, інші лютішали, ставали завзятішими.

Сагайдачний нервувався. Запаси вичерпувалися, а за п’ять миль навкруги королівські обозні і фуражири позабирали птахів, борошно, сало, рибу й худобу. У магнатські маєтки не можна було й сунутися, щоб не накликати на себе обвинувачень в розбійництві. Сагайдачний звернувся до старшини, просив надіслати валки з хуторів, але тимчасом треба було якось обкрутитися.

Не краще було і польському війську. Воно було сите, але, йдучи в похід, пани не подбали про теплий одяг. І тепер, замість добре одягти своїх жовнірів, вони споювали їх і нацьковували на козаків, щоб їх п’яні загрози доходили до козацьких ушей.

Але горілка і пишні промови магнатів не дуже підбадьорювали жовнірів. Вони розбігалися світ за очі. Пани й собі висилали дозори, ловили втікачів, карали їх лютили муками, але становище не кращало.

Тоді Жолкевський зрозумів, що час кінчати.

Примітки

Подаю цитату з козацького реверсалу і листування Жолкевського з королем, скоротивши і модернізувавши тексти а мовного боку.

Ян Оришевський (бл. 1535 – бл. 1608) був старшим реєстрових козаків в 1580 – 1585 рр.

Лежі та приставства – квартири та харчування.