3

Зинаїда Тулуб

Купи вугілля, обгорілі сволоки, закурена цегла та непоховані трупи без слів розповіли Сагайдачному, що сталося на Січі. А другого дня приїхали човнами недобитки-козаки, що два тижні ховалися в плавнях. Вони чудом уціліли від полону і нетерпляче очікували своїх.

– Ще три дні тому крутилася тут татарва, – розповідав кошовий Кобиленко-Бурдило. – Все шукали, де наша скарбниця, та нічого не знайшли.

– Скільки ж вас тут було? – гнівно розпитував Сагайдачний.

– Та сотні зо три, а мо, й менше. Адже ж осінь… Порозходилися усі на волость. Хіба втримаєш тепер козаків?!

– Падлюки! – люто гримнув Сагайдачний. – Що я наказував? Пам’ятаєш чи ні, собако?

Але не легко було збентежити старого Бурдила.

– Чути, батьку, чув, – почухався він. – Та хіба ж вони тебе послухають позаочно? Два роки тому ти сам наказував їм стояти під Житомиром, поки пани скликали комісію, і ніхто тебе і тоді не послухав.

Так воно й було. Сагайдачний мимоволі проковтнув язика, а Бурдило спокійно вів далі:

– Пани і зараз ладяться проти нас з військом. Тільки й крику по соймиках, що про козацьке свавілля; руйнують, мовляв, наші маєтки своєю стацією. А турки знов загрожують війною через твої походи у Чорне море. Ну, й магнати теж залляли султану сала за шкуру, бо поки палив ти Каффу з Трапезундом, вибрався знов Вишневецький з Корецьким у Волощину вигнати господаря Томжу і посадити замість нього Олександра Могилу. Ну, і нашого брата поналізало з ними до чорта… Набрали вони там стільки здобичі, що коні падали. Султан і розлютів. Ось і прийшов Іскандер-баша бити нам порожні казани… А до справжньої війни тепер – один крок.

Бурдило не брехав. В такі хвилини треба міцно тримати зброю в руках, щоб не загинути від несподіваного нападу. Сагайдачний нервово ходив з кутка в куток тісної комори, де колись ховали конячі ронди й сідла, а тепер жив гетьман з старшиною, бо всі інші будівлі згоріли.

– І ти не втлумачив їм, що треба діяти? – зупинився він перед Бурдилом. – Що я казав тобі перед походом? Бачиш, чуєш, що тут закручується? Та турки розчавлять нас, як черву, як гусінь!

Бурдило вийняв з рота люльку і засміявся.

– Не розчавлять. Ось коли б усі сиділи на Базавлуку – тоді б, мабуть, і розчавили б. А коли гусінь порозлізається лісами… Та ти, батьку, не гримай, а вислухай. Казав я, наказував, дозори ставив, щоб їх вертати. Та хіба вдержиш руками дніпрову воду?!

Сагайдачний мовчки смикнув плечима, а Бурдило вів далі спокійно й хитро:

– Але як пригріє весняне сонечко, знов стане перед тобою козацька сила, наче в полі пшениця. І кликати не доведеться. А тепер добре, що вони порозходилися: менш здобичі потрапило Іскандеру-баші, менше роботи буде й царгородським катам.

Кажучи це, Бурдило тихенько посміювався. В його вузьких очах, захованих у павутинні зморщок, бігали лукаві іскорки. Він весь час чухав свою ріденьку борідку, схожу на наліплений на підборіддя жмуток спрацьованої мачулки. Чимало бачив на світі Бурдило, і запал Сагайдачного розважав його, як буйний опір коня, якого вперше загнуздали людські руки. Він шанував Конашевича за розум, спритність і бойовий хист, але життя давно остудило Бурдила і перетворило його на спокійного спостерігача. Всьому знав ціну старий козак, і ніщо не лякало і не дивувало його.

– А що чути за коронного гетьмана? – урвав Сагайдачний його міркування.

– А крутиться, – підморгнув одним оком Бурдило. – З сімома сотнями не розкокошишся… Закликає магнатство назустріч турецькому війську. Хитрує старий. Листується з башами, а в самого душа не в п’яти, а в підбори під остроги тікає, як подумає, що воно буде, коли турки дійсно перейдуть кордон.

Спокійно-насмішкуватий тон старого заспокоїв Сагайдачного, і він весело розреготався.

– Ну, а голота? Замовкла? Не прагне йти бити панів?

– Де там!.. Барабаш два місяці хворів… Добре влучив його хтось з пістоля… А без нього вони що… Репетують, а самі наче вівці без чабана. А як дмухнуло холодом, так перші кинули тафи і посунули на волость по хатах до весни.

Становище було не з гарних. На Січі не було ані житла, ані запасу. Добре, що після холоду настали теплі дні, але щодня міг вдарити мороз. Будувати нові курені не було з чого. Борошно і крупу пограбували або попалили турки. Військо почало ремствувати. Всі вимагали, щоб якнайшвидше розподілити хліб козацький, а Сагайдачний чогось очікував. Минуло ще кілька днів. І тоді найодчайдушніші рубаки з лайкою й галасом підступили до гетьманського житла. Тепер це не було скуте залізною дисципліною військо, – була це буйна нестримана вольниця, що наставляє і скидає своїх ватажків, які не потурають її смакам і бажанням.

Сагайдачний чув її вигуки і лайку, але не поспішав вийти, а коли вони накричалися до хрипоти, раптом з’явився на ґанку.

– Де ж розподілятимемо, панове-молодші? Тут, чи поїдемо до військової скарбниці, за звичаєм? – спитав він. коли галас ущух.

– Тут! Тут! Нема чого лізти бозна-куди.

– А коли тут, то підемо на майдан. Там вільніше. А ти, синку, – звернувся гетьман до Свиридовича, – накажи, щоб викотили барила грошей. І хай кожен тягне все, що здобув. І пам’ятайте, бісові діти: якщо хтось шеляг заховає, то хай буде він найперший рубака у війську, заб’ємо його киями на смерть.

– Знаємо, батьку! Знаємо, – загули нетяги і посунули на майдан.

Тут уже височіли і щохвилини росли цілі стоси військової здобичі. Кілька старих, поважних козаків вибивали денця діжок з грішми. Висипавши їх на кобеняки, вони сортували монети за вартістю. Військо стояло великим колом навкруги, а Сагайдачний, суддя, писар, осавули і десять рахівників вийшли на середину.

– От що, панове-молодці, – заговорив гетьман, здіймаючи булаву. – Є в нас бранців сімнадцять жінок та сорок два чоловіки, а саме: тридцять один селянин та одинадцять мурз і беків, за яких можна взяти чималий викуп. Зараз ми їх допитаємо, і хай вони напишуть султанові або родичам, що ми чекатимемо викупу ну… хоча б до коляди, а якщо не діждемося, то того ж дня посадимо їх усіх на палі або продамо у Московщину.

– Вірно! Хай пишуть і хай не жаліють грошей бісові діти, бо добре порозживалися вони на наших сльозах, – заговорили козаки.

А писар вже викликав бранця за бранцем, розпитував його, хто він, і призначав йому викуп, а бранець-улем сидів на землі і писав справа наліво закрутистими гачкуватими літерами лист за листом. Військовий писар Лаврін Пашковський, знавець татарської і турецької мов, уважно перечитував їх і стверджував підпис військовою печаткою.

Тимчасом рахівники рахували гроші. Росли купи монет, вилискували білим та жовтим металом. Поруч іскрилися всіма кольорами веселки коштовні самоцвіти.

Переписавши мурз та беків, старшина почала допитувати інших бранців. Знайшлися серед них люди, що обіцяли за себе по двадцять-тридцять гасене, тобто свою ціну на невільницьких ринках. Але п’ятнадцять чоловік мовчали. Вони були надто бідні, щоб сподіватися на викуп, а під час козацького нападу втратили разом з волею і останнє.

– Нічого в нас нема. Робіть з нами, що хочете, – похмуро кинув один з них, і очі його блиснули з-під брів глибокою ненавистю.

__ А може, приймете до себе, у козаки? – нерішуче мугикнув другий. – Ваші невільники нам казали, що тут, на Січі, воля і що навіть правовірних беруть до війська.

– Ач, який знайшовся! Ми й своїх не всіх беремо, – посміхнувся пнсар. – Поки що віддамо вас старшині, а там побачимо.

І, звертаючись до голоти, спитав голосно:

– Ну, панове-молодці. Кажіть, хто з вас візьме татарського ясиру.

– Не треба! Нам і себе нема чим годувати, – злісно відрізав Тимко.

А Савка зацокотів дотепною швидкомовкою, притупцьовуючн на місці:

Самі грудьми світимо

і воші б’ємо.

Самі дірки носимо,

і горілку п’ємо.

– Го-го-го! – залунало майданом. – Оце так!.. Вліпив у саме око.

– Як-то?! А баби? Бо жінка кожному чоловікові потрібна, хай буде він останній халамидник, що пупом світить і сором лопухом прикриває, – крикнув хтось насмішкувато і дзвінко.

– Треба чи не треба, але годувати її нема чим, – похмуро відгукнулися з юрби.

– Ото ж то й воно! Коняку в степ пусти, так вона сама себе прогодує, а жінку треба одягти, нагодувати, хату їй збудувати. Ще й із піччю.

– Ні… Тоді жінки не про нас. Віддавай їх старшині, – зареготали молодики.

– Отже, панове, – повторив писар, – ви від татарського ясиру відмовляєтесь і не бажаєте його паювати?

– Та звісно ж! Дайте нам іншого хліба.

– Так і запишемо, – занотував собі писар.

Сагайдачний махнув булавою. Юрба замовкла.

– А тепер, за старим звичаєм, розподілимо ми нашу здобич на три рівних частини. Перша – на військову скарбницю, армату, порох, шанці і охорону Оічі, на частування і обдарування чужоземних послів, на подарунки цісареві, королеві та іншим королям та князям, ц звичаєм. Друга частина – гетьманові з старшиною, третя – славному війську запорозькому – зароблений його працею та кров’ю хліб козацький.

– Вірно! – враз відгукнулася старшина і старі сиві діди, що мали неабиякий вплив на Січі своїм досвідом та військовою славою.

– Невірно! – злетів над юрбою дзвінкий, рішучий голос. – Давайте половину, а другу розподіляйте між скарбницею та старшиною як знаєте.

І наче буря знялася в юрбі:

– Ми човни тягли волоком!

– Кишки пообривали!

– І тепер по щіпочці грошей на пику, наче табаки понюхати!

– Давай дві третини! – ревли обурені голоси.

– Половину!

– Мало! Давай дві!

– Заспокойтеся, панове-товариство, – підніс Сагагадачний булаву. – Розподіляти здобич на три частини у нас з давніх-давен повелося.

– А ми не згодні! На чорта гнити в скарбниці золоту, а нам голодувати або знов залізати в борги!

– Вас – жменька, а нас, як піску в Дніпрі!

– Щоб знов поневірятися у наймах!

– На тафах рибалити та на уходах аргатувати, абь набити порожнє черево.

– Нам теж треба хати собі будувати!

– Воли купити!

– Коні!

На майдані аж гуло. Голота напирала з усіх боків, готова затопити своєю бурхливою повіддю і старшину, і купи грошей, і стоси краму та іншої здобичі.

Старшина щільно оточила Сагайдачного і про всяк випадок мацала шаблі. Бородавка розгублено тупцював на місці і не підводив очей. Він бачив і розумів, що старшина бере собі лев’ячу частку здобутого, і вважав, що таке паювання несправедливе. Але, з другого боку, важко було відмовитися від принадної пайки курінного отамана. Ось чому ніяково було Бородавці, і він намагався не впадати нікому в очі. Танцюра зрозумів його, схопив за комір і зловтішно виштовхнув назустріч голоті.

– Чого ховаєшся, братику? Чи то тікати задумав? Ні, зачекай! Поговори спочатку з своїми халамидниками та доведи їх до пуття! На те ти й курінний отаман.

Бородавка ладний був провалитися. Йому було так соромно, наче вивели його голого і поставили до ганебного стовпа… І скажена лють вдарила йому у голову.

– І поговорю! – ревнув він Танцюрі у вічі. – І поговорю! Тільки не так, як ти думаєш, стерво!

І одним махом стрибнув на барило. Побачивши Бородавку, нетяги замовкли й здивовано з’юрбилися навколо нього.

– Панове-товариство, – пролунав його хрипкий, але гучний голос. – Вірно ви кажете: хай дають нам половину здобичі. І того мало! Тра було б взяти з них дві третини, ну та хай їм чорт! Тільки вже за човни, зброю та різний припас не давайте їм ані шеляга. Вистачить з них і старшинської пайки. І хай не пригадують колишніх боргів. Все їм сплачено, ще й з лихвою. Нема чого наживатися на Січі, наче краківським лихварям. І на Терехтемирів хай вивернуть гаманці. А з голого пупа хай лика не скубуть, бо, по совісті кажучи, тра було усе розподіляти по-рівному: скільки козаків, стільки й пайок.

– А хто вам курені будуватиме? Хто поламані чайки полагодить?! – заверещав Танцюра, видираючись на барило, щоб скинути Бородавку.

Але Бородавка стояв міцно, кремезний і непохитний, і його м’язиста шия стала багровою. Його наче прорвало. І він кидав уривчасті люті слова:

– Хто курені будуватиме? Відома річ: ми! Наші мозолясті руки! Ми й дуби нарубаємо у самарських пущах і сплавимо їх Дніпром через пороги. і стіни виведемо! І дах покриємо! Все до останнього димаря! І панам старшинам хати поставимо! І запросимо жити на готовеньке! І все за скибку хліба та кисле пиво, що тільки вилити свиням.

– Ні! Не бувати тому! – ревнув один з нетяг і кинувся до кобеняків. – Бери золото! Самі розподілимо його по совісті!

І так загрозливо і одностайно заревли нетяги, що старшина злякалася. Бліді, відступили вони і не знали, Що робити. Тільки Сагайдачний не розгубився, скочив на барило поруч з Бородавкою і підніс булаву.

– Хай буде так, панове! – пролунав його голос. – Оберіть десятьох надійних козаків. Хай паюють нашу здобич, разом з дідами, на дві половини.

– Отак і треба! Ану, хлопці, обережно. Не топчіть хліба козацького, – відгукнулися нетяги, метушливо і радісно звільняючи місце.

Враз утворилося знов широке коло, в середині якого десять нетяг і десять поважних дідів узялися до паювання. Старшина палила Бородавку поглядами, повними ненависті й обурення.

– Ну, зачекай, собако: в першому поході всадимо тобі кулю у спину, – плювався Танцюра.

– Скільки вовка не годуй, він все у ліс тягне, а скільки голоту не мий, до білої кості не домиєшся, – примружився Бурдило, смикаючи борідку. – Ну, нічого: що було – то бачили, а що буде – колись побачимо. Тільки не бути йому більше курінним отаманом – от що.

– Барила горілки не пожалкую, щоб скинути його, собаку, – не заспокоювався Танцюра.

– Вистачить і півбарила, – презирливо фиркнув Свиридович і самозакохано погладив себе по грудях, де в підбивці жупана було зашито п’ятдесят два діаманти з беглер-бейової скарбниці. Він і не думав кинути їх у купу здобичі, презирливо міркуючи: «Не кидай перлів свиням, бо потопчуть вони їх ногами».

Паювання тривало недовго. Старшина забрала свого половину, а голота, сперечаючись і регочучи, штовхаючись і лаючи один одного, а іноді й хапаючись за шаблі, узялася розподіляти свою частину.

Примітки

До коляди – такого календарного дня немає. Колядували тоді (як і зараз) на Різдво Христове, тобто 25 грудня (ст.ст.). Така заміна свідчить про антицерковний запал автокри.

Навіть правовірних беруть до війська – тільки той, хто збожеволів на пункті класової солідарності бідняків усіх націй, може зараховувати до свого війська відвертих ворогів – на свою ж погибель.

Тоді жінки не про нас – питання розв’язано чисто по-дитячому. Відома річ, що секса в СРСР не було, – от нема його і в романі.