2

Зинаїда Тулуб

Тільки не сміявся старий швець Омелько.

– Боже мій, боже, – шепотів він гірко. – і тут знайшла нас панська сила. Знову потягнуть під батоги, на панщину. Почнеться визиск… Тісно стало на божому світі! Ой, тісно…

– Мовчали б краще, діду, – спересердя обернувся Корж. – Хто дасть вас кривдити? Руки короткі! Бачите, як тікають.

– Ой, ненадовго, синку. Повернуться вони, заберуть наш степ, як забрали Волинь та Галичину, – зітхнув старий і тоскно захитав головою.

Козаки були стурбовані. Купками юрбилися вони коло церкви і радилися, що робити. Дід Омелько ойкав і запевняв, що треба тікати світ за очі, бо новий пан запише їх до реманенту, а потім наїдуть судді та підсудки і довідаються про кожного, хто він і звідки, і поженуть їх до колишніх панів.

– Та схаменіться, діду, – палко говорила молодь, – на чорта йому турбуватися за інших панів, коли ми потрібні йому, як криниця в степу.

– Ось побачите!

– Побачимо, тільки не те, що ви гадаєте. Він, певно, запише нас до реманенту, але щоб обернути на власних хлопів.

– Оце справді! Тільки не діжде.

– Тра тікати, – промовив мовчазний коваль Максим, замислено чухаючи волохаті груди.

– Чому? Це ми завжди встигнемо. Мо, ще чорти занесуть його в болото та й утоплять.

– Тю, дурню: чорт чорта не чіпає. Вони між собою куми чи свати.

Але ніхто не всміхнувся на жарт.

– А як же воно буде з землею? Невже віддамо її чортовому панові? Орали, косили і – маєте: наше не наше! Де ж це видано, щоб козакові-нетязі не було де стати і коні попасти, як у піснях співається.

– Та… шкода, що нема старшини. Він знає, що нам, козакам, дано грамоту на землю і вольності. Тільки де вона, тая грамота?

Козаки замовкли, задумалися.

– А я так гадаю, панове, – підвів голову коваль Максим. – Не треба поперед батька в пекло лізти. Почекаємо, побачимо, що і як, і коли буде потреба, в в нас шаблі й рушниці боронити своє.

– Е, ні, з шаблями й рушницями далеко не підеш, – загули козаки. – Це тобі не Туреччина.

– Атож!

– А ще краще, – порадив Корж, – дочекатися старшини. Хай він розшукає привілей на нашу землю. Де це чувано, щоб двічі видавати грамоту на один ґрунт!

Порада вподобалася. Погомонівши ще трішки і викуривши люльки, козаки порозходилися.

Корж запріг коня й поїхав додому. Горпина мовчки сиділа позаду, спираючись на полудрабок. Обличчя її змарніло від недавньої тривоги. Очі блукали в далечині, але не помічала вона весняного розквіту степу. Думала вона про те, що прийшов край їх спокою, що поява пана страшніша від татарського наскоку і сарани, і душа їй скеміла від важкого передчуття.

– Злякалася? – жартливо спитав Корж, обертаючись до дружини. – Нехороше! Козачка повинна бути смілива. Правда, синку? – нахиливсь він до дитини, що відірвалася від материнської груді. – Ач яке маленьке! Чого насупився? Татко оборонить тебе од панів. А виростеш – сам козак будеш.

Дитина мовчки підвела на батька каламутні очі і, зморщившись, наче старезний гриб, заплакала, розкриваючи беззубий ротик. Горпина мовчки почала його заколисувати.

Кінь ішов узькою степовою доріжкою. Навколо квітнув степ, як розкішний килим, затканий усіма барвами веселки. Яскраві тюльпани розсипали навкруги свої вогняні ліхтарики. Гостро пахнули дикі гіацинти і якісь дзвіночки, що квітнуть тільки напровесні. Жагучими пахощами дихала земля, розпалена сонцем. Оглушливо цвірчали коники, дзвеніли жайворонки, і густо й низько гули джмелі.

Дитина спала. Горпина думала про те, що-то чекає діда Омелька, що буде з ним і всіма сиверянами, і коли-не-коли важко зітхала.

Про що думав Корж, вів не зміг би відповісти. Але міцно й радісно відчував він своє кремезне тридцятилітнє тіло, повне буйної сили і здоров’я. З насолодою підставляв спину весняному сонцю і щось мугикав крізь зуби, пихкаючи коротенькою люлькою,