3

Зинаїда Тулуб

І коли двері замкнулися і замовк за ними брязкіт кайданів, архімандрит схрестив руки на грудях і насмішкувато спитав Сагайдачного:

– Ну, що тепер скажеш, гетьмане?

– Скарати на горло! На палю! Киями до смерті! – просичав той, захлинаючись.

– Ет, друже!.. Коли б карати на горло кожного бунтівника, не залишилося б у нас жодного хлопа. Тепер вони порозумнішають. А ось чи ти порозумнішав – це ще невідомо.

Сагайдачний, як опечений, забігав по кімнаті.

– Та зрозумій ти нарешті, кире Єлисею!.. Сили в мене, сили нема загнуздати цих хамів! Ти чув, що ця наволоч насмілилася тут виригнути? Хіба це не покажчик їх перемоги і сили?

Плетенецький опустив повіки, ховаючи всмішку: нарешті Сагайдачний заговорив як слід.

– Сідай, друже. Послухай свого оповідача, бо мова мовиться про твоє і про моє грішне життя. Якщо ми так сидітимемо, склавши руки, то обоє незабаром загинемо. Їдь сьогодні ж до Києва, до нашої оселі, опочинь трохи, поплач за своєю булавою та добре роз’ятри рану від своєї образи, щоб пекла вона тебе червоним залізом, спокою тобі не давала. А потім ставай до роботи. Думай. Кожного треба чимсь привабити: обіцяй селянинові, що не буде панщини і толок. Обіцяй ремісникові знищити старостинські побори, обіцяй йому дешевий матеріал і хорошу роботу. Обіцяй крамареві великий прибуток і скасування податків і митниць. Обіцяй козакам сорок тисяч реєстру. Старшині – нобілітацію, а всім укупі – славу, владу, щастя і перемогу. Потім поміркуй, скільки треба тобі пороху, мушкетів, шабель, списів та іншого бойового припасу. І про харчі не забудь. А головне, умовся з патриціями: треба їм піти на деякі поступки, щоб погасити ворожнечу поміж міщан, треба кинути дещо і цехам, щоб вони повірили нашим гаслам. Піди до війта, до Созона Балики, до Балабух і до Ходкевичів. Тільки дивись, будь мудрий, аки змій, щоб не прокинувся завчасно наш ворог магнат. Треба і його добре приспати удаваною покорою. І взагалі треба у кожного відшукати його ахіллесову п’яту і довести, що це йому корисно. Адже ж улаштував ти це кляте братство, хай воно провалиться з своїми шинками та протестаціями… Навіть мене, старого, мало не підчепив на гачок… Та й кобзарів не забудь. Кожен твій наказ, кожну потрібну чутку рознесуть вони тобі з кінця в кінець. А потім сідай та пиши про унію. Бо ж голова в тебе – кладезь премудрості. Ні, ні, не думай відмовлятися, – простяг він руку, помітивши рух Сагайдачного. – Коли ми відбили позаторік наші маєтки у Рутського, потрапив до мене біскупський архів. Там і таємні папські булли, і листування з Ватіканом отців-єзуїтів. Дорого дали б уніати, щоб видерти у мене ці папери, коли б знали, де вони. Я дам їх тобі прочитати. А в тебе є хист, є гостре слово. А слово іноді ранить не гірше від отруєної стріли. Ось і пиши, а ми друкуватимемо. Тільки пам’ятай, що я не дурно тобі допомагаю. Все на світі має свою ціну. Як ти цінуєш свою булаву? Кажи просто, – жартівливо труснув він Сагайдачного.

Сагайдачний трохи зніяковів.

– Не розумію, кире Єлисею, – щиро признався він.

– Що ж тут розуміти! Послуга за послугу! Я тобі – булаву, а ти мені що?

І в цих словах відчулася така певність у перемозі, що Сагайдачний мимоволі всміхнувся.

– Ну, зрозуміла річ. Тільки не заправляй зайвого, отче, бо я тепер – людина бідна, бурлака, вигнанець.

Плетенецький задоволено ляснув його по плечу:

– Оце правда! Ух, і лютував я на тебе за твоє баб’яче скиглення! Дивись, будь козаком, а не ганчіркою, А мені багато чого треба: не менш як з півдесятеро архієреїв.

– Чого?! – здивовано перепитав Сагайдачний.

– Ну, владик, якщо це зрозуміліше. Бо що ж це у нас за церква, прости господи, коли не залишилося жодного архіпастиря?! Митрополит, собака, перекинувся до унії. Львівський владика – однією ногою в труні, а всі інші повмирали. А король віддає єпархії тільки уніатам. Так і сидимо на сухому, як дурні. От і висвяти нам нових владик, православних.

Сагайдачний широко розкрив очі.

– Почекай-но, почекай, кире Єлисею. Я, здається, ще не забув чину таїнства священства. Хіба миряни висвячують будь-кого, а тим паче владик?

Плетенецький весело блимнув на нього вогняним оком.

– Вірно, друже! Але ти забув, що є патріархи. А патріарх Єрусалимський Теофан збирається до Москви по милостиню. Завітає він і до Києва. Ось хай він нам висвятить нових владик. З догматичного боку заперечень не буде, але він, можливо, боятиметься короля і магнатів. Отже, твої козаки будуть дуже до речі. Спираючись на збройну силу, ти зможеш вимагати, а не просити, тим більш, що східна церква так зубожіла, що за скибку хліба козацького вона тобі висвятить кого завгодно.

– Почекай, почекай, кире Єлисею. Ти кажеш: «Козаки, сила». Та яка ж в мене тепер, на бога, сила?! Київський полк, та й той не весь, бо частина залишилася на Базавлуку.

Та кир Єлисей мав на все готову відповідь.

– А королевич Владислав? Він дасть тобі все, що забажаєш, аби врятував ти його у Московщині. Хіба Сапєга тобі не писав?

– Писав, та я не відповів через оці наші сварки.

– Відповідай! Негайно! Рішуче! Хай дає приповідні листи, булаву та клейноди. Бо ж таких, як оце гаденя, що ми допитували, дякувати богові, ще небагато. А охочих до здобичі – тисячі. Як посунуть вони до тебе отарами та як побачать барабашівці та інша наволоч, що ласий кусень пливе повз них, – всі до тебе вирушать. Ось тоді ти вже зможеш спокійнісінько вибирати, що тобі вигідніше: бити панів, ставши Коріоланом, трибуном народним, або – вірним васалом королевича Владислава і нащадків його.

Сагайдачний замислився.

– Складна це буде річ, бо військо, зібране проти панства, вимагатиме війни з панством, як кредитор – сплати боргу.

– Ну, якщо дійсно вимагатимуть, – підеш собі проти панів. Але ж може бути й навпаки. А тимчасом булава вже опиниться у твоїй руці, і тоді – плювати тобі на весь світ.

Сагайдачний стояв проти архімандрита такий же стрункий і високий і довго дивився на нього, потім рвучко стиснув Плетенецького в обіймах.

– Згода! Хай буде по-твоєму. Ex, кире Єлисею! Не монахом тобі бути, а канцлером або великим візиром. Проґавив ти свою кар’єру, отче святий!

– Ще побачимо, – засміявся архімандрит.- – Якщо римським папежем мені дійсно не бути, то патріархувати, мабуть, ще доведеться. А тепер підемо, любий мій, спати, – урвав він сам себе. – Відпочинемо, а потім я покажу тобі свою папірню.

Примітки

Приповідні листи – грамоти від уряду на право формування військових загонів з охочих людей.

Клейноди – литаври, булава, бунчуки, військовий прапор або прапори та інші символічні ознаки коаацького війська і військових загонів взагалі.

Коріолан – староримський народний трибун, який очолював плебеїв в ix боротьбі з аристократаии (герой однойменної п’єси Шекспіра).