3

Зинаїда Тулуб

Під Каффою татари вирішили відпочити й зігнали ясир у горіховий та буковий ліс. Велетенські дерева вкривали гори густим зеленим склепінням. Сивий мох і лишайник звисав з гілок, як вовна, надаючи деревам бтарезного вигляду.

Після палючого сонця бранці втішалися холодком. Покотом лягли вони на траву і втомлено оглядалися. Трава була як на Укоаїні, але дерева якісь чудні й чужі. Величезні огудини клематису й дикого винограду перекидалися з дерева на дерево повітряними мережами або, як полози, тяглися по землі.

«Ex, – думав Корж, – коли б я тільки знав по-татарському, перегриз би ремені, схопив би халат – і гайда додому!»

Але це були тільки мрії, болючі і марні. Минав повільно час. Татари розклали вогнища і почали варити чорбу.

Надвечір закурився Чатир-Даг хмарами. Насувалася громовиця. Знаючи, як холодно після зливи в горах, Сафар підхопив Настиного і Горпининого коня і кинувся з ними до чабанів.

Татарські отари все літо пасуться в горах, не повертаючись у долини. Стережуть їх чабани з собаками, білими або жовтими вівчарками, з налитими кров’ю очима. Нікого не допускають вони до отари. Одна така чабанка вільно загризає вовка, а випадковій людині єдиний порятунок – вилізти на дерево і покликати чабанів.

Довго мчав Сафар із своїми бранками рідким буковим лісом, як ось почулося гавкання. Сафар спинив коні і знаком наказав Насті й Горпині лізти на дерево. Настя вмить зрозуміла, в чому річ, і спритно стрибнула з сідла на гілку, але з Горпиною було важче. З хворою ногою вона ледве переповзла на дерево саме тоді, коли кунделі примчали до коней. Сафар відбивався від них довгою жердиною і кликав чабанів. Незабаром відгукнулися голоси, і хтось покликав собак.

Наблизившись до вершників, чабани привіталися з Сафаром і відігнали собак. Огризаючись, люто вищиривши ікла, неохоче повернулися вони до отари, а Настя з Горпиною сповзли з дерева на коні й поїхали за чабанами.

В землянці було душно і парко. Вогонь палав у кабиці. Смерділо смушками, людським потом і кислим овечим молоком, але іншого притулку не було. Знадвору вже гуркотіла громовиця. Сліпучі блискавки на мить розривали обрій, і знов усе тануло в мороці. Сивою мережею поринув на землю дощ, і по всіх балках і рівчаках зашумували потоки, і з гуркотом помчали до моря каміння, грудки землі.

Вздовж стін тягнувся міндер – невисоке підвищення з нагромадженими на них смушками, вовчими та оленячими шкурами. Горпина одразу лягла на них і мовчки дивилася на вогонь у кабиці. Це було таке ж саме підвищення, але з каменю, з лійкуватим каптуром і рівним комином. Над вогнем висів на ланцюгу плисковатий казан овечого молока. Старий чабан у гостроверхій шапці порався біля вогню, щось підмішував і зливав з казана. Це варився овечий сир. Цілими ночами готують його чабани на зиму для аулів. Освітлене вогнем, його обличчя з гачкуватим носом нагадувало хижого птаха. На ньому були буйволячі постоли, вузькі штани по коліна і смушкова безрукавка з широким перев’язом через плече, на якому теліпалася в шкіряній торбинці молитва Магомету. Чабан був неписьменний, але без такого амулета жодний із них не вийде на пасовище.

Сафар сидів насупроти. Вилицюватий, з плоским обличчям і вузькими, розкошеними очима, він здавався людиною іншої раси. Другий чабан, майже хлопчик, із засмаглим бронзовим погруддям приладнався збоку варити пшоняну кашу, заправивши її молоком. Третій чабан настромлював шматки баранини на дріт – на шашлик.

Швидко зварилася вечеря. Спочатку поїв Сафар із чабанами, потім покликав бранок. Настя неохоче проковтнула трохи каші й попросила пити. Чабан зачерпнув з діжки катишу і подав їй повну миску. Вона ковтнула і з огидою виплюнула. Це було кисле овече молоко, розбовтане з водою, що перешумувало, як квас.

Татари зареготали і більше не частували її. Горпина зовсім не стала їсти. Вона палала, як у вогні. Татари розгорнули ганчірки, оглянули її розпухлу ногу і тільки похитали головами. Старий чабан цмокнув язиком і вийшов. Повернувся він з якимись гірськими травами, спритно покрив ними карбункул, перев’язав ногу – і Горпині здалося, ніби трави почали висмоктувати з рани жар. Їй трохи покращало, і вона заснула.

Насті не спалося. Лежала вона з розплющеними очима. Важко було дихати в землянці. Від паху кислого молока, смушків і поту її нудило. Сафар лежав на смушках біля вогню і курив довжелезну люльку. Старий чабан раз у раз помішував вариво, перекидаючись із Сафаром уривчастими горловими словами, а хлопець довго мовчки дивився на вогонь, потім дістав свій кавал.

І полився спів, наївний, зворушливий, з кришталевими трелями й переливами, наче гірський струмок. Увійшла чабанка, відчинивши лапою двері, і на Настю повіяло свіжим повітрям, запахом моря, горіхового листя і гірських трав. А пісня лилася ніжна, задумливо-сумна і брала її за душу своєю зворушливою простотою.

І Настя не витримала: тихі, безнадійні сльози потекли по щоках. У кабиці згасав вогонь, мережився попелом. Спав Сафар. Спала Горпина і стиха стогнала уві сні, а чабан усе грав і грав гірських співів, навіяних шелестом листя, дзвоном струмків і цикад, що ніколи не вщухають літніми ночами.

Раптом щось тепле й кудлате притулилося до Насті. Це була вівчарка, здичавіла, з жахливими ведмежими іклами, від якої тікали навіть вовки. Гарячий язик лизнув їй мокру щоку. Настя поривчасто пригорнула її і, беззвучно ридаючи, припала до вогкої кудлатої шерсті, що пахла псиною і полином.

Чабан підвів голову, глянув на Настю і важко зітхнув.

– Бідна! Була вільна, як гірський птах, – і ось потрапила до людоловів, стала такою ж нещасною, як і ми.

І стало перед його очима все його звіряче чабанське життя: самотні блукання по гірських кручах з чужою отарою, довгі осінні ночі під дощем, коли вітер задуває вогонь, а подерте лахміття не захищає закляклого від холоду тіла. Ані свята, ані відпочинку, ані розваги. Ані навіть кохання… і за що? А чому не терплять нічого мурзи? Адже ж і їм треба чимсь заробити вічну радість по смерті? Чи то одним треба її заслужити, а іншим – ні? Нащо ж тоді страждати? Чому один має пишно оздоблене житло, а другий не має й покрівлі над головою? І несвідома ненависть до всіх улюбленців долі скипіла раптом в серці чабана. Хотілося вхопити сокиру, розчавити Сафарові голову і піти звільнити безпорадних і покірливих бранців, яких жене він на продаж, як отару до боєнь…

Довго дивився чабан на вогонь, не знайшов відповіді на свої думки, і, коли загасли останні жаринки, намацав кожух, і ліг на міндер біля старого чабана, свого дядька.