4

Зинаїда Тулуб

– А як же буде з ясиром? – спитав Бурдило Свиридовича, коли вони проходили повз турків.

– З ясиром?.. Хм!.. Нема де його поки що діти. Візьми на байдаки. Вранці розподілимо.

– А як із нами? – підступили до старшини визволені галерники і каменярі.

Вони весь час стояли осторонь тісною купкою і почували себе ні в сих ні в тих. Вільні, серед своїх, на батьківщині… Але чому ж між ними і учасниками походу лягла якась невловима межа, якась грань, наче стали вони напіввільними, залежними від війська людьми, небажаними, зайвими гістьми на чужому бенкеті?!

– Завтра, завтра, панове, – відмахнувся Свиридович. – Бачите: вже сутеніє.

– Та де ж, братику, завтра? – заговорило кілька голосів враз. – Чого нам тут поневірятися? Час на волость. Осінь. Як дмухне з півночі, враз снігом нас вкриє. А тут ані катраги, ані землянки.

– Вирядіть нас до Києва, чи кому де треба.

Іронічна усмішка пробігла по Бурдилиних вустах, і зморшки віялом розбіглися щоками.

– Ач, які ви розумні! Що ж ми, дурно кров за вас проливали?! Визволили, на батьківщину привезли – і край: ідіть, панове, на всі чотири вітри, а господь бог віддячить нам на тому світі. Так, чи що?

– Та ми ж вам до останнього подиху будемо вдячні. Та хіба ж ми відмовляємося! Дайте нам тільки на землю сісти та обдивитися. І сала, і круп, і борошна, і меду – всього вам надішлемо. Найкращий шматок подаруємо.

– Відбили каченят від шуліки, і пливіть, каченята, де краще, – фиркнув Ничипоренко – Ні, панове. Нам теж каченятини забажалося. Бачили, який галас зняла ця сволота? На чорта ж тоді байдаки тримати, коли рибу у море кидати? Ви нам волю свою відробіть, а тоді йдіть хоч до чорта.

Звільнені розгублено перезиралися. Ось тобі й визволителі! Кожен прагнув додому, до жінки та дітей або принаймні до рідного згарища, де є друзі, родичі, сусіди. Побачити рідні місця, дихнути рідним повітрям, випити чарку в знайомому з юнацтва шинку, поговорити з друзями, пригорнути дітей та дружину. І ось, коли серце тремтить нетерплячкою, зачинилися перед ними двері, зв’язані звільнені крила.

– Та що ви, панове, жартуєте? – виступив старий козак з невільницьким тавром на чолі. – Я двадцять років був у неволі, зневірився, що є визволення. І маєте: «Давай викуп». Та за гроші ж і від турків відкупитися залюбки можна! І відкупалися! Адже ж ви хрещені, православні.

– А якщо православні, так віддавай крам за дурничку? Підставляй голову під шаблі і кулі і скибки хліба з того не май?

Галерники мовчали. Хороша скибка хліба! Вони бачили ці стоси грезету, сап’яну і шовку, ці купи золота й самоцвітів…

– Чого ж ви, панове, бажаєте? Кажіть просто, якщо торгуєте живими людьми? – з в’їдливою люттю вигукнув хтось з юрби.

– Ах, ти, собако! Його з неволі визволили, а він гавкає!.. Ану, вийди та покажись, який ти є! – скипів Танцюра, наступаючи на визволених. – Чи то за таволгой скучив?

Галерники тремтіли від люті і обурення, але становище їх було безпорадне. Певно, ніхто з них не думав повернутися у неволю, але ж сплатити не було чим. Більшість навіть не знали, чи живі їх родичі. Чи знайдуть вони стріху, під якою можна буде схилити голову? Ось чому слова Свиридовича так болісно вразили їх. Свербіли руки вдарити пихатого осавула, але треба було мовчати, хитрувати, шукати виходу. І старий дід-галерник цитьнув на надто одвертих, а сам звернувся до Свиридовича.

– Кажи просто, братику, як ви вирішили. На хлопів думаєте нас обернути, чи як?

Свиридович зніяковів. Незручно називати все власним ім’ям. Він знизав плечима і озирнувся на старшину. Бурдило зрозумів, що час втрутитися, і ступнув до колишніх невільників.

– Та що ви, панове, плутаєте! Здається, не маленькі діти!.. Та й ми не ляхи і не магнати, щоб з людей шкуру дерти. Дамо вам земельки в межах наших вольностей, хати дамо, реманент… Живіть, працюйте на військо, якщо нема чим сплатити. Ви підрахуйте, скільки треба припасу, щоб прогодувати Січ-матір від весняної поводі до перших морозів. Ще й на зиму тра залишити залозі… І борошна, і круп, і сала, і сіна коням. От і попрацюйте трошки на військо козацьке. Та й самі не загинете. Ситі будете, взуті, одягнені. Від кайданів та від таволги відпочинете, неволю бусурманську, розлуку християнську забудете. А хто ніколи не козакував і не звичний до військового життя, ідіть на хутори до старшини. Підсусідками будете, якщо ви одружені, а якщо ви парубки або бобилі, – живіть собі у пахолках на здоров’я.

– А потім на кріпаків обернете? Данинами та панщиною задушите?! – мало не крикнув старий галерник, але, ховаючи гнівний вогонь у зіницях, звернувся до своїх і з удаваним спокоєм порадив:

– Пізно зараз говорити. Переночуємо, відпочинемо. Порадимось, а завтра побачимо, що і як.

Старшина вже зникла в сутінках, а колишні галерники все стояли, розгублені і обурені таким безсоромним ставленням до них. Мовчали. Тільки старий галерник з оселедцем сивим, як жмут ковилю, щось впівголоса буркнув крізь зуби і смачно сплюнув.

– Чого ви тут очікуєте, панове? – зупинився біля них Бородавка.

– А де нам йти, коли й притулку немає, – похмуро кинув хтось.

– Якщо правди шукати, так її тут не чути, – додав інший і вилаявся.

– Як-то? – здивувався Бородавка, – Та в чому річ? Що трапилося?

– А таке… Краще б і не повертатися, і не бачити, не чути, – гірко всміхнувся сивий козак, – Раніш тут такого не було.

І коротенько розповів їх розмову з Ничипоренком і Бурдилом.

– Ах, сучі сини, – спалахнув Бородавка. – Ні, не сучі, бо не можна ображати собаку таким словом. Гадючі вони сини – от що! Та не буде ж воно по-їхньому! Ні! Зачекайте: скільки вас тут? Близько сотні? Половину я заберу до свого куреня. Бо я тут зимуватиму в залозі, тому й мій курінь сьогодні вже почали відбудовувати. Оці колоди, що навезли будувати церкву, я собі забрав. Завтра всі мої козаки до роботи стануть. Ну, а всіх інших… Та не турбуйтеся, панове! Є ще багато чесних козаків, що мають і хати, і сумління. Всім місце знайдемо. Пішли! – рішуче додав Бородавка і разом із усіма рушив до вогнища і до наметів, де ночували його козаки.

Бородавка дотримав свого слова. Зранку обійшов він чимало гречкосіїв і своїх друзів і швидко улаштував справи своїх підзахисних.

– Дулю тепер гадючим виплодкам, – приказував він, з насолодою уявляючи собі лють і обурення старшини, коли вони побачать, що галерники і каменярники вже улаштовані і нічого не відроблятимуть їм за визволення, крім допомоги на будуванні куреня та на ланах старанних гречкосіїв.

Примітки

Ви нам волю свою відробіть… – весь цей епізод є суцільною вигадкою авторки на догоду теорії одвічної класової боротьби між українськими старшинами і українським поспільством. Нам відомо , і в жодному джерелі такого нема.