5
Зинаїда Тулуб
Туркені й татарки ночували на гетьманському байдаку. Там були каюти і трюм, де можна було вкритися від дощу й негоди.
Невесело було їм цього вечора. Вони прийшли з країни, де рабство глибоко вкоренилося у свідомість людей і вважалося за щось звичайне і цілком природне, але холодний і пустинний острів, згарище, де немає притулку, туман, вогкість та буйна галаслива юрба на майдані пригнобила їх.
– А завтра? Що буде завтра? – питала себе кожна з них і не знаходила відповіді.
І безпорадно, роковано хилилися чорнокосі голови з тонкими горбатими носами і оксамитовими газелячими очима під глибокими тінями вій.
Сутеніло. Дніпро запарував прозорим туманом. Оранжерейною теплінню наситилося вогке опалово-тьмяне повітря. Пахло гнилим листям, грибами, землею. Золотими пушинками блимали у тумані вогнища козацького табору. Це кухарі варили вечерю.
Медже сиділа на звичному місці, на кормі, біля стерна. Завтра повезуть її, відірвуть навіть від цього байдака, до якого трохи звикла вона за шість тижнів неволі.
Прийшов Максим з торбою хліба козацького. Довго вовтузився десь під лавою, щось ховав, пересував, потім узяв кобзу і сів біля Медже, тихенько торкаючи струни. Вони відгукнулися лагідно і тоскно, наче проказували щось тепле й сердечне. І Медже мимоволі зітхнула. Вона хотіла подякувати Максимові за турботи і ласку, але сором’язливість мусульманської жінки заважала порушити тишу, і вона чекала його слів і тремтіла від думки, що завтра зникне й він і більш не зустрінеться їй ніколи.
За півтора місяця Медже почала розуміти козаків. Пригадала слова, які чула вона від Горпини, дещо вивчила, і цього вистачило їй для нескладних розмов.
Максим довго мовчав, потім звернувся до Медже:
– Ну, як з тобою, молодичко? Кому ти припала?
Медже знизала плечима.
– Не знай… Завтра, казав Свиридович, надішлють нас далеко… А тебе?
– Теж, молодичко, не знаю. Нетязі багато шляхів. У звіра є барліг, а в козака…
Вона не зрозуміла його і, зсунувши брови, замислилась.
– А де твій аул? – спитала вона нарешті.
Максим тихенько свиснув.
– Еге, молодичко! Туди мені заказано путі. Щоб визнали за козака, треба ще три роки десь поневірятись, бо якщо спіймають, – повернуть до пана судом… Піду десь до старшини зимувати або до гніздюка-гречкосія. Одмовити вони не можуть, бо козак, за звичаєм, не жене козака, тільки роботою замучить, собака. І сперечатися не можна, щоб не зрадив. А напровесні – знов де Січ… А там, мо, якийсь похід трапиться… Тоді шабля мене прогодує. А ще, може, й до кобзарів пристану у поводирі. Вони свій цех мають у Києві. Підучусь, пісень багато вивчу, тоді й сам колись закобзарюю.
Медже знов не зрозуміла його, але серцем вловила, до нема в нього притулку на цілому світі, і знов тихе зітхання вирвалося у неї з грудей.
– А ханум у тебе є? – спитала вона з зусиллям.
Оце татарське слово знав Максим добре, бо козаки весь час, жартуючи, тлумачили татаркам, що він бабій, і перекрутили по-татарському його прізвище на Ханумця.
– Нема, – щиро і просто відповів він.
Медже співчутливо хитнула головою.
– У Тимка нема ханум. У Терешка – нема… У Савка… І в тебе теж нема? Невже ваш аллах не дозволяє ханум?
– Чом не дозволяє!.. Тільки не можна нашим бабам жити на Січі. А в бідної людини нема хатини… саклі, – виправив він сам себе, щоб вона зрозуміла.
– А ти візьми землю, – щиро порадила Медже, – Он скільки, – широко розвела вона руками. – І саклю зроби. І ханум візьми. Купи нашу татарку. Наші – якші. Хороші, – стиха пояснила вона, пригадавши потрібне слово.
І раптом болісно скривилася, понурила голову.
І Максим зрозумів. Вона радила йому, завдаючи собі глибокого болю. В думках віддавала його іншій жінці, щоб йому було краще. На мить промайнула в пам’яті Ганна, нібито втрачена назавжди. І раптом Максим відчув, що думка про Ганну не схвилювала його, як колись. Ніби Ганни й не було, а була тільки мрія про щось жіноче, лагідне й тепле, як оця безпорадна татарка… І зрозумів, що боляче йому втратити її назавжди, хай тричі розчавлену, знівечену війною. Зім’яло, прибило її до землі, наче ниву під градом. Невже зникне й вона у безвісті, як трісочка у хвилях дніпрових?! Але що робити? Як врятувати її, чим їй допомогти? Коли б і вистачило на її викуп жменьки грошей, зав’язаних у ганчірку, де подіти її восени на всю довгу холодну зиму?!
Довго мовчав Максим, і коли Медже, знесилена болісною мовчанкою, підвелася, щоб зовсім піти, він раптом схопив її холодну тремтячу руку і стиснув палко і міцно.
– Зачекай, серденько… Як же ж воно так? Завтра, мабуть, і не побачимось.
– Кисмет, – прошепотіла Медже, і в голосі її бриніли сльози.
– Ну от!.. Як же ж так… Бог милостивий… Якось проживемо, – зашепотів він, плутаючись. – А я працюватиму. Ще два роки помолодикую… Ти мені звісточку подай влітку на Січ. Пам’ятай: Максимові Бабію, у Київський курінь…
Медже мовчала і захлиналася беззвучними покірливими сльозами.
– Ти добрий, – шепотіла вона, – благослови тебе аллах… І дай тобі хорошу ханум… І хай наставлять тебе на агу, як вашого Свиридовича, – додала вона, не знаючи, чого б ще побажати Максимові.
Максим розгубився. Він забув усе, пригорнув до себе Медже і, осипаючи її розпачливими поцілунками, шепотів безладно і палко:
– Ти мені будеш ханумою. Чуєш, Медже? Ти! Чекай на мене… Я виб’юсь в люди. Хату поставлю… В пекло кинуся, аби добитися свого.
Вона не опиралася, притулилася до нього, як пташка, прибита бурею до маяка, ніби шукала в нього захисту і підтримки, якої вона так болісно потребувала. І Чабан-Таш, і порубаний і похований в землі Ібрагім зникли десь у безвісті…
Навколо була туманна вогка ніч, тонкий дзвін комашні, холодна пустинна ріка і цей чужий острів з рідкими напівзгаслими вогнищами… Маленькою, безпорадною і самотньою відчувала себе колись насмішкувата й безжурна Медже і розпачливо тулилася до своєї єдиної нетривкої підпори, що не могла їй дати нічого, крім теплого слова…
Максим на мить відірвався від неї, поліз під лаву, помацки знайшов і розв’язав якийсь клунок і, витягнувши дукат, розрубав його надвоє.
– Візьми, – дав він їй половину. – Коли трапиться з тобою щось зле, надішли мені його на Січ. Тільки не переплутай: Київський курінь, Максимові Бабію.
Вона взяла уламок монети, подивилась на нього, потім зрозуміла, сховала його на грудях і пішла геть, як сновида, дивлячись у нічну далечінь, але не бачачи її.
– Так чекатимеш? Не забудеш, пташечко? – догнав її на палубі Максим. – Будеш мені ханумою?
– Інч алла. Буду, джаним, – прощопотіла вона урочисто і ступнула у морок каюти.
Бучно було другого ранку на Базавлуку. Десятки човнів та каїків креслили олов’яні груди Дніпра. Це козаки поспішали у плавні до своєї скарбниці – закопати там військову армату і все, що не гниє і не береться іржею в землі і воді. А на майдані вгризалися в чорноземлю заступи, стукали сокири, з соковитим хрустом відтинаючи від колод смолисті тріски. Це січова зимня залога нашвидку будувала собі землянки. На причалі вантажили човни і варили останній обід. Нетяги обступали старшину і хуторян-козаків, просилися до них на зиму. Гніздюки-гречкосії ладились з аргатами по домівках, майстри – в містечка і в міста.
– Куди ти зібрався? – гукнув Савко Терешка, колі він нав’язував собі на плечі важкі сакви здобичі.
– На Волинь. Ліс палити на попіл. А ти?
– А я шевцювати до курінного отамана Байбузи. Він, сволота, у нас багатющий. Справжній магнат. Мо й ти пристанеш?
– Та який же з мене швець?! Цапові чоботи на копита – і тих не пошию. Візьми Тимка. Той на все майстер.
– Та я вже підрядився в смолокури. Аж під Радомишль, до монахів. Ну, бувайте, хлопці. Навесні побачимось.
Ком’яга за ком’ягою, байдак за байдаком відчалювали від Базавлуку, але Максим не тинявся в юрбі, не рядився до срібляних дуків. Стояв він біля гетьманської чайки, де сиділи туркені з Медже, щоб востанна побачити її і довідатися, кому вона припала після розподілу. Багатьох вже порозбирала старшина, а Медже все сиділа в каюті. Кінець кінцем вийшла і вона, налякана і розгублена. Максим кинувся до неї, розштовхуючи цікавих.
– Міне забирай Свиридович, – прошепотіла йому Медже – Не забувай міне, джаним, у неволі. А я чекатиму тебе. Завжди, завжди…
Максим полегшено зітхнув. Як банит, Свиридович не міг повернутися на рідну Люблінщину, і, як осавулові й впливовому старшині, йому дали найкращі землі в запорозьких вольностях. Жив він там, наче справжній магнат. Збудував эамок, мав свій загін козаків, свої отари і табуни і відчував себе у цілковитій безпеці. Сотні аргатів, передержіїв та різного люду працювали на нього, і Максим часто думав, чи не піти до Свиридовича у найми на зиму. Але доля Медже ламала всі його плани. Хоч і приємно було б бачитися з нею, але краще улаштуватися в іншому місці і не залежати від Свиридовича, а вже потім, за гроші чи іншим способом, видерти Медже з його лабет.
Порожнів Базавлук. Повільно вигрібалися проти течії глибоко занурені у воду байдаки. Поїхала мало не половина визволених невільників, вирушили поранені козаки з незагоєними ранами під доглядом цирульників, що бинтували і пильнували їх, як лікарі. Повезли й турків-бранців, щоб не тримати їх біля кордону, звідки вони можуть легко втекти і привести татар помститися. Поїхали волинці, чернігівці і кияни – всі, хто зимував по панських маєтках, по староствах і крулевщизнах, як вільні козаки, реєстрові та нереєстрові. Поїхали і майстри з підмайстрами, рибалки і бурсаки, крамарі, бурмистри і війти, і залишився на Січі тільки невеликий загін та кілька гніздюків з Великого Лугу, бурдюгів та рідких степових сіл, розкиданих в Дикому Полі.
А Максим все стояв на причалі і дивився вздовж сіporo Дніпра, – туди, де зник за поворотом байдак Свиридовича.
– Ти що ж, зимувати тут вирішив? – почув він чийсь лункий голос.
Максим здригнувся. За спиною його стояв Сагайдачний.
– Ну, співаку Демодоче запорозького війська, – посміхнувся гетьман. – Поїдемо до мене, у Київ? Чи мабуть, є в тебе хата?
– Та де ж там, батьку, – зрадів і розгубився Максим. – Я ж від сотника Повчанського з хутора… Нема в мене притулку. Я думав до пана осавула проситись та…
– А до мене і не захотів? Пісень співаєш за козацького батька, а до нього не просишся, – жартуючи, мружився Сагайдачний, і ніхто б в оцю мить не пізнав у ньому грізного бея, який спустошив узбережжя двох сильних мусульманських держав. – Чи так вже погано у мене в молодиках?
– Та ні, батьку!.. Навпаки… Де було мені сподіватися!.. Я й в думках не наважувався…
– Ну, добре, добре! Іди на байдак. Скажи Танцюрі, хай зніме тебе з веслування і хай дадуть тобі новий жупан, шапку та чоботи. Та кобзу свою не забудь. Скоро вирушаємо.
Плавно вимахуючи крилами опачин, посувався гетьманський байдак, і скоро Базавлук зник за лісистими скелями і островами. Надвечір дмухнув вітер з півночі, і вмить похолодало. На сизій шагрені ріки скипали гребінці піни, облямовували скелясті береги білим хутром.
– Низька вода. Важко буде вигрібатися крізь пороги, – говорив Танцюра, пихкаючи коротенькою люлькою.
А Максим сидів на кормі, де вчора тулилася до борту худорлява й крихкотіла Медже, думав про неї, і йому здавалося, що несподіваний талан віщує йому світле майбутнє.
Примітки
Xанум – пані, жінка. Козаки не знали, що це слово більше уживається, коли звертаються до мурзачок, і кожну татарську жінку звали ханум.
Агa – офіцер турецького регулярного війська, а взагалі старшина.
Ком’яги – вантажні баржі на річках.
Збудував эамок, мав свій загін козаків – все це чиста історично-матеріалістична фантазія авторки. Насправді ніяких замків на території Війська Запорізького ніколи не було.
Бурдюг – землянки, де зимували бідні самотні козаки.
Демодок – співець, що оспівував подвиги ахейців у троянській війні.