2

Зинаїда Тулуб

– Ану кажи, як там у вас? – жваво говорив Сагайдачний, вітаючи старого Бурдила. – Що на Низу? А що на хуторах? Адже ж ми з тобою близько року не бачилися. Навіть більше. Аж з того дня, коли обрано було на гетьмана Барабаша. Ну, як він там, сучий син, з голотою воловодиться?

Бурдило витер клітчастою хусткою голену голову і опустився в крісло.

– Де це тебе покалічило? – вказав він на забинтовану ногу Сагайдачного. – Чи в Московщині поранено?

Сагайдачний махнув рукою.

– Так! Дурниця! Кінь ударив копитом. Третій день вже сиджу, відбуваю в нього послух, – жартуючи, хитнув він у куток.

Бурдило тільки тепер помітив високого ченця за мольбертом, з палітрою і пензлями. Пильно обмацував він поглядом Сагайдачного у чепурному, застебнутому від горло жупані з вильотами і московській соболевій шапці.

– Це кира Єлисея витівка, – всміхнувся Сагайдачний. – Сиди, каже, поки не глянеш з полотна, як живий. Ну, що ж: поки нога болить, воно можна, а там знову у сідло та за військові справи.

Бурдило розреготався.

– Ну-ну, жарти жартами, а як там у вас? – квапив його Петро Конашевич.

І крізь удавану безтурботність Бурдило відчув його нетерпіння.

– То що ж, батьку, – хитро примружився він і, за своєю звичкою, почухав двома пальцями у мочулястій борідці. – Багато утекло води і у Дніпрі-Славуті, і на Базавлуку. Був Дмитро Барабаш – і не стало.

Сагайдачний навіть підвівся від хвилювання. А Бурдило зібрав дрібні зморшки навколо очей і вишкірив свій єдиний жовтий зуб.

– Скинули Барабаша. Тобто не скинули, а… загинув він у поході, – виправив він сам себе, скосивши око на художника.

І Сагайдак зрозумів, що визначає ота поправка.

– Так от… Як розпочав ти торік навесні збирати військо і поїхали твої сотники закликати нас у Московщину і вичитували по шинках та по ярмарках приповідні листи, порідшало тоді на Базавлуку. Навесні, бува, суне на Січ і старий козарлюга з панського маєтку, і збіглий хлоп, і підмайстер, і бідне міщанство. Щодня надходила сила народу, як у повідь води, а тут іноді по три дні не чути було за нову людину. А коронний гетьман знов почав перехоплювати наші валки, не пропускав до Базавлуку ані бойового припасу, ані харчу. Адже пити-їсти кожному треба… Ну, а голота – відома річ – пропила торішню здобич. Кляли вони тоді панів, загрожували спалити, вирізати їх до ноги з родом-племенем, таж руки короткі, коли хлопство тихо сидить по місцях. Почухали вони тоді потилиці і пригадали Туреччину… Ну, а нам теж не користь давати їм за дурничку човни. Вивезли ми їх геть з Базавлуку. Залишили саму трухлятину. А хіба ж та голота розуміється на човнах!.. Ані компаса на них, ані секстанта, ані іншого приладдя, щоб не загинути в морі. Днища в них діряві, клоччям позапхані, паруси подерті. Пішли у море. А тут тобі буря, хвилі такі, як могили в степу. Кого занесло ген-ген у Туреччину, а кого кинуло на косу Кин-Бурун. Там і забрала їх татарва голіруч. А Барабаш узяв мого човна, довгоносого… Та ти його ще молодиком бачив… Відкрилася на ньому теча. А очерети вздовж бортів геть усі погнили. Так і потоп він, як та каменюка. Ніхто й не врятувався…

– Воля господня. Упокой, господи, душу раба твого Дмитра у місці світлім, у місці злачнім, у місці покойнім, – перехрестився чернець і знов узявся до роботи.

– Авжеж!.. Авжеж!.. Господня воля, – охоче підхопив Бурдило і навіть зітхнув. – Без бога ані волос з голови не впаде… Так от, пішли у море, кажу, двісті човнів, а ледве сорок повернулося. Ані хліба козацького, ані війська. Почали вони тоді сваритися, обвинувачувати один одного. І їсти нема чого, бо ж голота ще взимку, коли тебе було скинуто, всі наші крупи, борошно та рибу пограбувала до порошинки. Ну, та й земля стоїть неорана, і на тафах та на уходах ніхто не працює.

– Ще й Варшава не сплатила грошей військові, – недбало вкинув Петро Конашевич.

– Ото ж то й воно! Вдарили на раду. Зійшлися. Такий галас зняли!.. Билися аж до ночі і обрали собі гетьманом Бородавку.

– Що-о?! – аж підстрибнув Сагайдачний. – Та чого ж ви дивилися, старшина та сиві діди?

– А що було робити, коли одні пішли з тобою у Московщину, а інші сиділи по хуторах, аби з голотою не воловодитися. А він, собака, присягався, що не тільки у море – у саме пекло полізе з голотою. Вихваляв сам себе, що й слухати гидко. Тепер знов у похід ладнається, тільки невідомо – куди. От поїхав би ти на Базавлук, як старший королівський. Подивився б, що там і як. Не один козак там за тобою сумує, пригадуючи твій ласий шматок.

– І не подумаю, – презирливо фиркнув Сагайдачний. – Хіба що прийдуть запрошувати. А що на волості? – урвав він сам себе, і, скоряючись художникові, знову прийняв потрібну позу.

– Та що ж… Знаєш панський звичай: в універсалах обіцяють гори золота й шани, а насправді… Та й посольство заворушилося. Палять потроху фільварки. Зараз ще тихо – весна. А ось побачимо, що буде влітку… Ти дивись, заздалегідь вигадай голоті роботу, бо ж накоїть вона тобі лиха. А якщо пани ще поженуть її з староств та маєтків – піде тоді різанина… От і зараз на Брацлавщині сплюндрували чимало панів та підпанків. Повиганяли їх і сіли на панські грунти. Самі орють і жнуть і загрожують настромити на вила кожного, хто до них сунеться. З’явився там якийсь ватажок Юрко Шибеник з Горленкових Хутірців, ходить він з ватагою і ріже панів, а голота і втікачі так до нього і сунуть. Ну, та поживи – сам побачиш. Краще розкажи за Московщину. Наші тут плетуть по кутках, ніби ти не подолав московитів, і таке верзуть, що слухати бридко. Як же ж ти так? Га?

Сагайдачний пересмикнув плечима.

– Ну й відступив. Треба було. Не такий я дурень, щоб пани моїми руками жар загрібали. А що брешуть – хай брешуть. У польському діаріуші ще краще написано, ніби я відступив, одержавши звістку про зраду жінки, коли й жінки в мене нема. А рязанські попи витягли якусь ікону та й оголосили її за чудотворну, «спасительницу от окаянного гетмана Саадашного и запорог его». Молебні правлять, гроші загрібають. А справа простіша: якщо голови класти, треба й хліб з того їсти. А під Москвою хліба катма. Пани там сотнями гинули, як вовки. От я й відвів своє військо аж під Калугу на хлібні місця. Були й інші причини… Так, кажеш, б’ють панів? – урвав сам себе Петро Конашевич, зиркнувша в бік ченця.

– І не токмо панів, а й пастирів єретичних, – зауважив чернець, щось шкрябаючи на полотні. – Недавно пустили Антонія Грековича під кригу води пити, поєлику він із своїм безбожним митрополитом на оселю Печерську наважувався, добиваючись у короля, щоб передали її під владу митрополитову. Превелебний кир Єлисей і на рочки їздив, і братію добре озброїв, і до козаків, і до панів міщан кидався по допомогу. День і ніч вартували ми, очікуючи наглого нападу, аки сурми архангельської… У богомазні порохом вкрилися недомальовані лики, наче скорботною тінню, аж поки сини віри праведної не відхилили загрози.

– Як-то? – здивувався Сагайдачний. – Адже ж Печерська оселя ставропігійна, а папську буллу про передачу її уніатам скасовано вже років з двадцять тому.

Чернець сумно зітхнув.

– Дійсно, що на папері воно так, мосцьпане гетьмане. Але ж у морі житейському хвиля звідти б’є, звідки вітер дме. Не така людина кир Єлисей, щоб дурно лякатися і ставити ченців під мушкети і шаблі на захист оселі. А зараз, як каже отець Памва Беринда, повівають на нас вітри злочестя і терпимо ми великі скорботи і утиски.

Чернець замовк і розпочав старанно змішувати фарби.

– А хто забив Антонія Грековича? – не одразу спитав Сагайдачний.

– Тайна сія в руці господній, – чи то уникливо, чи то тайнозначно відповів монах. – Адже лютують на нас уніати тому, що миряни обминають їх церкву, аки хатину, вражену моровицею. Отже, вся, як вони кажуть, бенефіція – від самих лише монастирських маєтків і хлопів. А як не роз’яритися алчбою на таку багату й квітучу оселю, як наша?! Печуться-бо вони о плотському і земному, а не о небесному царствії.

– Ну добре, отче, та як же ж справа була? Адже ж це ангели і не чорти вкинули Грековича до ополонки?

Чернець зніяковів і довго розмішував фарби, випробуючи їх тонким пензлем, потім відповів неохоче:

– Кажуть миряни, ніби якесь гультяйство напало вночі на Видубецьку оселю, де зупинився мимоїздом Грекович. Ніби зв’язали його, забрали усі папери й документи, а самого пустили під кригу. Так і помер він, клятий, без каяття, як і належить єретикові.

Доказавши, чернець знову узявся до роботи і з подвоєною увагою клав мазок за мазком. Сагайдачний замовк, але цікавість переборола його звичну стриманість.

– А що зробив тоді Рутський та уніати?

– Та що, – всміхнувся чернець, витираючи руки. – написав протестацію, ніби створився суд господній над єретиком з намови нашого превелебного архімандрита совокупно із парафіяльними панотцями, панами міщанами, з козацтвом і шляхтою київською. А ще писав, ніби ми і на його життя поважуємось… Та ви краще спитайте отця архімандрита. Вони краще все знають, – доказав він, ніби злякавшись своєї балакучості, і почав збирати пензлі. – Спаси Христос. Час мені до оселі… Отже, завтра о тій же порі…

Коли двері за монахом зачинилися, Сагайдачний скинув соболеву шапку і, шкутильгаючи, підійшов до мольберта. З полотна глянули на нього ще не закінчені, але вже пильні очі, і бліде худорляве обличчя. В цьому ще грубому ескізі відчувалася величезна сила майстерності. Суть людини була вже схоплена і розказана фарбами на полотні.

– От сучий син, як же він добре малює! – ахнув Бурдило і від захоплення вишкірив свій єдиний жовтий зуб. – Ну, просто живий. Постав у вікні – люди почнуть вітатися.

Примітки

Діаріуш – офіційний штабний щоденник походу.

Антоній Грекович – офіціал уніатського митрополита в Києві. Утопили його в 1618 році.

Ставропігія – безпосередня підлеглість царгородському патріархові, а не місцевому митрополитові.