2
Зинаїда Тулуб
Сутеніло. Вечірні тіні лягли в замети синіми сувоями, а навколо все стояли руді стовбури сосен і вузлуваті дуби в іржавому осінньому листі, припорошені памороззю. На останній зупинці довго не було коней, потім знов їхали глухими пустинними пущами, де тільки де-не-де мигтіли зелені вогники вовчих очей.
Пізно вночі, коли перегукувалися в поснулих селах другі півні, вилетів візок на берег Тетерева. За хитким мостом розсипалися по узгір’ю білі мазанки Радомишля, але жодний вогник не блимав у вікнам під сніжними шапками стріх. Сани звернули вбік і помчали до монастирського фільварку. Там вже чекали грізного архімандрита.
На дворі і коло воріт юрмилася темна купка людей, зливаючись у місячних присмерках в чорну пляму. І коли сани з розгону влетіли у ворота, всі голови схилилися під пастирське благословення. Архімандрит, не дивлячись, махнув над ними чорним крилом рукава, не відповів на привітання і увійшов у будинок отця Паїсія, управителя маєтками Печерської оселі. За Плетенецьким дріботів сам Паїсій, худорлявий недолугий монашок. Він ледь-ледь досягав Плетененькому до плеча. Крисячим хвостиком закручувалася у нього на потилиці мізерна кіска, комір засмальцьованої ряси припорошився лупою; на кінці гострого носа висіла буйна прозора крапля. Паїсій або забігав наперед і запобігливо зазирав архімандритові у вічі, або відвертався і затуляв рот долонею, щоб кир Єлисей не почув горілчаного духу, погано замаскованого часником.
Плетенецький ввійшов у простору кімнату з темними стінами рубленого дуба і низько насунутою стелею. На сволоку було грубо вирізьблене виноградне листя, хрести і якісь написи. На покуті блищав справжній іконостас з темними візантійськими образами, лампадами і жмутками сухого ромену та іншого зілля. Вздовж стін стояли тапчани та скрині з домотканими килимами, в грубці весело звивалися і стрибали жовтогарячі змійки вогню.
Плетенецький швидко озирнувся, поклав на себе звичний хрест і уривчасто спитав Паїсія:
– Ну, що ти тут накоїв?
– Лихо, отче. Осатаніло поспільство. Забуло страх божий і людський. Ми тут з отцем Аполінарієм трохи помацали призвідців… Так вони, кляті, замки позбивали і випустили їх на волю.
Плетенецький як ввійшов, так і стояв у шубі і каптурі, мало не торкаючись сволока головою. Ніздрі його тремтіли. Чорні очі палали на білому обличчі.
– Як-то «помацали»? Кого? Хто? Нічого не розумію! Кажи до пуття! – урвав він.
Монашок ніяково зиркав на Сагайдачного і не знав, чи можна все говорити при цьому незнайомому чи то старшині, чи то шляхтичі.
– На Богослова вирядив я поспільство в підводи з села Новоселків та з Окунців возити дрова і клепку на поташну буду і сюди, на папірню. Вони не вийшли на роботу. Тоді я викликав отця Аполінарія з Сорокошицького фільварку напутити нерозумних і дав йому про всяк випадок двадцять чоловік з доброю зброєю… Та хлопи, наче ватага біснуватих свиней, не захотіли слухати його умовлянь. Отець Аполінарій довго мучився з ними то отецькою ласкою, то суворістю і мало не прийняв вінця мученицького, бо вони побили його нещадно і звільнили призвідця Ничипора, а потім підпалили скирти пшениці і нову ґуральню, поперепивалися там до безпам’яті і, охоплені п’яною люттю, порубали на тріски підводи, хомути і кінські ряди.
– Знаю! – знов урвав його архімандрит. – Чув! Твій посланець доповів. Ну, але ж потім, згодом? Чи то мало тобі братії і послушних хлопів, щоб докучати мені кожною дрібницею?!
– Та ми ж… Та хіба ж можна в такій справі без пастирського благословення?! – розгубився Паїсій і витер прозору краплю на кінці носа. – Думали ми їх оточити і, захопивши, покарати. Та вони ж, грішники окаянні, геть усі порозбігалися. Послав я навздогін. Сімох впіймали, а всі інші – наче у морі потопли. Взяли ми їх на муки, і тоді вони виказали, що виписчики порадили їм пустити димом монастирську рудню і буду з папірнею, і на панщину не ходити, і чиншу з данинами не сплачувати, і братію побити, бо все одно незабаром вийде нова влада і новий закон.
– А що?! Бачиш?! Чуєш? Що я тобі казав? – ніби зрадівши, звернувся Плетенецькнй до Сагайдачного, потім знов накинувся на Паїсія: – Чого ж ти дивився? Як допустив? Бо ж така одна паршива вівця всю отару нам зіпсує. Чи ти спав, чи то на яйцях квочкою сидів?! І ти не кращий, – гостро звернувся він до другого монаха, що мовчки стояв біля одвірка.
Той погладив широку, сивувато-руду бороду на рожевому ситому обличчі й хрипко забасив:
– Не наважилися будь-що діяти без пастирського благословення.
– Руки вмили? Наче Пілат? Похвально! – люто розреготався Плетенецькнй. – Де ж вони тепер, ваші бунтівники?
– Сидять у церковному льоху. Тільки двоє преставилися після допиту з муками, а один сам собі віку вкоротив: повісився на поясі без каяття.
Плетенецький пройшовся по кімнаті, тикнув патерицею у вогонь, потім обернувся до збентеженого і наляканого Паїсія.
– Приведи бунтівників! Я сам їх допитаю, а братія хай іде відпочити. За годину вдарять до утрені.
Посполиті вже чекали на допит. Ледь-ледь переступаючи через високий поріг коротко скутими ногами, ввійшов високий чорноокий парубок, за ним – двоє білявих присадкуватих і щуплих селян, з землисто-сірими обличчями, а за ними – весь подзьобаний віспою дідок.
– Хто такі? Як звуть? – ступив до них Плетенецькнй.
Парубки мовчали. Отець Паїсій боком підсунувся до архімандрита і зашепотів, бризкаючи слиною і затуляючи долонею рот:
– Дозволь, отче архімандрите, пояснити. Оці двоє – хлопи з села Новоселки. Вони давно були аки вовки у шкурі овечій: самі бунтували, ще й інших підбурювали, оцей, низенький, був собі хлоп як хлоп, поки не наслухався лукавих словес. А оцей чорнявий – бог зна що це за людина. Не з тутешніх він. А зве себе козаком.
– Ти хто такий? – вдруге спитав Плетенецький смуглявого парубка.
Парубок зиркнув на Плетенецького. Недобрий вогник спалахнув у нього в очах і сховався під віями, кола раптом погляд його зустрівся з поглядом Сагайдачного, Нова іскра майнула у нього в очах, і під молодими чорними усами блиснули білі зуби Тимкові.
– Хто такий? Запорозький козак, – відповів він майже весело.
– Реєстровий?
Тимко знизав плечима.
– На якого біса нам той старшинський реєстр! Свій незабаром напишемо, справжній. І до нього впишуть і мене, і кожного, хто не лизав чобіт нашим дукам, – кинув він завзято, безтурботно тріпнув чуприною і з презирством ковзнув по Сагайдачному.
Той міцно стиснув зуби, і тільки жовна заходили у нього на щоках.
– Чого до нас завітав? Звідки родом? – карбував архімандрит з насолодою кота, що грається з мишею.
І знов блимнули зуби Тимкові:
– Прийшов подивитися, як святі отці стрижуть отару свою і разом з вовною шкуру здирають. А козакові ніде не можуть відмовити у лежах та приставствах, – це навіть наша старшина казала нам на комісії, адже ж ви не пани, а «свої, православні».
– Біглий хлоп ти, бидло, а не козак, – спалахнув архімандрит. – Ну, почекай, нахабо! Відправимо тебе до твого пана, якщо скажеш правду, а якщо будеш і далі виригати такі ж бісівські словеса – не прогнівайся! Замуруємо тебе живцем у печерах, де спасалися печерські преподобники, щоб паршива вівця не псувала отари Христової.
Тимко знов знизав плечима, хоч пошматована канчуками спина палала нестерпним болем. Хотів щось відповісти Плетенецькому, але в цю мить виступив Сагайдачний. З кожною відповіддю завзятого парубка його сонну байдужість настирливо охоплювало бажання загнуздати його, як невиїждженого коня, розчавити, знівечити. Самі собою стискалися і розтискалися кулаки, ї голос його забринів військовою сурмою:
– Почекай, кире Єлисею. Дозволь поставити йому кілька запитань. Звідки, ти, синку, зараз? Давно з Базавлуку?
– Недавно. Тільки ми тобі не сини, пане коронний старший, і ти нам не батько. Був колись, та весь вийшов, – гостро кинув Тимко.
– Он як! – пересмикнуло Сагайдачного. – А хто ж тепер твій батько?
– О, батько добрий, не з тих, кого батьком звуть, а він козакам чиста мачуха. Батько в нас Дмитро Барабаш, – з смаком викарбував Тимко, витримуючи важкий погляд Сагайдачного.
– Он як!.. А хто ж тоді за осавула?
– Ого! Такий, що кожній сволоті правду кине у вічі! Ясько Бородавка – он хто!
– Так я й думав! Хороша пара! Отак весь Базавлук незабаром перетвориться на шинок, – в’їдливо зареготав Сагайдачний.
– А що ж! Хай краще буде шинком, ніж невільницьким ринком.
Колишній гетьман зблід від люті.
– Годі! – гримнув він. – Розчавити цю гадину! Закопати живцем! Кире Єлисею, я сплачу його вартість, кому доведеться.
Кир Єлисей задоволено примружився. Не дурно почав він допит у присутності Сагайдачного. Отрута почала діяти. «А що ж ти собі думав, друже? Зітри главу змієві, поки він не вжалить тебе у п’яти», ніби говорив його погляд. І, знаком спинивши колишнього гетьмана, Плетенецький перейшов до допиту білявих посполитих.
Вони відповідали мляво, з понурою байдужістю людей, що втратили надію на порятунок. Кир Єлисей перевів розмову на їх дітей та жінок, і цей спогад підломив їх сили. Один мовчав, але тремтів дрібним дрожем, зблідлий, розгублений. Він відповідав не до речі, плутався, суперечив сам собі, а другий раптом впав до ніг архімандритові й заридав надсадно і важко:
– Змилосердься, пожалій, отче архімандрите! Дітки в мене маленькі, жінка вагітна. Ой, чого ж я накоїв! Послухав дурнів, не второпав… Змилосердься!
Тіло його, описане канчуками і вкрите кривавими ранами, звивалося від ридань і з тваринним жахом тяглося до архімандрита. Кир Єлисей всміхнувся зловтішно і зиркнув на Тимка.
– Бачиш, як каються чесні хлопи? Адже ж я міг його скарати на горло, не допитавши. Хто б тоді був винний в його загибелі? Я чи ти, що штовхнув його у могилу своїми підбурюваннями? Ось чому відмовляюся я від тебе, рабе лукавий, як відмовиться від тебе й отець наш небесний в день останнього суду, бо суд його праведний є, і підеш ти у вогонь вічний, уготований дияволові і янголам його, де плоть не вмирає і полум’я не згасає.
Голос його бринів лютою міддю, очі кидали блискавки. Біла випещена рука стискала розп’яття, чітка вирізьблюючись на чорній рясі.
– Візьміть його, зав’яжіть йому рот і відішліть до Києва до оселі Печерської, да створиться над ним суд господній і людський!
Коли Тимка вивели, Плетенецький не глянув на посполитих і наказав спокійно і байдуже:
– А цим трьом дайте по двісті батогів, а коли видужають, – відправте копати руду.