5

Зинаїда Тулуб

Густішали присмерки… Пахло левкоями і резедою, а братський будинок стояв мовчазний і похмурий з наглухо замкнутими віконницями на важких залізних болтах. Патріарх Теофан вже третій день хворів і не виходив з покою. Келійники і архідиякон Діодор нікого не допускали до нього, і пан Почанівський нудився і вештався без роботи, разів по десять на день одвідуючи хворого.

– Сто дзяблув! Хай би вже помирав або видужував цей чорний грак, що не розуміє ані слова польською мовою, ані навіть латиною і тільки щось гаркаво лопоче по-арабському з Діодором або солодко сюсюкає по-грецькому з оцим товстим екзархом Арсеніем з Царгорода, – лаявся пан Почанівський, виходячи на ґанок. – Ну й клята служба! Так я й доповім пану коронному гетьманові, – плюнув він і спересердя вцілив у метушливу квочку з цілим виводком маленьких жовтеньких курчаток.

І раптом пригадав, що його запрошено до італійського архітектора Себастіано Браччі.

Почанівський замислився. Адже ж пан коронний гетьман вимагає, щоб він ані на хвилину не залишав патріарха без нагляду. Але коли патріарх хворий і до нього нікого не допускають… А у Браччі молодша донька справжня красуня, ще й з добрим посагом, і таке вино, якого нема у всьому Києві, чорти б забрали оцю кляту дірку, де нема ані магнатських палаців, ані пишних бенкетів, як у Варшаві, а головне – веселих легковажних панянок, яким можна так спритно морочити голови.

Він ще вагався. І ніби у відповідь на його вагання підбіг до Почанівського захеканий пахолок і низько й шанобливо вклонився:

– Я до вельможного пана… від пана Браччі. Панство дуже просить не баритися, бо всі вже зібрались, і пан дістали барильце старого італійського вина і бажають розкрити його на пошану вельможного пана.

Слинка потекла в Почанівського.

– Зараз! Скажи панові – пішов одягатися, – поважно відповів він і, пославши патріарха під три чорти разом із братством і всіма попами і ченцями, поквапливо збіг з ґанку.

А в патріархових покоях панує півтемрява, хоч на столі горить три високих свічки ароматного воску. Пахне м’ятою і якимсь приємним куривом, привезеним патріархом зі сходу. Теофан сидить на покутті і мерзлякувато кутається у хутра, хоч у кімнаті жарко.

На лавах вздовж мурів і в кріслах різьбленого дуба розташувалися дидаскали, архімандрити київських, волинських і галицьких монастирів, місцеві і приїжджі парафіяльні попи і кілька радців і шляхтичів. Тьмяне світло свічок вихоплює з пітьми їх білі обличчя, їх блискучі хрести і їх патериці. Тіні від каптурів гойдаються по стінах велетенськими кажанами. І в тон похмурому колоритові сцени – чорний застебнутий під горло жупан Сагайдачного польського крою і темні каптани міщан.

Розмова йде грецькою мовою: запинаючись і з зусиллям підшукуючи слова, говорять дидаскали або просять Борецького перекладати.

Мова йде про те, що треба негайно поновити церковну ієрархію, бо тільки такий рішучий крок врятує православне духовенство від намагань Рима і унії відібрати у нього монастирі і парафії, а головне – землі і хлопів.

– Зубожівши, ми не зможемо з ними боротися, – повторює кир Єлисей. – Відберіть наші маєтки – і ми лишаємось обеззброєними. Тоді у них буде все: школи, друкарні, книжки, можливість широкою доброчинністю приваблювати до себе паству, роздмухувати її вдячність і любов; нарешті власне військо для наїздів на наші злиденні церкви, скити і оселі. А ми, що ми матимемо? Поки ми міцні, озброєні і багаті, боротьба ще можлива, і навіть з надією на перемогу.

– Тим більше, – підхоплює Єзекіїл Курцевич, – що наші магнати користуються, як англійські та німецькі сеньйори, правом патронату у межах своїх староств і маєтків. Вони добре запам’ятали принцип cuius regio – eius religio, a тому замикають православні церкви, коли і як їм забажається, або віддають їх у посесію католикам і євреям. А захід дає їм чудові приклади такого свавілля. Одна Англія чого варта: Марія Кривава – католичка, отже, запалюй вогнище і пали гугенотів і протестантів; Лизавета – англіканка – палить католиків з пуританами. Що вони бачать – те й переносять додому. От і наш новий воєвода чимало часу прожив у Лондоні і надивився на звички англійців.

– А король Зігмунд захоплюється померлим Філіппом іспанським і герцогом Альбою, – в’їдливо вкинув Сагайдачний. – Він би скрізь позапалював вогнища інквізиції, кола б не панство, якому золота вольність дорожча за віру і яке вимагає права думати, як впаде йому у шалену голову.

Патріарх мовчав, по-старечому схиливши довгобороду голову у білому каптурі. Він бачив і розумів, що поновити ієрархію конче потрібно, але обережність підказувала йому не давати певної відповіді. Він підвівся з місця, наблизився до вікна і відхилив сукняну чорну завісу. Перед ним чорніло на попільно-блакитному небі чорне громадище замкової гори з важкими присадкуватими вежами, мурами і бійницями, з яких невидимо позирали на місто фортеційні мортири, фальконети і гаківниці, а десь у надрах гори ховалися підземні каземати, звідки ніколи не виходили на волю. Пригадав він долю епіскопа Неофіта і багатьох інших, і зрадливий холодок поповз по його спині.

Сагайдачний сидів у кутку і незадоволено постукував пальцями по поручнях крісла. Він бачив і розумів, що патріарх боїться за себе, і зневажав його за це. Не дочекавшись кінця чиєїсь промови, підвівся він на весь зріст і чітким військовим кроком наблизився до патріарха.

Теофан підвів на нього старечі каламутні очі.

– Не будеш ти, святий отче, патріархом, не будеш пастирем добрим, – різко пролунав металевий баритон Сагайдачного, – не будеш ти наступником Христа і апостолів, якщо не даси ти нам архієреїв і залишиш серед гнобителів безпорадною отарою без пастирів.

І коротким сухим ударом зігнутих пальців об край стола ніби ствердив слова свої крапкою.

Тихо ахнули архімандрити і монахи, попи і протодиякони, а радці і шляхтичі підвелися всі разом і загомоніли, уриваючи і не слухаючи один одного.

– Справедливо! Слушно сказано!

– Не будеш нам пастир добрий!

– Ані отець!

– Ми тебе шаблями захистимо, якщо залякав тебе воєвода!

Сагайдачний махнув рукою і, коли всі замовкли, сухо і діловито додав:

– Всі присутні присягаються, що свято збережуть таємницю. Висвячування мусить відбутися під охороною моїх козаків. Потім ми проводимо тебе, святий отче, аж до кордону держави і здамо до рук турецької влади. Хай сичить тоді воєвода Замойський і всі римські святенники: близький лікоть, та не вкусять. В тому даю я тобі своє слово.

Патріарх стояв перед Сагайдачним, маленький, кволенький, дивився йому у вічі і бачив у них таку певність, що йому стало соромно. Він спустив очі на пальці, сповиті буйними бурштиновими чотками, і губи його беззвучно зарухались. Він молився. Тихо-тихо стало в кімнаті, наче б не з півста людей зібралося сюди на таємну нараду, а сам патріарх стояв віч-на-віч із Сагайдачним.

Нарешті патріарх підвів голову, перехрестився широким хрестом і підніс руку.

– Амінь. Се аз творю волю пославшого мя. Грядіть до пастви своєї і оберіть собі єпіскопів, як належить за правилами апостольськими, і надішліть їх до мене. Але таємниця ця мусить бути свято збережена від ворогів наших і від вовків у шкурі овечій.

Через чотири дні патріарх відправив у новозбудованій братській церкві вїд’їзну літургію і попрощався з паствою.

Братчики збентежено і розчаровано перезиралися. Ось тобі й маєш! Зрадив, узяв багатющу милостиню і тікає, як боягуз, залишивши паству без пастирів і обдарувавши тільки братський монастир грамотою на ставропігію. Не хотілося вірити, що це так. А патріарх стоїть у промінні серпневого сонця, вилискуючи грезетовим сакосом і омофором, не дивиться на юрбу і повторює заповідь мучеництва, і обіцяє вічне блаженство постраждалим за віру.

Ну, а як же ж отут, на землі?!

Мовчати? Терпіти? Підкоритися без боротьби випещеним єзуїтам, вченим фанатикам домініканцям, босим кармелітам і бенедиктинцям у коричньових робах, підперезаних мотузком? Терпіти їх здирства, ламати звичні уявлення, забути знайомі з дитинства, напівзрозумілі слов’янські молитви і вивчати зовсім не зрозумілі латинські? Сплачувати Ватіканові десятину, купувати індульгенції і запровадити святу інквізицію, ще й, мабуть, хмизу підкидати у вогнища? Ні, тисячу разів ні! Треба боротися. Але як-то боротися без архіпастирів? Чи то звернутися до Москви, до нововисвяченого Філарета?

І погляди братчиків свердлять Теофана з неприхованою зневагою і презирством до його полохливості.

А патріарх не бачить нічого. Надтріснутим старечим голосом доказує він своє казання, востаннє благословляє юрбу. Його поквапливо роздягають і проводять до золоченого ридвана, де, схилившись в улесливому уклоні, чекає на нього пан Почанівський.

Востаннє майнув над юрбою чорний кажан рукава, і ось вже біліє каптур у півтемряві ридвана. Пан Почанівський сідає навпроти, і коні рушають під благовіст церков і дзвінкі співи братських школярів.

У Білій Церкві Почанівський урочисто попрощався із патріархом, побажав йому від імені корони і коронного гетьмана щасливої подорожі і передав дальше пильнування патріарха козацькому полковникові Богдану Кизимі.

Обридло коморникові Почанівському це марне і безглузде шпигунство, і він помчав до Варшави розважатись і відпочивати, передбачаючи добру нагороду за довге нудьгування.

Вирушив у путь і патріарх, але, проїхавши дві милі у напрямі Кам’янця, пересів з золоченого ридвана у чорний і обхідними шляхами повернувся до Києва. Опівночі таємно відчинили йому міську браму. Непомітно в’їхав він до братства і оселився у маленькому флігельку за високим тином, куди не зазирали ані миряни, ані слимаки, ані школярі, ані навіть дидаскали.

І також таємно і непомітно з’їхалися до Києва обрані кандидати на єпіскопські кафедри. Хто під виглядом прочанина-ченця, хто як збиральник на будову церкви, а хто й просто у чорному ридвані з опущеними завісами, перед яким безмовно і таємно розчинялася вночі міська брама.

І також безмовно і таємно наблизилися якось вночі до мурів Богоявленського братства дві сотні Київського полку. Не брязнула шабля, не рипнув чобіт, не кахикнув гульвіса-козак. І наче на штурм ворожої фортеці, залягли козаки у братських садах, насмішкувато мружачись на чорне громадище замка, де згасали останні вогники.

Ніч була темна і хмарна. Сухо шаруділо осіннє листя, наче вітер пестив дерева шорсткою долонею. А повітря було по-осінньому вогке, як у теплиці. Ледве біліли у темряві мури великої церкви, нещодавно збудованої за проектом Себастіано Браччі. Але жодний вогник не блимав у її вікнах, наглухо закритих зсередини дубовими віконницями і чорними сукняними завісами. Спала школа. Спав братський будинок, спало місто, і тільки десь на міських мурах ледве чутно перегукувались вартові та іноді форкали коні або брязкало стремено у монастирському саду.

– Ну, ти! Цить, конячко! – заспокоював коня стряпаний голос.

І уривався, замовкав на півслові.

А в глухо замкнутій церкві, вкупі з екзархом царгородським Арсенієм і болгарським митрополитом, що вже давно гостював тут, у Києві, повільно і урочиста розгортається церемонія висвячування на єпископа Перемишльського архімандрита братського монастиря Ісайї Копинського.

Замість гучного хору, співає лише один чернець Діодор, а сам патріарх з духовенством кидає з вівтаря стримані негучні вигуки, що згасають десь під темним склепінням.

– Аксіос! – долинає надтріснутий вигук Теофана.

І Діодор відповідає, замість хору, протяглим речитативом:

– Kipiє елейсон!

Тьмяно вилискують золоті бджілки свічок. Люстри не запалюють: ще помітять знадвору світло і здіймуть тривогу. Адже ж пожежна варта нічого не знає.

Хвилюється і Ісайя Копинський, і патріарх, і всі інші, що беруть участь у церемонії. А що, коли хтось бовкнув зайве і зараз залунають постріли, зірвуться двері з завіс і до церкви вдеруться драбанти, пошматують на учасниках церемонії їх убори і полинуть у всі кутки, розкидаючи свічники і аналої?!

Але тихо під вікнами. Церемонія закінчується у загадковій напівтемряві ще не розмальованої церкви. Згасають останні свічки, і ченці виходять через бокові двері, присвічуючи один одному недогарком.

Через тиждень також таємно відбувається висвячування Іова Борецького на Київського митрополита, а ще за тиждень – Мелетія Смотрицького на єпископа Полоцького.

І лише тоді патріарх Теофан вдруге залишає Київ, на цей раз – остаточно і безповоротно. Вірний слову своєму, Петро Конашевич супроводить його з усім Київським полком. Разом із патріархом ідуть і нововисвячені архієреї, сила шляхти і духовенства. Зупинившись у Терехтемирові, Теофан висвячує тут Єзекіїла Курцевича на єпископа Володимирського, а в Білій Церкві – Ісайю Борисковича – на Луцьку кафедру.

Справу закінчено. Ієрархію поновлено. Але перед нею стоїть не менш складне питання – добитися визнання з боку польського уряду. Про всяк випадок нововисвячені залишаються у Терехтемирові під захистом козацьких гармат і шабель, а патріарх рушає до турецьких кордонів.

Примітки

З міркувань стрункості сюжету я переставляю події, а саме спочатку подаю приїзд патріарха Теофана до Києва, а потім посольство Одинця до Москви, коли насправді посольство Одинця було раніше.

За правом патронату церква, що стояла на чиємусь грунті, належала землевласникові, а він ніг робити з нею що завгодно: здати в оренду, спалити, перетворити на житло і шинок, запросити до неї духовенство тієї віри, яка йому більш подобалася тощо.

Марія Кривава – Марія Тюдор (1516 – 1558), англійська королева (1553 – 1558). Лизавета (1533 – 1603) – її сестра і наступниця на престолі (1558 – 1603).

Гугеноти – реформісти, послідовники Кальвіна у Франції і частково в Англії. Католики шалено переслідували їх і у 1574 році, в ніч під день святого Варфоломія, вирізали їх у Парижі.

Пуритани – найсуворіше з реформістських віросповідань. Назва від латинського слова «purus» – чистий.

Філіпп Габсбург (1527 – 1598) – іспанський король (1566 – 1598). З фанатичною ненавистю переслідував кожний прояв протесту проти католицтва і запровадив в Іспанії найсуворішу інквізицію. Коли ж повстали проти нього Нідерланди, він надіслав приборкувати повстання герцога Альбу (1507 – 1582), відомого своєю жорстокістю. Альба гнітив Нідерланди нелюдським визиском і жорстокими, масовими стратами.

Серед польського панства тих часів було чимало лютеран та реформаторів. Налякані Варфоломіївською ніччю в Парижі, пани на соймі 1574 року вирішили заборонити в межах Речі Посполитої будь-які релігійні переслідування та інквізицію.

Сакос – риза з рукавами, які одягають під час відправи тільки архієреї. Омофор – грезетовий рушник, що накидає собі иа плечі архієрей.

Індульгенція – грамота, якою римський папа «відпускав гріхи» католикові. Такі індульгенції, ще й досі продають католицькі попи і ченці. Є індульгенції на різну ціну і на різний термін. Є й такі, що розгрішають людину не тільки від зроблених гріхів, але й від тих, які ця людина має зробити протягом наступних 2 – 3 і навіть 5 років. Ціна довготермінової індульгенції значно вища від короткотермінової.

Аксіос – по-грецькому означає: «Він є достойний сану».