4

Зинаїда Тулуб

До вечора клекотіло місто в крові, ненависті та вогні, і тільки темна ніч загасила людську лють. Ридали євреї, затуляючи зяючі вікна дошками і соломою, замітали закляклими руками глиняні черепки та пір’я і, схлипуючи, кутали у дрантя голодних дітей.

Наляканий подіями, реб Аврум Шмойлович щедро обдарував свою охорону з польських драбантів і до ранку частував їх у своєму палаці медом і справжнім іспанським вином. І до світанку його служниці потай годували об’їдками своїх одновірців, ховаючись від суворого хазяйського ока.

– От здорово! Тепер пам’ятатимуть. Більше не полізуть до нашого братства, – казав Причепа, вкладаючись спати. – Задали ми їм чосу. І єзуїтам, і домініканцям – усім. Біскупові всі шибки повибивали. Трьох уніатських попів вкинули до колодязя. А їх парафіян на ліхтарях порозвішували.

– А навіщо ж дідуся Лейзера на смітник викинули? – питає маленька Пріся.

– Якого Лейзера? Та що воно плутає!.. Адже ж він наш, цеховий. Хто його чіпатиме? – знизує плечима Причепа.

– Та їй-бо ж, татуню! Мама нас з Орисею не пускала на вулицю, щоб нас, бува, не забили. Так ми й побігли на городи біля Йорданщини. Дивимось, аж ось старий Мойше і Іцек, що біля синагоги з рабином живуть, та ще якісь люди принесли щось таке велике-велике і кинули у балці на смітнику, потім одразу пішли геть, та так швиденько-швиденько. А Орися й каже: «Нумо подивимось, що це вони кинули». Побігли ми, а це ж старий Лейзер зі Львова. Синій-синій, і зашморг на шиї. Орисенька налякалася, плакати почала. Я хотіла тобі розповісти, та мама нас замкнула до хати, щоб ми не бігали.

– Хм!.. – почухав потилицю Хома. – От так заковика!.. Та ти, мабуть, не роздивилася? Мо, це й зовсім не Іцек з Мойшею були? – розгублено розпитував Хома. – І, мабуть, зовсім не Лейзер?

– Та їй-бо ж Іцек! От спитай Ориську. А дідуся Лейзера ми добре знаємо, бо ж ми з його онуками – Рейзею та Соркою – завжди гралися. Знаєш, ті, що взимку померли?

Причепа остаточно збентежився.

– Чорт зна що!.. Спи, дзиго! Завтра треба довідатися.

Та довго не міг заснути цехмістер. Лейзерова загибель його приголомшила більше, ніж бійка у місті. Мимоволі пригадав він братський канун і моторошну сповідь старого майстра. Він лежав на спині, курив, пускав у стелю кучеряву цівку диму, зітхав і чухався, а вранці покликав діда Омелька і Павла з Остапом, і усі разом рушили на розшуки.

Тіло старого шмуклера дійсно лежало у балці, на смітнику. Синє обличчя, зашморг на шиї – все було, як розповідала Пріся.

Довго стояли над ним майстри, зітхали і похитували головами, потім пішли до його сина з невеселою новиною.

Минуло кілька днів. Якось ввечері зайшли до Хоми Павло з Остапом. Пихкаючи люльками, сиділи вони біля столу і час від часу перекидалися словами.

За пічкою цвірінькав цвіркун. Пріся спала, розкинувшись на ліжку. Хома милувався дитиною, а Остап говорив понуро:

– А роботи як не було – так і нема.

– Ото ж то воно і є! Хоч би підметки хтось дав набити або пришви, – також рівно і тихо кинув Павло.

Тихо потріскує скіпка в світці. Світло тьмяно блимає на потемнілій сухозлотиці ікон і на закуреній стелі, Хома підливає пива гостям і гучно зітхає. В ту мить хтось входить до темних сіней і несміливо торкає двері. Хома підводиться, висмикує скіпку з світця і відчиняє. Довго дивиться він на одвідувача і не одразу пізнає Наума, Лейзерового сина. Помітивши майстрів, Наум розгублено відступає.

– Ой, так у вас, пане, гості. Так я ж вам заважатиму. Краще зайду іншим разом, якщо дозволите, – каже він тихим голосом, що так нагадує померлого батька.

Обличчя у нього здригається нервовим тиком. Цей тик з’явився під час погрому. Наум ніяк не може його стримати. Губи і щоки його пересмикуються, ніби хтось прошиває їх голкою. Це не боляче, але дуже неприємно, тому він так губиться і нервується, і тоді тик позначається ще яскравіше і оголяє зуби і ясна в жалюгідній і смішній гримасі. Хома уважно вдивляється в Наума і міцно й щиро бере під лікоть.

– Чого тікаєш? Свої всі! Майстри! Друзі твого померлого батька, царство йому небесне, старому.

Наум покірливо дозволяє себе посадити. Він наче підвівся після важкої хвороби. Йому приємне це дружнє запрошення, начеб раптом відчув він себе дитиною під надійним захистом дорослих. Він не курець і не може скористатися з люльки, щоб, набиваючи її, перемогти замішання. Ніяково смикає він свою шапку і дивиться в землю.

– Ну, як, поховали? – питає Хома, сідаючи на старе місце.

Наум хитає головою. У нього блискучі, трохи банькаті очі, ріденька кучерява борідка і вузьке худорляве обличчя. А губи знов здригаються тиком, і він з зусиллям витискає слова.

– У понеділок поховав тата, а вчора померла моя Хана… Теж поховав. Ледве встиг, поки зайшов шабес.

Майстри перезираються і зітхають. Вони знають, що Наум пішов до замка з готовим замовленням, коли вибухнув погром. Хану пошматувала юрба, а потім вдерлася до майстерні і розтрощила геть усе: і одяг, і подушки, і перини, і готові позументи, і басмани, і пояси.

А Наум веде далі, дивлячись в одну точку.

– І тепер у мене більш немає нікого у цілому світі, А ви знаєте, що це таке, коли людина самотня, як у пустині? Взимку двоє діток померло, а третій ось-ось мав народитися… Так вони Хану чоботом у черево… І що мені тепер робити? Де подітися?! Бо ж інструмент і посуд – все знищено. Дзиґлика не залишилося… І думки кружляють увесь час в голові. А Хана, і батько, і діти перед очима стоять… І нема з ким слова промовити…

– Хм… – співчутливо зітхає Причепа. – Та чого ж ти, бісова дитино, до нас не приходив?! Хіба тут для тебе місця не вистачить? Ex, ти!..

Наум ніяково і вдячно всміхається і обережно озирається навколо. Причепиха кудись пішла. Пріся спить. Він спиняє свій погляд на дитині, і болісна гримаса знов кривить його обличчя. Отакі ж кучерявенькі були його Рейзя і Сорка… Потім, раптом наважившись, звертається до Хоми:

– Так от я й прийшов… Ви чули за мого брата Нахмана? Його забили ще там, у Львові. А батька тепер. Нема й мені життя у цілому світі. «Вони» відшукають і під землею… Так я вирішив. Піду на Січ. Дід Омелько казали батькові, що є козаки із євреїв. Бо ж кагал з світу згонить за родичів… А там я людиною буду, якщо не виженуть.

Майстри мовчки курили, а Хома здивовано підвів голову і новими очима зиркнув на Наума.

– Так от я й подумав: піду до пана Причепи і до діда Омелька. Вони мені порадять, як і що… Навчіть, пане Хомо, бо я ще жити хочу. Я не хочу, щоб і мені навинули зашморг, як паршивому цуцикові… Бо ж мовчки скорятися, ходити до синагоги і дивитися їм у вічі… Ой, ні! Ой, ні! Цього вже я більше не зможу.

Хома почухав потилицю.

– Хм!.. Ось яка заковика… Дійсно, що на Січі є євреї, але здебільшого по шинках та на пристані. Маклерують, торгують… Іноді трапляються і рубаки… Ну, що ж, їжджай. Там на всіх місця вистачить. Вірно кажу я, панове?

– Що вистачить, то вистачить, тільки ж кволий він. Мабуть, не здужає вивчити козацьку науку, – похитав головою Павло.

Наум схопився з місця.

– Ой, що ви кажете! Я ж здоровий! Тільки ж я завжди голодний. І вранці, і вдень, і ввечері. Мені б вранці три скибочки хліба з’їсти і стільки ж увечері, то був би я здоровий. А коли у мене на всю родину з підмайстрами було по одній хлібині в день, так я їм давав їсти, а сам гриз саму цибулю. А ви знаєте, що від самої цибулі лише у роті пече? Та якщо мені дадуть їсти донесхочу, так я он який стану, – розвів він руками і жалюгідно і по-дитячому радісно всміхнувся.

Хома збентежено чухав потилицю.

– Хм!.. Так тобі дійсно у вояки закортіло? Ну, добре: навчу! Тут є один січовик, приятель мій. Недавно приїхав. Підемо разом до нього, розкажемо, що і як, бо ж і своїх там спочатку тюкають та дрочать до сьомого поту. І три роки тримають у молодиках. От як по цехах, у підмайстрах. Ну, а коли всі іспити минуться – тоді буде з тебе людина. Навіть прислів’я є: «Терпи, козаче, отаманом будеш!»

Наум зиркнув на Причепу, ще раз всміхнувся і тріпнув кучерявою головою.

– Ой, правду ж казав мені батько: «Наумчику, коли скоїться лихо, іди до наших майстрів, до пана Павла із Остапом, або ще краще до пана Хоми. Вони ж такі люди! Ой, які люди!.. Вони ж тобі і порадять, і допоможуть, як рідні».

Причепа ніяково посміхнувся і звернувся до жінки, що саме увійшла до хати:

– Ану, стара! Швиденько! Час вечеряти. Збирай на стіл, що там є.

І, коли баба пішла до комори, моргнув Наумові:

– А перед бабою ти анітелень. І взагалі, поки не дістанешся Січі, набери в рот води, бо ж є ще багато зашморгів на білому світі, крім того, яким скатували бідолашного Лейзера.

Минали дні. Замовк плач єврейської бідноти. На згарищах і руїнах погромлені потроху відбудовували свої злиденні хатини. Вікна братської школи знов заблищали новими шибками, і учні злякано схилялися над псалтирем та часословцем під суворими поглядами дидаскалів. Знов шмагали щосуботи ледарів та пустунів. Знов кипіла у неділю базарна площа народом, і галаслива юрба збігалася до магістрату, почувши ратушний дзвін, вислухати королівський універсал, соймову конституцію або якесь оголошення. А однієї з весняних сонячний неділь важкий благовіст монастирів та церков і пишні процесії зустріли єрусалимського патріарха.

Патріарх Теофан повертався з Москви, прямуючи на Волощину і Царгород. Сагайдачний виїхав йому назустріч і супроводив від кордону до Києва.

Зустріч була надзвичайно пишна.

Чорне і біле духовенство, цехи, братство, магістрат і міська шляхта вийшли вітати поважного гостя. Барвистими смугами юрмились вздовж вулиць кияни, скидали шапки і схиляли голови під патріарше благословення. Гули важкі дзвони церков. Блищали корогви на весняному сонці. Тріпотіли цехові прапори. Баси протодияконів гриміли многоліття, і дзвінким сріблом переливалися альти та дисканти школярів на тлі рокітливих голосів братського хору.

Не звик патріарх до такої великої шани. Їздив він до Москви висвятити на патріарха звільненого з польського полону царевого батька Філарета Романова, Пишно обдарували його московити хутрами, церковним начинням і одягом, але грошей дали небагато, і важкий гаманець золота від гетьмана Сагайдачного несподівано порадував старого патріарха, а урочиста зустріч запалила очі його блідою радістю. І, махаючи чорним крилом рукава, задоволено і заспокоєно думав він про близький відпочинок після довгої подорожі багнистими низовинами Чернігівщини і про те, що треба якось віддячити козакам і гостинному місту за шану.

Католики, лютерани і уніати сновигали в юрбі, щоб згодом переказати подробиці зустрічі замковій владі і своїм патерам. Помчали гінці до коронного гетьмана і до Варшави, де вже і так скоса дивилися на Теофана. Урядові Речі Посполитої здавалося підозрілим, чому Теофан не поїхав торік до Москви звичайним шляхом через Стамбул, Ясси і Київ, а поїхав морем до Каффи і звідти караванним шляхом на Курськ. Мимоволі спадало на думку, що поява його зв’язана з загрозами з боку Туреччини, і не один палкий шляхтич присягався, поклавши руку на шаблю, що Теофан – турецький шпигун або принаймні таємний посол.

Жолкевський стурбувався і під виглядом почесного представника надіслав до Теофана коморника Почанівського, з проханням, щоб магістрат і обивателі київські віддали патріархові належну його гідності шану і супроводили під надійною охороною до Кам’янця і Хотина. Але все це писалося і говорилося про людське око. Потай готували Теофанові арешт. Узяти його під сторожу у Києві було неможливо, бо козаки відбили б його силоміць. Треба було заманити його до Кам’янця, у смугу розташування кварцяного війська, і звідти тихенько випровадити до Варшави.

Але патріарха завчасно попередили про плани Жолкевського. Старий не розгубився: він прийняв запрошення Богоявленського братства погостювати у Києві, під міцним захистом козацького війська, щоб, розібравшись у місцевих справах, знайти вихід з важкого становища.