2

Зинаїда Тулуб

На Даниловому хуторі оселилася родина викотців з Правобережжя. Батько, мати, троє синів та дочка на виданні. Вони сідали вечеряти, коли Данило постукав в до болю знайоме вікно. Скільки разів повертався він отак з поля чи то з шинку, якщо траплялося зустріти земляка або товаришів з походу.

Мимовільне хвилювання стиснуло горло Коржеві. На мить здалося, що втеча з Сивери, напад людоловів і кримська неволя – були жахливим маренням, сном, від якого треба прокинутися. Ось-ось визирне з віконця Горпина, радісно заблимає очима і впустить його до білої чепурненької хати, де так привітно палає вогонь і смачно пахне свіжим хлібом, сухими грибами, липовим цвітом та жмутками лікарського зілля.

В цю мить щось кудлате з виском радості кинулося до Коржа. Мурза! Вірний собака, привезений три роки тому з морського походу. Чомусь стало шкода маленького пухнатенького цуцика, що жалісно скиглив серед сінопської вулиці. І, замість здобичі, Корж сунув його собі за пазуху, а потім довго терпів жарти й глузування товаришів, годуючи його з рук, як дитину. В Сивері виріс Мурза і сумлінно охороняв хазяйський хутір від вовків, лихих людей та підпанків пана Бжеського. І зараз, пізнавши хазяїна, кинувся до нього з усією відданістю вірного собачого серця.

– Мурзо! Мурзику! Цуценько! – прошепотів Корж і сам не знаючи, як воно сталося, поцілував теплу кудлату морду, що віддавала псиною та гірким полином.

На стук Коржа насторожилися у хаті. Хто б це міг бути? Мурза мовчить – отже, свої люди. Господар піднявся, розчинив віконце.

– Хто там? – кинув він у шелесткий осінній морок.

– Свої. Пустіть, добрі люди, заночувати, – відгукнувся Корж.

– Заходьте, коли свої, – відповів господар і здивовано побачив, як в’ється Мурза навколо невідомого чоловіка, як метляє хвостом і скиглить від радісного хвилювання. Корж мовчки переступив поріг, скинув шапку. Родина запитливо дивилася на нього, а він не зиркнув на людей, а жадібно і болісно оглядав своє зруйновані кубло. Ті ж стіни, вікна, кутки, та не тхне від них звичним, до болю рідним затишком. Отут стояла Горпинина скриня, накрита червоним саморобним килимком, а тут, навпроти, висіли на стінці Коржеві шаблі й пістолі. Тепер замість скрині стоїть тапчан, завалений брудним посудом, а на кілку висить хомут. Смердить дьогтем, шкірою та квашеною капустою.

– Не те, не те, – хотілося крикнути Коржеві, та щось стояло в горлі клубком і заважало говорити.

Господарі зацікавлено розглядали чудернацького гостя з обличчям, знівеченим невільницьким тавром, у драній свитині, але з коштовною шаблею i в нових добротних чоботях і штанах.

Корж відчував їх запитливі погляди і з зусиллям вклонився.

– Добрий вечір, – сказав він стиха, намагаючись приховати своє хвилювання.

– Добрий вечір і вам. Сідайте, чоловіче. Що скажете? – вказав господар на лаву.

– Корж я… Данило… Мабуть, чули? Це моя хата була.

Сиверяни розповідали викотцям про Коржа і його втечу з Сивери.

– Добрий козак. Справжній вояка. Не хотів вклонятися клятому пану та його Соплі, – додавали вони, тріпнувши чуприною.

Господар одразу пригадав усе і запросив Коржа на покуття:

– Сідайте, козаче. Хліба-солі нашої не погордуйте.

Корж сів, і важке, напружене мовчання зв’язало всіх. Парубки дивилися на невільницьке тавро, а господиня зблідла, як крейда, і схопилася за ніч, бо ноги її не тримали.

– Авжеж, знаємо, – заговорив господар, відчуваючи, що мовчанка стає незручною. – Розповідали нам люди. Що ж, ви… зовсім сюди, чи то як?..

Корж мовчки знизав плечима. Хіба знав він, що буде завтра! І знов непереносне мовчання налляло повітря важким свинцем.

В цю мить до хати вдерся Мурза і кинувся лапами на плечі Коржеві. Поява Мурзи розрядила напруження.

– Бачте, який гладкий! – поляскав собаку господар. – Це моя стара його пильнувала.

– А скажіть, дядьку, де це вас так покалічило? – не витримав один з парубків.

– В неволі був. Забрали торік людолови, – відповів Корж, пестячи Мурзу. – Ну, цуцику, годі! Іди на двір справляти свою службу собачу.

Господар розгубився. Чув він, що Корж людина прямолінійна і сувора. Сваритися з ним було небезпечно і невигідно, та й соромно вигнати звільненого невільника, бо ж скрізь повелося допомагати їм. Але ж з другого боку – хата, земля… Дійсно, що за ними пан Бжеський закріпив цю хатину, з наказу його вони й оселилися тут. Та соромно ховатися за панську спину, за ворога.

І, намагаючись не дратувати Коржа, він сказав:

– А ми тут торік восени оселилися. Не з своєї волі – з панської. Він дав нам цю хату й корови…

– Та що ти, здурів?! – раптом втрутилася господиня. – Людина з дороги, голодна, а ти… Іди до комори, принеси огірків та горілки наточи або меду.

Втручання було до речі: хазяїн швидко вийшов з хати, а парубки підсунулися до Коржа і почали розпитувати його про Туреччину. Корж спочатку відповідав неохоче, та коли на столі запарував борщ, раптом розм’як і відчув, як він страшенно втомився за цей нелюдський рік, і, забувши, що перед ним чужі, невідомі люди, почав розповідати щиро й просто, як розповідаєш в дорозі випадковому попутникові або зустрічному десь у шинку.

Оповідання Коржа зворушило і розхвилювало родину. Їм було нестерпуче соромно перед Данилом, але таємна тривога за хату і землю ссала їх весь час, і вони майже зраділи, коли Корж спитав їх:

– Ну, а як же тепер буде? Чи приймете мене зимувати? Бо ж, щиро кажучи, – нема де мені, бурлаці, схилити голову.

– Аякже ж! Хіба ми бусурмани якісь? – всміхнувся господар, ладен перехреститися від радості. – Хоч і живемо ми тут з панської волі, таж совісті ще не втратили.

А баба добре підрахувала все в думках і хитро додала:

– Тільки не пишіться тепер, дядьку, сиверським, а пишіться низовим козаком, бо ж чортів пан пожене вас на толоки і шарварки, а управитель вимагатиме данин і за цей рік, і за минулий.

– Ну, на це в нього руки короткі, – зиркнув на неї Корж, вперше посміхнувшись у вуса. – Бо кого-кого, а мене уся Січ добре знає, і в реєстрі я вже чимало років.

На тому й заспокоїлися. Баба на радощах постелила Коржеві нову бараницю і від пережитих вражень довго не засинала. Корж їй сподобався, але страх втратити хату примушував її напружено шукати виходу. І, дивлячись на доньку Килину, що заплітала на ніч косу біля каганця, подумала, що непогана пара був би їй Корж. Килині Корж теж припав до вподоби, але коли мати розповіла їй про свої наміри, Килина, ряба кирпата дівчина, закрилася рукавом і стала удавано охкати, що Корж – потвора й каліка. Мати гримнула на неї, вилаяла дурепою і почала радитися з чоловіком так, ніби справу вже полагоджено, і з того ж дня повела на Коржа справжній наступ. При кожній нагоді вона тлумачила йому, що козак без жінки, як сповите немовля, бо без господині не можна йому ані піти у похід, ані перезимувати. Корж розумів, що вона має рацію. Це був не бурлака, а природний землероб і господар. Він добре знав ціну жінці, але лють і образа, зазнана від Горпини, ще кипіла у нього в грудях, та й майбутнє було надто тьмяне й непевне, і хоч як упадала навколо нього господиня, він ще не думав про нове одруження.

Дні йшли одноманітні, нудні й похмурі, як мжичка. Осінь була вогка і дощувата. Сивера потопала у чорноземній багнюці, а довгими вечорами не хотілося Коржеві плентатися за півмилі до шинку, ледве витягаючи чоботи з калюж. А бабі це й до речі. Вона примушувала Килину шити, прясти й вишивати перед Коржем, щоб вихваляти її господарські здібності, або удавала хвору і наказувала їй варити кашу та борщ, вареники та лазанки і все повторювала, що Горпина тому й потурчилася і зрадила чоловіка і віру, що поласився Корж на вроду та на довгі коси, а не вибрав собі працьовитої господині. Корж мовчав, прислухався до цвіркуна, дивився на димучу скіпку в світці або на тьмяний лойовий каганець, відчував тепло вогню, і ліньки йому було думати або розмовляти. Тепло, м’яко, ситно й затишно. Чого ще треба змученому працею та неволею тілу? Дрімота оповиває думки, огортає всю істоту солодкою млостю, і неохота сперечатися з цокітливою, привітною бабою. А господиня або збігає до льоху та наточить йому йовну кварту горілки, або підсмажить сала чи то горіхів, до яких Корж був дуже ласий.

А баба лютувала в думках.

«От клятий! – лаялася вона про себе. – Прийшов, сів на шию: годуй його, напувай, а він тільки боки відлежує».

І забувала, що живе вона у Коржевій хаті, що доїть його корови, що ласує яблуками та вишнями з дерев, посаджених руками того ж Коржа.

А Килина сохла за Коржем і все бігала до баби Пилипихи ворожити, чи не засватає її часом Данило. На вулиці на неї вже дивилися як на наречену, і парубки жартували, що сидить вона завжди вдома, не співає над Ворсклою пісень, не виглядає на шляху козаків, що саме поверталися з Січі.

Хитали баби головами і з удаваною щирістю радили Килининій матері пильніше наглядати за донькою, бо січовики – ненадійні: сьогодні тут, а завтра – шукай вітру в полі. Стара лютувала, лаяла їх брехухами і відьмами і радила краще пильнувати своїх дочок та онук і, повернувшись додому, гризла Килину за те, що не вміє вона причарувати козака, примусити його одружитися. Килина не кохала Коржа, але його присутність невиразно хвилювала її. А отрутна образа від його неуваги надавала цій несвідомій спразі й тузі якоїсь терпкої гіркості зневаженої жінки.

І знов бігала ображена дівчина до старої шептухи Пилипихи, а Пилипиха давала їй за сувої полотна та кошики яєць якісь лядунки тертого коріння та жаб’ячих кісток, від яких Корж повинен її покохати, або таємниче виносила манесеньку пляшечку якоїсь чорної pідини і радила тричі прочитати вдосвіта «Богородицю» і влити йому краплину в чарку горілки.

Та всі чари старої Пилипихи не допомагали Килині, і смутна та сумна, замислювалася вона і розривала тонку нитку прядива або впускала з рук глиняний глечик.

І не знала Килина, що сите й спокійне життя і плин часу потроху налагоджує те, про що мріяла вона дні і ночі.

Корж сам не усвідомлював собі, коли і як це настало. Одного разу повернувся він з Сивери, зіткнувся з Килиною у темних сінях і раптом пригорнув її.

Килина здригнулася від несподіваної радості, але ліктем відвела його руку.

– Пусти, – байдуже промовила вона і пішла у хату, незвично міцно і рівно несучи дійницю паруючого молока.

Пахло від неї молоком, висівками, теплим корівником, а її обличчя раптом засяяло новою внутрішньою радістю.

Корж увійшов слідом за нею. В хаті було порожньо і темно, тільки в печі ледве блимали напівзгаслі зіниці жарин. Килина мовчки стала біля столу. Він наблизився до неї.

– Я ж до тебе неабияк… Чого ти?.. Не вікувати мені бурлакою, – кинув він несподівано палко.

Килина мовчала. Коліна у неї затремтіли. В цю мить забула вона і невільницьке тавро, і криве плече, і хвору руку. Якесь невідоме тепло запалило їй лице вогнем.

– Пусти, – тихше, покірливіше прошепотіла вона, не в силі ані відсахнутися, ані відвести його руку.

– А підеш за мене? Підеш? – шепотів Корж, сам не сподіваючись такого запитання.

В сінях грюкнули двері. Ввійшла Калинина мати з оберемком хмизу. Від неї війнуло лісом, грибами, мокрим листям. Побачивши доньку з Коржем, вона зрозуміла, що ввійшла не до речі, і зникла в сінях.

Примітки

Викотці – селянські родини, що втікали від кріпацтва в допомогою осадчого, який заманював їх на «слободи».